Джузеппе Дессі

Сан Сільвано

Роман

З італійської переклала Олександра Рекут

 
    Присвячується Джуліо Рамо
 

І

 

Відтоді, як моя сестра вийшла заміж і покинула Сан Сільвано, такі поняття, як «літній відпочинок» чи «поновлення сил» після довготривалої метушні міського життя, втратили для мене всякий сенс. Сан Сільвано був моєю домівкою, де я, як і дикі лісові звірі чи птахи, відчував себе природно й затишно, а далечінь його зелених хащ означала завше для мене загрозу нестерпної втоми. Відпочивати десь-інде, відпочивати по-справжньому мені ніколи не вдавалося. Я міг днями не вилазити з ліжка чи лежати у шезлонгу, проходжатися міськими скверами чи навіть провести тиждень на безлюдному морському узбережжі, та це ніколи не було для мене відпочинком, а лише перервою у щоденній нецікавій та монотонній буденності. У таких випадках єдиними моїми ліками ставав місяць чи два в Сан Сільвано. Ось чому мені було тяжко пробачити сестру за її переїзд до чоловіка у Понтаріо, хоч насправді відстань між цими місцевостями була не більше й десяти кілометрів. Уже минуло чотири роки відтоді, як моя сестра полишила нашу стару домівку, і чотири роки, без перебільшення, я не відпочивав. Аж ось лист Джуліо змусив мене знову повернутися у Понтаріо, де я не бував уже два роки, і був переконаний, що вже ніколи туди не повернуся, та лист брата зародив в мені надію розлучити сестру з чоловіком. Джуліо напередодні свого від’їзду до Німеччини бачив Елізу в Римі і писав мені з Кельна, де всі мої листи, врешті, віднайшли свого адресата. Після довгої розповіді про німецьку політику, яка мене анітрохи не цікавила, він написав про Елізу. Здебільшого Джуліо не вмів нічого розповідати без своїх інтелектуальних схем, через які доводилось пробиратися, як крізь хащі, щоб зрозуміти істинну суть справи. У листі було написано: «...ти знаєш, всі вони такі (жінки), все в них основане на почуттях, їхній розум, якщо він є, лиш плід надзвичайної чуттєвості, який дозволяє їм зрозуміти наш духовний світ, уникаючи безпосереднього набуття нашого багатостраждального досвіду. Вони спостерігають за кожним нашим кроком, і наші думки для них – це невід’ємна частина рухів нашого тіла, жестів, виразів обличчя... Завдяки сильному й безпомилковому інстинкту, що їм притаманний, вони є відлунням наших голосів; лише змінюють їхній тембр, щоб створити ілюзію припустимого існування жіночої особистості, хоч неяскравої та все ж виразної. Вони не здатні створити затишок, оскільки є лише його складовою, як речі чи тварини, і віддзеркалюють особистість того, хто перебуває поруч, байдуже освічена це людина чи волопас». Так розмірковував Джуліо, переконуючи мене зробити все можливе, щоб допомогти Елізі звільнитися від Вінченцо й повернутися до «першоджерел природної мудрості». Його теоретичні розмірковування, щоправда, не здавалися мені повністю беззаперечними, оскільки жодну теорію в світі я не вважаю досить переконливою. «Вони є відлунням наших голосів, лише змінюють їхній тембр, щоб створити ілюзію…» тощо. Незважаючи на свою звичку до вживання інтелектуальних виразів, Джуліо розумний лише в певному сенсі і не помічає чи, можливо, не зважає на те, що в житті все залежить саме від тембру, від тону, а в цьому жінки можуть нас багато чому навчити. Джуліо ніколи не розумів Елізу, доки не пережив у спогадах усе її життя: події, деталі, вчинки – все до найменших дрібниць, які здатна відтворити людська пам’ять. До тієї миті, коли вона набула в його очах образу омріяної жінки, він не поспішав пізнати Елізу по-справжньому. «Треба просвітити її, – казав він у часи свого захоплення філософією, – навчити її всього того, що знаємо ми, щоб вона була схожою на нас». І Еліза, із терпимістю дорослої жінки, хоча насправді вона була лише на кілька років старшою від Джуліо, прислухалась залюбки до його порад, точніше до наших, бо тодішні настанови Джуліо були й моїми, усвідомлюючи, можливо, що це було єдиною можливістю бути поруч з нами, оскільки час залишити нас самих ще не прийшов. Тоді в нас відбувалася швидка зміна, властива всім підліткам, коли вони неодмінно полишають ту жінку, що жила для них та оберігала їх, чи то мати, чи то сестра: вона стає для них просто жінкою, вже не берегинею, а тою, яка сама потребує захисту. І Джуліо був у цьому повністю впевнений, плануючи переконати Елізу кинути чоловіка й новий будинок і перебратися з нами до Флоренції, сподіваючись вершити мудрий братерський захист. Та, незважаючи на мій скептицизм, цей лист спонукав мене знову подумати про Елізу, яка, можливо, й справді страждала, я відчув потребу допомогти їй звільнитися від страждань. Мені здавалося, що розлучити її з чоловіком буде неважко, оскільки дітей у них не було. Необхідність розлучення видавалася мені очевидною, і єдиною можливою перешкодою на шляху до цього могли стати лише сумніви сестри. Мою рішучість стримував спогад про одну таку  невдалу спробу два роки тому. Насправді, коли я приїхав до Понтаріо, після майже дводенної подорожі, упродовж якої я перебирав і підбирав усі вагомі аргументи, щоб переконати Вінченцо з сестрою в необхідності розлучення, Еліза, яка за тиждень до мого приїзду написала мені довгого й досить стриманого листа, в кінці якого був натяк, один-єдиний натяк, що видався мені безнадійним закликом, була, чи лише здавалася, знову спокійною, вперто оберігаючи обране життя та хоробро захищаючись від мене (а можливо також і від самої себе), запевняла мене у своїй вагітності, створюючи навколо себе неприступне коло.

Щоб уникнути повторення цього сценарію, я вирішив податися до Понтаріо у масці мирного гостя і дати можливість сестрі, якщо їй це буде необхідно, залучитися моєю підтримкою. Я був переконаний в успіху цього плану, залишалося лише терпляче чекати. Все могло вирішитися без будь-яких втручань і, можливо, ми могли б дійти згоди. Пакуючи валізи, я подумки прокручував розмову з сестрою, повертаючи її хід у потрібне мені русло, й уявляв досягнення бажаної мети; у думках я вже виображував собі будинок у Флоренції, де ми з Джуліо колись давно збирались оселитися і сподівались віднайти, завдяки Елізі, ту молодечу спільноту та відчуття єдності, яких так потребували. Я уявляв, що Еліза вибачиться за вчинену помилку – заміжжя з Вінченцо і після щирого визнання своєї провини, яка була якоюсь мірою і нашою, – помолодшає і стане колишньою. Щоправда, це ми покинули її саму в будинку в Сан Сільвано без жодних надій на майбутнє, бо, можливо, не варто було б лишати навіть матір. Мене хвилював цей уявний докір сумління, який видався мені справедливим, але я сподівався, що життя винагородить Елізу й нас за тривалу розлуку і вчинені помилки. Нам здавалося, що книжки могли розрадити її, та вони навіть нам не приносили втіхи. Ми гадали, що Сан Сільвано значить для Елізи те саме, що й для нас, але ж ми його сприймали тільки на віддалі. Якими ми були з Джуліо несправедливими до сестри, врешті-решт вона захотіла пожити хоч трохи для самої себе! Можливо, лише туга за минулим та за його втратою, спонукала нас так завзято засуджувати її вибір. Я, як зрештою і Джуліо, вважав такий вчинок негідним й пояснював його «виявом слабкості» з боку Елізи. «Зусилля волі, – переконував я Елізу, в дусі Джуліо, у тій уявній розмові, – що вгамовують примхи долі, мають повторитися і цим самим створити життя; а слабкість і помилкові рішення, повторюючись, викликають постійно зростаючу втому, яка може спричинити навіть смерть».

У цих розмовах з уявними співрозмовниками часто трапляються слова, які б видалися смішними й недоладними, якби перед нами справді стояла дорога нам людина, яка усміхається у відповідь. Ця фантазія відтворювала мій голос, ніби відокремлений від мене, як уві сні, коли бачиш себе самого в русі, і цей мій голос промовляв: «Сестричко, якби в тебе народилася дитина, так тобою бажана, зараз не йшлося б ні про зневіру, ні про втому». Ніколи раніше мені не спадало на думку, що в моєї сестри може народитися дитина, і навіть тієї миті ця думка, така природна, начебто лише завітала ненароком до моєї свідомості і одразу ж зникла. Потім під час довгої подорожі до Аквап’яна, в яку ми з Джуліо часто вирушали, щоб провести вихідний у Сан Сільвано, вигляд цієї до щему знайомої місцевості, яку пам’ять поєднує зі спогадами про недільні прогулянки та зустрічі з Елізою, яка завжди приходила за нами на ту невеличку залізничну станцію, куди подавався наш потяг; нечіткий образ сестри, який за ці два роки нашої розлуки почав зникати з пам’яті, раптом знову виринув переді мною на сидінні навпроти: її висока худорлява постать, худе обличчя з розумним виразом, таке не схоже на моє, але в якому мені, неначе у люстрі, вдалося побачити власне відображення, таке виразне, що я аж захопився, розглядаючи його, у рисах її обличчя можна було помітити зміни двох попередніх років, хоч я й уявляв її собі в тому самому сірому вбранні, в якому я бачив її востаннє.

Часто в суботу після останнього дзвінка я помічав машину Бенів біля дверей ліцею. Той сірий брудний фургон більше не викликав у мене жодних емоцій, як це було колись, коли він означав для мене прогулянку. Коли пані Андріана в суботу відвозила до міста свого чоловіка, відмовити їй провести вечір у Кампезі було просто неможливо, тим паче, що план цієї вечірки передбачав також зустріч з Елізою, яка чекала на нас біля фабрики. Незважаючи на щиру симпатію до Бенів, їхні надмірні турботи видавалися нам не завжди доречними. Уже тоді ми не бажали допускати сторонніх у нашу компанію, і ніщо так не загрожувало їй, як приязнь та гарні манери наших старих і вірних друзів. Звичайно, їм і на думку не спадало, що ми віддавали перевагу їхати до Сан Сільвано потягом і зустрітися з Елізою, закутаною в шубу в Аквап’яні біля водокачки, вони не уявляли, що подорож на машині темними полями та освітленими вулицями, чай біля каміна, довгі розмови та все інше, що було колись для нас дорогим, стало другорядним порівняно із зустрічами з Елізою. Я висовувався з віконця, щоб краще розгледіти високу постать поряд із сірою водокачкою, і щоразу нам здавалося, що це зустріч після довгої розлуки. Якщо пам’ять мені не зраджує, ми ніколи не обіймалися під час цих зустрічей, навіть коли були ще дітьми. Я не пам’ятаю якоїсь особливої демонстрації наших почуттів, та добре пам’ятаю радість, з якою ми чимчикували коліями залізниці, радість, з якою ми спостерігали, як потяг наближається. Я вдихав аромат сестриної шуби, та інколи, не міг втриматися, тицявся в неї лицем і жартував: «Кого ж це нагадує мені цей запах?» Ми губилися серед безлічі тих новин, що нам кортіло розповісти Елізі: передусім про прочитані нами книжки (кожного тижня до нашого списку додавалися нові), потім про навчання та про наших друзів. Я розповідав про Джуліо, Джуліо – про мене; і все це її цікавило, як і нам було цікаво слухати все, що стосувалося Елізи і траплялося в Сан Сільвано з нею чи з його мешканцями, навіть тими, з якими ми не надто товаришували. Так, наприклад, дядько Гульєльмо і герої наших книжок плуталися і співіснували із справжніми людьми.

Чекаючи відправлення потяга, ми гуляли на платформі, якщо ж здіймався вітер, а це було досить часто, ми заходили у вагон і з вікна спостерігали за носіями валіз та вантажниками. Селяни й робітники товпилися перед входом до бару, заходили, замовляли чарчину горілки, закурювали тосканську цигарку, а потім вмощувалися в купе, поряд із нашим, завалюючи порожні сидіння мішками з речами та робочим приладдям. Коли потяг подавав сигнал, ми також всідалися. Джуліо зазвичай шукав книжку у своїй шкіряній сумці, а ми з Елізою продовжували тихенько розмовляти, милуючись краєвидами, які пропливали повз вікно, та слухаючи невгаваючий гул вагона третього класу, що передвіщав прибуття до Сан Сільвано. У ті далекі часи я захоплювався Джуліо, чесно кажучи, я більше ніколи так не любив, не поважав і не наслідував його, як тоді, і відтоді він більше ніколи не відчував себе моїм наставником такою мірою; та деколи я геть забував про нього і був щасливий лишатися сам на сам з Елізою. Я відчував у цьому потребу більше, ніж Джуліо. Мені подобалось, що в нашій компанії з трьох осіб, яку ми так ревно захищали від сторонніх, було місце лише для двох, щось нас об’єднувало з Елізою, якась таємна мова, така подібна до мови між мамою й сином. Під час цих довгих розмов пошепки, я дізнавався багато про тата і маму, про той період їхнього життя, який могла знати лише Еліза, старша від нас на кілька років, і який у певномусь сенсі залишався поза увагою Джуліо, як і інші загадкові її розмірковування. Тоді не йшлося про звичайне висвітлення фактів, ні навіть про точні спогади, це скоріше були фрагменти спогадів, окремі досить розмиті, і які згодом, роз’ятрені постійною увагою і взаємними захопленнями, реалізувалися в періоді життя, який був спільним для нас. Як паростки чи насіння мертвої рослини, що згубилася в глибинах пам’яті, деякі з них вперто не бажали проростати і вражали своєю німотою. Вона також відчувала необхідність поділитися зі мною цими примарними тінями спогадів, може, для того щоб надати їм вигляду, якого набувають речі, коли про них дізнається хтось інший. Часто до цих спогадів та оповідей доводилося повертатися знов і знов, розповідаючи по черзі одне одному те саме аж доти, доки ми не забували, хто з нас почав цю історію першим, створюючи навколо кожного жесту, кожного слова, яке раніше лишалося застиглим у пам’яті, зашифрованим, ніби часточка віднайденої старовинної статуї або забутого алфавіту, атмосферу таїни тих часів, що безповоротно зникли, наче повітря з мертвої планети. Час від часу Джуліо відривався від книжки й уважно дивився на нас, ніби дослухаючись до нашої розмови, потім стискав губи – ця гримаса була йому такою властивою – і знову-таки поринав у читання.

«Зайці чи зайченята? – перепитував я, ніби повторюючи якусь примовку у грі, – зайці чи зайченята? А може, то були кролі? Їх передав тато з Карсо через того солдата, ім’я якого часто з’являлося в батькових листах». Еліза бачила перед собою чоловіка, одягненого в сіро-зелене вбрання, який сидів на червоному дивані. Проте їй ніяк не вдавалося пригадати його обличчя. Але вона добре пам’ятала обмотки та взуття, замащене червоним брудом, тим самим, у якому був знайдений татів призматичний бінокль. Великі галсові чоботи. Сіра пляма перетворювалася на чоловіка, а потім на цілий загін солдатів. Еліза казала: «Та ні, то не кролі були, а зайці, двоє зайченят. У цьому в мене точно немає сумнівів», – і понижувала тон голосу, ніби боячись, що Джуліо і справді міг нас підслуховувати. «Але ж червоний диван? У нас не було червоного дивана, і в будинку дідуся його також не було, і в домі тітки Марії, наскільки я пам’ятаю». «Можливо, це диван з готельної кімнати», – підказував я. Мама, справді, кожного ранку, коли отримувала новини про військові маневри загону, їхала до міста за свіжими новинами. Еліза бачила матір, яка сиділа навпроти солдата на червоному дивані, котрий закінчував свою оповідь. У мами в руках була згорнена в кульку хусточка, а в її пелені сиділи два великі зайці, і вона їх пестила своєю тендітною рукою. «Мама могла розповісти тобі про цього солдата», – знов втрутився я не надто переконливо. Мені подобалося, що цей спогад міг жити в думках Елізи через мамине посередництво, але вона цього ніколи не визнавала. Мені також здавалося, що я бачив перед собою солдата, який витягав з лівої кишені жакета пляшку з молоком, яке тваринки не встигли випити за час подорожі. Я бачив також його бородате обличчя, якого Еліза ніяк не могла пригадати. Коли мама поверталася з міста, ми з Розіною їхали у дідовому візку або в колясці тітки Марії на станцію, щоб зустріти її, а одного дня візник поклав клітку з двома відгодованими зайцями, і ці зайці, незрозуміло як, втекли з клітки в передпокій і стали розважатися, високо стрибаючи аж до самої стелі, демонструючи небачені стрибки на своїх довжелезних ногах. Розіна покликала візника, якому з величезними зусиллями вдалося впіймати їх, повністю подряпавши руки. Потім Еліза уявляла вже не двох величезних зайців, а знову, як і раніше, зайченят, два клубочки з довгими пухнастими вухами, що грайливо задкували й пили молоко, яке мама налила в блюдце на обідньому столі. А потім знов, начебто їх розміри залежали від наближення та віддалення лупи, вона бачила їх у скляній теплиці, яку незабаром змінила металева сітка, двох величезних карсіканських зайців, охайних і шляхетних, неначе священні тварини. І згадувала маму, яка плакала біля теплиці, опустивши голову на коліна.

Ми знайшли також татового листа, датованого тим періодом, що, згідно з нашими підрахунками, відповідав останнім спогадам про Ітрі Джованні, солдата із зайцями. В уривку з листа говорилося: «У відповідь на твій лист від 15 числа цього місяця. Солдат Ітрі, яким ти передала листа, загинув, повертаючись з окопів. Що ти писала з приводу Гульєльмо? Чи не могла б ти ще раз написати те саме, оскільки остання сторінка є нечитабельною».

На станції Аквап’яна, коли потяг почав сповільняти хід і коли водокачка, подібна до великої і незграбної глиби, й садочок із засохлими від палючого вітру квітами навколо висохлого струмка з’явилися за евкаліптами, бажання бачити Елізу раптом оживило її в моїй уяві. Я навіть не дивився у віконце, щоб привітати її особисто, підготував валізи, відкрив двері і, перш ніж потяг зупинився, кинувся геть. Спочатку я побачив вуличного торговця каштанами та горіхами, двох карабінерів, трьох дівчат поряд з водокачкою та залізничного працівника. Лише трохи згодом я узрів Марію, яка мляво виходила із зали чекання і за нею ще одну жінку, вдягнену в строгий костюм чорного кольору, пошитий із товстої тканини, типовий для вдів із зони Парте д’Іспі. Елізи не було. Спочатку в мене з’явилося бажання знов сісти в потяг і їхати далі до Ордени, але я подумав, що, якщо Еліза не прийшла зустрічати мене на станцію Аквап’яна, як завжди, то якась важлива причина завадила їй, і, можливо, вона була хворою. Але Еліза, як мене запевняла Марія відразу після привітання, не хворіла; лише незначне нездужання завадило їй приїхати до Аквап’яни як їй того хотілося, і вона перепрошувала за це.

Я тримав за руку Марію, щоб допомогти їй іти по гальці між коліями, а також підказував, куди і як зручніше ступати, слугуючи їй поводирем; але та радість, яку я відчував лише кілька хвилин тому, змінилася на німе роздратування, що заважало мені думати. Відразу уся моя подорож видалася мені нудною й непотрібною через ту уявну розмову з сестрою, яка обірвалася у такий брутальний спосіб. Жінка, одягнена в чорне, йшла перед нами і несла одну з моїх валіз, намагаючись втримати рівновагу – наче з амфорою на голові. А електричні ліхтарики без абажурів уже засвітилися вгорі на тонких стовпах із цементу. Ще не було зовсім темно. Так само і в Сан Сільвано, на вершині гори Аркуенту, ліхтарики було вже увімкнено і розділено на чотири вогникові композиції, наче хрести навколо великої площі. Трохи правіше, у гірській темряві, поза непроглядними лісами, виднілися безпосередні вогники Понтаріо, в темній долині, про присутність якої можна було лише здогадуватися через тісне розміщення цих ліхтарів. Я подумав, як би було гарно полишити тут Марію і сісти на потяг до Сан Сільвано, що курсував за маршрутом Сан Сільвано – Понтаріо і навпаки, але натомість був слухняний і уважний, наче мисливський пес, до посвисту залізничного працівника між червоно-зеленими гойдалками світлофорів; плентався уперед, замість того, щоб полишити її тут, цю дурнувату й ніяку братову, і разом з нею до дідька всіх інших, мою сестру включно, й поїхати провести ніч у якійсь забігайлівці у Сан Сільвано, як якийсь комівояжер, чужинець чи іноземець. Після вечері я б вийшов трохи пройтися й подивитися на зачинені вікна нашого будинку.

Жінка терпеливо й нерухомо чекала між двох валіз, загорнена у свій широченний чорний одяг, лише її очі стежили за нами. Проходячи повз неї, я нарешті впізнав її: то була Рита, дівчина, яку Еліза повезла за собою із Сан Сільвано і яка за ці чотири роки вийшла заміж за селянина з Понтаріо й залишилася вдовою з кількамісячною дівчинкою. Я пам’ятав молоду вісімнадцятирічну дівчину з ледь рожевим кольором шкіри та красивим каштановим волоссям, яка граціозно з’являлася в сукнях, подарованих їй Елізою. Усе це крутилося в моїй голові, коли губи вимовляли: «Гаразд, а як ви там у Понтаріо?» Я відразу зрозумів банальність цього запитання. «Як Бог дасть, – відповіла та, – Бог вершить долі мешканців Понтаріо, як і всіх інших у світі». Вона зітхнула. То був вираз-кліше, яким завше відповідали на подібні запитання в цих місцях усі, хто зазнав якогось нещастя, і який повторювався без жодних змін і варіацій як у Сан Сільвано, так і в Понтаріо чи Норбіо і який видався мені майже додатком до вдовиного одягу, що лишав вільними лише руки жінки й її передчасно зів’яле обличчя.

У перемішку з димом, що клубився в повітрі, з труби локомотива з’являлися зелені іскри, подібні на світлячків, які сипалися на землю і, перш ніж згаснути, червоніли і зникали у траві. Потяг до Понтаріо нарешті рушив. Ми з Марією повсідалися в купе першого класу, а Рита знайшла місце у вагоні третього, незважаючи на те, що в першому класі ми були лише вдвох. Я питав себе, як би вчинила Еліза в подібному випадку, чи дозволила б Риті також подорожувати в першому класі. Розглядаючи це купе, якого мені досить тривалий час не доводилося бачити, я подумав, що воно, певним чином, було схоже на нашу вітальню у Сан Сільвано, – через ці білі мережива на вельветових винного кольору диванах; квадратики оголошень на стінах нагадували в сутінках старі родинні фото; і мені здалося справедливим, десь у глибині душі, що Рита подорожує у вагоні третього класу, який того вечора, а то не була субота, мав бути порожнім і холодним, а якщо це й не було справедливим, то принаймні фатально неминучим, оскільки мені не пригадувалось жодної жінки, подібної до Рити, яка б сиділа з нами у нашій вітальні.

Так само, як зараз Марія, сиділа Еліза навпроти мене багато років тому. Еліза також, як і Марія, дивилась у вікно. Їй подобалися краєвиди, повз які проїжджав потяг у Сан Сільвано, такий подібний до того, у якому ми перебували. Я відчував плин минулого, і мені здавалося, що моя сестра померла, і дарма намагався я відігнати від себе ці думки. Їй подобались ці вечірні гірські видовища. Взимку великі хрести вогників у Сан Сільвано, що примостилися поруч з височенною і темною нічною Аркуенту, виднілися часом праворуч і ліворуч за широкими кристалами, вимитими дощем, відповідно до забаганок звивистого підйому. Коли ми були удвох, Еліза розповідала про деякі недільні вечори з мамою, вже тоді хворою, за зачиненими дверима вітальні у старому будинку на вулиці Джалетто. Згадуючи ці вечори, Еліза, мабуть, відчувала себе особливо одинокою, більше ніж були самотніми і сиротами я та Джуліо, які, можна сказати, навіть не пам’ятали маму; через що ті вечори, в її спогадах, були сповнені надзвичайного суму і вулиця Джалетто, можливо, видавалася їй ще більш темною та безлюдною, ніж то було насправді, – хтозна. Радість, що вона відчувала ще дівчинкою, дивлячись, як повз вікна проходять змерзлі люди, коли сама пригорталася до дорогих материнських колін, чистячи повільно і потроху мандарин нігтем великого пальця. Еліза більше не могла згадати це без непідробного суму, що збільшувався з роками, а той смуток загострився від спогаду про ту дитячу радість, що породжувала його. Селяни виходили з кав’ярні, купували смажені каштани у чоловіка, який перепродував їх, поставивши свою пічку, наповнену доверху, в куток. Навколо розтопленої пічки товпилися люди, де вогонь то виднівся, то ні між довгими, чорними, пальтами-дзвониками, всі однакові й усі із загостреними капелюхами. Вони наповнювали собі кишені печеними каштанами, їхні жінки також проходили повз дим, загорнені майже по очі в темні шалі, тягнучи за собою малюків, які ледь пересували ніжки й не могли відірвати очей від пічки. Раптом зірвався вітер і утворив вихор із сухого листя, лушпиння каштанів та тростин – усього того, легкого, що назбиралося навколо пічки. Цей вихор загорнув худеньку й високу стару, яка зупинилася посеред вулиці, закриваючи обличчя руками. Про все це пам’ятала Еліза, а особливо про материну руку, за яку трималася своїми рученятами, з каблучками, які вона вертіла своїми пальчиками на схудлих маминих пальцях, шукаючи дірку, на місці загубленого дорогоцінного каменя, який вона так ніколи і не вставила знову. Зараз Еліза носила ті самі каблучки, і її рука була точнісінько такою ж, як у матері, так само як і риси обличчя.

Раптом, без жодної явної причини, до мене знову повернулася колишня радість, точніше сказати, просто радість: почуття, яке навідувало мене час від часу з перервами, подекуди досить довгими, наче раптовий морський бриз, наче добра, світла звістка, сповнена чистоти. Вона могла, наприклад, завітати до мене одного ранку в готельній кімнаті, в якомусь місті, де я зупинився лише переночувати і де пам’ятаю лише вокзал, готель та собор, який бачив колись на кольоровій листівці, і це почуття, яке переповнювало мене уві сні, заполонило все моє єство, перетворюючись на дедалі чіткіше, наче вранішнє світло, що лагідно будило мене. Я не пам’ятав, чи мені щось снилось, і з подивом дивився на стіни обшарпаної готельної кімнати, аж доки помітив угорі між вицвілим килимом та стелею блакитну смужку, на якій зупинилося моє око і моя радість. Так само в потязі до Аквап’яни моя радість не була породжена думкою, що незабаром я побачу та розцілую обличчя сестри, а навпаки – ця думка була часткою моєї радості. Марія не вимовила жодного слова, і я був щасливий, що вона мовчала. Таким чином я міг уявляти, що я один і що їду до Сан Сільвано. Можливо, їй здалося, що я був сумним, і моє обличчя справляло таке враження, але насправді я був сповнений радістю. Мені ввижалось, що ця радість народжувалася безпосередньо з землі, з рідного чорнозему, що здавався мені, як і колись блакитна смужечка в готельному номері, невичерпним джерелом цієї радості, якій ніщо не загрожувало, навіть підозра, що вона може несподівано зникнути, так само як і з’явилася. Ця земля і краєвиди нагадували Сан Сільвано, місцевість таку до щему знайому, що могла з’явитися в моїх мріях як тільки я цього забажаю, і я міг би уявою блукати там, перебуваючи в будь-якій точці планети, де існує музика, постріл рушниці чи гавкіт собак. Я дивився на кущі, які мені нагадували вранішнє полювання на перепілок чи беззвучний пошук куріпки, покірливий спів якої чувся між стернею, наче тихенькі поцілунки ручок дами. Пара з локомотива набувала білого кольору й осідала на огорожі садиб та наповнювала вологою величезні зелені кулі індійського інжиру, робила непомітними кущі, що згодом знов визирали наче узбережне каміння, від якого щойно відлинула хвиля; і великі та темні птахи довгою зграєю здіймалися вгору з похиленими, наче тіні головами, демонструючи білі, наче піна, грудки. Я їх бачив, коли проїжджав Маремму, але мені ніяк не вдавалося пригадати їх назву.

На станції я відразу упізнав посушливий гірський вітер, який мете геть усі вулиці, наче вихор, як то зазвичай бувало у Сан Сільвано, перед моїми очима знов постав майданчик, як і два роки тому, невеличкі будиночки, крамниці з засвіченими вітринами, величезні вікна, упаковки усіх можливих і неможливих товарів – від дерев’яних чобіт до свічок, призначених для церковної служби. На вершині гори ледь помітний вогник часом засвічувався за допомогою факела; і жінки, зі жбанами на голові, йшли до пічки і потім вміщувалися біля стінки без допомоги рук, захованих під шаллю. Вони дивилися на нас, повільно повертаючи голови, обтяжені вагою жбанів. Я помітив, що жінки Понтаріо були схожі на жінок Сан Сільвано. Дорожня ковдра, яку мені накинули на коліна, була помаранчевого кольору, з чорними візерунками, в яку ми загорталися усі втрьох, коли подорожували в колясці, і мені навіть удалось відчути запах арабських парфумів, які Роберто Скарбо привіз для Елізи і що здавалися нестерпними для Джуліо.

 

 

Далі читайте паперову версію журналу.