ОЛЕКСАНДРА РЕКУТ  

У пошуках острова: між вигаданою та справжньою Сардинією Джузеппе Дессì

 

Серед двадцяти італійських регіонів[1] Сардинія є географічно більш далекою, майже ізольованою від решти країни. Навіть Сицилія, що також, як відомо, є островом, лежить від чобота на відстані лише понад тридцяти хвилин корабельної подорожі, а останнім часом мова навіть іде про побудову дамби, яка поєднала б сицилійське узбережжя з південною Італією. Подібне рішення було б немислиме стосовно Сардинії. А щоб дістатись цього острова з Італії навіть зараз, потрібен щонайменше п’ятигодинний морський тур на швидкісному пароплаві, начебто йдеться про подорож за кордон. Навіть самі сарди, коли мають їхати до Італії, вживають вираз: «Дістатися континенту». Сардинія відтак не є ані італійським регіоном, ані частиною Італії, навіть не окремою країною чи автономною областю або республікою, а окремим невеличким континентом зі своєю самобутньою культурою, світобаченням, спосоом мислення. Політично Сардинія є, звичайно, італійським островом, але сарди відчувають себе італійцями лише певною мірою, незважаючи на помітку в паспорті громадянин/ка Італії. На стінах будинків сардів часто можна прочитати: «Свободу Сардинії», «Сардинія – гн Італія», «До незалежності», «Звільнимо всіх», «Сос, патріоти», «Геть з Італії» і под. Ці написи супроводжуються, як правило, символом чотирьох маврів – прапор Сардинії, відмінний від триколірного італійського. Ці заклики до незалежності не є невмотивованими сепараційними розхитуваннями країни. Сарди, як правило, люблять і поважають однаковою мірою так звані «три батьківщини»: 1) місцевість, де вони народилися, 2) Сардинію та 3) Італію. Уся творчість сардського письменника Джузеппе Дессі є результатом невтомного філософсько-етноантропологічного намагання звести до спільного знаменника й поєднати літературну та культурну традиції Сардинії з італійською та світовою[2].

  Серед усіх італійських говірок єдиною, що здобула офіційний статус мови, а не діалекту, є сардська. Проблема дослідження письменників Сардинії є відтак також проблемою перекладу, оскільки майже всі вони намагаються дійти згоди між думкою сардською мовою та її транскрипцією італійською. Менталітет, а також навіть зовнішність сардів мають мало спільного з італійськими. Відомий вираз «Нема Італії, а є різні Італії» є ще більш зрозумілим і актуальним, коли йдеться про Сардинію. Зовні сарди низького зросту, з чорними очима та волоссям. За характером мовчазні, вдумливі, глибокі. Звідси визначення-оксюморон красного письма Сардинії: «література мовчання». Саме цю проблему вираження мовчання словом і намагалася вирішити у своїй творчості видатна італійська письменниця, лауреат Нобелівської премії 1926 року, Грація Деледда. Серед шести італійських нобелівських лауреатів у секції літератури єдину жінку подарувала Сардинія. Відтворюючи тишу острова словом, Грація Деледда вдало розв’язує проблему методу і започатковує романну модель сардської літератури для наступних генерацій аж до сьогодення[3]. Оскільки іншою характеристикою острова є безперечний матріархат, не випадково саме жінці судилося торувати нову стежку та відкрити світу надзвичайно багатий внутрішній світ сардів, не виражений до неї письмово. Тоді як у Франції, Сполучених Штатах, Італії та інших країнах Західної Європи жінки  домагалися своїх прав, на Сардинії не було в цьому ніколи жодної необхідності, адже панування й домінування жіночого було завше Законом і святая святих острівної цивілізації. Образ жінки або середземноморської матері, існує у багатьох міфах та легендах про заснування Сардинії. Сардська Жанна Д’Арк – Елеонора Д’Арбореа ще в 1383 році, мужньо боролася на чолі війська за незалежність острова проти поневолювачів, а Грація Деледда, представниця сардського порубіжжя, зовсім не потребуючи потвердити право жінки бути письменницею, розв’язувала у своїх творах початку ХХ століття інші цікавіші і складніши літературні завдання.

Серед інших видатних письменників Сардинії не можна лишити поза увагою Сальваторе Сатта, який також працює з біномом тиша/слово аж до їх поєднань-оксюморонів: мовчазні живі/балакучі мертві. Крім нього, важливе місце в італійський літературі посідають такі майстри красного письма Сардинії, як Гавіно Ледда, Еміліо Луссу, Джузеппе Дессì, Пеппіно Фіорі, Серджо Атцені та представники молодшої генерації: Салваторе Ніффой, Марчелло Фоіс, Флавіо Соріга та Мікела Мурджа. Майже всі вони, більшою чи меншою мірою, спираються на матріархальну деледдіанську модель письма, навіть коли намагаються їй протистояти.

 

Літературний парк та фондація Джузеппе Дессі

Місце Джузеппе Дессі в наведеному ряду письменників Сардинії є безперечно почесним. Вплив Грації Деледди на формування Дессі як письменника було визнано ним самим. Проте незважаючи на це, стежка проторована Дессі в красному письмі, є досить самобутньою. Адже Деледда народилася в Нуоро, гірсько-лісовій частині острова, якій характерні дуже пронизливі вітри та низькі температури, особливо взимку. Цей суворий клімат і відображено в творах письменниці. Дессі від народження бачив зовсім інший аспект Сардинії, тепле, портове та велике місто Кальярі, а згодом і зовсім переїхав на континент. Його зв’язок відтак з італійською та взагалі європейською літературою є більш прямим та безпосереднім, що не могло не позначитись на його творчості. У Кальярі, столиці Сардинії, будинок, в якому народився Джузеппе Дессі, було зруйновано бомбою під час Першої світової війни. На місці будинку зараз існує лише меморіальна дошка. Сардською домівкою маленького Джузеппе став будинок, придбаний дідусем у Віллачідро (іт. кедрова вілла), недалеко від Кальярі, місцевість, яку письменник обрав справжньою батьківщиною для своєї творчості. Дессі часто впродовж усього життя повертався до своєї другої домівки у Віллачідро. Незважаючи на довгі періоди життя письменника поза Сардинією, майже всі його твори було амб’єнтовано у Віллачідро, яка з’являється кожного разу під іншою назвою: Сан Сільвано в оповіданні «Подруги» та однойменному романі, справжньому бойовому хрещенні письменника; Кодау в «Дезертирі»; Норбіо в «Країні тіней» (ця остання є єдиною назвою невигаданого походження, оскільки Віллачідро і справді колись у давнину називалась Норбіо).

І лише після смерті Джузеппе Дессі будинок у Віллачідро перейшов до інших власників, а в 1989 році став центром фондації і наукових досліджень присвячених письменнику. Її метою, окрім системного аналізу та валоризації творів Дессі, є також поширення культури та літератури Сардинії, увага до тематик, що поєднують людину з природою, співробітництво з іншими навчальними та науковими організаціями. Фондація надає також можливість науковцям ознайомитися з будь-яким виданням усіх творів письменника, а також із їх закордонними перекладами. До уваги відвідувачів також усі критичні видання, присвячені Дессі, серед яких – чисельні дисертації та дипломні роботи. Крім того, одним з останніх масштабних проектів фондації є зібрання картин Дессі для відкриття художнього фонду. Захоплення Дессі живописом тривало з дитячих років протягом усього життя. Йому завжди подобалося малювати й дарувати картини друзям, але лише нещодавно вдалося видруковати каталог, що містить повну колекцію його картин. З інтерв’ю та відеодокументальними фрагментами письменника можна ознайомитися на сайті фондації. Одна з найпрестижніших в Італії літературних премій «Джузеппе Дессі», яка існує з 1986 року і преміює авторів як прозаїчних, так і поетичних творів, у цьому році відсвяткувала своє двадцятип’ятиріччя.

 В окремих кімнатах будинку відтворено атмосферу, що існувала ще за життя Дессі. Персональна бібліотека, яка містить понад двадцять тисяч рідкісних і цінних видань, зараз стала доступною для публіки. Письмовий стіл було перевезено до будинку у Віллачідро з римської квартири, де помер письменник. Біля стола можна побачити кілька оригінальних ціпків, зроблених рукою вправних ремісників та дереворізів, якими Дессі змушений був користуватися після інфаркту. У домі-музеї є також вражаюча колекція цигарок та рушниця письменника.

Літературний парк не обмежується лише екс-будинком. Вся місцевість Віллачідро, вулиці, центральна площа, водокачка, дві церкви: «Святої Барбари» та «Святих душ чистилища», будівля комуни, а також аптека  та пам’ятник невідомому солдату є топосами творів письменника. Справжня літературна подорож передбачає відвідання всіх цих місць аж до каскаду «Са Спендула», що легко віднайти за допомогою дощечок-указівок із цитатами з романів Дессі. Перекрученими чи вигаданими є також деякі назви площ і вулиць у Віллачідро. Так, приміром, у романі «Країна тіней» ідеться про площу Кадоні, яка насправді називається Дзампілло, тощо. Про письменника  нагадує також книгарня, що запозичила назву одного з най відоміших романів Дессі «Країна тіней».

 

Біографічна довідка

Джузеппе Дессі народився 7 серпня 1909 року в місті Кальярі. Батько Дессì – військовий, учасник Першої світової війни, змушений був часто перебувати поза Сардинією, тому не мав змоги регулярно займатися вихованням хлопця. Джузеппе, відтак, не був дуже сумлінним учнем та надавав перевагу гарцюванню на коні в пошуках пригод та нових краєвидів острова. Одного разу батько в стані розпачу від такої синової легковажності запропонував йому прочитати «Розгніваного Орландо» Людовіко Аріосто, і  хлопець дивним чином до нестями захопився цим твором. Іншою важливою подією в дитинстві письменника було випадкове знайдення замурованої бібліотеки в дідовому домі. З моменту цієї дивовижної знахідки підліток-Джузеппе кожної ночі зі свічкою в руках пробиратиметься до цієї таємної кімнати та, ризикуючи спричинити пожежу, читатиме з запалом Спінозу, Декарта, Ляйбніца… і цей перелік можна продовжити на кілька сторінок. Ці невпорядковані й безсистемні читання з філософії та літературної критики у поєднанні з надмірною жагою до знань спричинили появу майже божевільних станів у Джузеппе, якби не вчасне й розумне втручання батька, який допоміг додати поезію до наукових концепцій, засвоєних самостійно підлітком. Однак незважаючи на досить раннє захоплення читанням, Дессі багаторазово тікав з кальяританської гімназії, аж доки, врешті-решт, остаточно не покинув навчання. Брак регулярного й систематичного відвідання школи родина намагалася компенсувати приватними уроками, які допомогли хлопцеві скласти екстерном, хоч і з великою затримкою, усі шкільні іспити. І коли колишній автодидакт Джузеппе, вже в двадцятирічному віці, нарешті вступив до ліцею[4], то відразу відзначився вражаючими й глибокими знаннями з філософії та історії. Досконале і майже дослівне знання праць Спінози вразило Деліо Кантіморі, викладача ліцею, який відіграв значну роль у долі Дессі, напутивши його на шлях до пізанського університету.   

Після шкільних років у Кальярі та Сассарі, де Дессі не вирізнявся  надзвичайною наполегливістю та успішністю, виняток становили лише гуманітарні предмети, університетський період у Пізі був, навпаки, забарвлений цікавими й різноманітними знайомствами, новими науковими та літературними відкриттями. Пізанський період Дессі відрізняється дружбою з літературним та кінокритиком Клаудіо Варезе. Щоправда, обидва сини Сардинії познайомилися ще у Кальярі, коли їхний спільний учитель  Кантіморі розповів зірці ліцею Клаудіо про непересічний літературний талант Джузеппе, позначений «вишуканим смаком і філігранною технікою». На початку 30-их років друзі переїздять до Феррари, де утворюють «гурт чотирьох сардів», до складу якого входять  Клаудіо Варезе, Джузеппе Дессі, брат останнього Франко Дессі Фульгері та поет Маріо Пінна. Згодом до них приєднався феррарський письменник єврейського походження Джорджо Бассані. Після Феррари (місто, де народилася перша дружина письменника Ліна Баральді та син Франческо) Дессì часто міняє місце проживання: Равенна, Терамо, Гроссето аж до остаточного переїзду до римської домівки, де він мешкатиме останні двадцять років уже з другою дружиною Луізою Бабіні. У своїй римській квартирі Дессі і судилося померти в 1977 році.

 

Творчими шляхами Дессі

На початку 1939 року виходить друком перший збірник оповідань Дессі «Наречена в місті» зі вступним нарисом-маніфестом з однойменною назвою, де окрім демонстрації власного фікціонального я, що подвоюється, є металітературна замальовка про появу електричного світла на Сардинії як епохальну подію, що змінила сторіччями устояне життя острова. Насправді, протагоніст-електрик хотів освідчитися в своїх почуттях коханій дівчині, засвітивши одного вечора за допомогою знахідки, транспортованої з континенту, тисячі вікон, ліхтарів та вогників. Дівчина, однак, зраджує безтями закоханого в неї електрика. Ця фабула – лише вставне оповідання, вигадане письменником-початківцем, а ключем до його розуміння є картина, намальована його божевільним другом, художником Джакомо Скарбо. Крім вступу-нарису збірка містить ще десять оповідань. Місцем дії усіх є Сардинія. У трьох із них («Кругле місто», «Перервана гра» та «Подруги») бачимо пагінці елементів сюжету, стилю і настроїв, що проростуть більшою мірою у «Сан Сільвано». Тут уже з’являються й імена деяких персонажів: Вінченца, Альбертіна, Вітторіо Ламі, які потім зустрінуться у «Сан Сільвано». Спільними між збіркою оповідань та романом є також деякі назви місцевостей: Норбіо, Сан Сільвано, Ордена тощо та тематики ідеального краю і смерті.  

У тому ж році виходить у світ перший роман Джузеппе Дессі «Сан Сільвано», з приводу якого з’являються схвальні рецензії. Так, відразу після публікації роману відомий літературний критик Джанфранко Контіні надає Дессì епітет «сардського Марселя Пруста», що закріплюється за письменником протягом усієї його творчості. А кілька десятиліть згодом дослідниця сучасної італійської літератури Анна Дольфі визначить «Сан Сільвано» найбільш вишуканим і найдосконалішим твором Італії ХХ століття. Роман не є психологічним, оскільки думки та дії персонажів не аналізуються і не інтерпретуються, а швидше відповідають розмірковуванням Спінози про тотальність почуттів, які суцільно захоплюють. Твір, відтак, є близьким до філософського роману, жанровий різновид не типовий і мало розповсюджений в італійській літературі.

Через три роки, в 1942, виходить другий роман письменника «Мікеле Боскіно». Роман складається з двох частин, що звучать паралельно, доповнюючи одна одну і утворюючи своєрідний візерунок-контрапункт. Першою музичною партією є оповідь молодого інтелектуала, який повертається до рідної місцевості й намагається дізнатися щонайбільше про Мікеле Боскіно,  що сам розповідає про себе у другій частині. Дессі пояснює таку структуру в одному зі своїх інтерв’ю, яке пізніше стане вступом до перевидань роману: «Гносеологічна проблема була завжди фундаментальним чинником для мене: чи можливо пізнати дійсність? І оскільки письмо завжди було і залишається для мене додатковим методом пізнання, я дійшов висновку, що всі мої попередні твори були надто суб’єктивними: ідея кантіанського ноумену або непізнаного була фільтром між мною і світом»[5]. І, справді, на відміну від «Сан Сільвано», так званого я-роману, де всі події фільтруються через погляд протагоніста, життя Мікеле Боскіно постає на початку перед читачем більш об’єктивним, відстороненим: про нього оповідується, він не є оповідачем. Тут Дессі надає перевагу Флоберу над Прустом. Навіть обраний персонаж подібний до флоберівського «Простака». Проте після смерті батька, що є кульмінаційним моментом твору, усе змінюється, і автор повертається до вже звичної техніки, оповіді від першої особи: слово надається безпосередньо Мікеле. Таким чином об’єктивний і суб’єктивний погляд на персонажа перехрещуються, порівнюються та взаємодоповнюються, але не повторюються, оскільки за розповіддю про молодого Мікеле Боскіно розпочинається оповідь про себе старого і кволого персонажа.

У 1945 році Дессі публікує збірку з нехитрою назвою «Старі та нові оповідання». Сюди ввійшло шість оповідань із «Нареченої в місті» (старі оповідання) та чотирнадцять нових. Дессі не полишить протягом  усього життя жанр оповідання як точковий, стартовий вимір прозової нарації. Саме тут він підтвердить і знов продемонструє основну характеристику свого письма: деталь як основу і центр оповіді. Найцікавішим серед «Нових оповідань» є «Комета», де оповідач Франческо намагається реконструювати життя своїх шести двоюрідних сестер: Валерії, Амелії, Анни, Пії, Фанні та Алессандри. У цьому оповіданні, що увійде згодом також до збірки «Вона була водою», комета стає символом присуду та рокування людської долі, що потверджують життєві приклади усіх кузин Франческо, швидко зів’ялих і не здатних реалізуватися як жінки.  

У 1949 році письменник експериментує в новому для нього казково-міфологічному річищі із твором «Історія принца на ім’я Він» – книжка для дорослих та маленьких читачів. Залишившись сиротою, принц Він рано починає виконувати обов’язки державного діяча, але  прислухається до порад дідуся. Так, закохавшись у звичайну бібліотекарку Сицилію, принц компрометує своє високе становище, але за допомогою чарівної каблучки, подарованої дідусем, Сицилія й Він стають невидимими для інших. Цей та інші подібні сатиричні епізоди свідчать про висловлену самим Дессі інтенцію засудити монархічну систему правління на користь новоствореної Італійської республіки.   

Третій роман «Горобці» (1955) повертає читача до звичних і типових розмірковувань Дессі, розпочатих ще в ранніх творах про відносність будь-яких знань і теорій. Цей роман пов’язаний з іншими через його центральну роль фігури Джакомо Скарбо. Та самого Джакомо, хай як це парадоксально, немає на сторінках цього тексту. Протагоністом є його старий та хворий батько Массімо Скарбо, що, незважаючи на багаторічну відсутність Джакомо й переконливе повідомлення з війни про його смерть, не втрачає надію на повернення сина. Крім того, в романі є два жіночі персонажі, які після смерті другої дружини Аліни підтримують старого графа Массімо: Сюзанна та Рита. Вони достовірно знають про смерть Джакомо, але продовжують підтримувати у надію графа на його повернення. Після смерті ж старого Скарбо вони виконують його побажання, висловлене в заповіті, тримати завжди будинок напоготові для зустрічі Джакомо. Цей твір має металітературний характер і є маніфестом художнього письма, через демонстрацію можливості перетворення на реальність цілком вигаданого світу.

«Острів Ангела» побачить світ лише в 1957 р., оскільки в наступних перевиданнях  усі оповідання збірки остаточно увійдуть до більш пізньої «Вона була водою». Оповідання, що подарувало назву збірці, певним чином пов’язане з іншими творами Дессі[6]. «Острів Ангела» є стартовою точкою для майбутнього роману «Дезертир», оскільки протагоністу-оповідачу вдається втекти з російського військового полону, обдурити німецьких нацистів і на викраденому човні повернутися до рідної Сардинії. Під час повернення спостерігаємо невмотивований об’єктивно, але інтуїтивно точно переданий страх оповідача з приводу якоїсь трагедії, що сталася з його домашніми (те саме відбувається і в «Сан Сільвано»). І справді, його наречена Марія, отримавши фальшиву звістку про смерть полоненого солдата, одружилася й народила дитину. Наш герой правильно розуміє ситуацію й ніколи не дорікає коханій. Закохані продовжують зустрічатися на острові Ангела, зберігаючи чистими й незайманими почуття. Однак через кілька днів після  остаточного рішення тікати разом герой раптово дізнається про несподівану і трагічну смерть Марії. Фінал залишається відкритим, і всі три гіпотези про причину Маріїної смерті (самогубство, вбивство чоловіком та нещасний випадок) видаються можливими, оскільки оповідач не схиляється до жодної з них.   

Того ж року виходить друком інша збірка – «Паперова балерина», де центральним є оповідання про хлопчика, який чекає на подарунок-іграшку у вигляді танцівниці з паперу. Проте в унісон із цим простим сюжетом, звучить інший мотив справжнього божевільного (одна з констант творчості Дессі), що вимагає від живої дівчинки танцювати на дроті на багатометровій висоті. Ядром збірки, що послугує для подальшого, майже однойменного, роману, є прозаїчне есе «Країна тіні». Це дуже своєрідне оповідання є безсюжетним розмірковуванням про сардів та особливості їхнього життя. Крім того цей короткий прозовий твір – одна з перших сходинок до серйозних наукових досліджень Дессі з приводу культури, антропології, літератури та менталітету Сардинії[7].  

У 1959 році у «Вступі до життя Джакомо Скарбо» Дессі нарешті наважується надати слово своєму літературному alter ego, яке досі залишалося завжди на маргінесі його творів, – тому божевільному інтелектуалу й митцю, яким Дессì завжди хотів, проте не наважився стати. Ще у вступі до роману «Горобці» Дессі пообіцяє читачам: «Одного дня я напишу книжку про Джакомо Скарбо, цього друга, який ніколи не існував насправді і на якого я хотів би бути схожим»[8]. Таким чином, Джакомо, окрім часткового уособлення еgo Дессі, – ідеальний персонаж, протагоніст за принципом антономазії, модель, архетип, креативність якого є вершиною художньої реалізації. «Вступ до життя Джакомо Скарбо» це Bildungsroman. Цей персонаж, як уже зазначалося, з’являється у багатьох творах Дессі, що є фрагментами мозаїки усього його життя. У вищезгаданому романі читач дізнається лише про підлітковий вік та дитинство Джакомо, батько якого, удівець, одружується вдруге з Аліною. Стосунки між мачухою та пасинком дуже складні. Аліна боїться, що не зможе замінити Джакомо матір, а чоловікові померлу дружину, але коли хлопця завалило величезними дерев’яними блоками, лише Аліна продовжує сподіватися й вірити в його врятування. І хлопець дивовижним чином лишається живим. Цей роман навіяно вірою в конструктивну силу думки – мотив, що вперше прозвучав ще в «Сан Сільвано».   

Iншою рисою творчості Дессі є безперечна ангажованість, яскравіше виражена в драматичних творах та романі «Дезертир» (1961). Роман торкнеться дуже болючої і ще актуальної струни в житті Сардинії. Обов’язкова мобілізація сардів і використання їх як безкоштовної робочої сили й гарматного м’яса для чужоземних куль у всіх війнах[9] – злочини, які Італія вчиняла сторіччями проти острова. Роман є болючим криком, що має на меті безжальне викриття такого стану речей. Цей крик виражений мовчанням (і в цьому полягає головна особливість літератури Сардинії загалом і творчості Дессі зокрема) Марії Анджели Ека, жінки похилого віку, яка втратила через війну обох синів: Джованні, який помер, захищаючи байдужі йому інтереси італійського уряду, та Саверіо, який вирішив тікати, почувши умовляння матері й відчуваючи ностальгію за рідним островом. Образ Саверіо є проекцією надлюдини чи Заратустри, який досягає вершини гори задля кращого пізнання людського я. Але бог Саверіо не помер остаточно, адже він погоджується сповідатися священику, якого йому потайки привела мати. Саверіо помирає через відсутність вчасно наданої медичної допомоги. Його засуджено людським законом, що карає дезертирів, і гора поблизу рідної місцевості Куаду (знов вигадана й замаскована назва Віллачідро з її горою Лінос) стає Голгофою, де є невідома нікому, окрім найближчої рідні та духовника, його справжня могила. Проте не Саверіо стає протагоністом роману «Дезертир», а пам’ятник загиблим солдатам, що мешканці Куаду вирішили будувати своїм коштом, але в результаті в скарбниці, поставленій на центральній площі для збору грошей, знайшли лише суму, еквівалентну покладеній Марією Анджелою. Оскільки же йшлося про заощадження, що стара накопичувала протягом усього свого життя, цієї суми виявилося цілком достатньо. Цей пам’ятник і насправді існує у Віллачідро, де, поряд з іншими іменами загиблих можна прочитати трохи видозмінені у романі імена, Екка Джованні та Екка Сальваторе, і є не лише згадкою про загиблих у війні мешканців краю, а є монументом, що ятрить сумління за всіх невинноубієнних сардів, синів острова, що найбільше з усіх італійських регіонів постраждав у Другій світовій війні. Наприкінці відзначимо, що цей роман приніс автору премію Багутта.

У «Вона була водою» (1966) особливу увагу слід звернути на однойменне оповідання, що дало назву усій збірці, досить онірично-сардського характеру, де матері оповідача наснилося, що вона перетворилася на воду, яку безжально п’ють воли на водопої, а згодом ті воли виявилися кажанами. Тут необхідно наголосити на особливих стосунках, що поєднують сардів і природу: цей споконвічний і міцний зв’язок – інша невід’ємна характеристика людей Сардинії. Досить навести лише статистичні дані: приблизно півтора мільйона сардів, які населяють острів сьогодні, припадає біля восьми мільйонів овець, і це число перебільшує в багато разів кількість відповідних тварин усієї Італії та Іспанії разом узятих.

Та справжня слава й визнання прийшли до Дессі із написанням у 1972 р. роману «Країна тіней», де доля протагоніста Анджело Ураса зображена в контексті життя місцевості Норбіо. Роман був премійований найпрестижнішою в Італії премією «Стрега» й відразу перекладений багатьма мовами світу. Анджело – син звичайної селянки, удови Софії – отримує спадок від старшого друга, покровителя, адвоката Франческо Фульгері (ім’я батька Дессі). Ця подія провокує подивування односельчан, а також неприязнь з боку родичів адвоката. Ніяково почуваючи себе від несподіваного й щедрого дару, Анджело і Софія вирішують поступитися деякими маєтками родичам Фульгері. Однак таке негадане й раптове підвищення соціального стану Анджело перетворює його на особу досить помітну й відому в Норбіо, місцевість, з якою парубок був нерозривно позв’язаний душею й тілом. Невипадково Анджело Урас погоджується на пропозицію працювати в компанії, що займається вирубкою лісів на Сардинії: саме так, будучи одним із членів «новітніх ворогів острова», він сподівається протистояти руйнації острівних зелених насаджень і лісів. Але ці молодечі й утопічні сподівання коштують Анджело робочого місця після остаточного конфлікту з керівництвом компанії. Темна смуга в житті героя супроводжується також смертю дружини Валентини під час пологів і невдовзі смертю вже літньої на той час матері. Залишившись наодинці з маленькою дочкою, Анджело Урас не згинається під ударами долі, а культурно збагачується і заглиблюється в читання книжок, де цілковитим відкриттям і прозрінням стає «Євгенія Гранде».  Поєднання реального й уявного світів сприяє «відродженню» протагоніста, який стає мером Норбіо. Його багаторічне й, загалом успішне керування місцевістю затьмарять лише воєнні конфлікти та невдале повстання шахтарів. Визначним епізодом роману є протистояння між шляхетною, але буржуазною ментальністю Анджело та робітником Санте, який ближчий до шахтарського бачення життєвих проблем. Роман і керування вже не молодого Ураса завершуються придбанням мерією Норбіо численних насаджень для відродження краю. Ключем для прочитання тексту є його назва, де тінь слід розуміти як темний період у житті Дессі. І справді, під час написання «Країни тіней» письменник переживає тяжку боротьбу з паралічем після перенесеного інфаркту. Дессі розуміє, що, можливо, йдеться про останні місяці життя, тому намагається втілити в романі весь свій досвід та майстерність, але стається диво – письменник одужує.

Не «Країні тіней», а роману «Вибір» (1978) та збірці оповідань «Наче теплий вітерець» (1980) судилося стати останніми, хоч і виданими посмертно, книгами Дессі. «Вибір» є незавершеним романом, який було реконструйовано за допомогою листів, щоденників та попередніх творів письменника. Тут знову зустрічаються вже відомі читачеві персонажі дессініани. Оповідачем є Марко, нове «я» автора, двоюрідний брат і друг старшого від нього на кілька років Джакомо Скарбо. Важливі події роману – смерть Анджела Ураса, дідуся Марка, та підліткова закоханість Марка в Аліну, мачуху Джакомо. Саме це кохання – ключ до розуміння назви роману, що є відкритим твором, оскільки невідомо, залишиться Аліна з чоловіком і пасинком чи відповість взаємністю на почуття Марка. Наприкінці твору бачимо оповідача Марка вже старого і кволого, подібного до автора на час написання роману. «Вибір» – також місток між іншими текстами письменника: «Країна тіней» та «Вступ до життя Джакомо Скарбо».

Центральне оповідання збірки «Наче теплий вітерець» присвячене останнім рокам життя П’єра Анджело Ураса, де незважаючи на повагу односельчан і родини він відчуває, як життя, наче теплий вітерець, поступово віддаляється, вже не належить йому та й не залежить від нього. До збірки увіходять також римські оповідання, але домінантою оповіді продовжує бути рідна Віллачідро, оскільки, як стверджує сам автор, будь-яка точка універсуму і є всесвітом у мініатюрі.

Окремою й цікавою сторінкою італійської літератури є драматична творчість Дессі. Слід зазначити, що на Сардинії існує дуже давня і специфічна театральна традиція, відмінна як від європейської, так і від східної. Незважаючи на це, драматичний внесок Дессі є новаторським, оскільки поєднує острівний і західноєвропейський театральний досвід. Крім того його театр відрізняється безперечною політичною й соціальною ангажованістю автора.

У 1957 р. він публікує свою першу драму «Правосуддя», яку невдовзі було перекладено англійською мовою та трансльовано по лондонському Бі-Бі-Сі, а згодом поставлено на сценах італійських театрів. До написання твору Дессі спонукав реальний факт із острівної газетної хроніки, що стосувалася справи П’єтро Манконі його несправедливо звинувачено в убивстві, якого він ніколи не вчиняв. Підстави для звинувачення видаються абсурдними: упередженість і негативне ставлення до сардів та видіння молодої служниці Катерини Сале, якій наснилося, що саме Манконі є вбивцею. Невинний П’єтро Манконі не пробує виправдатися і навіть не користується залізним алібі, яке має, без жодного сумніву, врятувати його. І незважаючи на майже точне виправдання, приязнь до нього судді й позитивне завершення слідства через відсутність доказів проти нього, він вирішує тікати й гине в сутичці з карабінерами, які намагаються його затримати.

Наступна драма Дессі «Тут нема війни» (1959) – фактична сценічна адаптація роману «Горобці» зі зміною деяких ідеологічних акцентів у більш ангажоване річище та введення кількох нових персонажів.

Стартовою точкою для написання «Окопу» (1962) послугували розповіді батька Дессі, безпосереднього учасника Першої світової війни, які маленький Джузеппе слухав з надзвичайним захопленням.

В іншій драмі «Людина на грані» (1961) автор, змінивши фабулу, використовує ті самі імена персонажів, що й в оповіданні «Урвище», де йдеться про місцевість, побудовану над прірвою, і здається, що всі хати ось-ось полетять з гори, як і сподівання та надії персонажів. Цей твір увійшов, свого часу, до збірки «Острів Ангела». Основними відмінностями «Людини на грані» від оповідання є невдала спроба самогубства Оресте («Урвище» завершується смертю дядька оповідача на ім’я Оресте, який застрілює себе) та вбивство вівчарями за борги дядька Філіпа (перш ніж покінчити з собою, Оресте в «Урвищі» намагається застрелити брата Філіпа, який своїми боргами спричинив матеріальний крах родини, але промахується). Тут Дессі засуджує агресивність деяких сардів, а також самосуд над людиною – практика, дуже розповсюджена на Сардинії.

Останнім із драматичних творів письменника є «Елеонора Д’Арбореа» (1964). Д’Арбореа та Деледда, як гадає сам Дессі в науковому дослідженні про Сардинію «Уламок місяця», є два матріархальні стовбури, на яких тримається земля сардів, що не породила жодного чоловіка, здатного досягти висот цих двох видатних жінок. Елеонора Д’Арбореа – справжній історичний персонаж, жінка-суддя, яка в XIV столітті, після смерті батька і брата, змогла самотужки, організувавши військо з простих селян і  відстояти незалежність значної частини острова від іспанських, пізанських та генуезьких поневолювачів. Жінка-герой, яку не здолали вороги, наприкінці драми відмовляється від керівної посади й намагається протистояти чумі, поділяючи долю простолюдинів. 

Жоден із трьох родів літератури не лишився поза творчим експериментуванням Дессі. Проте його ліричний внесок не такий багатий і переконливий як з прозовий і драматичний. Його перші поетичні спроби було опубліковано в журналах: «Дзвін», «Паданський кур’єр», «Традиція» тощо. Однак після цих молодечих і непевних римувань уже відомий письменник більше не наважувався публікувати та оприлюднювати свої вірші. В одній із щоденникових нотаток, датованій 19 грудня 1951 року, Дессі зауважує: «Джорджо Бассані спонукає мене до написання віршів. Кілька років тому я й справді розважався римами. Але зараз я гадаю, що більше не писатиму ліричних творів… Мої вірші слід шукати у прозі». Саме цей щоденниковий уривок є путівником для прочитання романів та оповідань Дессі, цінність яких полягає не в складному сюжеті чи змістовій насиченості (як бачимо з наведених вище прикладів, майже всі сюжети його творів досить прості й лінійні), а в надзвичайній увазі до слова, до кожної фрази. Письменник відрізняється від інших своїх співвітчизників філігранним шліфуванням кожного речення, досконалим володінням найтонших нюансів італійської мови, що неодмінно наближають його прозу до лірики. Однак, повертаючись до ліричної спадщини письменника, слід зазначити, що він насправді ніколи не полишав писати вірші, які його дружині Луїзі вдалося опублікувати лише після смерті. Тут слід особливо відзначити ліричні фрагменти «До Луїзи»; чудову поезію «Прогулянка», присвячену викладеві Деліо Кантіморі; поетичний твір релігійного характеру із специфічною назвою «Допоможи, Господи, віднайти…», що є певним ключем до цікавої в італійському дессізнавстві тенденції дослідження трансцендентної сутності у творах письменника; і, нарешті, «Найменша зірочка Альдебаран» – поетичне  перепрочитання звичних йому тематик, пов’язаних із родиною Скарбо.   

 Окрім експериментувань з різними родами, жанрами та жанровими різновидами, особливістю творчості Дессі є також їх поєднання та гібридизація. Поширеним методом письменника є бінома довге оповідання/короткий роман. Так, оповідання «Урвище» за своїм обсягом тяжіє до новели, а, приміром, роман «Дезертир» за кількістю сторінок є швидше довгим оповіданням. Крім того, як було неодноразово продемонстровано в ході цього дослідження, багато оповідань Дессі стали ядром для його романів. Наприклад, збірка «Наче теплий вітерець» разом з оповіданням «Країна тіні» стали основою для написання роману «Країна тіней» тощо. Публікація ж «Драматичних оповідань» у 1945 році вже своєю назвою яскраво засвідчує злиття окремих літературних родів.

 

 

 

Сан Сільвано

Роман не розпочинається у традиційний спосіб. Його інципіт – продовження розмови, розпочатої раніше. «Сан Сільвано» визначено як твір з незначною кількістю персонажів та численними стильовими регістрами[10]. Романна дія розгортається між «чоботом» (Піза, Флоренція, Венеція) та Сардинією (Сан Сільвано, місцевість, яка, як уже зазначалось, не існує на жодній карті, але є ментальною проекцією Віллачідро та Понтаріо). Італія та Сардинія, як континенти роз’єднані морем, представлені в романі як два окремі універсуми: перший реалістично-практичний вимір, сповнений роботи, буденної  й неминучої втоми, а другий – острівний, казковий, оніричний і незбагненний світ дитинства, що все більше віддаляється від оповідача й ризикує остаточно зникнути зі смертю Елізи, яка його уособлює. І справді, незважаючи на наміри оповідача та Джуліо забрати сестру на континент, вона ніколи не полишає свого острова, що є неодмінною часткою неї самої, її єства. «Сан Сільвано» – емблематичний твір, що, можливо, краще від будь-якого іншого демонструє роз’ятрену сердечну рану письменника, його безперервне вагання між Сардинією та «чоботом», дилему та сенс усього його життя. Дорослий письменник не наважиться оселитися на рідному острові, але ніколи не зможе остаточно порвати з ним.  

Час на Сардинії можна визначити як застиглий, завмерлий. Цей острів – вічний, незмінний, ще й досі античний, оскільки атемпоральний. І справді, час на Сардинії спливає повільніше, ніж у Європі. Сарди, здається, не переймаються метушнею та вічною гонитвою, притаманною ХХ століттю й особливо нашим сучасникам. І поки європейці перебувають у постійному та невпинному русі, Сардинія продовжує існувати своїм повільним, неквапливим та медитативним життям. Саме таким є час у «Сан Сільвано», що, видається, стоїть на місці й нікуди не рухається, принаймні в перших двох частинах роману. Порівняти ритм «Сан Сільвано» з довільно вигаданим музичним твором можна так: перша частина – «adagio»[11], друга – «largo»[12], що поступово стає «andante»[13] у третій. Твір завершується трагічним акордом, за яким після невеличкої паузи чується лише одна неголосна фінальна нота. У перших двох частинах «Сан Сільвано» майже нічого не відбувається: суцільні сторінки є пастеллю спогадів, роздумів та замилувань природою оповідача, що наслідують нерухомість віками незмінних гірських краєвидів острова, і лише смерть Елізи в третій частині роману дещо порушує повільний і позначений численними паузами ритм оповіді, протиставляючи швидкоплинність людської долі вічній природі Сардинії, і лише новонароджена дитина Елізи, наче невиразний і дуже слабкий промінь сподівання, скрашує безнадійність і тугу фіналу. Еліза має померти, щоб своєю смертю поставити крапку в остаточному формуванні і дорослішанні оповідача. Її смерть символізує неможливість повернення в минуле. Три центральні персонажі (оповідач, Джуліо та Еліза) і три наративні часи (минуле, теперішнє і майбутнє) зливаються, як справедливо зазначила Анна Дольфі, в нерозривному потоці життя, здатному поглинути навіть смерть[14].

У першому томі виданих друком, щоденників Дессі на сторінці від 15 травня 1942 року є нотатка з приводу мети написання «Сан Сільвано»: «Слід писати, щоб розповісти про події, які ніколи не відбувались, про Елізу, яка ніколи не існувала»[15]. Але чи справді перший роман Дессі є autofinction, як він зазначає у щоденнику?! Адже прототип місцевості «Сан Сільвано» – Віллачідро, а також деякі персонажі роману є літературною транспозицією справді існуючих людей. Серед них – по-перше, роздвоєний образ самого письменника, що водночас представлено у вигляді наратора (той, що каже я у тексті) та Джакомо Скарбо (геніального друга оповідача і судженого Елізи, який згодом збожеволів). Цей феномен слушно визначила А. Дольфі як «дислокація власної псевдо-ідентичності на персонажа, відмінного від оповідацького я»[16]. Мотив божевілля від захоплення філософією та літературою, як уже зазначалося, є біографічним у випадку Дессі, а персонаж Джакомо Скарбо, alter-ego письменника, з’являється вже в першому і вступному оповідання до збірки «Наречена в місті». У цьому оповіданні бачимо божевільного художника Джакомо Скарбо, від якого з моменту помутніння його розуму почали тікати друзі як від юродивого, окрім оповідача, який під впливом картини Скарбо написав своє перше оповідання. Металітературний характер твору ще в «Нареченій в місті» демонстрував різнобічний характер діяльності Дессі: письменника й художника одночасно. Ще в цьому короткому нарисі спостерігається роздвоєння я Дессі на майстра пензля і вправного літератора, на божевільного й ні, де одне з цих письменницьких я отримало тоді вперше ім’я Джакомо Скарбо. Образ Джакомо, як було вже продемонстровано, є константою багатьох творів Дессі, аж до останнього роману «Вибір». Однак повернемося до іншого я письменника, що представлено у тексті через образ оповідача на прізвисько Піноккіо. Це прозвище з’являється в романі лише двічі і є варіантом імені Піно, зменшувальна та лагідна форма Джузеппе. Піноккіо не є ані божевільним, ані художником, проте, як і Дессі, захоплюється на сторінках «Сан Сільвано» філософією та літературою. В коло його читань входять: Джованні Джентіле, Ляйбніц та Спіноза, ті самі імена, які свого часу зачаровували молодечу уяву Джузеппе. Найкращими своїми науковими дослідженнями оповідач вважає опуси про Томмазео та Мандзоні, ті самі постаті, яким Дессі присвятив свою дипломну роботу в пізанському університеті. В біографічному нарисі, написаному А. Дольфі, читаємо  «…навчання в університеті Дессі завершив у 1936 році з дипломною роботою про Мандзоні, хоч першопроектом його дослідження був Томмазео»[17], а в третій частині «Сан Сільвано» подибуємо: «Так за статтею про Томмазео, з’явилася інша, з приводу мови у творах Мандзоні, де я знов повертався до теми своєї дипломної роботи, яка ще в ті часи, породила в моєму братові якісь сподівання з приводу мого майбутнього. Але тоді ні він, ні Вітторіо не змогли спонукати мене завершити той рукопис, що вже тривалий час зберігався в мене в шухляді». Крім того, оповідацьке я розпорошується на різні твори Дессі, в кожному з яких зображено певний період життя автора. Так, у «Сан Сільвано» більш ніж у будь-якому іншому тексті, спостерігаємо молодість письменника, інтенсивний інтелектуальний пошук, «Країна тіней» завершується народженням Джузеппе Дессі, а оповідання «Black» є спогадом стерніанського типу, що передує ще народженню письменника.   

Проте не лише оповідач Піноккіо та Джакомо Скарбо є містками між фікціональним та реальним світами в «Сан Сільвано». Іншим із таких персонажів є брат оповідача Джуліо. У Дессі і справді був молодший брат Франко, але не він став прототипом романного персонажа, а старший друг і наставник письменника Клаудіо Варезе. Він був першим, хто спонукав молодого Джузеппе до літературної діяльності. Першу збірку оповідань, про яку вже йшлося, «Наречена в місті» було видано за сприяння та з ініціативи Варезе. На знак вдячності саме йому присвятив Дессі свою другу книжку. У присвяті-епіграфі до роману «Сан Сільвано» зазначено «До Джуліо Рамо», де Джуліо є псевдонімом Клаудіо, необхідним для рятування молодого науковця від фашистсько-расистських переслідувань євреїв. Відверто ж єврейське прізвище Варезе[18] Дессі маскує іншим – Рамо, що є насправді прізвищем бабусі Клаудіо по материнській лінії. Дослідник італійської літератури Антоніо Романіно зазначає: «…саме у Пізі, завдяки своєму другові Варезе, Дессі розуміє справжнє значення і цінність культури, які уособлює, на сторінках «Сан Сільвано» Джуліо Алікандія»[19]. Крім того, між братом оповідача Джуліо та Варезе є багато спільного: науково-дослідницька робота в гуманітарній царині, перебування Варезе, як і Джуліо із «Сан Сільвано», в Німеччині; іронія і ясність розуму, прохолодність у стосунках з іншими властиві як реальному персонажу, так і його прототипу. Ось як описує Варезе італійський письменник Джорджо Бассані: «Він здавався старшим, ніж був насправді, мудрий і недосяжний, через що його прізвисько було античний»[20]. І саме прикметник «античний» використовує на сторінках «Сан Сільвано» оповідач на позначення захоплення культурою свого брата Джуліо: «Лише одне з них (захоплень. – О.Р.) стало, по-справжньому дорослим і глибоко усвідомленим: любов до культури. У цій царині він був не просто дорослим, а античним, майже без віку, але лишився абсолютно дитиною перед тим болем, що чекав на нього». Задля справедливості слід зазначити, що Джуліо – це не лише Варезе, а й учитель з кальяританського ліцею Деліо Кантіморі, а точніше, узагальнений образ тих інтелектуальних та культурних кіл, що оточували Дессі в ліцейні та університетські роки. 

Серед інших автобіографічних фігур вбачаємо батька-військового, діда Ураса, робітника Санте тощо. Образи останніх, подібно до оповідача, розпорошуються також між різними романами. Наприклад, лише нарисові та часткові спогади про діда в «Сан Сільвано» трансформуються в «Країні тіней», де Урас стає протагоністом романної дії, а оповідь про його життя бере початок ще з дідового дитинства.

І нарешті, – мати, найбільш таємничий, оскільки відсутній у «Сан Сільвано» образ. За психоаналітичною інтерпретацією, Еліза замінює Піноккіо матір, але насправді стосунки син–мати є набагато складнішими і заплутанішими. Як свідчать щоденники Дессі, після смерті матері він дає собі обіцянку написати твір, де протагоністами будуть лише він і мати, що поділятимуть удвох весь романний простір[21]. Цим твором стане «Країна тіней», де Анджело Урас є не лише дідом письменника, а й самим Джузеппе, що зображає свою мати удовою, а себе, навмисно, єдиним сином, аби уявно лишитися на сторінках роману удвох із матір’ю. Та, насправді, така композиція вабила Дессі ще задовго до написання «Країни тіней»: досить згадати «компанію удвох з Елізою» у «Сан Сільвано» чи чарівну каблучку принца Він, завдяки якій Він міг лишатися наодинці з бібліотекаркою невидимим для сторонніх очей. І нарешті, як слушно помічає дослідник творчості Дессі, Нікола Танда, це поєднання з жіночим материнським образом, який неодмінно і безповоротно буде втрачено, є постійним поверненням творчості Дессі починаючи від «Сан Сільвано», до міфу про Орфея та Евредику[22], такого далекого від forma mentis та літератури Сардинії, які письменнику справді вдалося вписати в європейське культурне koinè.