1993 року опубліковано збірку його оповідань “Музика сутінок” (“Schemertijdmuziek”), до якої входить і “Затримка у Валсоордені”. Оповідання написані в манері, притаманній найкращим традиціям магічного реалізму, перейняті фантастичними мотивами та мареннями на межі сну та реальности; читач ніколи не знає, що відбувається насправді, а що ні.
Губерт ЛАМПО
ЗАТРИМКА У ВАЛСООРДЕНІ
ОПОВІДАННЯ
З нідерландської переклала Олена ВЛАСЕНКО
який екранізував це оповідання
В останній момент перед
від’їздом у
мене з’явилася думка, що можна поїхати через Гюлст. З Антверпена,
можливо, це
був об’їзний шлях, через митницю в Пютте й Берґен-оп-Зом було б явно
коротше.
Але цього літа я не дозволив собі жодного відпочинку і мені здалася
чудовою
ідея поїхати через Вліссінґен до Мідделбурґа, де я мав прочитати лекцію
для
Зеландського товариства*. То був кружний шлях, але це не турбувало
мене, хоча
переправа поромом з Брескенса надміру ускладнювала подорож.
Я виїхав з дому достатньо рано, щоб пополудні встигнути трошки поблукати Гюлстом. Завжди вважав, що це чудове містечко на межі фламандського та зеландського регіонів; таке поєднання, на мій погляд, було вдалим. Коли я туди прибув, день почав згасати, сонце стало жовтогарячим, віщуючи захід, як я й передбачав. Щоб не шукати ресторану в Мідделбурзі, я сів на терасі бару “Герб Зеландії” й замовив чашку кави та сандвіч. Мав на меті уникнути небезпеки, яка мені постійно загрожувала: заходиш до ресторану, щоб трошки перекусити, й тієї миті офіціант та компанія вирішують, що ти дозволив собі гарно повечеряти, й у темпі уповільненого кіно на стіл подаються різноманітні страви, а слідом за ними — вина. Ось так.
——
* Зеландія (Zeeland) — провінція на південному заході Нідерландів.
Перекладено за виданням: Hubert Lampo “Oponthoud in Walsoorden”. Schemertijdmuziek, Meulenhoff Amsterdam, 1993.
© Meulenhoff, 1993.
©Олена Власенко, 2005, переклад.
— І досі багато туристів, — сказав я господареві, поки він ставив замовлення на стіл.
Я завжди інстинктивно відчуваю, коли людина хоче побалакати, це мій талант.
— Усе через чудову осінню погоду, пане. Таке враження, наче літо ще в розквіті.
— Все ж мені здається, що стало значно прохолодніше, ніж півгодини тому...
Чоловік схвально хитнув головою:
— Скоро впаде туман, прислухайтесь до моїх слів: я знаю, що буде густий туман.
— Туман? — спитав я не без занепокоєння.
— Таке часто трапляється о цю пору року, коли стоїть така неправдоподібно гарна година. Цілісінький день світить сонце, але коли починає вечоріти — хоч в око стрель. Утім, це типово для наших країв!
— Це не так-то й добре. Маю намір поїхати через Тернезен до Мідделбурґа... — висловився я, частково тому, що сподівався на його реакцію.
— Ні про що не турбуйтеся, пане, існує набагато простіший вихід, — сказав господар люб’язно. — Вам краще сісти тут недалеко у Валсоордені на пором до Крейнінґена. Звідти одразу виїдете на велике шосе. Якщо почнеться туман, у чому я майже впевнений, ця дорога буде коротшою й набагато безпечнішою!
Виявилося, цей чоловік чудово вміє робити прогнози, навіть краще, ніж хлопці з телебачення.
Виїхавши з містечка, я побачив, що туман і справді великою хмарою піднімається з польдера. Перш ніж досягти перехрестя до Тернезена, куди я б нерозважливо повернув, якби не порада чесного бармена, мені здалося, що буде безпечніше значно знизити швидкість. Оскільки часу було більше, ніж достатньо, мене це не надто турбувало. Хоча за нормальних обставин така черепашача швидкість викликала б у мене відразу.
Усе довкола вкривав густий туман. Це створювало вражаючий ефект, наче навколо все ще відсвічувало червоне сонячне сяйво. Тим часом туман виявився достатньо вогким, щоб змусити мене ввімкнути двірники, які негайно ж почали малювати свої віялоподібні сліди на запрілому тонованому склі. Тим часом я наслідував приклад зустрічних машин, які деінде проїжджали повз мене, й увімкнув фари, хоча й без жодного видимого результату.
Коли я прибув до пристані у Валсоордені, яка досі майже ховалася від мого погляду, то ледве міг розгледіти машини, що вишикувались одна за одною. Майже цієї самої миті сонце остаточно сховалося. З туману зникло порошкоподібне червоне світло, і він одразу став прозорішим. Тим часом остаточно звечоріло, і я раптом опинився в по-справжньому зимовій атмосфері. Наче це пізній полудень у грудні, в день свята Святого Миколая, спробував я втішити себе. Звісно, така божевільна погода властива поблизу води, подумав я. Шельда тут сягає декількох кілометрів завширшки, за теплого дня верхній шар води добряче випарувався й конденсувавсь у туман, але пізніше, безперечно, все знову нормалізується.
Мені здалося дивним, що на протилежниму березі все ще видніє дифузне червоне світло сонця, яке вже зайшло. Насправді, я уявляв собі, що захід — десь трохи ліворуч, але, зрештою, місце було мені незнайоме. Я знав, як важко орієнтуватися на дорозі, де є хоч декілька незначних заворотів, які, так би мовити, переходять один в один, іноді повністю затьмарюючи відчуття напрямку. Мені здалося, ніби майже непомітне світло ледь пульсує. Можливо, якби не туман, я помітив би фантастичні вогні нафтопереробного заводу й особливо могутнє полум’я надлишків газу. Однак не пригадую, щоб колись бачив подібні індустріальні підприємства, мандруючи протилежним берегом Шельди звичайною дорогою на захід Зеландії. Яка дурість із мого боку в такий день вибрати не шлях через Берґен-оп-Зом!
Ліворуч зупинився „морріс-мінор” — типово англійське дамське авто. Через те, що випадково замиготіли чиїсь передні фари, я помітив, що воно було яскраво-червоне. Також одразу побачив, що за кермом — молода жінка з золотаво-білявим волоссям, яка тієї ж миті ввімкнула світло в салоні й, вочевидь нервуючись, подивилася на свій годинник. Потім утупилася з відсутнім поглядом у мій бік і, незважаючи на зростаючу темряву, згодом помітила мене. Вона нахилилася до дверцят праворуч, відчинила вікно й, здається, щось промовила.
Оскільки я не почув або принаймні не зрозумів, що вона сказала, мені здалось елементарним жестом ввічливости вилізти з авта й підійти до неї.
— Вибачте мені, панночко, я вас не зрозумів. Що ви сказали? — спитав я.
— Чи довго нам доведеться чекати на пором?
У неї був молодий приємний голос, і загалом вона мені здалася надзвичайно милою з її сірими очима та гарним, розсипаним по плечах волоссям, схожим на тонкий, як павутиння, шовк.
— На жаль, не маю жодного уявлення, — відповів я з безпорадною усмішкою. — На жаль, я обрав цей шлях абсолютно випадково й не знаю розкладу.
— Я теж приїхала сюди випадково. Чи принаймні на те скидається ... Так...
Я хотів розпитати, що конкретно вона мала на увазі цими туманними словами, але відразу роздумав.
Заздалегідь почав боятися, що кожне запитання на цю тему вона сприйме як нескромність із мого боку й відмахнеться непевним помахом руки. Мені здалося, ніби вона геть засмучена чи, можливо, насторожена, або ж більше не довіряє „життю в собі”.
— Ви заблукали через туман? — одначе спитав я.
— Можна й так сказати. Атож, якщо бажаєте, називайте це так...
Це теж звучало дивно. Дивно й безпорадно. Вона була гарна, типова голландська дівчина сильної особистости; незважаючи на її невпевнену поведінку, я відразу це помітив. Нещирість видавалася мені маловірогідною.
— У мене є хороша карта доріг видавництва „Міхелін”, ходімо до моєї машини, можливо, я зможу вам допомогти...
— Добре... Мені здається, часу в нас іще більш ніж достатньо, еге ж?
— Безперечно, — заспокоїв її я, — коли пором причалить, ми швидко це помітимо, можливо, пролунає дзвінок чи щось таке...
Ми розташувалися на передньому сидінні мого „сітроена”. Я відразу ж увімкнув світло (можливо, для того, щоб вона в жодному разі не запідозрила мене у поганих намірах), витяг свою карту з шухляди для рукавичок і розгорнув.
— Ну, розкажіть-но, куди вам потрібно!
Відповіди не було. Вона зніяковіло подивилася на мене, майже так само, як мої найслабші студенти в університеті, коли я їм ставлю запитання, що виходять за межі навчальної програми. Навіщо ці надмірні сумніви? Невже вона не помітила, що я порядна людина?
— Господи, пане, — почув я її шепотіння, коли вона врешті прореагувала після декількох секунд, які тривали безкінечно, — я не знаю, я просто не знаю...
— Ви не знаєте? — спитав я здивовано.
— Ні...
— Розумію, — відповів я, можливо, щоб заспокоїти в першу чергу самого себе, —ви подорожуєте під час канікул і ще не вирішили, де б вам хотілося сьогодні ввечері зупинитись.
— Не зовсім так, пане... Вибачте мене... Я повертаюся з подорожи... Але не знаю, куди прямую...
Спершу я глянув на неї дуже уважно. Незважаючи на збентеження, яке, безперечно, було помітне з виразу її обличчя, вона здалася мені не тільки впевненою в собі, але й абсолютно врівноваженою та надійною дівчиною років двадцяти п’яти. Вона вочевидь не мала наміру тримати мене за дурня й, здавалось, так само здивована своїми словами, як і я. Останнє, що спадало на думку, — це вважати її авантюристкою, яка таким оригінальним способом підсідає до самотніх чоловіків з пристойними автами. Її аристократична гідність робила мої припущення майже непристойними. О, чому я потрапляю в такі заплутані ситуації? Момент, коли запитання, байдуже яке, здавалося б нескромним, минув, це я відчув ясно.
— Чи бувають у вас... — вагався я, — чи бувають у вас вряди-годи проблеми з пам’яттю?
— Я ніколи цього не помічала. Ні, пане, я вперше себе про це запитую... Усе раптом стало таким дивним, геть інакшим, ніж завжди, я цього не розумію. Щойно це почалося, нараз усе стало здаватись іншим, раптом я забула, куди прямую.
З дівчиною щось-таки трапилось. Хоча з неї й не помітно, можливо, вона в стані шоку або страждає на гостру втрату пам’яти. Я не лікар; моє враження — це враження дилетанта. Все ж боюся помилитись: її вигляд не означає, що вона страждає на постійний ментальний розлад. Але хіба душевнохворі завжди мають зовнішні ознаки хвороби? Якось я блукав нашим Брабантським містечком Гел, де так ефективно практикується домашній догляд за душевнохворими. Ці нещасні вільно рухаються та ходять серед людей. Як у відвідувача в тебе складається враження, що багатьох із них неможливо відрізнити од нормальних жителів, але частково це ґрунтується на сугестивній владі жарту, що всі ми трошки божевільні. Якщо подивитись уважно, то можна відразу ж помітити різницю між пацієнтами та їхніми хоробрими покровителями.
Лише раз у своєму житті я бачив таку шалену казкову красу, а саме в образі вражаюче вродливої французької акторки Мадлен Солоньє у фільмі про рРх Опору під час Другої світової війни. Я побачив, що на колінах вона стискає пальцями сумочку, але мені здалося, ніби буде передчасним переконати її відкрити сумочку й витягти посвідчення особистости. Це буде наче замах на її свободу, подумав я.
Про пором ще не було й мови. Я пригадав, що бармен у Гюлсті казав мені, що в найгіршому разі можна чекати годину, втім час дозволяв мені. Я помітив, що жоден з інших водіїв не виказує ознак нетерплячки. В сутінках побачив, як до вервечки машин приєдналося декілька автобусів. В одному з них сиділо галасливе товариство туристів, які, щоб збути час, вряди-годи затягували популярну пісеньку з радіо, але потім, здавалося, випробовували своє терпіння. Цю годину найкраще було перечекати, розмірковував я, особливо, якщо брати до уваги вочевидь песимістичний прогноз власника ”Герба Зеландії”.
— Давайте вийдемо з авта, — запропонував я. — Попри туман на вулиці не так прохолодно, як здається. Невеличка прогулянка має бути корисною для вас, ви дуже напружена.
Звісно, ліва сторона дороги була геть порожня, і це триватиме, доки прибуде пором і його вагони розвантажать. Зараз іще більше водіїв використовувало час очікування, щоб розім’яти ноги та побалакати один з одним. Вони були помітно захоплені дивною атмосферою, яку спричинив туман. Мене ж здивувало, що минуло так багато часу, перш ніж повністю стемніло.
— Це жахливо, — сказала дівчина. — Я ще ніколи такого не відчувала. Нічого не можу зрозуміти, дуже стараюсь, але все одно нічого не збагну...
Було щось покірливе в її поведінці, в тому, як вона йшла за мною, можливо, розуміла, що її дивна оповідь змусила мене подумати, що вона — тягар, і тому хотіла бути якомога менш набридливою. Мимоволі я справді взяв на себе певну відповідальність. Хіба можна кинути беззахисну молоду дівчину напризволяще в біді?
— Тобі лише потрібно повернути собі пам’ять, — відповів я підбадьорливим тоном. — З тієї чи тієї причини ти духовно спустошена. В такому разі подібне затьмарення не виключене. Іноді під час іспитів таке трапляється з моїми студентами, особливо схильні до цього дівчата. Не ображайся, що я мимоволі вдаюсь до фамільярности, думаю, за цих обставин це можливо. Спробуй що-небудь пригадати, хоч трішечки... Звідки ти приїхала?
— Я була в Бельґії...
— Що ти там робила?
— Подорожувала старими містами. Музеї, церкви, історичні споруди тощо... — Вона нерішуче глянула на мене. —Здається, це пов’язано з моїм навчанням, — докинула вона з явною іскрою надії. — Я напевно знаю, що сиділа й робила нотатки в місцевому архіві в Антверпені...
— Ось бачиш. Мене не здивує, якщо ти студентка чи вчителька історії. Який збіг — це також і мій фах!
— Історія?... Ти думаєш? Так, це можливо…
— Чи не зустрічала ти там якихось друзів чи знайомих?
— Атож, у готелях та ресторанах. І, можливо, декількох знайомих, не впевнена...
— Ти мусиш гарно подумати, майже неможливо, щоб не було нікого, хто б тобі особливо запам’ятався, — наполягав я. — Їхати в подорож часто означає зустрічати знайомих.
Пасажири в автобусі співали на повний голос „оле-ола” про те, що ніхто не зможе перемогти „Аякс”. Мені це здалося зараз украй недоречним. Її досі затьмарений погляд раптом став ніби яснішим, хоча невпевненість не зникла.
— Чоловік, — сказала вона. — Згадую одного чоловіка.
Це може бути “воно”, подумав я, любовна авантюра, можливо, перша, короткочасний зв’язок, а потім неминучий розрив. Подібні речі небезпечні для вразливої молодої жінки.
— Якого чоловіка? — спитав я.
— Просто дивного чоловіка, більше нічого не знаю. Не друг і не знайомий чи щось таке...
Вочевидь, мої підозри не справдилися, хоча гіпотеза була цілком імовірна.
— Ти з ним говорила?
— Ні...
— Та вже ж, здається, він справив на тебе враження? — наполягав я, намагаючись сказати це якомога більш делікатно.
— Я неодноразово уявляла собі: зараз він підійде до мене, зараз він забалакає до мене. Була впевнена, що він хоче щось сказати мені, сказати щось важливе, хоча ніколи цього не зробив...
— Отже ти зустрічала його багато разів? — розпитував я, незважаючи на внутрішній опір і легке роздратування, викликане її заплутаною оповіддю.
— Він був поряд просто щохвилини...
— Щохвилини?
— Як то кажуть... Якось ополудні в Остенде він сидів у шезлонгу позаду мене. Я відразу помітила його, оскільки він був одягнений в урочистий чорний костюм та темну краватку, абсолютно не те вбрання, щоб сидіти біля моря й засмагати.
— Можливо, він був у траурі?
Вдівець, який не може дати собі ради й підсідає до молодих жінок, не здався мені зовсім неймовірною ідеєю.
— Незважаючи на дивний одяг він не видавався людиною в траурі... В Брюґґе я знову його зустріла в лікарні Святого Яна. Стояла біля „Раки святої Урсули” Мемлінґа* й раптом помітила, ні — відчула, що він пильно й нескромно мене розглядає через скло вітрини з протилежного боку. Коли ввечері зайшла до ресторану, який обрала абсолютно випадково, то здивовано упевнилася, що за столиком неподалік від мене сидить ця похмура особа...
——
* Ганс Мемлінг (1433—1494) — нідерландський художник. Деякі його картини зберігаються в музеї лікарні Св. Яна. „Рака св. Урсули” — одна з найвідоміших робіт Мемлінга.
— Такі випадковості часто трапляються, — сказав я заспокійливим тоном. — Дехто змальовує це як вірогідне, більш-менш окультне природне явище.
Я впіймав самого себе на тому, що віддав перевагу такому сумнівному оптимізмові, замість того щоб пояснити це психологічним міркуванням, що підсвідомо для неї була якась принадна сила в цьому дивному чолов’язі. Втім, ніхто ніколи не знає, що собі думають молоді жінки в такій країні, як моя, де вони часто вважають доброчинне життя тлом для еротичного підприємництва.
— На початку я теж на це так дивилася...
— Ось бачиш.
— Але це зовсім інше.
— Ти зустрічала його десь іще?
— Саме тоді, коли перестала думати про нього, в Ґенті я перетинала площу Фрейдаґмаркт по діагоналі... Ви маєте рацію, пане, здається, моя пам’ять знову повертається... У той самий момент він зробив те ж саме з протилежного боку.
— Ти думаєш, він їхав слідом за тобою?
— Не навмисно, принаймні не в звичайному сенсі цього слова.
— Що ти маєш на увазі?
— Він не переслідував мене, інакше я помітила б. Як жінка, я відчула б це інтуїтивно... Про переслідування не було й мови. Для цього його поведінка була надто холодна. Якось в Антверпені я заїхала до стоянки, де ледве знайшла одне місце. У ту ж мить він вийшов з машини, яку поставив просто за моєю. Це мене жахливо налякало, насамперед тому, що наразі було дуже схоже на добре продуманий, прорахований план.
— Чи подавав він ознаки зацікавлености тобою?
— З упевненістю не можу сказати. Що мене найбільше вразило, так це блідий колір його обличчя та темне полум’я в очах. Так, я абсолютно впевнена, що він уважно мене роздивлявся. Хоча й не як чоловік, який роздягає тебе очима. Кожна жінка знає це, навіть коли на таке немає й натяку... То зовсім інше. Подібний непристойний погляд звісно залишив мене байдужою. Можливо, мені було потрібно покликати когось на допомогу або піти до поліції й написати скаргу. Втім, цього разу я запитувала себе, чи не було в нього намірів зі мною заговорити...
Крізь завісу туману, в якій було чимраз важче дихати, я почув десь далеко глухий звук пароплавного гудка.
— Пором, — сказав я, — ми можемо не поспішати, маємо ще вдосталь часу. Чи зустрічала ти його потім в Антверпені?
— Знову й знову... В музеї, в соборі, на вулицях старого міста, на терасі Великої площі. Це траплялося надто часто, щоб бути випадковістю. Він робив це навмисно, але не відкривав своїх намірів. Хоча... Зараз я пригадую, що через це я стрімголов виїхала звідти!
— Отже, ти його боялася?
— Спочатку не дуже, а потім — так, потім я його страшенно боялась. Моя уява настільки розгулялася, що я його впізнала в військовому поліцаї. Мені навіть здалося, ніби бачила його, коли він сидів за кермом машини, яка неслась назустріч мені зі страшенною швидкістю вузькою дорогою між кордоном та Гюлстом. Я злякалася до смерти...
— А далі?
Здавалося, дівчина зосередилася й замислилась, але абсолютно безуспішно, а потім приречено знизала тендітними плечима.
— З того моменту нічого не пам’ятаю, настільки була шокована... — Вона подивилася на мене так безпорадно, що це мене дуже сильно вразило. — Просто не знаю з чого почати!
Вочевидь, я допіру переоцінив відстань, а пором тим часом причалив. Крізь туман ми чули, як агресивно дзеленчить електричний дзвінок, тич часом машини з ревінням від’їжджали одна за одною.
Звісно, потрібно було докласти певних зусиль, щоб мислити в потрібному напрямку й неухильно відкидати кожну хибну ідею. Що хотів цей страхітливий, безперечно, набридливий незнайомець від неї, цієї щиросердої дитини? Нещодавно я почув од свого колеги-юриста в університеті, що торгівці жінками зустрічаються не тільки в бульварному чтиві, але під час періоду літніх відпусток перетворили бельґійське узбережжя в доволі плідне поле діяльности, пристосувавшись до його карикатурно-світських претензій.
Тут мене захопила одна думка, та я відразу ж почав противитися їй. Здалося, що, не виходячи за межі пристойности, зараз настала слушна мить, щоб перервати своє перебування у Валсоордені. То була теоретична альтернатива, на яку не впливали емоції. Це негарно, все ще непокоїлося моє сумління. Але як міг я відмовитись од думки, що незнайомець, незважаючи на очевидний страх дівчини, її неприкриту відразу, мав над нею якусь темну, можливо, підсвідому, принадну силу.
— Поспішай, — сказав я, —саме час. Почекай на мене, коли зійдеш із порома в Крейнінґені. Якщо буду там раніше, то я на тебе чекатиму. Можливо, зможемо випити по філіжанці кави й ще побалакати. Все ж таки ти почуваєшся, безперечно, набагато краще. Тож ні про що не турбуйся!
— Він теж тут... — промурмотіла вона, перш ніж зачинити дверцята машини. — Я його ніде не бачу, але впевнена, що він також тут і...
Через ревіння машин, які рухалися до пристані, я не зміг почути її останні слова. Був спантеличений і розгублений, як її дивною оповіддю, так і через дуже миле враження, яке вона на мене справила. Може, був на шляху до того, щоб закохатись у неї, я, самотня душа, яка вже зазнала так багато розчарувань? Чи означала ця зустріч початок чогось винятково важливого?
Нервуючись, я спробував завести машину. Можливо, натиснув педаль газу надміру сильно й таким чином спричинив надто велику подачу бензину, мотор не реагував. Попри мої численні спроби. Лише думка про дівчину з гарними манерами зупинила мене від того, щоб спересердя вилаятися. Гіршого просто не могло бути. Ліворуч я побачив, як машини проїжджають повз мене до порому. Коли більша частина заїхала на пором, я почув позаду нетерплячий звук клаксона і помітив у дзеркало заднього виду, що решта змушені залишати чергу, щоб оминути мою машину.
Мотор досі відмовлявся заводитись. Нервуючи, я глянув на годинник на приладній дошці й побачив, що секундна стрілка стоїть. Нарешті з-під капота пролунав заспокійливий гуркіт. Я зітхнув з полегшенням, але виявилося, що залишився зовсім сам на дорозі. Незважаючи на ще густий туман, я бачив перед собою затьмарені вогні порому.
Я був близько біля трапу, коли у світлі передніх фар раптом помітив чоловіка. Він з’явився буквально з нізвідки. Звісно, в цьому винен туман, розмірковував я. Піднятою рукою він наказав мені зупинитися й підійшов до мене. Такий авторитарний жест здався мені особливо похмурим. Роздратований, я відчинив вікно.
— Вам не можна на той бік, пане! — сказав він.
Хоча він носив службовий кашкет, але замість уніформи судноплавної служби на ньому був цивільний костюм та охайна краватка. Його обличчя світилось у темряві блідим світлом. Я затремтів, сам не знаючи чому. Чого ж я вартий, якщо перший ліпший хлопець у службовому кашкеті здатний мене залякати?
— Чому не можна? — поцікавився я, хоча відчував і знав, що суперечка нічого не дасть.
— Наказ згори, пане. Всі пасажири, які передбачалися, вже на борту, більше нікому не можна. Хіба ви не помітили, що це особливий випадок? Але вам не варто турбуватися. Інший, звичайний пором уже на підході. Майте терпіння!
Він підняв руку до кашкета, щоб чемно відсалютувати, повернувся до мене спиною й перейшов на пором, перш ніж трап із гуркотом піднявся.
Роздратований, я поглянув на годинник. Цієї ж миті секундна стрілка знову ожила. Ніколи ще годинник на панелі мого авта не викидав подібних коників.
Відтепер я довгенько стримуюся, перш ніж глянути, скільки він нацокав. Ще є надія, що якось устигну до Мідделбурґа годині о восьмій, далі все залежатиме від видимости на головному шосе.
Чоловік не обдурив мене. В той час, як вогні порому несподівано швидко зникли в тумані, я майже відразу побачив вогні іншого судна. Відчинив вікно й удихнув запах води, й навіть сморід пального та болота не заважали мені. Після прикрої зустрічі, для такого мешканця портового міста, як я, в цьому є щось заспокійливе, майнуло мені. Здалося дивним, що більше не помічаю червоних пульсуючих спалахів на обрії, прихованому густим туманом та ніччю. Я розумів: за виняткових астрономічних обставин Північне сяйво іноді помічалося на наших широтах — ця особливість вочевидь дуже сильно захоплювала мого вчителя географії. В будь-якому разі, розташувати Дантове пекло в районі Крейнінґена було ще безглуздішим. Я вигадав для себе такий жарт, але все ж відчув, що це доволі кепський гумор.
Далі все відбувалося на диво нормально, особливо після нереальної, трошки бентежної зустрічі з милою, але нещасною незнайомкою.
Не минуло й десяти хвилин, і я в’їхав на пором, який майже одразу відплив з короткими глухими сигналами задля туману. Цього разу на борту опинилося лише декілька машин. Мені здалося, що був приплив, хоча Шельда чорніла, наче води Лети, й туман вочевидь став іще густішим. Як я дійшов до такого божевілля, питав я себе, Лета, ви тільки уявіть!.. Вразливий до таких коливань, мусив переконати себе, що все довкола знову звичайне, буденне. Про факелів газу та феєричні вогні нафтопереробного заводу або щось подібне не було й мови. Думаю, це дивовижне відчуття — раптом після зустрічей, що викликали занепокоєння, знову віднайти втрачену впевненість у тому, що зараз звичайний осінній вечір, і поїхати дорогою, щоб зробити те, чого від тебе очікують, дорогою до можливих зустрічей зі знайомими, про яких ти знаєш, що вони тебе цінують як історика або хоча б як людину. Я досяг віку, коли вважаєш за краще уникати всього небезпечного з його ароматом невідомого, відчайдушного.
Коли ми пристали до протилежного берега, я марно шукав очима червоний „морріс”. Розуміючи, що це нечемно з мого боку, я погрішив би проти істини, якби для проформи стверджував, ніби прикро розчарований. Відчував, як мої думки розділилися між відчуттям, що фактично не розраховував побачити авто, і звісно менш гарною думкою, що звільнився від проблеми з власної волі чи проти неї. Більш того було безпричинне почуття, ніби уникнув якоїсь загрози, — нісенітниця чистої води, звісно. Я сумнівався, чи варто заглиблюватись у таке. Хіба це не цілковитий нонсенс? Дівчина скаржилася на втрачену пам’ять. Все ж є речі, важливіші за формальне людське спілкування. Вагітна жінка в подібних обставинах стала б так само шукати допомоги, хоча поряд був лише дивний чоловік середнього віку. Більше нічого. Незнайомка не мала наміру віддати своє життя, свою долю в мої руки, вона лише шукала підтримки. Можливо, в машині потрібно було обійняти її? Звісно ні... Щонайбільше, я міг дати їй пораду в першому-ліпшому не надто маленькому місті, до якого вона потрапить, одразу ж їхати до лікарні й просити допомоги в невропатологів. Може, вони застосують до неї один з тих швидкодіючих засобів, які відновлюють психіку, й за годину вона все повністю забуде, вірніше — все минеться.
Заради пристойности, я спитав працівника судноплавного товариства (принаймні я так вирішив, судячи з його брудної уніформи), який проходив повз мене, чи з’їхав на берег червоний „морріс”.
— Ні, пане, — відповів він, — нічого подібного я не помітив. Навряд чи я помиляюся, на поромі було лише декілька машин...
Хоча я мав на увазі інший, попередній пором, але не вточнював. Зазвичай я пригадую надто пізно, коли щось таке забуваю. Це спало мені на думку, коли я повернув до схилу дороги. Іншого порому не було й сліду. Оскільки туман на цьому березі річки виявився значно рідший, мої органи чуття могли мене зрадити. Безперечно тут мав бути другий причал, наприклад, у затоні, де висадка відбулася поза моїм полем зору...
З полегшенням я помітив, що зараз над дорогою висить не більш ніж серпанок, який тане на очах. Зараз, коли міг розвинути потрібну швидкість, я відчув, як знервованість відступає. Сидів і обміркував свою лекцію (мої виступи — це зазвичай імпровізації) й відчув себе в гарному настрої. Якщо більше не наштовхнуся раптово на суцільну стіну туману, наче пошматовану величезним ножем, — а це не виключено у польдерних районах, — усе скидається на те, що я прибуду до Мідделбурґа вчасно. Бо для мене немає нічого гіршого, ніж запізнитися й когось, не кажучи вже про ціле товариство, змусити на мене чекати. „Ввічливість — шляхетність бідних” — звучало найулюбленіше гасло мого батька.
Зараз усе висить на волосині, подумав я й здивовано побачив, що просторе подвір’я пізньосередньовічного абатства, де зазвичай доходило до бійок через парковку, зовсім порожнє. Не було помітно жодного перехожого (і це у Нідерландах!), не проїхав жоден велосипедист. Або ж я хибно оцінив зростаючу втрату часу й було значно пізніше, ніж я сподівався, або ж мешканці Мідделбурґа не мають наміру сидіти й чекати з тремтячим серцем мого приїзду та моєї ерудиції.
Я був змушений подзвонити туди, де помітив двері, які, можливо, слугували входом до адміністративного приміщення провінційної бібліотеки. На щастя, за вікнами зі свинцевими рамами світилося. І, справді, двері одразу відчинилися.
Супроти світла з кімнати я ледве розгледів перед собою службовця, хоча в мене склалося враження, ніби це консьєрж. Я подумав, що присутність члена постійного персоналу вказує на те, що моє запізнення не дуже ганебне. В той же час відчував, що моя логіка не досконала.
— Бергманс, — відрекомендувався я. — Вибачте, будь ласка, боюся, що я страшенно запізнився. Був змушений годину або навіть більше чекати в машині на пором у Валсоордені... Коли ж пором нарешті прибув, я залив карбюратор, якщо ви розумієте, про що я...
— Так, звісно, у Мідделбурзі в літні дні антверпенці роєм рояться...
— Я залив свій карбюратор і був змушений чекати наступного порому, який, на щастя, невдовзі прибув.
— Все гаразд, пане Бергманс, заходьте всередину!
— Мені страшенно соромно! — невгавав я, в той час як він упустив мене й м’яко причинив двері. — Цього разу вважаю, що мені майже пощастило, бо прийшло вочевидь небагато зацікавлених і...
Я затремтів так жахливо, що не зміг завершити речення. Було ясно: мій раптовий емоційний шок зостався для нього непоміченим. У світлі, якого тепер було більш ніж достатньо, в скромній, витриманій у стилі ренесансу кімнаті, він стояв і ввічливо дивився на мене. Чи не надто ввічливо?
Потім я розумів, що мої слова, мабуть, звучали як повнісінька тупість. Утім, я ніколи ні з ким про це не говорив. Уявіть собі, що піднесу своєму другові-психіатру професорові Ґрейспеерту таку божевільну історію. „Ми всі божевільні, — завжди казав він. — Втім, я також!” Спробуй-но переконати такого ескулапа, що мені тієї миті не могло спасти на думку жодне інше пояснення!
Втім, зараз, коли я сів усе це записати, то все ходжу довкола.
Чоловік, який стояв і вочевидь щиро дивився на мене, був той самий в офіційному чорному костюмі та спазматично-охайній краватці. Зараз на ньому не було лише кашкета.
— Перш за все не переймайтеся даремно, пане Бергманс, — сказав він дружньо. — Зараз ледве за сьому, а ваша лекція починається тільки о восьмій. Це теоретично, а як правило, — ще пізніше на півгодини. Зеландці не такі пунктуальні, як голландці по той бік польдера...
— Нічого не розумію... — запинався я, геть утративши голову, що зі мною рідко траплялося. — У мене наче зупинився годинник... Чи, може, час офіційно перевели, а я не побачив цього у газеті?
— Ах, не переймайтеся! Люди дуже часто розгублюються, коли йдеться про час. У зубного лікаря очікування тягнеться годинами, а значно довша телевізійна програма пролітає — й оком не встигаєш моргнути... — Безперечно, було щось заспокійливе в його мудрості. Він посміхнувся з приязністю відповідального маленького службовця старого гарту, які на сьогодні здебільшого зникли. — Що ж до мого часу, то його вже вичерпано. Я мушу зараз іти, тут мені вже немає чого робити... Авжеж, коли йдеться про час, люди починають дуже легко уявляти всілякі нісенітниці... Дивіться, я зберіг чай теплим спеціально для вас. Й одне тістечко до чаю, лише одне, у голландській манері, але як зеландець я залишаю вам усю коробку, на випадок, якщо зголоднієте... Звісно, секретар товариства не чекає на вас так рано, але я впевнений, що за півгодини він уже має з’явитися... Тим часом ви можете прийти до тями після такої безкінечної подорожі... Ранковий випуск „De Zeeuwse Courant” лежить на столі директора, — закінчив він і кивнув на помпезні меблі: — Можливо, прочитаєте чудову критичну статтю Ганса Варрена або послухаєте радіо... Цукор?...Трішки молока? Бажаю вам приємного вечора й успіхів, пане Бергманс, я думаю, ми колись іще зустрінемося. Світ затісний, еге ж?
Я мовчки пив чай. Чому ж, заради Бога, я такий наляканий? Хіба люди вже не можуть бути схожими одне на одного? Хіба я не пояснював у товаристві багато разів свою точку зору, що ми (скажімо, в Західній Європі) зустрічаємо заледве п’ятнадцять різних типів людей? Втім, якби люб’язний службовець мав стільки ж часу, як я, він би, можливо, розповів правдоподібну історію, що має брата-близнюка, а сам він — простий службовець на суспільних роботах.
— Кажу вам, немає нічого кращого за постійну посаду з належною пенсією на старість, пане Бергманс!
— Але ж хіба це він стояв у гнітючому тумані в такий неприємний вечір, як сьогодні, й вибирав, які пасажири у Валсоордені поїдуть цим, а які — іншим поромом?!
Чому ця дурна казочка про брата-близнюка, яку я щойно вигадав, змусила мене раптом затремтіти?
Собі теж можна ставити академічні питання. Неминуче я знов думав про бідну дівчину в червоному „моррісі”. Завжди вважав, що буденне життя регулює більшість речей доволі добре. І все ж таки сталася страшенна помилка. Чому я не побачив цю гідну співчуття дівчину у Крейнінґені знов? Чому вона, усвідомлюючи, що втратила пам’ять, все ж нерозважливо поїхала далі? Чому таким чином позбавила мене шансу їй допомогти? Безперечно, я б щось придумав, якби вона мене дочекалася. Заздалегідь ми не можемо нічого передбачити, мій досвід доволі часто це мені демонстрував, але у вирішальну мить декілька або хоча б одне рішення приходять з нізвідки.
В разі, якщо пам’ять тим часом не повернулася б до неї знову, я б порадив їй тимчасово залишити своє авто. Для неї, інтелектуальної молодої жінки, яка подорожує сама, було б найкраще поїхати зі мною до Мідделбурґа, ми могли б поспілкуватися дорогою туди і, можливо, назад. Було б замало тільки побачити її посвідчення особи…
Занепавши духом, я втупився перед собою. Вже нічого не вдієш. Дуже шкода, що все сталось по-іншому. І все ж таки, я знав це з вочевидь абсурдною та ірраціональною, але абсолютною впевненістю, яка мене іноді охоплювала, що не все гаразд. Що мої міркування абсолютно хибні. Ввесь час щось не так. Оскільки вже було дуже пізно, я мусив припинити думати про це. Належало звернутися до постійного методу, який я застосовую, готуючи імпровізовану доповідь. Маю на увазі: повністю емоційно очиститися, що я роблю перш за все, коли слухаю спокійну музику в машині.
На одній з дубових шаф-каталогів стояв маленький транзистор. Я натиснув на кнопку саме вчасно, щоб упізнати Глюка: Mille penne, ombre sdegnose… Я не розгублюся через збіги, бо хіба я божевільний? Тисячі страждань, загрозливі тіні...So what?
У відповідь на збіг мусиш принципово знизати плечима, — навчився я від свого професора філософії, — інакше твоя уява відпустить віжки і ти забудеш про науку!
Я вимкнув радіоприймач на словах: l’inferno mio ho com me, lo sento in mezzo al mio cuor*. З мене досить. Звісно, було зовсім не важко знайти іншу музику, ефір був переповнений голосним репетом поп-ідолів та пустоголовою балаканиною.
——
*
У той момент церемонно постукали, двері відчинилися й знову зайшов консьєрж, цього разу зі службовим кашкетом у руці.
— Вибачте, пане Бергманс... Мені теж здається розумним, що ви ввімкнули сумну музику. Я забув вам дещо сказати...
Фактично, у цьому не було абсолютно нічого дивного. Такі службовці, як він, часто змушені виконувати скромні додаткові обов’язки, наприклад, у ввічливій манері виплатити домовлений гонорар, або кошти на проживання, підписати належну квитанцію тощо. В Нідерландах люди дуже коректні, коли йдеться про подібні деталі. Він видавався доволі збентеженим, тому я дивився повз нього на газету, яка лежала на письмовому столі.
— Та молода дівчина, ви знаєте, та білява молода дівчина... — сказав він стурбовано.
— Дівчина? — промурмотів я здивовано. — Ви про що?
— Ви знаєте, що я маю на увазі... Повірте мені, ви не повинні більше про неї думати, тепер це зайве, так хвилюватися через неї... Вона позбулася всіх проблем... Я мусив це вам терміново повідомити, непростимо, що я про це забув. І зараз, нарешті, залишаю вас відпочивати. Ще раз вибачте й до побачення.
І він нечутно причинив за собою двері.
Чи знайомий вам стан, без свідків поблизу, коли ви почуваєтесь повним недоумком, бувши абсолютно впевненим, що для цього немає ані найменшої причини й що ви не винні в цьому?
— Припини це безумство, Бергмансе! — сказав я собі роздратовано. Зазвичай, це певною мірою допомагає. — Ти схожий на ідіота, хай тобі чорт!
Без роздумів я взяв у руки газету, яка вже давно перебувала в полі мого зору.
Значна частина першої сторінки була зайнята величезною фотографією.
Здається, йшлося про жахливу автокатастрофу, якраз такі фото публікуються як новини першої сторінки. Без окулярів усе виглядало для мене сірою хаотичною масою. Про те, щоб прочитати підзаголовок без потрібної кількости діоптрій на носі, не було й мови.
Газетний фанат, але цього разу, збентежений страхом, я не витяг окулярів. Було навіть на краще, що саме у цю мить схвильований секретар товариства, безперервно вибачаючись, зайшов до кабінету. Це також одна з причин, чому я відклав газету.
“Не варто зразу ж уявляти собі всілякі сцени. Життя й так достатньо заплутане...” — переконував я себе.
Та хіба це допомогло?...
{mos_sb_discuss:5}