Олександр Сліпченко:
«…Ми були першими українцями, які відвідали штаб-квартиру НАТО у Брюсселі»
Перші в 2012 році «Літературні діалоги» в цьому номері ми розпочинаємо з розмови з людиною, яка хоча й формально не є іноземним письменником, проте є справжнім Послом України в європейській культурі й політиці. Погляди на культуру цієї людини надзвичайно цікаві, тим більше, що в доробку маємо не лише підготовлені дипломатичні звіти, а й історико-публіцистичні книжки, мемуари про розвиток української дипломатії.
Олександр Сергійович Сліпченко — наш сьогоднішній співрозмовник — належить до першої хвилі української дипломатії від проголошення Незалежності, Він Надзвичайний і Повноважний посол України (з лютого 1992 р.), був Постійним представником при ЮНЕСКО, першим Повіреним у справах України у Франції, першим послом України у Швейцарській Конфедерації, водночас — Постійним представником у Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві. У 1997–1999 рр. — начальник Управління країн Європи та Америки МЗС України, потім посол у Швеції та в Данії і Норвегії (за сумісництвом), у 2002–2004 рр. — посол України в Державі Ізраїль.
Нагороджений орденом «За заслуги», Почесною відзнакою МЗС України І ступеня, має державні нагороди Франції, Швеції, Литви, Португалії. Нині у відставці, займається літературною творчістю, провадить викладацьку та громадську діяльність.
— Насамперед дозвольте подякувати Вам за можливість прочитати цікаві книги «От имени страны», «Служба царская и комиссарская» та «И был им всякий почет…», присвячені значною мірою історії становлення української дипломатичної служби від самих витоків до подій ХХ століття. Вона подана на тлі розгорнутої в часі картини еволюції світової дипломатії, найяскравіші й знакові епізоди та діячі якої також знайшли своє місце на сторінках Ваших книжок. Скільки часу Ви працювали над цими книгами?
— Писалося досить легко. Я за першим своїм фахом журналіст, і мене потягнуло писати не тільки інформаційні повідомлення, аналізи і звіти, притаманні дипломатичній роботі. Письменницька й дипломатична професії досить близькі. Дипломатія потребує аналізу, вміння спілкуватися, знати і бачити людей. Багато серед дипломатів є письменників і багато письменників і поетів виконували дипломатичні функції.
Коли настав пенсійний вік (за Законом про дипломатичну службу України у 65 років дипломати мають припиняти свою діяльність), я захотів записати свої враження, вчинки, переживання, оскільки мені пощастило бути серед перших послів незалежної України. У липні 1991 року, ще за місяць до серпневого "путчу", який розставив усі крапки над «і» і таки змусив наше керівництво вдатися до рішучих дій, я прибув до Парижа як Постійний представник України при ЮНЕСКО, а після грудневого референдуму став Першим повіреним у справах України у Франції. У лютому 1992 року мені було присвоєно ранг Надзвичайного і Повноважного Посла України в першій десятці.
Коли приїжджав за місцями призначення, доводилось практично все створювати з нуля. Це довелось робити у Франції, а згодом і у Швейцарії, у країнах Скандинавії. В Парижі, скажімо, у нас не було просто нічого: навіть перший автомобіль довелось «реквізувати» в російської місії при ЮНЕСКО, користуючись тим, що номери були різні. Сьогодні в багатьох країнах стоять будинки посольств України, майорять прапори — це не з’явилося само собою. І у двадцяту річницю Незалежності про це слід згадати.
Коли я вперше приїхав до Марселя, побачив величезне судно, яке стояло на рейді. На його трубі був чудернацький тризуб — чи то наш, чи то барбадоський (Барбадос теж на прапорі має тризуб — розложистий, специфічний. Діаспоряни із США навіть подавали позов до суду, що вони поцупили нашу «ідею»). І от стоїть наше судно з припискою в Одесі, в оренді в італійської туристичної фірми, а тризуб намалювали самі — як собі уявляли національну українську символіку. Так я їм привіз і прапор (дружина пошила), показав, який вигляд має саме наш тризуб, і передав великі фотографії з пейзажами України. Це судно «Шота Руставелі», на жаль, вже розпиляли на металобрухт. Але тоді воно ходило у повній силі, а про Україну там нічого не було, крім напису Одеса. І це все довелось робити, як то кажуть, «підручними засобами», як і в багатьох інших випадках.
Тобто перші дні «творіння» були досить цікаві, й хотілося записати ці речі. Я почав писати біографічні моменти: як прийшов до дипломатичної роботи, що відчував, із ким зустрічався.... У Міністерстві закордонних справ загалом набирається понад 40 років (чверть віку в МЗС працював ще до тої пори, відколи Україна здобула незалежність). Мені було цікаво записати оці перші враження й дії нашої української дипломатії. Та коли почав писати, подумав, що власне мемуарну частину краще трохи відкласти, а написати про саму дипломатичну професію і частково про себе у цій професії. Але коли я почав у цю тему занурюватися, побачив що про історію української дипломатії не відомо майже нічого. Розрізнені статті, шматочки фактів, ідей і думок. Деякі з них справедливі, вірні, деякі — не дуже. Деякі — аж надто наукові, і скоріше за все дорогу до свого читача не знайдуть. Мені захотілось написати щось доступне для сприйняття, як кажуть, широкого читача, але водночас — на солідній фактологічній основі. Люди тепер читають і кажуть, що вийшло добре й багато з того беруть. Книги включені до навчальних програм Інституту міжнародних відносин і Дипломатичної академії України.
Матеріал для перших двох книг збирав три-чотири роки, почавши ще коли працював послом в Ізраїлі. Паралельно записував власні роздуми. А написав за рік-пітора. Довелося опрацювати багато літератури. Інтернет полегшив мені пошук довідникових матеріалів, вивільнивши від необхідності постійно робити виписки в бібліотеці, нишпорити по енциклопедіях і словниках. Ті можливості, що зараз є, особливо з погляду довідкових речей, — це надзвичайно. Пригадуючи свої перші журналістські роки, я зараз просто в захопленні, і щодня мене тягне до комп’ютера якась сила. З невикористаного матеріалу я написав другу книгу, де йдеться про історію дипломатичної служби взагалі, теж з виходами на історичні та нинішні українські реалії.
Якось сам собою назбирався матеріал і для третьої книжки: власне, усе життя, щось читаючи чи бачачи, звертав особливу увагу, коли там ішлося про дипломатію чи дипломатів. Ну, а далі, як почав смикати за різні історичні чи мистецькі ниточки, потягнулися ланцюжки цікавих паралелей, образів, думок і узагальнень...
Так склалася досить об’ємна книга про постать посла в історичних сказаннях, літописах, в літературі і різних мистецьких жанрах. У процесі роботи відкрив, що багато письменників і митців зверталися до образу дипломата. Він вийшов у них переважно негативним: нарцис, який найбільше переймається насамперед зовнішнім, «парадним» боком справи, людина, яка живе і мислить «за правилами», а творчість виявляє лише у плетенні інтриг і брехні. Цей стереотип певною мірою відповідає дійсності, бо дипломат, особливо старих часів, — це за визначенням людина, яка виконує певні настанови та інструкції й інколи змушена силою обставин вдаватися до того, щоб, за висловом посла і драматурга Олександра Грибоєдова, «врать правду». Але можна інструкції просто виконувати, а можна — і слід — підходити до цього творчо. Оскільки ця професія на 24 години на добу, поведінку неможливо регламентувати повністю. У цій роботі — повторюся — багато творчого, нестандартних дій, експромтів. Тому й назва книги — напівсерйозна, напівіронічна. Це слова з «Книги про розмаїття світу» славного Марко Поло, який теж був неабияким дипломатом...
— Ви зараз так само пишете?
— Так, у задумі і частково вже «на папері» четверта книга. Нарешті взявся-таки за мемуари. Пишеться не так швидко, як попередні книги: не хочеться повторювати хибного шляху багатьох інших «мемуаристів», які здебільшого не можуть втриматися, щоб не написати, який автор видатний і особливий. Намагаюсь дати свій «портрет» (без цього немає мемуарів) не стільки у хатньому дзеркалі, скільки «на тлі епохи». Багато моментів моєї біографії збіглися з «віховими», поворотними в історії країни подіями і явищами — тому пишу і про самі ці події (сподіваюсь, вони цікаві й для сьогоднішнього читача), і про те, як вони вплинули на формування моєї особистості і професійної кар’єри. Ну, а про відносно недавні епізоди становлення сучасної дипломатичної служби незалежної України взагалі майже нічого не написано. Отже, намагаюсь якось заповнити цю прогалину.
Уже увійшло в життя ціле нове покоління відтоді, як Україна є незалежною державою з власним місцем у світі і своєю зовнішньою політикою, і важливо проаналізувати, що ми за ці роки встигли зробити. Багато й доброго зроблено, багато і помилок (до незнання, недосвідченості, бажання вискочити наперед, себе показати, зекономити час). На мій погляд, дещо ми робили правильно, дещо — не зовсім правильно, дещо — зовсім невірно. Коли ревно ставишся до улюбленої професії, інколи здається, що ти зробив би краще. Але намагаюсь бути максимально об’єктивним. Головне — не втрачати відчуття і розуміння факту. Щоправда, інколи пригадується старий вислів, що побутував у моїй рідній Одесі: «Это факт, но это было»…
До речі, згадую в книзі й про моє спілкування з колишніми редакторами «Всесвіту» — В.Коротичем, О.Микитенком... Мабуть, сьогоднішнім читачам журналу цікаво буде дізнатися, що саме тут, уперше в Радянському Союзі було надруковано знаменитий роман М.П’юзо «Хрещений батько». За цими номерами журналу тоді всі ганялися, дзвонили навіть з Москви. А переклад українською зробили співробітники нашого МЗС Віктор Батюк (він згодом став послом України в Канаді) і Олександр Овсюк, який багато років займався правозахисною проблематикою в Центрі з прав людини у Женеві...
У подальших планах — ще одна книга: хочу пояснити людям, чим власне займаються дипломати, розповісти про щоденну роботу посла і колективу посольства в цілому. Знову ж таки з прикладами з української історії і сучасної практики. Але це вже справа майбутнього...
— Яким чином Ви знайшли кошти на видання трьох своїх книжок?
— Для перших двох — власні. Не хотілося, знаєте, ходити по «меценатах», до того ж щоб книги не лежали довго у видавництві, чекаючи своєї черги чи «сприятливої» кон’юнктури. Я знайшов не дуже дороге видавництво, фахівцям якого дуже вдячний за сумлінну, високопрофесійну роботу. Але для третьої — за нинішніх економічних умов уже, як кажуть, не вистачило пороху. Отже, завдяки успіхові в читача перших двох книжок, отримав підтримку з боку Міжнародного благодійного фонду «Дипломатичний корпус» (президент — Юрій Коєв), за що йому надзвичайно вдячний.
— Вам поталанило зустрічатися з багатьма видатними дипломатами – хто з них справив на Вас найглибше враження?
— Були, звичайно, й більш приємні, і менш приємні люди. Однак і у неприємних теж вчишся, як не слід себе поводити. Слідувати старій «вказівці»: «Делай жизнь с товарища Дзержинского» - вже, на щастя, не доводиться, ті часи відійшли. Надто багато джерел інформації, дуже динамічні зустрічі, контакти. Наша епоха — вона абсолютно відмінна від усіх попередніх, і не думаю, що варто переносити на наш ґрунт якісь історичні «наробки».
Роботу дипломата можна порівняти з грою «мікадо» або з «розгрібанням» великої гори. От дипломат стикається на своєму шляху з якоюсь масштабною проблемою. Як її подолати? Можна, звичайно, спробувати одним махом «висадити» цю гору або прокопати тунель, що вимагає великих сил і ресурсів. Та ще й з невідомими екологічними наслідками. А є ефективніший спосіб: бачиш, там лежить один камінчик — ти його забрав, другий, третій... – по камінчику, по маленькій частині проблеми. А зрештою бачиш, що і гора вже не така висока, і з'явилися помічники, і з іншого боку хтось допомагає. Тому за всій специфічності цієї професії це труд колективний, особливо зараз. Колись, коли посол відряджався в далекі краї без щоденного спілкування із своєю столицею, він діяв сам. Тоді ще можливі були певною мірою самостійницькі дії. Хоча вже і у ті давні часи, як відомо з архівних джерел, докладно писали інструкції послам. Вони возили з собою стоси паперів з інструкціями, як діяти і що говорити в тих чи інших ситуаціях. І не дай Бог було вийти за межі цих настанов. Наприклад, один московський посол приїхав до персидського шаха, і той йому подарував розкішний одяг. На наступну зустріч посол з чемності одягнув його. Та коли він повернувся до Москви, його було звинувачено у приниженні гідності царя і власної країни: «аль ти был в послах, аль в шутех».
Взірець для мене — мій батько, який теж був послом. Він двічі працював у африканських країнах, і я багато в нього навчився: як спілкуватися з людьми, як поводитись. Хоча тоді дипломатична робота була зовсім іншою за своїм характером і умовами.
З роботи в нашому Міністерстві ще радянської доби зберігаю добрі спогади про Івана Филимоновича Грищенка. До речі, батька нашого сьогоднішнього міністра.
З Грищенком-старшим я досить близько познайомився в Женеві, коли на самому початку 1977 р. приїхав з Києва на роботу до Міжнародної організації праці. Він був Постійним представником України при Європейському відділенні ООН та інших міжнародних організаціях. Рівно через чверть століття я сам посів цю посаду, і гадаю, що можу з певністю стверджувати, наскільки непростою є ця робота. Туди на чолі наших делегацій приїжджали багато високих начальників, головним чином не стільки для міжнародної роботи, скільки щоб дещо розслабитися. Відрядження на якусь сесію сприймалося ними як свого роду заохочення чи премія за доблесний труд удома — і вимоги вони висували відповідні. Перебуваючи на досить скромних правах радника союзного Представництва (окреме українське представництво було лише для «зовнішнього користування»), Іван Филимонович якось ухитрявся і «гостей» не образити, не втрачаючи при цьому людської гідності, і справу свою державну робити. Та й з москвичами при цьому підтримувати доброзичливі стосунки, що теж було важливо, але не завжди легко. І нас – півтора десятка українців, які працювали в різних міжнародних секретаріатах – організовувати і спрямовувати на добре діло.
Але особливо запам’яталося, що з виникненням будь-якої проблеми, іноді досить серйозної з огляду на можливі наслідки для твоєї біографії, він, інколи ще знаючи всіх подробиць, неодмінно шукав такий варіант рішення, що був би найбільш сприятливим для тебе.
Зі спогадів більш недавнього часу виринає фігура першого посла нової Росії у Франціїї у 1991–1997 рр. колишнього ректора Авіаційного інституту, академіка Юрія Рижова. Запам'ятався він своєю інтелігентністю, невимушеністю поведінки, не завжди сумісної з суворими дипломатичними канонами. Зовнішній бік дипломатичної праці, яку він називав «ритуально-протокольною службою», він взагалі відносив до негативів цієї професії. Єльцин кілька разів пропонував йому посаду прем’єр-міністра, від якої він відмовлявся. Спілкуватися з ним було дуже приємно. Навіть з тих питань, які я з ним вирішував, бо це якраз був складний і не завжди безболісний період розподілу приміщень, автомобілів... Я згодом пожалкував, що мало спілкувався з ним. Це була справді непересічна людина. От один з його висловів, що особливо запам'ятався (дозволю процитувати мовою оригіналу): «У нас столько мастурбантов былого и мнимого величия страны! Особенно в нынешней Думе… Нас опять продолжают вгонять в траты на военно-промышленный комплекс, на огромную, небоеспособную армию... Известно, что Уатт и Маркони одарили мир. А чем мы одарили? Единственный подарок мирового масштаба — автомат Калашникова»...
Запам’ятався й зовсім інший посол — філіппінець Брільянтес, який багато років представляв країну на різних міжнародних конференціях з торгівлі і економічних питань. Країни, що розвиваються, вимагали і від Заходу, і від нас допомоги. І оті компроміси, резолюції приймались дуже важко — ночами буквально. І тільки-тільки домовляємось, приймаємо текст резолюції, з’являється він, свіжий як огірок, о 9–10 годині вечора і все зриває. І до ранку все міняє в інтересах своєї країни. Колись вийшов я на вулицю вдихнути повітря, бачу — він під’їжджає у великому «мерседесі». Вийшов, покликав мене і похизувався дорогими ключками для гольфа, які йому робили кілька місяців на замовлення по 500 доларів за кожну, а вже за кілька хвилин розповідав у залі, як бідує його країна.
А Ви питаєте про якийсь «взірець»! Скільки послів — стільки особистостей, але в кожного можна побачити, а можливо, й запозичити щось особливе, корисне для тебе. Власне, як і в кожної людини. Дипломатія, особливо сучасна, надзвичайно цікава саме тим, що дає широкі можливості зустрічатися з різними людьми. Я за своє життя накопичив як мінімум пару тисяч візитівок — береш у руки невеликий клаптик цупкого паперу, а за ним пригадуєш людину, свою розмову з нею, обставини цієї зустрічі... Колись була думка написати книжку саме про це, відібравши найбільш «промовисті» картки, але, мабуть, пороху на це не вистачить, бо ще багато роботи над четвертою книгою, а в задумах і в нотатках — ще п’ята і шоста. І всі — про дипломатію...
Для цієї професії важливим є вміння бачити корисне, аналізувати і порівнювати: все життя працювати як губка. Потрібно тримати себе дуже відкритим: і очі, і вуха, і душу з тим, щоб можна було весь час збагачуватися і в позитиві, і в негативі (конструктивному, звичайно!). Це не та професія, якій можна навчитися один раз на все життя. Все життя ти вчишся, і все життя цього замало, і не набридає.
— Які Ваші враження від особистості відомого шведського дипломата Генріка Лільєґрена?
— Особисто з Лільєгреном я не зустрічався. Та з багатьма його думками я згоден, хоча деякі припущення, на мій погляд, виглядають дещо гіперболічно — зокрема, його згадування про «наміри» СРСР зненацька окупувати всю Північну Європу, щоб не допустити розміщення американської ядерної зброї в Західній Європі. Там на цих речах здавна дещо «поведені». Пригадую, коли я вперше ввійшов до шведського парламенту, то звернув увагу на велику картину над місцем спікера із зображенням північного пейзажу і розпаленого сигнального багаття. На своє питання як називається ця картина, я отримав відповідь: «Росіяни йдуть»...
— Ви брали участь у діяльності «Українського форуму». Яку позитивну роль у розвитку українського суспільства можуть виконувати подібні громадські організації?
— Форум із початку створення мав бути дискусійним майданчиком для діалогу фахівців, людей, які знають, як оцінити події і що запропонувати. Тому зразу це викликало жвавий інтерес. Я ходив на засідання «Українського форуму» із почуттям самоповаги, там було багато справжніх професіоналів, відомих учених, громадських діячів. Діяльність форуму була націлена на те, щоб сформулювати, якою має бути внутрішня і зовнішня політика України (динамічною, а не «реактивною», виходити з ясного розуміння національних інтересів України і т. д.) і якими засобами її найбільш ефективно реалізовувати..
Ми ставили на меті дати людям зрозуміти як ці національні інтереси узгоджуються з навколишнім світом, що членство в ЄС чи НАТО є лише інструментом впровадження продуманої і сталої державної політики. Багато наших співвітчизників мріє про щасливе майбутнє в разі набуття членства в ЄС. Але ж подивіться, наприклад, скільки грошей було витрачено на підняття економіки Східної Німеччини (дуже малоймовірно, що в Україну хто-небудь інвестує зіставні суми). А квартири у Східному Берліні все одно коштують дешевше, ніж у Західному, молодь прагне працювати в Західній Німеччині, де вищі зарплати. Тобто йдеться не стільки про гроші, скільки про психологію, зміну свідомості.
Питання інтеграції з ЄС тільки зараз почало набирати практичних ознак: візи, зона вільної торгівлі. Але як Україну можуть серйозно розглядати як потенційного члена (якщо ми хочемо реального членства, а не романтики), коли ми, скажімо, водночас ведемо розмову з ЄС про зону вільної торгівлі і з Росією про митний союз? Має бути загальнонаціональна дискусія з питання євроінтеграції, бо європейське майбутнє України є одним із ключових питань, які об’єднують українську націю.
Разом із покійним послом Батюком ми були першими українцями, які відвідали штаб-квартиру НАТО у Брюсселі 10 січня 1992 року. Це була перша зустріч представників НАТО з представниками пострадянських республік. Після розпаду СРСР серед співробітників НАТО відчувалась певна розгубленість через втрату явного ворога. Півроку знадобилося НАТО, щоб перебудувати свою роботу. За це двадцятиріччя у діяльності цієї організації було всякого. Змінилася й наша позиція. Сімнадцять років, як у нас було офіційно записано, що НАТО є однією з підвалин нашої національної безпеки — тобто є однією з першорядних цілей нашого просування на зовнішньополітичній арені. Нещодавно відбулась серйозна переорієнтація цього курсу. Але ж це, на мій погляд, не було достатнім чином прокоментовано, роз’яснено у офіційних виступах, у ЗМІ — хоча б для того, щоб бути послідовними перед обличчям власного народу і зарубіжних партнерів України.
До речі, дуже цікаво подібні процеси описані в книзі Генріка Лільєґрена «Від Таллінна до Туреччини. Мемуари шведа і дипломата». Лільєґрен теж першим із шведів зайшов до штаб-квартири НАТО. Адже раніше це було зась, бо у Швеції соціалісти були при владі 70 років. Соціалістична ідеологія у Швеції була майже релігією — так само, як і сповідуваний ними принцип нейтралітету. Навіть до ЄС Швеція вступила аж у 1995 році. Тільки у 2000 році у Гьотеборзі відбувся перший саміт ЄС під головуванням Швеції. До речі, саме на тому саміті було вперше визнано, що Україна має природне право на членство в ЄС. Шведи допомагали нам у цьому. Я не мав права тоді бути в залі засідань, і мій колега, бельгійський посол періодично виходив і розповідав мені, як розвиваються події. І коли він виніс клаптик паперу з багатьма правками, де було написано про визнання права України, я був щасливий. Відразу ж написав у Київ, що Україна відтепер має чітку перспективу членства в Євросоюзі...
До конкретних справ перейшли лише зараз. І побачили, наскільки складно вирішувати пов’язані з цим питання. Колись я запитав одного польського дипломата, з яких конкретних заходів вони почали процес вступу до ЄС. І він відповів, що вони порахували, скільки у Єврокомісії є органів, куди потрібно направити експерта для проведення переговорів для обстоювання польських інтересів. Разом була потреба у понад 800 експертах, які володіють іноземними мовами, а знайшли лише третину потрібних спеціалістів. І перше, що вони зробили, — відібрали відповідних працівників і організували їхнє навчання іноземним мовам. У кожній країні, яка вступала до ЄС, було створено повноважний національний орган, який координував роботу міністерств та інших організацій. В Україні були лише спроби створити щось подібне. Міністерство закордонних справ і зараз не має достатніх повноважень самотужки організувати виконання усієї цієї роботи.
В Україні ніколи не проводилось серйозного і водночас доступного для звичайних громадян роз'яснення політики щодо ЄС. Не окремих проміжних кроків, а саме стратегічного курсу щодо цього об’єднання, розрахованого на певну перспективу розвитку ситуації в ньому самому і світі в цілому. Хоча при Кабінеті Міністрів свого часу була створена Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України. І, здається, не одна. Там було дуже багато пунктів, але згодом так і не було зроблено аналізу підсумків їх виконання відповідальними особами чи інституціями.
У прагненні до чогось на професійному рівні завжди має бути якась альтернатива. Для України вона має бути значно ширшою. Адже ми — п’ятдесятимільйонна нація (враховуючи тих, хто зараз, сподіваємось, тимчасово, за кордоном). Країна з таким розміщенням, з такими багатствами, виходами на комунікації здатна сама себе організувати. Чому лише або Росія, або Євросоюз без жодної іншої альтернативи? А от для мене цікавим було б дослідити «фантастичну» альтернативу, скажімо, відтворення чогось на зразок «Великого князівства Литовського» у якійсь, не обов'язково державницькій формі, а виходячи з сучасних умов і на розумному економічному підґрунті. Який вплив у всьому світі мала б така конструкція – «од моря до моря»! Хай це, звичайно, не дуже серйозний, мабуть, і дещо наївний приклад. Та подібні варіанти, альтернативні концепціям типу «або-або» потрібно розглядати. Але хто і де у нас про щось подібне говорив у контексті громадської дискусії на зовнішньополітичні теми!?
На превеликий жаль, сьогодні кожен національний проект, який висувається українською владою, викликає в народу підозру, що будуть вкрадені бюджетні кошти. Відсутність довіри до своїх керманичів — це найгірше, що може бути для мобілізації нації. Якщо масштабний національний проект уже робиться, то він має викликати гордість і бути взірцем. А у нас цього не виходить. Навіть, з тим самим Євро-2012, на проведення якого витрачено стільки бюджетних, тобто наших з Вами коштів – і дозволу на це у нас навіть не спитали... Тому альтернативи завжди мають існувати. У рамках «Українського форуму» ми якраз намагалися думати про це: якою має бути країна, щоб вона досягла високого рівня розвитку і в економіці, і в інших сферах. На жаль, ця дискусійний майданчик сьогодні вже не діє. Як на мене, не в останню чергу через те, що практично жодна з рекомендацій і порад експертів не знайшла відгомону «нагорі»
Сьогодні дискусії в контексті розвитку громадянського суспільства йдуть, на жаль, майже виключно в рамках діяльності політичних партій чи радше їхніх «зіркових» лідерів, що змагаються за місця в органах влади. А широкого суспільного обміну думками й ідеями щодо найефективнім шляхів нашого розвитку і спілкування з собі подібними у глобалізованому світі, здається, немає. Отже, роблю, що можу у своєму, на жаль, уже досить «солідному» віці — пишу книжки. І сподіваюсь, що їх читатимуть...
Ромову підтримував Андрій Білий
