Михайло МОСКАЛЕНКО

В ПОШУКАХ ҐРУНТОВНИХ ЗАСАД

 

Л. В. Коломієць. Концептуально-методологічні засади су­часного українського поетичного перекладу. (На матеріалі перекладів з англійської, ірландської та американської пое­зії). — К.: ВПЦ «Київський університет», 2004. — 522 с.

 

Монографія Лади Коломієць — цікава, містка та багатопланова спроба висвітлити, а по змозі й узагальнити досвід українського перекладу англомовної поезії у XX столітті, розглянути концептуально-методологічні засади праці українських перекладачів у назва­ній царині. Вдумлива дослідниця, проаналізувавши найпомітніші наукові підходи до формулювання проблеми перекладацького методу та його ролі у реалізації практичних завдань художнього перекладу, звернулася до джерел українського, російського та англо-американського перекладознавства. Завдяки цій монографії українські філоло­ги, перекладачі, науковці різних профілів дістали змогу ознайоми­тись із сучасним станом та методологією перекладознавчих дослід­жень, зокрема з погляду теорії літературної полісистеми, культуро­логічних, інтерпретаційних, герменевтичних, психолінґвістичних та інших теорій, простежити найзагальніші тенденції перекладацької методології другої половини XX — початку XXI століття. Особливу увагу авторка приділяє формуванню в українському перекладознавстві канону збалансованого перекладу, що рівною мірою підпорядкований критеріям точності та художності, дотримання яких робить можливим творення мистецьких явищ високої художньої цінності. Цілком логічно Л. Коломієць зупиняється на питаннях інтерпретації як універсального механізму розуміння — та інтерпретації як методу прочитання знако­вої системи першотвору, що передбачає осягнення його цілісного зміс­ту.

——

© Михайло Москаленко, 2005.

 

Відповідно до сучасних теорій, дослідниця розглядає множинність перекладацьких методів як багатовекторність інтерпретації поетичного тексту. Слід наголосити, що при цьому до основних її векторів нале­жать спрямованість на змістово-смисловий план першотвору, а також на мовно-семантичну структуру тексту, який перекладається. При цьо­му авторка слушно наголошує на тому, що методологічні підходи до поетичного перекладу, як правило, мають певний присмак абстрагуван­ня від реальної перекладацької практики, в рамках якої вони діалекти­чно взаємодіють та співіснують, — і на рівні окремого тексту, і, якщо подивитися ширше, в межах цілісного авторського контексту.

Можна погодитись з авторкою, коли вона відзначає, що семіотич­ний структуралізм заклав достатні методологічні підвалини для обґрун­тування перекладацької інтерпретації поетичного ориґіналу як ціліс­ного твору, тоді як постструктуралізм формує основи для обґрунтуван­ня перекладацької інтерпретації першотвору як відкритого для різних прочитань тексту. Останнє (дослівність, евристична інтерпретація), на думку дослідниці, можна пов’язувати з перемогою верлібру над кла­сичним віршуванням в англомовній поезії другої половини XX століття, і зокрема в поетичному перекладі.

Український читач тут природно згадає задерикуваті наскоки Ю. Тарнавського на переклади М. Лукаша. Лада Коломієць, відзначивши і сильний бік ідеї універсальної метафоричної мови, висловленої Ю. Тарнавським (це «вказівка на можливість та необхідність збережен­ня в перекладі унікальної метафорики першотвору»), вказує і на слабкість цієї ідеї, що полягає (цитую дослідницю, стор. 233—234) «в реальній відірваності українських поетів-еміґрантів від живої стихії рідної мови, недостатнє або ж згасаюче знання якої для кож­ного поета є фактом трагічним. На думку І. Кошелівця, саме незнання української мови в необхідному для повноцінного поетичного самови­яву обсязі стало реальним підґрунтям подібної концепції універсаль­ної метафоричної мови з її намаганням вивести поезію «поза мову». «Та чи не занадто категоричний І. Кошелівець у своїх остаточних присудах?» — запитує авторка, і тут-таки з належною об’єктивністю надає слово самому Іванові Кошелівцю: «Маємо справу з можливим тільки на еміґрації специфічним явищем, коли поет, не бувши спро­можний (чи й не хотівши) досконало опанувати мову, якою пише, своє нещастя підносить до чесноти: я, мовляв, можу писати своєю власною мовою. Отож, коли хтось учився в німецькій гімназії, а університет кінчав у Нью-Йорку, і все це напластувалося на українську мову, жи­вий зв’язок з якою у нього обірваний, його індивідуальна мова бу­де сумішшю цих трьох не лише лексично, а й психологічно: стилем укладання думки».

Гадаю, на зайву категоричність І. Кошелівець не страждав. Мов­не обличчя перекладача, який живе у діаспорі, справді великою мі­рою залежить від його біографії. Ось, наприклад, Ігор Костецький (справжн. — Мерзляков), перекладач, зокрема, Шекспірових сонетів та «Cantos» Езри Паунда, що йому присвячено один з розділів моно­графії Лади Коломієць. І. Костецького у нас вимушено зараховують до експериментаторів, — підозрюю, тільки тому, що його переклади просто-таки вражають силуваністю, претензійністю, браком мовного чуття. Придивімося ж до його біографії: народився він у Києві 191З р., але навчався в Ленінграді, потім у Москві, працював у Пермі, з 1942 р. і до смерті 1983 р. жив у Німеч­чині, був одружений із німкенею (письменницею Елізабет Котмайєр), останні десять років життя писав також і німецькою. Українську мову він якоюсь мірою зберіг, але це вже була мова, далека від її живої стихії. Вимучене мовне штукарство І. Костецького нерідко балансує на межі з пародійним глумлінням, а добре відчутна іронія переклада­ча (як правило, анітрохи не задана ориґіналом) спрямована чи то на саму українську мову як таку, чи то на його, Костецького, власні на­магання сяк-так нею послуговуватись (наприклад: «Со-Шу макогонить у морі»; «вхоплений, як віл катеринкою» і т. п. у перекладах з Езри Паунда); при цьому не видно ніяких ознак того, що як перекладач він міг створити щось повноцінне. Здається, авторка монографії, як і Соломія Павличко, воліє вбачати серйозне літературне явище в наборі пародій на Шекспіра — і самопародій І. Костецького. Ну, хто мені по­яснить, не зазираючи в шекспірівський ориґінал або в інші переклади, що означають хоча б такі рядки (не кажу вже про їхні художні якості):

 

Чом ти в гудьбі — тужіння невимовне?

Ясноти у собі не мають прі...

Або:

Гуд гудить лиш тебе, що перепонив

Ти самотою співогласів рух...

(сонет 8)

Хто мені доведе, що Костецький-перекладач, вдаючись до методу «одивнення» (рос. «остранение»), «екзотизує поетичну образність, спрямовуючись на створення нових, свіжих словосполук, що, найчастіше підкріплені алітерацією, об’єднуються в тропеїчні смислокомплекси з неповторною, разовою поетичною семантикою, доводячи тезу перекладача про те, що форма поетичної думки є внутрішнім змістом поезії» (стор. 396), коли я читаю ось такі, з дозволу сказати, строфи:

 

Сей найнабальзамованіший час

Свіжить мою любов, і смерть вщуха,

Бо в римах я живу над скону жас,

Що мучить твар безсловну — міщуха.

(сонет 107)

 

Або початок славетного 90-го сонета:

 

Ну що ж, ненавидь: якщо так — то нинь,

Нинь, коли світ навхрест мені нап’ят...

 

Може, тут і не варто було б акцентувати увагу на сумних курйо­зах перекладача-невдахи; проте тим цікавіше читати здійснений Ладою Коломієць аналіз перекладів, що вийшли з-під пера тлумачів зовсім іншого калібру, таких як вірш Байрона в перекладі Миколи Зерова, переклади Г. Кочура з Т. С. Еліота, Лукашева версія Р. Бернса та ін. До того ж авторка монографії вперше ввела у вітчизняний перекладознавчий контекст тлумачення Василя Барки і Тодося Осьмачки, визнача­ючи їхнє місце в історії українського перекладу. Аналіз, здійснений у контексті досягнень і вітчизняного, і зарубіжного перекладознавства, як і монографія в цілому, що відзначається не лише багатством залучених історико-літературних матеріалів, а й розмаїттям аналітич­них підходів і теоретичних напрацювань, без сумніву, знайде вдячного читача і дасть нові імпульси для розвитку нашої науки про переклад.

Київ

 

 

ДЗЕРКАЛО ПЕРЕКЛАДАЦЬКИХ ЗУСИЛЬ

[Чужомовне письменство на сторінках західноукраїн­ської періодики (1914—1939). Бібліографічний покажчик. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. — 194 с.]

 

Цей бібліографічний покажчик, число 1З «Української бібліографії. Нової серії», що його уклали члени Комісії всесвітньої літератури ім. Миколи Лукаша НТШ (загальна редакція кандидатів філологічних наук Ольги Лучук і Тараса Лучука, науковий редактор і фактичний ке­рівник роботи — професор, академік АПН України Роксолана Зорівчак, редактор — відома письменниця Ніна Бічуя) — помітна культурна подія, не лише знаменний факт в історії української бібліографії. У покаж­чику ретельно зафіксовано публікації перекладів у західноукраїнсь­кій періодиці (загалом 1414 позицій; бібліографи охопили понад три десятки газет і журналів) за період, власне, від років Першої до по­чатку Другої світової війни, тобто до більшовицького «визволення». Бібліографічні обриси широкої панорами українського перекладу часів Першої світової, Визвольних змагань та двадцятиріччя польської оку­пації, предметні відомості про ознайомлення читачів Західної Украї­ни із здобутками європейського і світового письменства — це переду­сім реальне відновлення «зниклих» ланок української культурної історії, художніх текстів, що, здавалося, назавжди були поховані у «спецхранах» та «спецфондах», а то й розвіяні з попелом багать.

Видання вкрай наочно демонструє, якою була рецепція чужомов­ного письменства в західноукраїнських землях, показує обсяг культурних зацікавлень мешканців цієї «нерадянської» частини України, які лише 1939 року опинились у складі СРСР. Дві ґрунтовні вступні статті до бібліографічного покажчика, що належать Роксолані Зорівчак та Ользі Лучук, окреслюють місце доробку перекладачів Західної України від середини 1910-х до кінця 1930-х років у контексті всієї історії нашого перекладу. Українські літератори Західної України, зокрема й перекладачі, перебуваючи у складних полі­тичних та економічних умовах, все ж, на відміну від своїх колег із Наддніпрянщини, не зазнавали тиску ідеологічного, не були змушені ідеологічно обслуговувати панівний режим. Галицька періоди­ка, як це добре видно сьогодні з покажчика, за всіх несприятливих обставин усе ж була вільна або майже вільна у виборі чужомовних авторів для перекладу.

Для Галичини, що традиційно була частиною європейської, конс­титуційної держави — Австро-Угорщини, природним був європоцентризм, європейський культурний вибір її літературних сил. А тому бачимо найбільше перекладів з найпотужніших, найрозвиненіших літератур Європи: німецької, французької, англійської, австрійської, а також із літератур найближчих сусідів — польської, чеської, російської. Значну увагу перекладачі приділяли також письменству США, літера­турам країн Скандинавії та іншим. Гадаю, кращі з перекладів, зафіксованих у покажчику, слід було б упорядкувати і перевидати, можливо, тактовно підновивши їхнє мовно-стилістичне обличчя. Крім того, — про це вже писав Андрій Содомора, — існує нагальна потреба перевести видобуті зі «спецфондів» газети, журнали, альманахи ми­нулих десятиліть в електронний варіант: в іншому випадку їм загрожує неминуча загибель внаслідок невідповідних умов зберігання, які «історично склалися» протягом багатьох десятиліть. Ідеться про по­рятунок культурних скарбів, які в більшості випадків не мають ін­ших (поза Львовом) дублікатів — ні в книгозбірнях України, ні за її межами. Тобто, якщо називати речі своїми іменами, треба негайно ря­тувати все вціліле і не донищене «першими відділами».

Покажчик перекладів, друкованих у західноукраїнській періодиці, слід розглядати як вагомий крок до створення більш-менш повної біб­ліографії українських перекладів. Якщо говорити про тлумачення, що з’явилися в західноукраїнському регіоні України, то наступним кро­ком, природно, мало б стати каталогізування також книжкових ви­дань чужомовного письменства, що побачили світ у даний період: без цього навряд чи можливе створення повноцінної історії українського перекладу в цілому. Крім того, до перекладів, що з’явились у XX сто­літті на західноукраїнських землях та в радянській Україні, буде необхідно долучити й бібліографічні описи перекладів, що побачили світ за межами України, — зокрема у Варшаві, Кракові, Відні та ін.

Покажчик, що вийшов за науковою редакцією Роксолани Зорівчак, має логічну й струнку структуру, ретельно укладений апарат, включно з реєстрами авторів, імен, псевдонімів і криптонімів перекладачів, а також списком опрацьованих періодичних видань. (Якщо й можна щось закинути упорядникам, так це вміщення згадки про уривок з «Міту XX століття» А. Розенберга, друкованого в донцовському «Віснику», у зовсім не належній їй рубриці; крім того, в «Короткому описі пе­ріодичних видань», поданому наприкінці покажчика, сказано (стор. 185), що «Українське слово» виходило в 1932—1938 рр., тоді як по­силання на «Українське слово» в покажчику, як правило, стосуються 1915—1916 рр.: тут бачимо явну плутанину. Ще один недолік видання від колективу упорядників, мабуть, аж ніяк не залежав: покажчики такого типу, певна річ, розраховані на тривале, багаторазове використання, отже, дуже бажано, щоб сторінки таких книжок буди не склеєні, а зшиті).

Віднині у науковий обіг введено чимало ніколи не згадуваних або й фактично досі невідомих імен перекладачів, чий доробок, здавалося, був приречений на вимушене забуття. Тепер ці сторінки на­шої літературної історії відновлюються в правах: віриться, що з часом вони стануть предметом не лише перевидань, а й уважних дослідницьких студій. Важка, але вдячна праця колективу укладачів, редакторів та ви­давців покажчика «Чужомовне письменство на сторінках західноукра­їнської періодики (1914—1939)», без сумніву, буде високо оцінена в історичній перспективі, — хоч найкращих слів заслуговує вже сьогодні.

Київ

{mos_sb_discuss:5}