Роберт Девідсон — автор численних книжок. Народився і виріс у Глазго. Шотландське Узгір’я на багато років стало його домівкою.
Ремзей Шерефе
Спільно з Робертом Девідсоном
Тінь сонця
Переліт із Косова: історія жінки
РоманЗ англійської переклала Юлія Джугастрянська
Перекладено за виданням: The Shadow Behind the Sun, Sandstone Press Ltd, Copyright © Remzije Sherifi, Robert Davidson 2007
Подяка
Ремзей Шерефе хоче подякувати всім, хто допоміг їй у житті. Багатьох із них згадано в цій книжці.
Авторка висловлює щиру вдячність багатьом людям, які здійснили свій внесок у створення цієї книжки: Артанові (звичайно ж), Джо Гейторнетвейту, який рекомендував її до Сендстоун-прес; Мойрі Форсайт, яка опрацьовувала текст; Кірсті |ордон, яка дозволила скористатися своєю квартирою; та дуже велика вдячність лікарям і медперсоналу у шпиталі Стобґіл.
Присвята
Всім тим, хто втратив життя в Косовому, всім, кого було ув’язнено, кого було страчено або хто зник під час війни; всім, хто був змушений відірватися від своєї родини; всім, хто мав тікати і розпочинати життя в новій країні десь посеред безмежного чужого світу. Моєму чоловікові, сину та моїй великій родині.
Нагорі над Drop-In Cafe
Непорушно застигла на квадратовому фундаменті, ця будівля навіювала враження, наче існують незмінні речі, на які можна покладатися.
Людей, із якими я працювала, це тішило. Всі ми належали до тієї частини людства, яка вже зазнала забагато змін. Мій малесенький офіс розташований на горішньому майданчику вузеньких покручених дерев’яних сходів. У кімнаті саме такі меблі, як ви й подумали: шафи для документів, полиці. Як і вся будівля, мій робочий стіл має вигляд у стилі Чарльза Ренні Макінтоша: його поверхня так само завалена документами настільки, що й годі розгледіти, яка вона. Мені це подобається. Поряд зі світлинами мого чоловіка й синів на полицях стоять горнятка з тарілками, розмальовані мною власноруч – всякі там квіточки та візерунки – кілька моїх листівок і пару вазонків. Фотокартки з любительських показів моди і танцювальних виступів почеплені до стін. Стоси газет усюди, і я без кінця підшиваю їх у теки.
З єдиного вікна видно двір унизу, ввесь його обшир аж до стіни квартирного будинку. Вимощений плиткою і відокремлений від вулиці, двір практично ніколи не використовується. Зараз надвечір’я тож сонячні промені тягнуться через дах сусіднього будинку, щоб позолотити герань і хлорофітум на моєму підвіконні.
Поверхом нижче люди знайшли прихисток за міцними дерев’яними дверима Drop-In Cafe. Вони – шукачі прихистку, як і я колись, але тут вони почуваються у безпеці. Це місто вважається неосвіченим, і багато в чому так воно й є, але ж воно й одне з найнезаможніших у Великобританії, розташоване в одному з її найбідніших регіонів. У місцевій спільноті багато хто не відчуває найменшої різниці між шукачами притулку і біженцями, хоча останні – геть інші люди, вразливі, слабкі, залякані. Їх кількість неминуче зростає.
Літо 2006. Танки знову гуркочуть на Близькому Сході. Ракети летять через кордони, нещадно наздоганяючи бомбардування. Десь на світі армії сходяться у бою, гинуть статистичні кількості мирних жителів, зачищаються території. Цілі поселення здіймаються і йдуть. Коли ті, хто шукає притулку, прибувають – зазвичай, це відбувається у Лондоні – звідти їх розпорошують «без права вибору» по різних містах так, аби дотриматися, на чиюсь думку, певної загальної пропорції. Після того їх справи розглядають у Головному Управлінні і, в разі позитивного рішення, вони отримують статус біженців. Це надає їм нові права та обов’язки. Поки цей світ – такий, як він є, потік шукачів притулку – нескінченний.
У Глазго я працюю якраз там – із людьми та їх сім’ями. Офіційні представники час від часу навідуються до нас із перевірками, думаю, їм це подобається. Ми підтримуємо перебіг справ досить успішно і це дає нам сили витримувати часом жахливі розлуки і трагічні смерті, про які зазвичай не знає громадськість.
Людям важко спостерігати те, чого вони не хочуть бачити. Значно легше ігнорувати, ніж з’ясовувати нагальні потреби, які мають бути провісниками жорстокого майбутнього. Звісно, їх також насторожує невідомість, інакша зовнішність й одяг. Існують природні бар’єри, наприклад, мова. Але постають й інші. Затаврувати дуже легко – навіть коли шукачі притулку намагаються зводити кінці з кінцями, адаптуватися й розпочати нове життя в абсолютно неможливих умовах.
Розуміння – це все. Вивчити детально одне життя і поширити свої знання поміж інших – цього уже б вистачило. Для декого. Хоч трохи. Я сідаю за стіл і повертаюся думками назад, у Косова.
Зазираючи в майбутнє
Ми збудували дім у Джілані, на пагорбах за містом, але то були важкі та мінливі часи.
У чоловікових обіймах і малим синочком на руках я не боялася майбутнього. Теплого літнього дня ми дивилися донизу на дахи міських будинків, які скидалися на велику червону ковдру, розіслану серед зелених полів та порослих деревами пагорбів. Ми знали, що найближчий пагорб містить підземну базу, яку використовує югославська армія, в якій служили на той час представники всіх етнічних груп Югославії. За базою розташувалося село Малішева, де постійно мешкали албанці, а за ним знову лежало сербське село Шілова.
Наша частина Косова мала значну меншину сербів, але, скільки себе пам’ятаю, ми співіснували більш-менш щасливо. Кожна спільнота мала свою мову, звичаї, а часом траплялися й перехресні шлюби – адже ми вчилися, працювали і гралися разом. Через чотирнадцять років сусіднє село Лаштічі зазнало нападу за ніч до нас. Малішева була атаковане у той самий час.
Ми якраз придбали ділянку землі, на якій стояли і на якій збиралися закласти наш новий дім. Там продавалися сотні ділянок, одну з них уже купили моя сестра Шеріф зі своїм чоловіком Фератом. Їхні сини, Альберт і Адоніс будуть гратися разом із нашими трьома. Нижче по сусідству стояв великий будинок моїх дядька та тітки, де вони мешкали з моїми двоюрідними сестрами – Шемсі й Афердітою. Вони обдумували, як поєднати суміжні ділянки. Довкола всюди зелень, свіже повітря для хлопчаків, безпечне місце, щоб гратися – усе це мало задовольнити мою свекруху Фехім, яка страждала на астму. Зрештою, я мала отримати омріяний садок.
Звідси було видно мою стару школу; фабрику облямівок, від якої мій чоловік їздив як фахівець із питань міжнародного збуту; спортивний центр, куди він ходив грати у гандбол; радіостанцію, де я працювала – то була найвища будівля у Джілані. У центрі міста було наше помешкання, а неподалік – оселя моїх батьків, міська площа з театром і міськрадою. Тут було наше життя. Ми жили у шлюбі вже шість років, але ще ніколи не були щасливішими. Це було наше місце, воно тримало у собі все тепло і злагоду дому. Ніщо не віщувало майбутнього лиха. Я спустила старшенького з рук, аби побавити його братиків.
Ми почувалися захищеними – у нашій любові одне до одного, у нашій родині. Сподівання на майбутнє на новому місці хвилювали мене, але ми не квапилися завершити будівництво, насолоджуючись процесом вибудови нашого прийдешнього. Довкола нас усі активно будувалися. Викопували рови під капітальні фундаменти. Прокладали вулиці і водогони, тягнули електромережі.
Удома я записувала свої ідеї стосовно нового будинку на кінцевих сторінках куховарської книжки. Як заведено у наших краях, дах мав бути червоний, а стіни – білі. Мало бути п’ять рівнів, три з них повинні були дивитися на Джілан – якраз на той краєвид, яким милувалися ми тоді. Я не вбачала потреби у цокольному поверсі. Значно важливіше, щоб хлопці мали окремі кімнати, коли виростуть. Може, хтось навіть розпочне тут подружнє життя – це буде відповіддю на молитви свіжоспеченої бабусі. А якщо переїдуть кудись – то тут буде море кімнат на випадок, коли хтось захоче погостювати довше у батьків. От наскільки далеко я прозирала у майбутнє. От що робить надія в людському серці.
Чоловік проглянув мої записи і покивав головою. Авжеж, він погодився зі мною:
- Ми матимемо більше місця, ніж будь-коли мріяли. І нашим хлопцям буде, де рости, - мовив він, усміхаючись. – Звичайно, ми будемо щасливі у такому будинку.
Наступного дня він заніс мої начерки до архітектора і наказав відтворити їх у проекті будинку.
На весну почалося будівництво, і я щовихідних навідувалася подивитись, як воно просувається. Нові сусіди, що вже встигли побудуватися, приходили познайомитись – хтось молодший, хтось старший. Утворювалася нова громада. Сповнені надій та ентузіазму, ми не знали, що мине довгі тринадцять років перш, ніж ми вселимося до будинку, але так ненадовго.
Мої батьки – албанці, як і більша частина населення нашого регіону. Їхнє подружнє життя розпочалося у горах Косова, поблизу Свірчі. Після Другої світової війни вони прийшли до Пріштіна. Тут народилася Шеріф, а невдовзі – братик Ісмет. Наступною була моя сестра Гевзія, але вона померла того року, коли я народилася. Я нічого про те не пам’ятаю, але знаю, що мої батьки дякували Богові за моє народження зі сльозами на очах. Після мене народився Ахмет, , а потім у 1960 році, коли мені було п’ять, наша родина переїхала у Джілан, де вже народився Аґім.
Шкільні роки запам’яталися мені щасливими завдяки багатьом друзям. Одна з них – Тауота – і досі моя найближча подруга, хоча нас розділяють тисячі миль. Я любила ходити до школи і мала блискучі успіхи, як і моя сестра, і брати. Наша родина, як і більшість мешканців Джілану, спілкувалася албанською. У школі мені викладали албанською, на відміну від моїх старших братів і сестри, які вчилися офіційною державною мовою – сербсько-хорватською. На час, коли я пішла до школи, були прийняті розширені мовні права, тож у мене сербсько-хорватська викладалася окремим предметом.
У ті часи Джілан мав багатонаціональне населення. Ми, албанці, як і всюди у Косова, були найчисленнішими. Але значну частину становили й серби. Додайте сюди ще й родини турків та представників інших етнічних груп. Міжетнічні шлюби були рідкісним явищем, але траплялися. Незважаючи на те, що вдома ми спілкувалися різними мовами, ми ходили до однієї школи і перебували в єдиному товаристві.
Коли мені було шістнадцять, мене вибрали представницею від школи на святкуванні дня народження президента Тіто у Белграді. Молодь усіх національностей, які складали Югославію, зібралася разом на урочистому параді, з музикою, під прапорами. Це справило на мене надзвичайне враження саме як прояв єдності молодих.
Як одну з найкращих учениць мене рекомендували до вступу у комуністичну партію. Одного дня учителька сказала мені прийти на збори. Так тоді приймали нових членів партії: без жодних реєстраційних анкет. Просто запросили прийти на збори отримати червоний партійний квиток. Я рідко відвідувала збори.
Перед закінченням школи трапився випадок, який проклав стежку до моєї майбутньої кар’єри і всього подальшого життя. Відтоді, як після Балканської війни 1912 року змінилися кордони, найстаріше населення регіону – албанці – опинилося поділене кордонами чотирьох держав: Сербії, Чорногорії, Македонії й Албанії. Внаслідок Першої світової війни перші три з них об’єдналися й утворили Югославію. Хоча ми мали спільну мову та культурне коріння з південними албанцями, нам ніколи не дозволялося зустрічатися з ними так, як із іншими етносами Югославії.
Тепер прийшла відлига і вперше Професійному державному музичному ансамблеві Албанії дозволили гастрольний тур у Косова. Коли вони приїхали до Джілану то була надзвичайна подія, зал був переповнений. Атмосфера була така, наче родина об’єдналася після довгої розлуки. То був перший крок до відновлення культурних зв’язків з Албанією, а через три роки було засновано албанський університет у Пріштіні. Мене запросили робити синхронний переклад сербсько-хорватською пісень та промов під час вечора. Я відчувала, що добре впоралася з роботою перекладача, і дивлячись у дзеркало після дійства на себе, загримовану артистами, я побачила нове обличчя свого «я». Уперше я відчула, що подорослішала.
Усе продовжувалося. Навесні того ж 1973 року я відкривала регіональний Фестиваль культур, перший подібний захід, дозволений урядом за багато років. Я була дуже горда й схвильована – адже могла коментувати події рідною мовою. Один із суддів був музичним продюсером на новому регіональному радіо, яке створили в Джілані, він підійшов до мене і запропонував зустрітися для пробних записів на роль ведучої радіопрограм. Влітку ми з родиною поїхали у відпустку на морське узбережжя Оолчін у Чорногорії, де я тішилася пірнанням, плаванням та сонячними ваннами. Після повернення я пройшла прослуховування на радіостанції і мене запросили на роботу. Я була наймолодшою в колективі, а що мала ще рік до закінчення школи, то працювала на неповний робочий день.
Невдовзі довелося вибирати напрямок вступу до університету. Я почувала нахил до творчості та малювання, але мій батько вважав, що цим можна успішно займатися і як хобі. Він був переконаний, що треба мати практичну спеціальність, тож восени 1974 я вступила здобувати фах електроінженера до Пріштінського університету. Увесь цей час я продовжувала займатися журналістикою і вдосконалювала навики роботи на радіо. Я влаштовувала дебати і дзвінки в ефір, створювала радіоп’єси і дитячі програми, і ставила музику нашого часу – Дайяну Росс, Елтона Джона, «Deep Purple». У ті перші дні радіостанція не мала власного приміщення для записів і ми орендували кімнату в пожежній частині, чекаючи, поки нам збудують студію. Це означало безліч веселих вечорів, коли ми перечікували, поки вщухне рух транспорту і собаки перестануть гавкати. Минуло два роки, і я остаточно зрозуміла, що електроінженерія не для мене. 1976 року я залишила університет і перейшла працювати на повний день на радіо «Джілан». Так почалася моя редакторсько-журналістська кар’єра.
На радіо «Джілан» програми виходили албанською, сербсько-хорватською, турецькою та циганською мовами – ефірний час розподілявся пропорційно між національностями. На той час ми дружньо спілкувалися між редакціями програм і збиралися на щотижневу нараду у понеділок зранку. Улітку впродовж тижня спортивний журналіст був у відпустці й мене попросили підмінити його. Розпочинався гандбольний сезон і ми з сербським колегою пішли до спортивного центру дізнатися, як ідуть приготування до старту. На 30-градусній спеці ми спостерігали тренування команди. Я відразу впізнала тренера. Його сестра й двоюрідний брат, який приятелював із моїм – усі вони вчилися в одному класі, дівчинкою я частенько бачила їх, коли гостювала з мамою у дядька. Він гукав заохочення гравцям на іншому кінці зали. Мій шкільний приятель Мугаррем і його брат також тренувалися. Мугаррем був найкращим гравцем у команді Джілану й одним із найкращих у лізі Косова. Він відірвався трохи побазікати зі мною, коли я брала інтерв’ю у тренера команди.
Тренер виявився дуже високим і кмітливим. Я думала, що він добре знає мене, але той мене навіть не впізнав. Тренер умів створювати довкола себе атмосферу гідності та розуму, поряд із ним я почувалася маленькою дівчинкою. Ми записали інтерв’ю двома мовами – для різних слухачів. Його рідною мовою була турецька, тож він попрохав мене перевірити албанське інтерв’ю на предмет помилок.
- Це вийде в ефір так, як ви сказали, – відповіла я. – Я можу підредагувати, якщо буде потреба, але в записі буде так, як ви сказали, я не можу вклинюватися. Однак зроблю все якомога краще.
Він чудово володів албанською.
Після інтерв’ю я поговорила з Мугарремом і дізналася, що він – небіж тренера. Хлопець пишався своїм дядьком і розповідав про нього з повагою. Для команди це був більше, ніж тренер. Він учив не їх не лише грати, а й поводитися на людях, показуючи приклад у всьому.
Але, схоже, він не впізнав мене. Повернувшись додому, я сказала братові, що тренер – надто самовдоволений, діловитий і офіційний. Брат захищав його, переконуючи, що він природно стриманий і що це – його стиль поведінки.
- Зрозуміло, що він не впізнав тебе. Відтоді ти виросла, а коли була моєю маленькою сестричкою, він, певно, й не помічав тебе.
Через кілька днів тренер потай від мене розпитав Мугаррема, хто я така, і невдовзі я почала отримувати повідомлення, що він запрошує зустрітися. Мугаррем почав дражнити мене «дядиною». Він усе це затіяв, сподіваючись, що ми будемо разом, але я все не відповідала на повідомлення. Від Тауоти я ніколи не мала таємниць, тож розповіла їй, що відбувається. Вона знала його і вважала надзвичайним і ралила мені зустрітися з ним. Але я продовжувала мовчати.
Через кілька місяців, коли я вела новини у прямому ефірі, мені передали термінову новину для повідомлення. Гандбольна команда поїхала грати у верховинний район Чорногорії і там трапився нещасний випадок. Мугаррем, відомий як Ґаші, отримав удар ліктем у діафрагму він одного з гравців і помер на місці. Я не могла повірити. Мій голос почав тремтіти й довелося зупинитися. Колега завершив за мене програму.
Ми з Тауотою ходили на кладовище, де зібралося понад тисячу чоловік з усього Косова. Наче тінь позаду себе я побачила згорьованого тренера. Мугаррем хотів, аби ми зустрілися і здавалося, що я вчинила неправильно, опираючись тому. Того дня на кладовищі я вирішила зустрітися з тренером.
Після нашого третього побачення він запропонував мені побратися. Це було зарано для наших стосунків, але я вже міркувала про його чесноти. Він був дуже ніжний, добрий, уважний і розумний. Я сказала йому:
- либонь, ти будеш чудовим татом для моїх дітей.
І в такий спосіб погодилася. Ми заручилися у лютому 1979 – через шість місяців після смерті Мугаррема.
Упродовж заручин ми ходили в гості одне до одного, часом їздили за місто з моєю сім’єю. Мій батько не дуже був певен у такій парі для мене, але після спільної риболовлі вони потоваришували. Я пізнавала його все більше і все дужче відчувала впевненість і щастя від свого вибору. Почали готуватися до весілля.
Шеріф виявиался чудовим організатором , вона вникала в кожну деталь – від запрошень до приготування страв. Разом із моєю матір’ю та невісткою Заною вона працювала над тим, аби це був мій особливий день. Усе своє життя моя мама була дуже творчою й артистичною: плела гачком, вишивала, мережила, завжди обдаровуючи рукоділлям гостей і сусідських дівчат, які збиралися заміж. Як тільки ми заручилися, вона взялася готувати придане для моєї майбутньої оселі та подарунки для родини нареченого. Вона робила накидки на стільці, серветки, наволочки, простирадла, підковдри та інші речі. За місяць перед весіллям я отримала особливий сюрприз. Мій майбутній чоловік запросив нас на чотири дні до Стамбулу, щоб вибрати одяг і прикраси для весілля. У найексклюзивнішому бутіку в Bakırköy ми купили мені весільну сукню, вельон із віночком, і костюм для нареченого. Він купив мені намисто, сережки й шлюбні обручки – все з білого золота, з діамантами. Я ще мала нагоду прикупити пару розкішних вечірніх сукенок.
У нас було традиційне весілля, що тривало три дні. У четвер ввечері близько ста жінок зібралися в оселі моєї матері на «ніч хни» – звісно ж, ніякої хни ми не використовували. Мої друзі з Пріштінського університету були тут, як багато інших гостей. Як наречена я була повсякчас у центрі уваги й постійно перевдягалася, щоб показати всі обнови. У будинку демонстрували всі ті речі, що виготовили мати, сестра й невістка разом зі мною. Декоративні наволочки, серветки, піжами, мої сукні (деякі куплені, інші – пошиті на замовлення за моїм ескізом), меблі, посуд, лампи, вази та всілякі прикраси були виставлені напоказ.
Подавали традиційну албанську їжу: овочеву юшку, салати, виноградне листя з загорнутим рисом і м’ясом, шматки смаженого на вогні ягняти та свинини, й овочеву суміш, так звану «турлі». На десерт була пахлава: хрумкі солодкі смужки листкового тіста з горіхами та сиропом. Після частування ми гомоніли, співали пісень і танцювали до пізньої ночі.
Наступного дня був мій день народження і мій скоро-вже-чоловік прийшов уранці побачитися зі мною на мить, поки мамин дім ще відчинили знову для відвідувачів. За звичаєм, упродовж дня в дім запрошують усіх – друзів, родичів, перехожих. Моя тітонька Таш, як завжди одягнена в чорне, прибула з молодшим сином Сайді. Я одягла національне албанське вбрання – білу шовкову сорочку, а зверху яскраво-жовту камізельку, вишиту квітами. Все було ручної роботи і дуже гарне. Я сиділа скромно, тримаючи руки під грудьми. Коли гість підходив, я мала взяти його руку й доторкнутися нею свого обличчя й чола перш, ніж відпустити. Коли починався танець, я не йшла туди, але мала підвестися, стояти прямо і могла обережно присісти лише тоді, коли танок скінчиться.
У день шлюбу майбутні свати, їх родичі та друзі приїхали у прикрашених машинах забирати мене і відвезли у свій дім. Перед входом свекруха дала мені тарілку з медом. Я вмочила кінчики пальців у мед і притисла їх до верхньої частини одвірка – це символізувало приязнь між нашими родинами. Вечір ми провели у будинку, а потім вирушили до готелю, де наші гості вже збиралися вирушати – близько трьохсот друзів, родичів і сусідів різних національностей. Вони почали святкування, як тільки спалахи вогнів сповістили про наше прибуття. Через пару годин до нас приєдналися і мої рідні. Була жива музика, турецька й албанська, ми частувалися і танцювали аж до наступного дня.
Проживши три місяці з родиною ми переїхали у власне помешкання у багатоквартирному будинку поблизу моїх батьків. То було багатокультурне сусідство з приязними стосунками, серед мешканців нашого будинку були серби.
Через рік у словенській Любляні у віці вісімдесяти семи років помер Тіто. Тіло везли через Югославію в його блакитному потязі, тож люди могли виплакати свою скорботу. Насправді, кожен у Югославії добре знав тривалу історію етнічних суперечок і не міг уявити, як ми втримаємося разом без Тіто. Моя сестра Шеріф вловлювала політичні віяння і миттєво відчула сигнал тривоги про небезпеку безконтрольної сербської експансії.
Як і більшість людей, я просто жила. Мала дбати про сім’ю, чоловіка, роботу, а невдовзі й Фехім перебралася жити до нас. Ми були чи не найщасливішими у світі. Наше спільне життя розпочалося і тривало у злагоді. Ми втішалися ним сповна і дивилися вперед, у забезпечене щасливе майбутнє. Тоді ми анітрохи не боялися сусідів. То був тільки перший рік нашого будівництва, тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий, коли просочилися чутки про «безжальний курс» сербського уряду. Тоді я вперше відчула тривожне передчуття.
Далі читайте паперову версію журналу.
