Курт Тухольський (1890– 1935) відомий як письменник-сатирик та публіцист, не лише в Німеччині, а й за її межами. Класик малої форми, його – це есе, гуморески, короткі сатиричні оповідання, памфлети. Видатний сатирик писав так багато, що в одному номері «Вельтбюне» могло вийти кілька його історій під різними псевдонімами – Теобальд Тігер, Ігнац Вробель, Петер Пантер. З ім’ям К.Тухольського пов’язана нова епоха творчої літературної Німеччини – це виникнення кабаре, невеликих розважальних закладів з певною художньою програмою, котра складалась із жартівливих пісень, п’єс, скетчів. Посмертно К.Тухольського визнано найвидатнішим сатириком першої половини ХХ ст. Починаючи з 1950-х рр. його твори багаторазово перевидаються і перекладаються багатьма мовами, виходять записи пісень на його слова.

КУРТ ТУХОЛЬСЬКИЙ

ОПОВІДАННЯ

З німецької переклала Руслана Колесник   

ПОЛІЦІЯ[1]

Поліція на всьому континенті має вигляд приблизно такий:

У великій сірій будівлі з неприбраними коридорами сидять чоловіки в уніформі й неймовірно запилені писарі.  Усі без винятку чиновники поліції центральноєвропейських країн спочатку здають іспит із неввічливості.  Чиновник поліції каже і вчиняє  з безпомилковим інстинктом щось обтяжливе, неочікуване, сповнене труднощів, перекреслених планів. Його мова необтесана і груба; те, що він одразу не б’є, то через нестачу часу. Громадянин, платник податків і батько сімейства переступає поріг пропускного пункту і здивовано помічає, що там, назовні, вів незаконне, взагалі недозволене, занадто вільне життя, ніби  школяр на перерві. Всередині тільки все правильно.  Він перетворюється на те, чим він є, – на ніщо: у нього більше немає прав, він нічого не важить і взагалі більше не існує.

Нечувані злочини  загрозливо ширяють у повітрі, постійно нагадуючи про себе; у людини з’являється болісне відчуття, що вона не вчиняла цих злочинів, незважаючи на підозри силових структур. Спочатку їй доводиться чекати.

Поліція відмінила поняття часу. Не треба говорити про те, скільки робочих годин перемарновуються в усіх поліцейських відділках Європи. Бідолашному підданому потрібна держава (чи, швидше, державі потрібен підданий для дитячої гри), і за це він за нагоди неодмінно відбуває покарання у вигляді арешту: він висиджує свої папери в коридорах.  В усьому цивілізованому світі сотні й тисячі людей щоденно чекають на поліцейського чинушу – отупіло, розлючено, знудьговано, напружено. Здається, що при створенні нового поліцейського відділку до уваги береться все, окрім осіб, які найчастіше туди приходять. А як вони долають кімнати, проходи, паспортні столи чи відділи реєстрації,  – це їхня власна справа. Так, за цією зневагою приховане, очевидно, глибоке виховне значення: цивільна особа повинна відчувати, що вона – воша, жалюгідна істота, ніщо. І те, що її одразу не ув’язнили, – це найкраще, що з нею може статися.

Дві перемарновані години – за цей проміжок часу можна наримувати сотню рядків якоїсь одіссеї, заробити гроші на біржі, зробити дитину, поїхати на природу. А дзуськи. Чекати. Потім – серце, бийся швидше! – потрапляєш на очі всемогутньої персони.

Всемогутня персона створює навколо себе атмосферу грубості й поганої особистої гігієни. Войовнича впертість та немиті ноги надають цій людині особливого аромату.

Незначний порух голови, помітний лише для дуже уважного погляду, означає, що сказано: «Що вам потрібно..?» Перший закон поліції: «Ні. Геть». Другий закон поліції: «Ні. Спочатку Ви мусите…». Геть. Нові тиняння. Нове очікування. Нові папери. 

Бо ж без паперів уся поліція не приносить поліції задоволення. Ті посвідчення особи, паспорти, ідентифікаційні коди, свідоцтва про реєстрацію, свідоцтва про відсутність податкової заборгованості, візи, свідоцтва про спадщину, інші документи живих та померлих, що були винайдені на цьому патріотичному континенті, демонструють самоціль цієї справи. Безглуздо в цьому нагромадженні дурості та причіпок шукати ще якийсь інший смисл, окрім намагання позбавити скільки-то там тисяч людей допомоги по безробіттю – для цього у нас й існують поліцейські чиновники.

Однак не дай Боже, щоб іноземець вимагав доступу до всемогутньої особи!  Важко описати, які сцени тоді розігруватимуться. Іноземець –? Очі поліцейського загрозливо  спрямовуються на нещасного. Іноземець! Чому іноземець –? Чого він тут хоче –? Шпигун? Шпигун. Кишеньковий злодій? Усі іноземці – кишенькові злодії! І чому людина не залишається в себе вдома і веде не богоугодне життя? Ага! Це ми негайно з’ясуємо – від нас нічого не сховати! А тепер – почнемо. Реєстрація, зняття з реєстрації, погодження, дозвіл, відмова у дозволі, обмеження терміну погодження – якщо коротко, старі добрі слова одного віденського окружного комісара ще не втратили своєї сили: «Віденцю нема чого шукати за кордоном!»

Переступи поріг – і ти губишся. Тут повністю зникають закони здорового глузду, ввічливості, загальноприйнятих форм. Ти зачарований. Запитуй – а тобі ніхто не відповідає; в них особливе захворювання: поліцейська глухота. Проси формуляри – їх ні в кого немає. Показуй папери -- їх ніхто не бачить. Ти хитаєш головою; ти звик думати, що ти – людина. Це помилка. Тебе взагалі не існує.

Заможним людям це вдається краще. Там стоять молоді службовці з обшитими галунами головними уборами, які чекають на пана Барона, на яких горланить пані радник комерції,  обличчя яких палають перед паном генеральним директором. Решта палає в людині пекельним вогнем.

На улюбленій батьківщині ще на півдорозі від звіринцю. Якщо поліцейських левів не дратувати, то може трапиться, що вони тебе не проковтнуть. Але безпорадно стоїть чужинець на чужині перед такою дурістю, злістю, невіглаством, перед такою мерзотністю та педантичністю. І безпорадно розшукує іноземних друзів і питає їх: «Але… хіба це можливо?»  І бачить, як цих же людей, які так добре до нього ставляться, які щойно відкрито та з чоловічою прямотою говорили з ним про справи, політику, жінок та книжки, раптово з’являється якась незручність у погляді, вони опускають очі, відчуваючи відголос нечистої совісті. «Ну…». Знизування плечима. Часто вони зовсім не знають, що «їхня» поліція робить з іноземцями. Допомогти вони не можуть. Гарні учні, які остерігаються втручатись, коли їхній вчитель серйозно береться за когось на останній парті.

Неприпустимо, якщо хтось краде мій годинник, – це загальновизнано. Але якщо хтось краде мій час, той мій час, коли мені хочеться працювати, заробляти гроші, радіти життю – то це вже припустимо, якщо тільки злодій носить шолом, різнокольорову  фуражку, шаблю чи сидить в кабінеті поліції, одягнений у форму з розстібнутим комірцем чи в жалюгідний цивільний одяг. Шляхи Господні збагненні, а шляхи поліції – ні.

Піданний лихословить на правителя-поліцейського; навіть в газетах можна побачити літературні витвори, де в закручених виразах та з найвитонченішою іронією  обзивають «високе начальство» - завжди зі скривдженими нотками в голосі: «Коли він прийде, всі на підлогу!» Поліцейська держава? Але ж це плеоназм.

Тому поки людство хоче прийти від надуманої уявності до реальності за допомогою всіх видів влади, через капіталізм і повз сімейне щастя, завдяки утискам та швидкоплинності, за допомогою колючих дротів та транспортування ув’язнених, ніби ще існують застави, суверенні держави, громадяни похилого віку середньовіччя, які можуть так поводитись, ніби вони одні на всьому світі, які всередині можуть утримати економічну платформу лише за допомогою вартових собак, що клацають зубами, чий гарний настрій зберігається безкарністю за грубі злочини і чия служба оплачується невеликими грішми, але великим переоцінюванням – поки держави будуть вчиняти так, ніби ще й досі за ними стоїть згуртований народ, коли той вже економічно зруйнований, розділений на тих, хто бере та тих, хто дає, тих, хто працює без найменших зусиль, та тих, хто працює не покладаючи рук: до тих пір буде поліція.

«Так, дорогі колєги, я цього набачився. Прізвищ він не називає, може має в виду прусську поліцію -  проте про Вайсмана[2], суддю чи  ще про інших мова не заходить…. Думаю,  не будемо вмішуватись!»

«Ви вважаєте, що dolus eventualis[3] …?»

««Нє. Мені оце голова звідти сказав: Вробеля[4] хотів би я бачити в суді! Я сказав, побачимо. Знаєте, це така собі об’єктивна людина: з цим він може

ЛЮДИНА[5] 

У людини дві ноги та два переконання: перше, коли їй добре, та друге, коли їй погано. Останнє називається релігією.

Людина – хребетна тварина і має безсмертну душу, а також Вітчизну, щоб людині не кортіло дуже сильно зазнаватися.

Людина виготовлена природним шляхом, проте сприймає його як неприродний і неохоче про це говорить. Її зробили, хоча й не запитали, чи бажає вона, щоб її робили. Плоди в материнській утробі захищає держава, доки вони там перебувають. Як тільки вони припиняють там перебувати, цей інтерес згасає.

Людина – корисна істота, оскільки вона слугує для того, щоб за рахунок  гибелі солдат піднімати акції нафтових компаній, а за рахунок гибелі гірників піднімати прибуток власників шахт, а також культуру, мистецтво й науку.

Людина разом з прагненням розмножуватися, їсти та пити має ще дві пристрасті: скандалити й нічого не слухати. Людину можна беззастережно визначити як істоту, що ніколи не слухає. Якщо вона мудра, то їй уже неможливо догодити: бо щось розумне їй зрідка вдається почути. Із великим задоволенням люди слухають: обіцянки, підлабузнювання, дифірамби та компліменти. Підлабузнюючись, людина поводиться ще на три щаблі грубіше, ніж це вважається за можливе.

Людина нічого не дозволяє своєму виду, тому винайшла закони. Якщо вона не може, то й інші нехай не можуть.

Для того щоб на когось покластись, корисно сісти йому на голову; тоді принаймні на цей час можна бути певним, що людина не втече. Дехто також покладається на характер.

Людина розділена на дві частини: чоловічу, яка не хоче думати, та жіночу, яка не може думати. Обидві мають так звані почуття: найкраще вони пробуджуються, коли людина примушує функціонувати певні нервові закінчення організму. В таких випадках деякі люди виокремлюють поезію.

Людина – травоїдна і м’ясоїдна істота; під час подорожей на Північний полюс вона час від часу пожирає окремі екземпляри свого виду, та це компенсується фашизмом.

Людина – це політичне створіння, якому краще за все проводити своє життя, згорнувшись калачиком. І кожен такий калачик ненавидить інші калачики, бо вони інші, а також ненавидить свої власні калачики, бо вони свої власні.

Кожна людина має 1 печінку, 1 селезінку, 1 легені й 1 прапор; усі ці чотири органи є життєвоважливими. Кажуть, що існують люди без печінки, селезінки і з однією легенею; людей без прапора не існує.

Людина залюбки стимулює слабку здатність до розмноження; для цього у неї є різноманітні засоби: бій биків, крадіжка, спорт та судочинство.

Рівних людей не буває. Є лише ті, які панують, і ті, над якими панують. Проте ніхто ще не опанував самого себе: тому що раби, які протестують, завжди сильніші за господаря, який прагне керувати. Кожна людина підкорена самій собі.

Коли людина відчуває, що більше не може вставити, вона стає набожною і мудрою; тоді вона від кислого винограду світу. Це самоаналіз.

Різні покоління сприймають одне одного як різні раси; стареча, як правило, вже забула, що колись була молодою, чи забуває, що стала старою, а молодь ніколи не усвідомить, що колись постаріє.

Людина не дуже хоче помирати, бо не знає, що буде потім. Навіть якщо вона собі надумає, що знає це, то вона також не дуже цього захоче: і в старості хочеться ще трохи пожити. Ще трохи в даному разі означає – вічно. Поряд з людиною існують ще сакси й американці, але ми їх ще не вивчали і зоологія в нас буде в наступному класі.