Володимир Мовчанюк, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

БЕРНЗ І ШЕВЧЕНКО

Творчість великого шотландського поета доби Просвітництва належить до найпомітніших літературних явищ тої доби. Великий Ґете, який свого часу першим увів поняття світової літератури, зараховував Роберта Бернза до найбільших поетів 18 століття, особливо акцентуючи на тому, що живильною основою його поезії були старі пісні його предків і що його власні пісні відразу знаходили відгук серед народу. Бернз був поетом-новатором ще й тому, що головніші тенденції його художнього мислення співзвучні з поезією романтизму, зокрема, англійського, німецького, й особливо романтизму слов’янських народів, який розвився під впливом ідей національного відродження й сягав корінням народнопоетичної традиції. Значного впливу Бернза зазнали англійські романтики Дж. Кітс, Дж.-Ґ. Байрон, П.-Б. Шеллі.

Мистецький поетичний феномен Роберта Бернза в багатьох аспектах співзвучний із творчістю Тараса Шевченка як поета-романтика, поета українського літературного і загалом духовного національного відродження. Порівнювали з Бернзом Шевченка ще за життя. До таких паралелей вдавалися не тільки українські дослідники, а й росіяни, болгари, угорці, вчені й перекладачі англомовного світу. Відомий у загальноєвропейському літературному світі, Бернз, очевидно, допомагав іноземцям скласти уявлення про «народного» поета Шевченка, твори якого, написані мовою, не раз офіційно заборонюваною в Росії, дуже складно прокладали свій шлях до європейського читача. І.Франко у відомій статті «Тарас Шевченко», що друкувалася також у німецькій літературній періодиці, окреслюючи особливе місце Шевченка у світовій літературі, також порівняв його з Бернзом: «…в р. 1840 випливає наверх явище зовсім майже (виключаючи шотландця Бернза) нове в літературі світовій...» (Франко І. Тарас Шевченко // Франко І. Зібр. тв. у 50 тт. — К., 1980. — Т. 28. — С. 113). Отже, і Бернза, і Шевченка Франко сприймав як поетів-новаторів, що сказали своє вагоме слово у світовій літературі. Е.-Л.Войнич у передмові до збірки своїх перекладів «Шість ліричних поезій» (Six Lyrics from the Ruthenian of Taras Shevchenko». — London, 1911), пояснюючи значення Шевченкової творчості англійському читачеві, писала, що український поет «зробив для країни над Дніпром те, що Бернз — для Шотландії». Канадець О. Гантер у назву своєї статті заклав порівняння: «Тарас Шевченко — Роберт Бернз України» (газ. «Канадійський ранок». — 1930. — 14 березня). Розгорнуте порівняння творчості цих поетів подав К.Гейза у передмові до угорського «Кобзаря» (Будапешт, 1961). Втім, ґрунтовна порівняльна студія з так окресленою історико-літературною проблемою ще чекає на свого дослідника. До того ж підставою для такої паралелі є і ряд обставин життєвої долі шотландського поета, й доля його батьківщини. Бернз був сином народу, що, незважаючи на тривалу боротьбу, на початку 18 століття втратив державність. Це саме сталося й з Україною після невдалої спроби гетьмана І.Мазепи визволитися зпід російського панування.

Виразні паралелі між Бернзом та Шевченком мають своє підґрунтя й у їх соціальному статусі. Виховання й формування майбутнього поета відбувалося в сім’ї бідного сільського фермера. З ранніх юнацьких років Бернз звикав до тяжкої праці на орендованій землі. Батько все ж спромігся найняти для своїх синів учителя, який допоміг юнакові познайомитися з літературними творами класиків. Далі Бернз поповнював свої знання самоосвітою. Безліч народних казок та пісень, що їх майбутній поет ще в дитинстві ввібрав у свою пам’ять, за власним його визнанням, збудили потяг до поетичної творчості.

Писати почав стихійно, — наслідуючи мелодії народних пісень. Перші вірші-пісні п’ятнадцятирічного юнака, що викликали захоплення земляків, написані 1773. На подальшу літературну дорогу Бернза значно вплинуло пізніше знайомство з віршами трагічно померлого у молодому віці Р. Фергюссона, видатного поета 70-х рр. 18 ст., що писав шотландським діалектом. Приклад Фергюссона утвердив наміри Бернза працювати на ниві національної поезії.

Перша поетична збірка Бернза під назвою «Вірші, головним чином на шотландському діалекті» («Poems, Chiefly in the Scottish Dialect», 1786, Кілмарн) включала 44 твори, з них кілька великих поем. Видання стало цілком новим словом не тільки в шотландській, але й в усій англомовній поезії. В одному з перших відгуків на цю поетичну книжку, що з’явився в «Единбурзькому журналі», захоплено говорилося про «самобутній талант, що проклав собі шлях через невідомість, бідність і темноту трудового життя». Твори Бернза хвилювали серця шотландців проникливим ліризмом, щирим почуттям любові до рідної Шотландії, непідробною повагою до людської гідності найнижчих соціальних верств, гумором й оптимізмом.

Шевченків шлях у літературу, що також почався з селянської хати, є не менш феноменальним. Це шлях круглого сироти (мати померла, коли йому було дев’ять, батько — одинадцять років), якого у чотирнадцять років забрали до двору поміщика П. Енґельґардта кімнатним слугою. Переїзд Енґельґартів у 1829 році до Вільно, а у 1830 — до Петербурга, став, очевидно, визначальним у долі майбутнього поета. Уже 1832 П. Енґельґардт, звичайно керуючись власними інтересами, законтрактував Тараса до майстерні декоративного розпису. Праця і навчання в цій майстерні сприяли формуванню Шевченка як майбутнього художника. 1836 сталася ще одна доленосна подія у житті Шевченка, — зустріч із земляком, учнем Академії мистецтв І.Сошенком, що стала початком Шевченкової дороги на волю. Саме він познайомив молодого маляра декоративного розпису з професорами Академії мистецтв, письменниками, які, побачивши у ньому мистецький талант й організували викуп із кріпацької неволі, заплативши П.Енґельґардту заявлену ним суму 2500 крб. У квітні 1838 24-річний Шевченко нарешті стає вільною людиною і продовжує навчання в омріяній Академії мистецтв у знаменитого художника Карла Брюллова. Окриленість свободою несподівано для друзів з академічного оточення посилює у Шевченкові і його другу мистецьку пристрасть, — поетичний талант. Перші його вірші, датовані 1837-38 роками, як і перші вірші Бернза, написані в дусі народних пісень, рідною мовою його поневоленого народу. А вже 1840 з’являється Шевченкова перша поетична збірка з характерною назвою «Кобзар», що засвідчила свідому орієнтацію поета на народну поетичну національну традицію. В Україні ці мандрівні сліпі співці, що супроводжували свої пісні грою на кобзі, були улюбленцями народу, носіями його історичної пам’яті. Цю унікальну поетичну збірку, що відкривалася поетичним заспівом «Думи мої, думи мої», й віршем «Перебендя», — колоритним образом кобзаря Перебенді, - складали вісім творів. Лише один із них — «Думка — Нащо мені чорні брови» — був справді написаний у дусі народної пісні про нещасливу долю дівчини-сироти, три інші — послання «До Основ’яненка» та дві історичні поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч», виявляли в Шевченкові співця героїчного минулого українського народу. Та найулюбленішими в народі стали поема «Катерина» і балада «Тополя», хвилюючі романтично-сентиментальні поетичні повісті з народного побуту. Власне ці кілька творів, виданих під символічною назвою «Кобзар», — хоч після того Шевченко протягом свого не надто тривалого творчого життя написав ще понад 250 самобутніх творів різного жанру – ліричних поезій, балад, віршів у народнопісенному стилі, історичних поем та поем етологічних, політичних, філософських, — закріпили за ним образ народного поета — Кобзаря.

Цікаві паралелі між Бернзом і Шевченком спостерігаємо й в роках зростання їх слави й популярності, до якої вони ставилися досить стримано і самокритично. Бернза, якого захоплено вітають у літературних салонах столичного Единбурґа, зовсім не зваблюють перспективи стати салонним поетом, що має підлаштовуватися під смаки меценатів. Він воліє бути незалежним і повернутися до своєї звичної праці за плугом. Шевченко, якого захоплено вітають в аристократичних салонах в Україні (1843–1947) пише в цей час свої геніальні бунтарські за духом поеми «Сон», «Кавказ», містерію «Великий льох», послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним», що зрештою стануть причиною його арешту й десятирічного заслання із царською забороною «писати і малювати». Подібною є і реакція обох поетів на поради й недоброзичливу критику. Бернзові радили відмовитися від провінційного діалекту, Шевченкові – від рідної мови, яку називали «мужицькою». Позиція і Бернза, і Шевченка відома. Обидва найбільше цінували творчу незалежність і звання національного поета.

Важливим аспектом творчого становлення Бернза, як національного поета, була його праця над збиранням шотландського фольклору, особливо підготовкою другого тому видання «Шотландський музикальний музей — загальнодоступний збірник старих і нових пісень», до якого він з великим ентузіазмом долучився в Единбурзі. Бернз не тільки збирав пісні та мелодії, а й сам писав слова до мелодій, відновлював призабуті тексти. Збирання народних шотландських пісень і музики Бернз вважав надзвичайно важливим патріотичним обов’язом. Він весь поринув у цю роботу. Збирання національної старовини, народних легенд, переказів, пісень, опис і змальовування історичних пам’яток і місцевостей також стає предметом занять Шевченка — співробітника Київської археографічної комісії у 1845—1946 рр. Ще раніше, у 1844, він задумує видання серії офортів «Живописная Украина» з метою «сделать известными памятники древности, предания и существующие обычаи жителей края» (із Шевченкового листа до офіційної особи — князя М.А. Долгорукова від 16 січня 1845).

Потужним імпульсом для подальшої творчості Бернза (ще одна біографічно-творча паралель із Шевченком, з його мандрівкою до місць козацької слави, зокрема на Хортицю) були мандрівки по Шотландії (травень, серпень-вересень, жовтень 1787).

Вражаюча подібність посмертної слави Бернза і Шевченка, могили яких стали національними святинями. А Шевченків культ в Україні подібний за значенням до слави й культу Бернза у Шотландії.

Єдиним свідченням про знайомство Шевченка з творчістю Бернза є Передмова до нездійсненого «Кобзаря», написана 1847. У ній Шевченко називає Бернза «поетом народним і великим». Закладений у цих словах зміст повніше розкриває контекст передмови, що мала виняткове значення для з’ясування поглядів автора на завдання, які стояли перед українською літературою, патріотичними, культуротворчими і загалом націєтворчими. Як помічено ще П.Филиповичем, у ній виразно простежується полеміка з автором анонімної рецензії на п’єсу К.Тополі «Чари», у якій рецензент з великодержавницьких позицій писав про безперспективність самостійного літературного розвитку народів, які втратили свою державність, зараховуючи до них шотландців, українців та угорців, поглинутих тодішніми імперськими утвореннями, — Великою Британією, Росією, Австро-Угорщиною. Літературний розвиток цих народів, на думку анонімного шовіністичного критика, мав би задовольнитися народною поезією, як «дитячим віком кожного народу». Йшлося і про безперспективність спроб розвитку мови їх народної поезії у сучасну літературну мову, що була б основою окремої національної літератури. Полемізуючи з такими лукавими порадами, які закликали українських письменників писати російською, посилаючись при цьому на М.Гоголя і В.Скотта, Шевченко писав: «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії – і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Эдемборге, а не в Шотландії— а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий» (5, 208). Отже, як видно з полемічного контексту, Шевченко сприймав Бернза не як простонародного поета, не як «поета-селянина», а як великого національного поета, що мав світову славу. Протиставляючи В.Скотта і М.Гоголя патріотичній позиції Бернза, Шевченко солідаризувався з останнім. З цього випливає, що Шевченко знав про патріотичні переконання автора славнозвісної збірки «Вірші, головним чином на шотландському діалекті».

Що ж з творів Бернза чи написаного про нього Шевченко міг читати? Про це з певною часткою ймовірності можна гадати за нечисленними перекладами його творів та критичними матеріалами, що публікувалися в літературних журналах Петербурга. Дуже ймовірно, що Шевченко читав Бернзову ідилію «The Cotter’s Saturday Night» («Сільський суботній вечір»), яка вийшла окремою книжечкою в перекладі І.Козлова під назвою «Сельский субботний вечер в Шотландии. Вольное подражание Р.Бернзу И. Козлова» (СПб., 1829), де також надруковано переклад вірша «To a Mountain Daisy, on turning one down with the plough, in April, 1786» «К полевой маргаритке, которую Роберт Бернз, обрабатывая свое поле, нечаянно срезал железом сохи в Апреле 1786», дуже характерного для ліричного стилю шотландського поета. Варто зазначити, що І.Козлов, перекладач цих творів, належав до кола улюблених Шевченкових поетів. І саме він перший ознайомив російську публіку з самобутнім, відомим у літературних колах шотландським поетом. Ідилія «Сільський суботній вечір» Бернза є твором, що займає цілком окреме місце в його творчості. І хоча твір написаний у жанрі, не дуже характерному для поета, він виразно відтворює його демократичні ідеали, шанобливе схиляння перед життєвими цінностями повсякденного життя патріархальної родини простого шотландського фермера. Відтворені Бернзом поетичні картини були вже тоді далекими від реального життя. Та він прагнув художньо змоделювати ідилію, яку колись сам спостерігав і зберіг у пам’яті серця. З подібного особистого душевного досвіду свого часу постала і Шевченкова ідилія «Садок вишневий коло хати». Твір належить до циклу «В Казематі». Шевченко написав її, перебуваючи за ґратами політичної тюрми. Однак туга за тим ідеальним світом українського села, з яким Шевченко розлучався на довгі роки заслання, так вплинула на його поетичну уяву, що постав поетичний шедевр, перлина світової поезії.

(Тут варто процитувати Шевченків вірш повністю в оригіналі і в перекладі англійською мовою.)

Шевченків вірш, побудований на кількох візуально-звукових картинах сільського весняного вечора, що відтворюють особливу красу наповнених душевною радістю щоденних звичних клопотів сільської родини. Кожний рядок, малюючи послідовно настрій і дії героїв твору (супроводжуване піснями дівчат повернення з поля плугатарів, їхня вечеря в садку при вечірній зіроньці, щасливі материнські турботи про маленьких діточок, біля яких мати засинає у вечірній тиші саду, наповненого дівочими піснями, і невтихаючим навіть уночі соловейком), відтворює якусь вищу Богом задану гармонію буття. Все ж варто застерегти, що такі паралелі між тематично близькими творами Бернза і Шевченка було б не коректно пояснювати впливом одного поета на іншого. Ідеться, очевидно, про щось особисте, збережене в душевному досвіді кожного з поетів, про їх етичний ідеал, а також про їх демократичні переконання, що сформувалися соціальним середовищем патріархального села.

Уявлення Шевченка про поетичну постать і життя Бернза, очевидно, головним чином складалися на основі рецензій і статей про нього, що у різний час публікувалися в журнаоах «Московский телеграф», «Библиотека для чтения», «Отечественные записки». До таких належить зарахувати критичну рецензію на переклад І.Козлова, що переросла у інформативну статтю «О жизни и сочинениях Р.Бернза», автором якої був М.Полєвой («Московский телеграф». — 1829. — Ч.28). Ряд висловлених у ній зауваг об’єктивно спростовували поширене уявлення про Бернза як простонародного поета. Натомість ішлося про «полум’яного співця Шотландії» («Московский телеграф». — 1829. — Ч. 28. — С.206). Бернза, який народився під селянською стріхою, автор статті назвав геніальним поетом, якого природна геніальність зрештою піднесла над класом аристократів. Такий образ шотландського поета мав зміцнювати Шевченкову віру в силу власного таланту, національну гідність молодого митця, якого, незважаючи на блискучий успіх «Кобзаря» 1840, недоброзичливці, намагаючись принизити, називали «мужицьким» поетом.

До важливих джерел, з яких Шевченко мав можливість ближче познайомитися з життєвим і творчим шляхом шотландського поета, належала і стаття «Роберт Бернз» («Библиотека для чтения». – 1837. — Т. 24) без підпису автора (вважають, що її написав О.Сенковський, — видавець цього журналу), а також стаття Аллана Каннінгема «Роберт Бернз і Лорд Байрон» (передрук з англійського журналу), опублікована в «Отечественных записках» (1842. — Т. 23— Июль. — Разд. VІІІ, смесь. — С. 30—35), побудована на основі спогадів, у яких автор порівнюючи двох геніальних поетів, з особливим захопленням описав красу, силу голосу, природну гідність й розум Бернза. З поданих у статті О.Сенковського біографічних свідчень Шевченко міг дізнатися, що важливим джерелом поетичної фантазії й натхнення Бернза був фольклор та національна історія, особливо визвольні війни шотландського народу проти поневолювачів: «Історія Воллеса озброїла мене проти Англійців, розлила в жилах моїх такі забобони, що вони і досі хвилюють кров мою і будуть хвилювати» («Библиотека для чтения». — 1837. — Т. 24. — С. 108).

Цікавими були і деякі спостереження автора статті як про особистість Бернза, його важку життєву долю, стосунки з суспільством, людьми свого оточення й Единбурзькими аристократами, так і міркування про окремі твори, його селянську «напіводягнуту національним тартаном» музу. Певні типологічні перегуки з образом такої «сільської музи Шотландії» із поеми «The Vision» («Видіння»), про яку двічі згадано у статті О.Сенковського, можна гадати, наявні у вірші «Муза» (1857), в образі Шевченкової музи – «пречистої, святої ... сестри Феба...» , турботливої української жінки-матері.

Утім, будь-яке припущення щодо ймовірного впливу одного поета на іншого залишається гіпотетичним. Доречнішими є порівняння загальнішого плану. І Бернз, і Шевченко, що їх звикли сприймати як поетів народних, поетів селянського походження, насправді були типово національними поетами, і за структурою самосвідомості, і типом художнього мислення, орієнтованого на національну поетичну традицію, що виявилася у творах програмних: окремі ідеї і образи поеми «Видіння» перегукуються з мотивами програмних творів раннього Шевченка, зокрема, з поезіями «Думи мої, думи мої», «До Основ’яненка». Муза в образі шотландської дівчини в національному вбранні (поема «Видіння») з’являється перед поетом у хвилини важких роздумів. На мантії Музи поет бачить картини рідного краю («A well-known land»), а його серце схвильовують візії руїн давніх замків й фігури суворих воїнів, які б’ються з англійцями.

My heart did glowing transport feel,

To see a race heroic wheel,

And brandish round, the deep-dyed steel

In sturdy blows;

While back- recoiling seem’d to reel

Their Southron foes.

Отже, у своїх візіях Бернз відтворив найглибинніші почуття поета-патріота, перейнятого долею рідної Шотландії. Подібні мотиви спостерігаються і в Шевченка. Розмову зі своєю музою («Думи мої, думи мої»), втіленою в образі дум, — найглибинніших творчих і екзистенціальних переживань — він також супроводжує картинами рідного краю – «вишневого саду зеленого», «степів та могил, що на Україні», серед яких поетові бачиться «козацька громада / З булавами, з бунчуками», — усе це асоціюється з «волею, що минулась».

Така структура творчої самосвідомості яскраво відтворилася не тільки в поетичних образах, а й у листах. В одному з них Бернз з усвідомленням свого патріотичного обов’язку писав: «Звання шотландського поета – моя найбільша гордість, заслуговувати його надалі – моє найбільш честолюбне бажання. Шотландія і шотландська історія – теми, на які я тільки і міг би бажати складати пісні» (І.П.Симоненко. Поезія Роберта Бернза. – С. 87).

У вірші «Брус до Шотландців перед битвою під Баннонберн» Бернз переносився уявою в давні часи, коли мечем і кров’ю здобувалася воля Шотландії. Образи цього твору за задумом автора мали так само заклично, як і колись, промовляти і до його сучасників, що вже фактично змирилися з національною поразкою: «Героїв давніх пам’ятайте, друзі, / А не кайдани їх нащадків. // Хоч наша кров напоїть землю в лузі, // Краще житимуть сини! / Тиранів проженемо з батьківщини, / Меч принесе народу волю...» (цит. за ст.: Яр.Рудницький. Бернз і Шевченко. – Вінніпег, 1959. – С. 16). Бернз тужить за втраченою свободою і славою та з гіркотою визнає, що багато його співвітчизників купили англійським золотом («Шотландська слава»). Мотив національного сорому звучить у «Відповіді вірнопідданим уродженцям Шотландії»: «Ви вірнопіддане престолу сміття, / Пируйте й забавляйтеся в цю мить! / Та знайте: Вас ні гріш, ані століття. / Ніщо від сорому не захистить!» Паралелей до цих рядків у Шевченка можна знайти багато: в «Розритій могилі», «І мертвим, і живим...», в містерії «Великий льох». Загалом тема національно-визвольної боротьби у Шевченка є провідною, особливо у перше десятиріччя творчості – 1837—1945 рр. Потужно вона звучить навіть у поезії років заслання («Мені однаково, чи буду...», «Заступила чорна хмара», «Іржавець» та ін.). Це твори сповнені глибокого драматизму поетових переживань за долю України. Їх пафос трагедійний і пророчий. Це голос щирої поетової сповіді. Порівняно з Бернзом – Шевченко як митець романтичної доби є новим типом поета-пророка, апостола, що все своє життя підпорядковує творчому подвигові для України. (Можливо, й мав слушність Ю.Бойко-Блохин пишучи: «Бернза захоплювала історично-національна романтика Шотландії. І він був натхненним оспівувачем її. Але він не став ні національним пророком, ні трибуном» (Ю.Бойко. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури // Ю.Бойко. Вибрані праці. К.,1992. С.19—20).

Подібні думки ще раніше висловив В.Метьюз, проф. Лондонського університету у праці « Taras Shevcenko. The Man and the Symbol» («Тарас Шевченко. Людина і символ»): «Він (Шевченко) був очевидно другим Бернзом, але все-таки Шевченко був більш впливовий як Бернз, тому що цей останній жив і помер у добу Просвічення, коли зацікавлення долею поневолених щойно почало звертати увагу на себе з боку поважних, співчуваючих людей» (Taras Shevchenko: The Man and the Symbol. – Лондон, СУБ, 1951. – С. 4).

Цілком зрозуміло, що предметом порівняльних студій про Бернза і Шевченка має бути фольклорний елемент їхньої поетики. С.Савченко у статті «Шевченко і світова література» писав: «…поезія Бернза, як і поезія Шевченка виросла на основі народно-пісенної традиції; для них обох, як і для народної пісні, характерні: прозора простота, народно-пісенні ритми і мелодії і мобілізація живих та співчутливих людині явищ природи» (журн. «Радянська література». — 1939. — № 7. — С. 122). Йдеться, отже, про загальну тенденцію романтичної епохи, яка у Шевченка виявила себе найяскравіше, бо поєдналася з його природною геніальністю. Певний вплив Бернза на формування фольклорної течії в наступну після нього епоху романтизму безперечний.

Демократичний світогляд обох поетів був основою їх підходу до народної творчості і до народного побуту як предмета зображення загалом. Відомо, з яким пієтетом обидва ставилися до безіменних народних співців. Надзвичайно шанобливо відгукуючись про високе благородство невідомих бардів, творців шотландських старовинних балад, Бернз зауважував, що вони створені рукою Майстра. Шевченко, який також схилявся перед «сліпими небораками», порівнював їх шедеври з невмирущими творами Гомера.

Велику й вагому частину художньої спадщини Бернза і Шевченка складають твори пісенного жанру. Втім акцентування на цьому аспекті творчих паралелей Бернза і Шевченка може створити неадекватне уявлення про жанрово-стильовий та ідейно-художній діапазон українського поета. Застереження щодо зрівняння на цій основі Шевченка з Бернзом. свого часу висловлював Є.Маланюк (у брошурі «Малоросійство». — Нью-Йорк, 1959. — С. 29-30). Подібні зауваги проти «узалежнення Шевченка від Бернза» мав і Ю.Бойко-Блохин, вважаючи, що таке порівняння «слід вважати навіяним народницькими уявами про українського поета» (Ю.Бойко. Вибрані праці. — К., 1992. — С.16). Звертаючи увагу на те, що «Бернз був поетом безпосередньости» (Ю.Бойко. Там само. С.17) і що це також характерне Шевченкові, Ю.Бойко писав: «І у Шевченка знаходимо мотиви дитячо-наївної простоти, і Шевченко вражає нас подиву гідною, кристальною чистотою народнього образу, і у нього буває, що спалахи і вибухи почуттів натурально і невимушено виливаються на папір, одначе специфіка шевченкового творчого методу цим не вичерпується. Йому властивий і стан глибокої застанови над образами, які він носить у собі, мов „цвяхами в серце вбиті”, він переймається великими завданнями поета-пророка і „обличителя людей жорстоких”» (Там само. С.17). Слушність цих міркувань очевидна. Зрештою, цілком очевидно, що творчий діапазон і Бернза, і Шевченка значно виходить поза рамки їх образу «народного» поета. Це добре помітно вже на рівні жанрової системи, в якій реалізовано Шевченків високий потенціал художника слова і мислителя. Він вражає не тільки своїм соціальним радикалізмом, а й об’єктивністю – глибоким проникненням у психологію своїх героїв, філософським баченням світу, соціальних й глибинних екзистенціальних проблем людини.

Спроби порівняння Шевченка з Бернзом, іноді зовсім побіжні і загальні, які у різний час робили представники інших культур, як про правило, побудовані на стереотипних уявленнях про них як народних поетів. Багатоаспектне ґрунтовне компаративне дослідження їхньої творчості, у зв’язках з суспільно-політичними явищами (напр.. Велика французька революція, якої обидва були прихильниками), чи, наприклад, з літературою англійського просвітительства, яку обидва добре знали, могло б дати більш повне уявлення про ці унікальні постаті світової літератури.

Література

Иванов Ив. Шевченко в кругу народных поэтов // Русская мысль. – 1897. - № 6; Мисик В. Роберт Бернз // Роберт Бернз. Пісні та поеми. — Х.-К., 1932; Филипович П. Шевченко в боротьбі з українською дворянсько-поміщицькою літературою // Життя й революція. — 1934. — Кн. 4; Савченко С. Шевченко і світова література // Радянська література. – 1939. - № 7; Bojko Ju. Taras Shevchenko and West European literature //The Slavonic and East European Rev. — 1955. Vol. 34. No. 82; Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури // Мюнхен, 1955; Симоненко І.П. Поезія Роберта Бернза. К., 1959; Рудницький Яр. Бернз і Шевченко. — Вінніпег. (Канада.) 1959; Нечипорук О.Д. Тарас Шевченко і Роберт Бернз // Вісник Київського університету. Серія філології. – 1968. — № 10; Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі західньоевропейської літератури // Бойко Ю. Вибрані праці. — К., 1992.