Азіз НЕСІН

ЧИ НЕ ПАРЛЕ ВИ, БУВА, ПО-ФРАНЦУЗЬКОМУ?

З турецької переклав Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ

 

Я залишив свій рукопис журналу роману, перекладеного з французької, в книговидавництві, отримав належний мені гонорар і попростував у напрямку мечеті Беязита. Йду. Попереду мене — якась жінка. Її граційна хода нагадує грайливий струмочок. Кожен із нас будь-коли може йти позаду жінки. Але якщо вона буде така, як оця, то кожен відразу скаже, що попереду йде — жінка! І я з ким завгодно, на що завгодно закладуся, що жінка ця — француженка. Вона пахне Парижем від кінчиків волосся до підборів черевичків. Коли йде, її блакитний шарф у білий горошок має на вітрі, ніби вітається з перехожими.

Чи ж я вам не говорив, що вона француженка? Я якось одразу збагнув це, але... Вона підійшла до постового поліцая на вулиці. Я ж дослухався до їхньої розмови.

— Екскюзе муа мсьє л’ажан... Парле ву франсе?¹

——

© Олесь Кульчинський, 2005, переклад.

¹ Даруйте, пане поліцаю... Розмовляєте по-французькому?

 

Поліцай оторопів.

— Га-а? Перепрошую...

— Парле ву франсе?

Поліцай хоче бодай що-небудь сказати, але не знаючи, що робити, безперестанку схвильовано жестикулює. Він пнеться зі шкіри, щоб допомогти француженці.

Ні, ви тільки погляньте на це видовисько... турист, турист! Постійно говорить... турист іде до нас з поклоном, а ми не можемо зрозуміти ані його мови, ані його проблем. Явно, що поліцай відмінно освоїв туристичний етикет, бо ж просто-таки надривався, аби допомогти іноземці. Втративши надію, він загукав до перехожих на тротуарі:

— Гей!.. Агов!.. Громадяни, послухайте: серед вас хтось знає французьку?

Ніхто не відгукнувся. Лиш обізвався якийсь старий чоловік:

— Слово чести, якби знав, то неодмінно б допоміг, але ж я не знаю...

Потім додав:

— Ще в дитинстві ми вивчили щось таке, на зразок «доне муа»¹, але що воно було оте «доне муа безе»²...

Поліцай будь-що прагнув допомогти жінці. Поманивши її, він вийшов з нею на тротуар. Там чимчикувало троє п’ятнадцяти-шістнадцятирічних школярів. Поліцай схопив одного з них за руку.

— Хлопче, парле ву франсе?

Хлопець, збитий з пантелику, повагавшись, зиркнув на друзів, шукаючи підтримки. А учні остовпіли від напівтурецької, напівфранцузької мови поліцая. Той звернувся до іншого школяра:

— Парле ву франсе, хлопче?

— Ні, дядьку... — відповів той.

Тут озвався третій учень:

— Уї³, але, дядечку, я не вмію говорити, бо...

— Пар у іль фо алле⁴... — щось намагалася сказати француженка, але її слова миттю розчинилися в гаморі цікавого натовпу, який виріс, немов з-під землі, й оточив іноземку та поліцая.

Хтось із юрби кинув:

— От якби це була англійська, було б легше: я англійську знаю на відмінно...

Інший відрізав йому:

— Англійську всі знають...

Юрба гула все дужче.

— Послухайте, жінці, здається, припекло... Але не спішить питати, про таке в лоб не валять...

— Ох і жаль же жіночку...

— Та ж допоможімо бідненькій...

Якийсь молодик, гадаючи, що іноземка зрозуміє, якщо розмовляти турецькою на манер французької, сказав:

— Мадам... пардон... отже, ви шукаєте тут нужник?

——

¹ Дайте мені.

² Подаруйте мені поцілунок.

³ Так.

⁴ Як мені дійти до...

Хтось застеріг його:

— Не кажи «нужник», бо засоромиш жіночку.

— Туалет, мадам, туалет... вам потрібен туалет?

Поліцай знов обернувся до учнів:

— Тьху ти! А ще студентами будете! Срамота! На «парле ву» не можете відповісти.

Один із хлопчаків, вкрай розгублений, запитав жінку:

— Парле ву франсе?

Авжеж, жінка, посміхаючись, відповіла:

— Уї... Натюрельман... У е ле мюзе д’аршеоложі?⁵

——

⁵ Так... звичайно... Де тут музей археології?

Поліцай аж підстрибнув із радости на це перемовляння і з ентузіазмом старався підтримати хлопця:

— Давай, синку, не мовчи! Відповідай. Давай ще «парле ву французькою»! Парле, синку, парле! Давай!

— Дядьку, я не говорю, я тільки читаю...

З іншого боку, хлопцеві не давав спокою товариш:

— А ти пам’ятаєш, як отримав дев’ятку з французької? Говори-но, а ми послухаємо.

— Якщо запитають з граматики, то це я знаю. А тут тобі — «парле ву».

Француженка вже не рада була, що зачепила поліцая на вулиці, але що сталося, те сталося. Вона не могла втекти звідси, просто так залишивши стількох людей, які вибивалися із сил, аби якось зарадити їй.

Поліцай благально заволав до юрмиська:

— О Господи! Хоча б хтось серед вас парлевукає по-французьки?!

Почувся чийсь голос:

— Уї, але комсі-комса¹...

Тут-таки інший запротестував:

— На варто їй говорити комсі-комса.

— Тю? Перепрошую, а що тоді говорити?

— «Ен пе»², —говорять, — «Ен пе»...

— Що «ен пе», що «комсі-комса», коли ти так добре знаєш французьку, то іди й побалакай!

— Практики немає, практики... З книжки я б тобі запросто переклав...

— Бей має рацію, ви дуже слушно зауважили, бей-ефенді. Тому що, перепрошую, традюксьйон3 — одне, «парле ву» — інше...

Один із школярів тим часом підбадьорює товариша:

— Я готовий заприсягнути: якщо ти захочеш, то заговориш. Ей! Давай, говори...

Прокинувся інший учень:

— Слухай-но не ейкай, жінка почує оте «ей!» і їй не сподобається.

— Ей! Яке француженці діло до мого «ей!»?

— Хлопче, «ей» у кожній мові — «ей», і по-французьки інакшого «ей» немає...

Поліцай, украй засмутившись, що не виходить допомогти туристці, вилаяв школярів:

— Отакі ви учні, серед вас ніхто й слова не годен відповісти на «парле ву».

Учень, який отримав дев’ятку з французької, засоромлено сказав:

— Спитайте мене реґюльє⁴ дієслова — побачите, як я відповідаю, — стрекочу, не запинаючись...

Іноземка, яка вже почала турбуватися, повільно й чітко, щоб її зрозуміли, промовила:

— Пардон... Мсьє л’ажан, жемере алле о мюзе д’аршеоложі. Ес кіль е о пале де Топкапі?⁵

——

¹ Так-сяк.

² Трохи.

³ Переклад.

⁴ Правильні.

⁵ Пане поліцай, як пройти до музею археології? Він знаходиться у палаці Топкапи?

 

Поліцай запитав зразкового учня:

— Що вона каже?

— «Топкапи» каже.

Озвався старий чоловік:

— Виходить, ця жінка з самої Франції приїхала, аби побувати в Топкапи?..

— Чи не туристка вона, мій пане? Мабуть, хоче спитати, як пройти до Топкапи, до Ахиркапи...

— Воно, звичайно, так, але мене цікавить, що вона робитиме в Топкапи?

І страшенно засмучений поліцай укотре закричав до натовпу:

— Слухайте, є серед вас хтось, хто знає хоча б два слова французькою?

Інший старий, що стояв, зіпершись на ціпок, відповів:

— У мене в пам’яті здавна збереглося кілька слів, але таке цій жінці не говориться, бо...

Поліцай:

— Та кажи вже що-небудь, кажи, що скажеш!

— Гаразд, мій ефенді. Я чув їх тридцять з гаком років тому в Шехзадебаші, в народному театрі. Я пам’ятаю їх до сьогодні: «Же вузем же вузем де кер ту мон кер... Ах мон амур¹...»

У відповідь жінка розсміялася:

— Же ву ремерсі мсьє... Ме зіль², — спробувала вона роз’яснити.

Ніхто не знав, чому вона розсміялася, але від того сміху кожен похнюпився.

Поліцай знову покладав останню надію на школярів:

— Ну ж бо, хлопче, що тут складного?

Озвався чоловік на вигляд років п’ятдесяти.

— Зараз не діти пішли, а лобуряки. Он у наші часи, коли я вчився в школі, то перекладав П’єра Лоті, їй-богу! Ми не тільки оте «парле ву французькою» знали, ми говорили французькою так, як пташечки щебечуть, мій пане.

— Клянусь Аллахом, це — правда. Я кілька разів навіть виправляв з французької помилки свого вчителя, хоча той розгнівався й залишив мене в тому ж класі на другий рік.

Якийсь молодик, надувши щоки й прикладаючи руку до стиснутих губів, видав такий тоненький звук, що всі зареготали. А молодик не зморгнувши й оком заговорив:

— Хіба в наш час у людській голові збережеться французька? Я он, Аллах свідок, навіть не можу згадати, що їв на сніданок...

— Жінка теж винна...

— В чому?

— Ну, жіночко, приїхала в чужу країну, тож вивчи два-три тутешніх слова... Може, я не так кажу, але...

— А таки ваша правда. Еге ж, ми, бувши нею, чи очима, чи бровами, чи знаками — хоч трішки, але пояснили б, що хочемо сказати.

— Гляньте, як вона зніяковіла...

— Ми хоч би кавою її пригостили...

— Та що з тої кави... Я навіть попоїсти замовлю, але як ти їй поясниш?

Утрутивсь учень:

— Їжа по-французькому буде «манже»...

Якась жінка хихикнула:

— Хлопче, кожен знає, як буде «їжа» — тому й салон-саламанджа кажуть...

Тільки-но француженка спробувала проштовхатись крізь натовп, як поліцай схопив її за руку і, ніби таксист, що закликає перехожих до авто, загорланив до юрби, озираючись навкруги:

— Агов! Ну-бо! Хто-небудь«парле ву франсе», хто-небудь?

Несподівано один зі школярів вигукнув:

— Уї!³

Озвався його товариш:

— «Уї» означає «запросто», іди й балакай, негайно, а ми послухаємо...

Підлітки почали між собою перешіптуватися:

— Дієслова авуар де л’ендікатіф презан як буде⁴, га, роззяво?

— Жаве? Тю аве, іль аве, ну завон, ву заве, іль... заве⁵, так? Це все?

— Таж неправильно! Те, що ти кажеш — це пассе семпль⁶...

— Якщо один раз це «парле ву» — то буде негатіф7 чи регюльє?⁸

——

¹ Я кохаю вас, я кохаю від усього серця.

² Дякую, пане... Але...

³ Так.

⁴ Дієслово «мати» в індикативі теперішнього часу як буде?

⁵ Я мав, ти мав, він мав, ми маємо, ви маєте, вони мали.

⁶ Простий минулий час.

⁷ Негативна.

⁸ Правильна.

 

Жінка досі поривалася розштовхати натовп. Але поліцай, який аж надто вже хотів допомогти, тримаючи її за руку, заблагав:

— Мадам, пардон... юн мінют¹... Хлопчаки зараз заговорять, — і обернувся до школярів:

— Давай-но, хлопче, піднатужся крапельку...

Один з учнів промовив:

— Спершу відповідають «же сьві²...

— Ну, жьо сьві? Але що потім?

— Потім сюже³, і наприкінці верб⁴.

Француженка знову щось сказала:

— Же ву ремерсі, мсьє л’ажан. Же в’єн де шанже л’іде сі ву вуле лессон ла діскюсьйон⁵.

І тут один із учнів виговорив у відповідь:

— Уї, мадам, же сьві парле франсе⁶...

Збіговисько вибухнуло аплодисментами. Кожен вважав, що хлопчина порозумівся з жінкою, або принаймні кожен видавав бажане за дійсне. Натовп розступився, і француженка пішла.

Я знаю: зараз ви мене запитаєте: «Якщо ти перекладаєш романи з французької, то чому тоді стояв осторонь і не порозумівся з іноземкою?»

Насправді я не знаю французької, бо... Але коли так, то як я перекладаю романи? Колись давно в Туреччині було перекладено чимало французьких романів; я переписую ці романи зі старої нашої мови сучасною турецькою й продаю видавництвам, ніби власні переклади з оригіналу. Ну кому спаде на думку запитати мене: «Парле ву франсе?»

——

¹ Одну хвилину.

² Я бути.

³ Підмет.

⁴ Дієслово.

⁵ Я вам дякую, пане поліцай. Я вже передумала і давайте припинимо цю розмову.

⁶ Отак, мадам! Я ж є розмовляти по-французькому.

{mos_sb_discuss:5}