Стівен Комарницький: «Інтеграція України в Європу має розпочатися на рівні діалогу культур»
Сьогоднішній гість «Літературних діалогів» — Стефан (Стівен) Комарницький (Steve Komarnyckyj), добре відомий нашим читачам перекладач української літератури англійською мовою і друг України, продовжувач справи Віри Річ. Стівен був учасником розмови в журналі «Всесвіт» іще в 2008 році.
Перекладач народився 1963 у Великій Британії (наразі мешкає в Йоркширі), але змалку мав пристрасть до української історії й культури. Вивчив українську мову й почав перекладати англійською найкращих українських поетів — передовсім раннього Павла Тичину. Саме заради кількох київських зустрічей-презентацій — англомовного Тичини, а також книги-білінгви «Нічна розмова з Європою» («A nocturnal conversation with Europe») Станіслава Бондаренка пан Комарницький наприкінці березня завітав до Києва. В останній день свого перебування в Києві Стівен відвідав редакцію журналу «Всесвіт» і мав розмову з шеф-редактором Олегом Микитенком про історію становлення українського найстарішого фахового видання світової літератури.
Д.Д.
— Ви народилися й живете у Великій Британії, а перекладаєте з української мови. Ваші старші родичі, бабуся й тітка, як мені відомо, пройшли радянський ГУЛАГ — наскільки цей кореневий зв’язок впливав на Ваше щасливе для наших літераторів рішення?
— Звичайно, я чув від мого батька перші українські слова, дізнавався про долю України, її багатовікове гноблення, зокрема й радянсько-імперське, тому вирішив перекладати українську поезію, щоб змінити ставлення англомовних людей до України і переконати їх у вартості української культури. Мої тітка і бабуся брали активну участь у діяльності ОУН і пройшли ГУЛАГ. Одного разу я вже був в Україні — іще в минулому тисячолітті, разом із живим на той час батьком. Він, Михайло Комарницький, був членом ОУН і бажав бачити Україну як незалежну, демократичну державу. Пізніше був учителем української мови в нашому українсько-англійському домі в Гаддерсфілді. Завдяки йому можу сказати, що я англійський українець — народився в Англії, але ж хочу працювати заради України. А ще батько був довголітним членом СУБ — так скорочено називається Союз українців у Великобританії — найстаріша українська громадська установа в Англії, її центр у Лондоні. Заснована вона ще 1945 року українцями з польської армії. Напрями діяльності СУБ такі: культурно-освітній, видавничий, зовнішньо-інформативний, господарський та репрезентативний перед британською владою. З 1950-х років СУБ перебуває під впливом ОУН.
У Києві я зустрічався з українськими ровесниками моєї тьоті й допитувався про їхній досвід у таборах. Моя тітка, Стефанія Комарницька, розповіла мені про досить страшні умови життя у тенетах ГУЛАГу. Розуміючи, що в Україні є чудова культура, яка не раз стояла на межі знищення (особливо через геноцид і репресії!) і яка й нині під загрозою імперських зазіхань, я прийняв рішення на користь української літератури — вона ввійшла в мою кров і плоть, стала моєю.
— Ви почали з Павла Тичини, зокрема переклали його ранню збірку «Сонячні кларнети», яку наші літературознавці й шанувальники поезії вважають найсильнішою. Мабуть, перекладати його не легко?
— Далеко не всі розуміють, як саме я переклав Павла Тичину. Є люди, які, читаючи мої перекладацькі версії, дійшли висновку, що я не передав усієї поетичної техніки, не доніс до читачів якихось нюансів. Вибачте, що про це маю сказати: ці люди в Англії не розуміють ситуації української літератури за кордоном і продовжують негативно ставитися до, вже можу сказати, нашої культури. Взагалі у західних країнах не знають про нашу літературу і, не знаючи, записують її до ряду другорядних. Щоб поправити, хоч частково, таке сприйняття української культури, я переносив майстерність Павла Григоровича, узгоджуючи з власним розумінням та вмінням як поет. Бен Гвалчмай, британський актор, сказав, що він хоче читати «стільки Тичини, скільки може перекласти Комарницький» — це прозвучало саме після читання одного із тих віршів, якого окремі люди критикують. Мої версії інших творів Тичини більше збігаються з оригіналами:
Квітчастий луг і дощик золотий.
А вдалині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі…
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий і сумний.
А ось англійський аналог:
The flowering meadow, the gold drizzle…
And in the distance like an aquarelle,
The woods meditate, villages nestle.
Oh heart drink…
The air has a taste
Distilled from autumn’s startling kiss
Of wonder and sadness.
Якби я пішов шляхом, рекомендованим деякими критиками, то створив би перекладацькі версії без будь-яких позитивних естетично-художніх якостей. Професор поезії у Бріґтонському Університеті і ведучий Бі-Бі-Сі Шон Стріт сказав, що мої версії Тичини стали «революцією», а знаний професор, редактор і поет Девід Константін і його дружина (вона відома як редакторка й перекладач із французької мови) висловили думку, що я «звільнив» поезію для англійськомовного читача. За словами редактора журналу «Фйордс» (Fjords), книга Тичини «читається як симфонія». Думка, що я не доніс геніальність Тичини до англійців, народилася в головах людей, які не відчувають мову серцем.
А якщо вести мову про чудову поему «Нічна розмова з Європою» Станіслава Бондаренка, то я переклав її дуже близько до оригіналу, майже дослівно, уважно і акуратно, і разом із тим — беручи до уваги традиції англійської поезії.
— В інтерв’ю журналу «Всесвіт» 2008 року Ви говорили, що в уяві британців Україна залишається «провінцією Росії», хоча після Помаранчевої революції образ України трохи прояснився для них. Чи можна сказати, що нині гуманітарно-культурний образ України якось існує для англійців?
— З радістю я помітив створення кафедри українознавства в Кембриджі і вірю, що образ України зміниться з часом на краще. Але ж майже все залежить від українців. Якщо люди в Україні пишатимуться власною культурою, все буде добре. Якщо вони, навпаки, сприяють ставленню ворожих до нашої культури сил, то ситуація справді ставатиме гіршою.
— Ви не раз закликали британський парламент та уряд визнати Голодомор в Україні геноцидом. Але вони чомусь досі не хочуть цього визнавати: невже бояться косого погляду Росії? І що потрібно зробити, щоб Європа зрозуміла, що то був спрямований Кремлем геноцид?
— Як ви, можливо, знаєте, я створив веб-сайт holodomor.org.uk, щоб закликати до визнання Голодомору як геноциду й отримав інформацію від американських і британських урядів про їхнє ставлення до питання. Ми маємо створити нашу стратегію для їхнього просвітлення. Але маємо зачекати трішки, щоб у них визріло розуміння... й працювати на це.
— Мабуть, про сучасну українську літературу у Великій Британії майже нічого не знають. Але Ви переклали вже й деяких сучасних наших поетів — чи можна очікувати змін...
— Так, можна очікувати змін! Але, по-перше, маємо переконати самих українців у тому, що у вас були і є чудові письменники. Я вже говорив про Павла Григоровича і маю сказати: у вас було найталановитіше сузір’я письменників усіх часів, тобто «Розстріляне Відродження». Ви повинні працювати на популяризацією їхніх творів разом із творами сучасних авторів, таких як Шкляр, Андрухович, Бондаренко, Павлюк, Жадан, Дроздовський... Це далеко не повний перелік — я вже не кажу про Шевченка, інших класиків чи поетів-шістдесятників.
Я створив агентство Kalyna Language Press разом із моєю дружиною Сьюзі, щоб популяризувати українську літературу за кордоном. Вірю, що ми всі, працюючи разом, можемо змінити ситуацію.
— Як би Ви пояснили: чому в Західній Європі навіть римовані вірші перекладають переважно без рим, з яких причин склалася саме така традиція?
— У нас є традиція художніх перекладів, перекладів, зроблених як версії відповідно до наших поетичних конвенцій. Якщо переклад не читається природно з римами, я перекладав би без рим. Так роблять інші. Пам’ятаю, як Набоков критикував видатного американського поета Лоуелла за переклади Мандельштама, і Лоуелл відповів: «Зробив те, що ці автори зробили б, якби вони писали свої поеми тепер і — в Америці». Я переклав вірші з римами і без рим залежно від мети перекладів. Щоб переносити суть Тичини до англійців, я пішов шляхом Лоуелла. Є місце для педантичних перекладів, зроблених мовознавцями, але ж якби ми починали з такими перекладами, ми б зруйнували імідж Тичини в очах людей. А поему-кліп «Нічна розмова з Європою» сучасного поета Станіслава Бондаренка перекладав з іншим підходом, щоб переносити зміст і тональність поетового голосу до читачів.
— Як по-Вашому: інтеграція в Європу має розпочатися саме на рівні культури й ментальності, розуміння того, що наша культура й література — це частина європейського спадку? Хто більше винний у необізнаності: нинішні українські політики чи самі європейці Заходу? І що необхідно терміново робити для зміни ситуації?
— Так, інтеграція України в Європу має розпочатися на рівні діалогу культур. У мене є дуже тісні зв’язки з директором Київського музею Павла Тичини Тетяною Сосновською та знаними письменниками, діячами культури. Спілкування на такому рівні — фундамент євроінтеграції. Стосовно політиків маю сказати, що на Заході політики сприймають поразки на виборах як шанс на відновлення, як цінність демократії. Вірю, що українські політики теж будуть готові платити таку ціну. Надіюся, що вони готові підтримувати діяльність культурних діячів і письменників як двигун євроінтеграції.
— Я чув, що Ви в Лондоні влаштовували читання творів українських авторів. Чи є там нині постійне місце для подібних зібрань? І чи допомагає Вам якась організація чи, скажімо, Посольство України в Англії?
— Якщо точніше, це редактори видання „Сучасна поезія у перекладі”, Девід і Гелен Константін влаштовували читання творів різними мовами, і я лише брав участь у заходах. Я планую виступати з поезіями в Українському Інституті в Лондоні, який став постійним місцем – я вже познайомився з поетом Володимиром Опейком, організатором літературного осередку в інституті – він іще раніше зачитував мої переклади в різних інститутах/ фестинах в Англії. Популяризація української літератури серед англійців є дуже важливою для мене, бо хочу поінформувати їх про багатство української культури.
Розмову підтримував Богдан Стасенко
