Ілько КОРУНЕЦЬ (Київський Національний лінгвістичний університет) До 90-річчя видатного перекладознавця – Ілька Вакуловича Корунця. „Всесвіт” сердечно вітає свого давнього автора і друга зі славним ювілеєм!

Мало хто з нас з часом задумується над складністю процесу й механізму освоєння лексичного матеріалу й художньої літератури, чи, як казали латиняни, над доместикацією (одомашненням) цих скарбів мовою реципієнтом. Принаймні досі, термін і поняття одомашнення domestication не набув ще належного в перекладознавстві поширення і визнання. Однак ми всі добре пам’ятаємо, як широко використовував доместикацію/одомашнення Цицерон, перекладаючи з грецької, і не знаходячи прямих відповідників різним поняттям у різній латині. З-поміж цих слів-понять були такі звичні в наш час, як поет, проза, драма, демократія, оратор, школа, академія, філософія та багато інших, яким не було в латині відповідників, знаних сьогодні й звичних термінів і понять. Не знаходячи цим та багатьом іншим словам синонімічних відповідників, Цицерон і його попередники та наступники просто доместикували/одомашнювали ці поняття-терміни у фонетичній і часто структурній формі мови переможеного ними, але багатого духовно, народу.

Звернімося до словника нашої мови. Скільки слів доместіковано в ній ще в дохристиянський період з повною або частковою адаптацією їхньої фонетичної та морфологічної структури й нівеляції первинної їх форми чи збереження певних автохтонних ознак мови оригінал?. Скажімо, іменники вишня, рута, левада, хутір, дяк, піп, церква та безліч інших давно вже впродовж століть не сприймаються як іншомовні. Вони цілком і повністю одомашнилися, доместикувалися, стали невід’ємною частиною основного словникового складу сучасної української мови. Вони стали рідними нам, українськими. Подібно їм повністю долучилися до українського загальнонародного словника, стали близькими й рідними нам і такі принесені колись лютими завойовниками зі сходу (монголами) слова XIII – XIV століть, як: бариш, майдан, байрак, капкан, бурка, баштан, кавун, каблук, сундук, хабар, сарай та ще чимало з ними споріднених. Вони та ще багато інших слів з тюркських мов повністю засвоїлися й сприйнялися українською мовою. Іншими словами – одомашнилися, доместикувалися, стали невід”ємними у нашому словниковому багатстві.

Другу не менш велику, а насправді ще більшу групу одомашнених слів і виразів становлять запозичення й одомашнення із грецької, латинської та сучасних мов, які зберігають лінгвальну форму мов свого походження. Ці лексичні одиниці, переважно слова й усталені сполучення слів –інтернаціоналізмів, запозичено й одомашнено різними мовами певних географічних регіонів. Вони зберігають у різних мовах фонетичні й почасти структурні ознаки свого автохтонного походження, а часом навіть свої закінчення (флексії), не кажучи вже про префікси чи суфікси. Наприклад, антитеза, екс-президент, фестиваль, дарвінізм, мораліст, філософ та інші. А хіба хто сприймає як закінчення ис, ус, ум у словах базис, конус консиліум, меморандум тощо. Ці морфеми також доместикувались, одомашнились. Аналогічно доместикувалися й усім відомі усталені ідіоматичні вирази типу ахілесова п’ята, дамоклів меч, скринька Пандори; між Сциллою та Харибдою, veni, vidi, vici, contra spem spero, finitа la comedia, fifty-fifty та ще багато інших. Ці слова та вирази ще цілком і повністю зберегли свій іншомовний статус, але сприймаються у мовленні як інтернаціоналізми, незважаючи на їх цілковите одомашнення. Зовсім по-іншому, хоча дещо й схоже, доместикуються також і термінолексика та, зрештою, і багато перекладів з художньої літератури, сама Біблія тощо.

Мала свої яскраві доместикації і нова українська література. Згадаймо чи не найяскравіший приклад такого одомашнення всім відомої Вергілієвої «Енеїди», яки майстерно «перелицьовав» Іван Котляревський. Наведемо тільки початок її:

Еней був парубок моторний// і хлопець хоч куди козак.

Удавсь на всеє зле праворний// І завзятіший од усіх бурлак.

Що він був парубок та ще й моторний – у цьому не може бути сумніву, а от чи міг Еней бути козаком – то вже, більш ніж сумнівно.

А ось чим смакували троянці (перша частина Енеїди):

Тут з салом галушки ….,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягали,

Та і горілочку хлистали,

На силу із-за столу встали.

А хіба не доместиковані у Котляревського орфоепічно «чисто» написані українські власні імення чоловіків-козаків, яких зустрів Еней в пеклі, ледь пропихаючись за злою Сивіллою (третя частина «Енеїди»). Порівняймо:

Педька, Теремка, Селіфана,

Петька , Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізона,

Пархому, Іська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, лазаря, Тараса,

Були Денис, Остап, Овсій,

Тут був Вернигора Мусій……

Кожному зрозуміло, що таких страв у троянців, як і більшість таких імен в українців дохристиянського періоду ще не було, проте вони природно вписуються у доместикований травестійний текст римлянизованого твору.

Близькою до української була французька доместикація «Енеїди» Скарроном ( «Переіменований Вергілій» (1048-1052). Доместикація сюжетів, тематики й засобів зображення сприяла розвиткові не тільки мов, а й літератур та мовних засобів, зрештою розвиткові виражальних засобів національних мов. Ще в інших випадках доместикувалися / одомашнювалася тільки тема та сюжет іншомовного твору, як це трапилося із відомим твором «Пан та Собака» («Pan ta Pios») польського поета XVIII ст. І. Красіцького. Його перелицював, точніше повністю доместикував і зовсім розширив тему по-новому, розвинувши головні рукави сюжету, П. Гулак-Артемовський. Український поет так розбудував польський чотиривірш, що твір «розрісся» до 182 рядків, став розгорнутою оповіддю про будні бідного Рябка. Гулак-Артемовський значно розширив сюжет, увів нові колізії та образи й цілком одомашнив чужий твір, зробив його українським, як це робили й римські перекладачі, розвиваючи та збагачуючи свою літературу, культуру й науку. Тут ніхто не стане заперечувати, що саме доместикація тематики, сюжету і навіть художніх образів може сприяти розвиткові національних літератур і культур, як це спостерігалося і в другій половині ХІХ ст. в Росії та України. Наведемо для прикладу доместикацію казки Крилова «Дем’янова уха», трансформовану українською мовою М. Старицьким у „Панасові галушки”. Звернімо увагу, що Старицький скрізь замінив російські реалії українськими, а часто просто поперекладав рядки Криловської казки українською мовою, або позамінював російські образи українськими, починаючи вже із заголовка.

Демьянова уха

«Соседушка мой свет!

Пожалуйста , покушай» -

«Соседушка, я сыт по горло», - Нужды нет»,

«Еще тарелочку, послушай,

Ушица, ей же ей, на славу сварена!»

Панасові галушки

«Сусіду, голубе! Ще з ласки призволяйтесь!»

«Спасибі, кумоньку, наївся вже досхочу!»

Та що ти? Мов чужий! Я слухати не хочу:

Іще хоч мисочку! Признайтесь,-

Такі галушечки , яких нема і в пані,

Заправлені олійкою, гречані,

Гарячі та пухкі!

А вже смачні які!

Як легко пересвідчитись, з метою ретушування запозиченого сюжету Демьянова уха стала Панасовими галушками, а сусід ще й кумом. Крім того, Криловський сусід Фока у Старицького став Савелієм Макухою. Це знову ж таки свідчить про те, що при доместикації перекладач/доместикатор вільно вводить нові образи, не обмежуючи і не сковуючи себе суворими рамками оригіналу його змісту, художніми особливостями. Доместикатор може змінити оповідання, повість чи роман на п’єсу (згадаймо оповідання І. Нечуя-Левицького «Сватання на Кожум’яках « і доместикацію його М. Старицьким у «За двома зайцями» чи новелу П. Меріме «Кармен» та оперу Ж. Бізе «Кармен», а потім і балет Р. Щедріна). Безліч подібних доместикацій були зроблені й на основі «Тараса Бульби» Гоголя та «Війни і Миру» Л. Толстого.

Отже, доместикація – це процес одвічний і про яскраві приклади та й не тільки такі можна говорити й писати багато. Причому як про блискучі, вдалі, так і про невдалі, провальні випадки, коли доместикація не стала новим новим надбанням перекладача і національної літератури. Ба навіть навпаки – перешкодили цьому. Ідеться про випадки, коли доместикаційні національні елементи мови перекладу необґрунтовано, силоміць накидаються мова (а отже, і творові) перекладної літератури. Ось, наприклад, у першому перекладі Гомерової «Іліади» С. Руданського натрапляємо на такі патронімічні ймення з характерними тільки для української мови кінцевим -енко/єнко. Так, в «Ільйонянці» (Іліаді) С. Руданського читаємо:

Про гнів співай, Співо, Ільєнка Ахілла,

Що тьмущії болі наслав на археїв,

Що много душ сильних провалив у Невид,

А трупи розкидав на добич собакам

Та птахам усяким. Так Дієві хтілось,

Як тільки незгоду у себе підняли

І цар Атрієнко і дивний Ахілло.

А хто ж із богів їм надав розійтися?

Син Літи та Дія. На царя озлившись,

Він на ціле військо наслав злую неміч,

Що цар Атрієнко Хриза обезславив.

Такі й подібні їм елементи одомашнення викликають сьогодні та й викликали, мабуть, у середині ХІХ сторіччя іронічну посмішку, тим більше, що й твір, цілком очевидно, перекладався в дусі Котляревського (його травестійної «Енеїди» Вергілія). Та незважаючи на це, саме цей спосіб одомашнення власних імен був повторений у перекладах Гомерових творів і О. Навроцьким, і П. Ніщинським, і Лесею Українкою та І. Франком. У кожному з них такий спосіб одомашнення власних грецьких імен не викликав сумнівів, хоча переклад Має тяжіти до нейтралізації, повного уникненення такого типу одомашнення шедеврів світової літератури. Тож природно, що таких „поверхневих” доместикацій уникає в сучасному перекладі цього твору (60-і рр. минулого сторіччя) Борис Тен. Ось як звучать ті ж самі рядки вступної пісні „Іліади” нашою мовою, не спонукаючи читача жодним натяком до шаржу чи іронії:

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато Ахілле накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим мішень на поталу

Псам і птахам. Так Зевсові воля над ними чинилась

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Археїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий…

Уважний читач відразу відчує відмінність у передачі понять грецького першотвору Руданським з його доместикованими іменами Пільєнко (син Пелея), Атрієнко (син Атреїв) тощо. Тобто Борис Тен повністю зняв елементи зовнішньої доместикації, що налаштовувала читача на дещо шаржоване, ба навіть іронічне, розважальне сприйняття стародавнього грецького автора. Більше того, у Теновому перекладі майже всюди дотримано і форму першотвору – гекзаметрику, чого далеко не скрізь зумів передати у своєму перекладі Руданський. Ось, наприклад, ті самі рядки

у Бориса Тена: Гнів оспівай, богине Ахіллі, сина Пелея –uu-u-uu-u-uu-u (15 складів)

у Руданського: Про гнів співай, Пільєнка Ахілла u-u-uu-uu-u (12 складів)

В Бориса Тена маємо повне відтворення п’ятнадцятискладового рядка, тимчасом як у Руданського рядок коротший і чергування наголошених та ненаголошених складів має почасти іншу конфігурацію, ніж у Бориса Тена, і ця конфігурація не відповідає повністю оригіналові. А все через те, що в Руданського доместикація використовується як засіб декорації, щоб твір іншомовної літератури хоча б чимсь був схожий на український, тоді як Борис Тен робить іншомовний твір в усіх параметрах таким, яким він є насправді, передає і відтворює всі його змістові, образні й жанрово-стилістичні особливості. Він відтворює художньо Гомерівський твір у його сюжетній, змістовій і прагматичній цілісності. Борис Тен скрізь і всюди повністю уникає декоративного вживання доместикаційних елементів з метою надання творові, як гадав Руданський, більшої українськості, а насправді позбавляючи цей твір повнокровної античної оригінальності й привабливості. Цього не здатен був досягти переклад із доместикаціями лексичного та морфологічного порядку.

Використання етнічних (реалії) та морфологічних доместикацій досягло своєї вершини у 80-90-ті роки ХІХ ст. Це був справді апогей їх уведення в перекладні поетичні твори Куліша, Старицького й інших тогочасних українських перекладачів. Наприклад, у ще одному Кулішевому перекладі ( після «Мандрівки Чайльд Гарольда», відредагованої і виданої 1905 року І. Франком у Львові) – великій поемі «Дон Жуан». Тут зокрема в перекладі надибуємо в різних місцях, наприклад, такі недоречні доместикації-реалії: …а в нас уже й копійка руба (СХХV) чи: в наругу жінці так, як личить козакові (CLXL). Або раптом такі оніми у неслов’янській Іспанії:

Приятно вирватись із пишних ресторанів

Між прості хатоньки Грицьків, Харків, Степанів. (СХХІV)

Такі вкраплення суто національних елементів, як копійка, козак, власних імен (цілком як у травестійній «Енеїді» Котляревського), навряд чи вписуються за будь-яких обставин у життя Севільського Дон Жуана. Подібні доместикації введені як елементи чужорідної культури у перекладений твір, не виступають жодними лексичними чи будь-яким іншими відповідниками лексичних, граматичних чи змістових одиниць оригіналу. Натомість подібні вкраплення доместикаційних елементів перекладачем стають своєрідними екзотизмами, чужорідними для читача. Такі переклади, якими вони не були майстерними травестійними адаптаціями є далекими за рівнем доместикації від Вергілієвої «Енеїди» Котляревським; вони не знаходили свого постійного читача і не ставали надбанням літератури-реципієнта. Причина була одна: переклад твору іншомовної літератури зазнавав зовнішньої, але не змістової чи культурно-історичної (як Вергілієва «Енеїда» Котляревського) адаптації і залишався тільки відображенням перехідного етапу історичного розвитку національного українського перекладу.

Аналогічні зовнішні лексико-граматичні доместикації декоративної функції вводилися в поетичний текст перекладу, й іншими сучасниками Куліша. Зокрема, таким, справді вправним перекладачем, котрий чітко відчував межі дозволеного в перекладі поетичних творів, як Михайло Старицький. Зокрема в його перекладі окремих сербських народних дум та пісень, як, наприклад, у думі з циклу про битви на Косовім полі (про Юговенків, синів воєводи Юга). Щоправда, Старицький так майстерно стилізував сербські народні пісні під українські народні думи, що читач спочатку й не підозрює вдалу доместикацію українського народного/національного елемента

Останній бенкет царя Лазаря

Славу славить Лазар, князь достойний,

У Крушевцю, в своїм славнім місті

…………………………………………..

По праворуч у царя Юг сивий,

А за батьком – Юговенків девять;

По ліворуч – Бранковенко Бука…

Аналогічний ефект на читача має також використання й інших національних елементів української мови в перекладах, зокрема вже згадуваних демінутивних і пестливих форм іменників, прикметників, прислівників тощо. Наприклад, у Кулішевому перекладі з Міцкевичевого твору «Повернення батька» (у Куліша – «Чумакові діти»):

Задивився ридаючи,

На діток дрібненьких.

Аж тут: «Пробі!» - Крикнув зраду

Наймит молоденький:

«Ой, беріте ж воли й мажі

І весь мій пожиток!

Тільки не робити

Сиротами діток!»

Використання демінутивних пестливих засобів та ще заміна метрики вірша (його коломийкова ритмомелодика) зовсім змінили Міцкевичів твір, який перестав бути власне перекладом, перетворившись частково на новий вірш із новою темою: батько став чумаком (образом-реалією з української національної історії), а весь вірш українською коломийкою.

Часом Куліш використовував демінутиви й пестливість як засіб зовнішньої доместикації настільки понад міру, що вони робили переклад аж надто переповненим доместикаційними елементами, а отже, й мало схожим на оригінал. Як ось, наприклад, у перекладі Байронового вірша „Самотина”:

Stanza to a Hindoo Air

Oh my lonely, lonely, lonely Pillow!

Where is my lover? Where is my lover?

It is his bark which my dreary dreams discover

Far-far away! And along the billow…

Люба подушечко, сестро моя самітненька.

Де мій коханий? Скажи, де кохання кохане?

О, та й доріженька милому! О, та й далека!

Де ж те суденце його серед моря прискоче!

Елементи доместикації мови перекладу, часто використовуються, як уже зазначалося, з метою насильницького, прилаштування творів інших національних літератур до своєї національної літератури, власне одомашнення їх. Атрибутами доместикації постають реалії суспільно-політичного життя, національно колоритні ідіоми, національні за звучанням власні назви, елементи пестливості чи демінутиви тощо. Вони виконують власне декоративну функцію, але разом із тим зраджують перекладача, викликаючи недовіру, сумнів чи аж надто присолоджений присмак у читача маючого такий текст.

Наприклад, у блискучого перекладача другої половини ХХ ст. Миколи Лукаша маємо такі необачності. Проте ніколи в його вірного друга Григорія Кочура, який також переклав багато поетичних творів кращих представників різних літератур, спробуємо навести бодай кілька прикладів ледь помітної, більш помітної та явно недоречної доместикації в окремих його перекладах поетичних творів.

Ось, наприклад, які алюзії викликає переклад вірша „My heart in the Highland” («Моє серце в верховині»), в якому до змісту мало що можна змінити чи додати, крім оцього ніби випадкового слова/іменника Верховина, що є суто українською реалією наших Карпат:

Моє серце в верховині і душа моя,

Моє серце в верховині соколом буя,

Моя мрія в гори лине навздогін вітрам,

Моє серце в верховині, де б не був я сам.

Будь здорова , верховино, любий рідний край…

Зрозуміло, що highlands по-англійському відповідає нашим поняттям і нагір’я, і верховина. Проте верховина – конкретна українська реалія, пов’язана з гірським карпатським краєм. Отож маємо дещо доместикований/українізований переклад. А хто ж не знає, що це переклад з англійської Бернзового вірша, той сприйме його за патріотичний вірш Миколи Лукаша.

Цей почасти доместикований переклад, таким чином, мав ще й політичний/патріотичний резонанс, чим він завдячує, зрозуміло, тому високому патріотизмові, що його цей твір збуджує в душі шотландців на їхній Батьківщині та й поза її межами.

Переважна більшість доместикацій, проте, сприймаються читачем далеко не завжди однаково. Причина одна: чужорідність подібних доместикацій для мови, якою написаний твір, а отже, і для перекладу, оскільки переклад відтворює чужомовний твір. Саме тому подібні доместикації несумісні з оригіналом. Особливо коли вони купно зосереджені, наприклад, у коротких віршованих творах, зокрема в англомовних, взагалі скупих на демінутиви й пестливість. Для прикладу можна розглянути хоча б поетичний твір Бернза «Чи підеш ти за мене» знову ж таки в гарному Лукашевому перекладі. Йдеться про випадки, коли демінутиви повторюються в подібних ситуаціях у суміжних творах. Наприклад, у поезії «Чи підеш ти за мене»¹ та в поезії «Ой дівчино-бережанко» тієї самої збірки:

Чи підеш за мене,

Моє голуб’я?..

Та й їдемо до мене

Моє серденя.

Коли вірно любиш,

Візьму тебе я,

Хоч би й в одній льолі,

Моє голуб’я!

Той самий демінутив маємо і в поезії «Ой дівчино-бережанко»:

Тебе повік не зраджу я// Верни ж кохане голуб’я!,

// Мені свою любов².

Зрозуміла річ, не можна дорікати перекладачеві, та ще такому велету, як Лукаш, у повторному використанні того самого засобу в іншому його перекладі. Не робимо цього і ми. Проте факт залишається фактом – елементи доместикації, хай навіть, на перший погляд, випадкові, стають небажаними, а часто й шкідливими. Вони іноді неприємно вражають (надто у зразковому, справді майстерному перекладі), як це маємо в поодиноких місцях українського/Лукашевого «Фауста» Ґете.

Наприклад, у ремарці до дії, першої/другої частини (с. 199) з’являється цісар, саме цісар, а не король чи владар/володар, або ще хтось, а тільки цісар (від латинського «caesar»), володар, самодержець. Хоча за авторським оригіналом він і справді є точним відповідником цезара Ґете. Проте в уяві нашого читача цей образ викличе скоріше зв'язок із імператором Австро-Угорщини – Цісаром Францом-Йосифом. І тут виникає небажана асоціація художнього образу у Ґетевому твору й конкретним періодом європейської історії. Окрім того Лукаш використовує в перекладі ще слова-історизми з українського минулого: підскарбій, підчащий, гайдук тощо, які також асоціюються в уяві прискіпливого читача з козацьким минулим України³.

Прискіпливі критики (Б. Коптілов⁴, Л. Первомайський⁵, Т. Цимбалюк та ін.) відшукали в цьому високого художнього рівня перекладу й ще деякі елементи доместикації в українському «Фаусті» (жупанець, гетьман, підкоморій), що є українськими національними реаліями.

Таким чином, доместикація як лінгвальний термін означає освоєння/одомашнення будь-яких мовних знаків, а) фонем, як, наприклад, звуків англійською мовою під натиском скандинавських мов; звука народами іберійського півострова під тиском арабських завойовників; звука [ф] українською мовою під тиском європейського науково-технічного прогресу в другій половині ХІХ ст.; б) доместикація як запозичення значної кількості слів загальновживаної лексики внаслідок тривалого контактування українців із монголами в ХІІІ-ХІV ст.; в) доместикація – це і запозичення всіма європейськими мовами інтернаціональних терміносистем із різних галузей знань і духовності (освоєння християнських понять із Біблії тощо); д) доместикація – це також і зловживання, притаманні кожній мові перекладу (українській), як, наприклад, пестливість та демінутивність (особливо в поетичних перекладах), що не властиво, наприклад, сучасній англійській чи іншій національній поезії та прозі. Скупчення їх особливо у поетичних перекладах у мові перекладу робить переклад не відповідним першотворові адекватною мовою.

Як уже зазначалося, під терміном доместикація в його первинному історичному значенні розуміють і переробку оригінального твору на жанрово інший твір, який збагачує (чи навпаки) літературу чи культуру іншого народу. Прикладом такого типу позитивної доместикації є перелицьована Вергілієва «Енеїда» Котляревського чи оповідання П. Меріме «Кармен» композитором Ж. Бізе тощо.

Отже напрошується незаперечний висновок, що доместикація повна чи часткова, була і є невід’ємним явищем в історичному розвиткові національних мов і літератур.