Бернард Маламуд ¹

Три оповідання

З англійської переклав Олексій Гавриленко

Мій син - убивця

Він прокидається від почуття, що його батько стоїть у коридорі й слухає. Він наслухає, як він спить і бачить сни. Слухає, як він піднімається й намацує штани. Він не буде взуватися. Не пройде на кухню, аби поїсти. Втупиться заплющеними очима в дзеркало. Просидить близько години у вбиральні, гортаючи сторінки книжки, яку не може читати. На свою тугу, одинокість. Батько стоїть у залі. Син чує, як той слухає.

Мій син – дивак, ніколи не скаже мені й слова.

Я відчиняю двері й бачу мого батька в залі. Чом ти стовбичиш тут, чом не йдеш на роботу?

Завваж, я взяв відпустку взимку, а не літом, як це робив завжди.

Що воно в біса для тебе – стояти в цій темній смердючій залі, назираючи кожний мій рух? Здогадуватися, про те, чого не можеш побачити. Навіщо повсякчас шпигуєш за мною?

Мій батько йде в спальню й за хвилину вислизає знову в передпокій, слухаючи.

Я чую його раз у раз у його кімнаті, але він не говорить до мене, і я гублюся що до чого. Жахливе відчуття для батька. Може, одного дня він хоч листа мені напише: Мій любий батьку…

Мій любий сину Гаррі, відчини двері. Мій син під арештом.

Моя дружина йде вранці до нашої заміжньої дочки, яка чекає на четверту дитину. Моя дружина готує, прибирає там і доглядає за трьома дітьми. Дочка важко переносить вагітність, у неї високий тиск, більшість часу вона лежить. Так порадив лікар. Моя дружина весь день там. Вона також непокоїться щодо Гаррі. Відтоді, як він закінчив коледж минулого літа, він ходить самотою, нервовий, усе в своїх думках. Як звернешся до нього, то не відповість, а верескне щось таке. Він читає пресу, курить, сидить у своїй кімнаті. Або зрідка виходить пройтися.

Як погуляв, Гаррі?

Ногами.

Дружина порадила йому підшукати роботу, він кілька разів пробував, але як тільки отримав якусь пропозицію, так не пішов.

Це не те, що я хочу. Там я чуюся зле.

Чому ти чуєшся зле?

Я відчуваю те, що відчуваю. Я відчуваю те, що є.

Щось із здоров’ям, синку? Може, тобі б сходити до лікаря?

Я просив не називати мене так більше. Зі здоров’ям у мене нормально. Річ у тім, що я не хочу говорити про це. Мені не потрібна робота.

Тож влаштуйся кудись тимчасове, сказала йому моя дружина.

Він зарепетував. Усе тимчасове. Чом я маю додавати ще тимчасовості? Моє тіло тимчасове. Цей проклятий світ тимчасовий. Зрештою, я не хочу тимчасової роботи. Я хочу зовсім іншого, але де ж воно? Де б його знайти?

Мій батько наслухає в кухні.

Мій тимчасовий син.

Вона каже: я втомлююся, коли працюю. Я кажу: а я ні. У грудні мені виповнилося двадцять два, я випускник коледжу, і не знаю, куди можна податися. Вночі я переглядаю програми новин. День у день я споглядаю війну. На маленькому екрані – велике згарище війни. Рокочуть вибухи, злітає догори полум’я. Я нахиляюся й торкаюся війни поверхнею долоні. Я чекаю, доки моя рука не загине.

Син мій з мертвою рукою.

Мене заберуть до війська, я маю бути готовим будь-якого дня, але мене це не хвилює. Я не поїду. Я краще втечу до Канади чи куди-небудь іще.

Моя дружина боїться його і тому щаслива, коли рано-вранці йде до помешкання дочки доглядати трьох дітей. Я залишаюся з ним у будинку, але він не говорить зі мною.

Потелефонувала б ти Гаррі й поговорила б із ним, радить моя дружина дочці.

Якось спробую, але не забувай, що між нами дев’ять років різниці. Він буде сприймати мене, як другу матір, тоді як і одної вистачить. Я любила його в дитинстві, але зараз важко спілкуватися з людиною, яка не реагує на тебе.

У неї високий тиск. Певно, вона не хоче телефонувати саме через це.

Я взяв два тижні відпустки. Працюю клерком на пошті, ставлю штемпелі. Я сказав начальникові, що погано почуваюся, а воно так і є, і він велів мені взяти лікарняний. Я відмовився, бо не настільки хворий, а попросив лишень коротку відпустку. Тільки своєму другові Мо Беркману сказав, що взяв відпустку, бо мене хвилює Гаррі.

Я розумію тебе, Лео. Я й сам переживаю за своїх дітей. Якщо в тебе підростають дві дівчинки, то й не знаєш, якого щастя чекати. Попри все життя продовжується. Чому не приходиш на покер по п’ятницях? Ми так класно граємо. Не позбавляй себе розваги.

Подивимось, як я почуватимусь у п’ятницю, як то воно буде. Не будемо загадувати.

Постарайся прийти. Дай тільки час, і всі проблеми розвіються. Якщо полегшає, обов’язково приходь. Навіть якщо буде кепсько, все одно приходь – збавиш напругу й переживання. У твоєму віці шкідливо тривожитися, побережи своє серце.

Так хвилюватися – суцільна мука. Як переживаєш за себе, то знаєш у чому проблема. Тут немає ніяких таємниць. Я можу сказати собі: Лео, ну й дурень же ти, перестань хвилюватися знічев’я – про що мова, про пару доларів? А чи слід берегти своє здоров’я, на яке і так не скаржуся, хоч і мав деякі негаразди? Що до того, коли маю вже під шістдесят років і молодшим ніколи не стану? Усі, хто не помирають до п’ятдесяти дев’яти, мають шістдесят років. Ти не зможеш збити час, коли він біжить поряд. Проте коли переживаєш за когось іншого, це направду роз’ятрює. Біда й тільки, бо ж якщо не поговориш з людиною, то не заглянеш їй усередину, не знайдеш, у чому проблема. І не знатимеш, де той вимикач, натиснувши на який можна зарадити. Усе, що робиш, надзвичайно хвилює.

Тож я чекаю в залі.

Гаррі, не переймайся так війною.

Будь ласка, не вказуй мені, чим перейматись, а чим ні.

Гаррі, тато любить тебе. Маленьким хлопчиком щовечора, коли я приходив з роботи, ти підбігав до мене. Я брав і підіймав тебе аж до стелі. А як тобі подобалося торкатися її маленькою ручкою.

Я більше не хочу цього чути. Це найперша річ, яку я терпіти не можу. Не хочу слухати про своє дитинство.

Гаррі, ми живемо, немов чужі. Я просто пригадав кращі дні. Я пригадав час, коли ми не боялися говорити, що любимо одне одного.

Він не відповідає.

Давай зготую тобі яєчню.

Оцього б я найменше хотів.

Чого ж ти хочеш?

Він одягнув пальто. Він узяв свого капелюха з вішалки і вийшов на вулицю.

Гаррі крокував уздовж океанського узбережжя, в довгому пальті й коричневому пом’ятому капелюсі. Батько стежив за ним, і його все більше охоплював гнів.

Він швидко рухався по широкому авеню. Колись давно тут на узбіччі була стежка для їзди верхи, а тепер – бетонована велосипедна доріжка. Також росло менше дерев, їхні чорні гілки прорізували сіре небо. На розі Десятої авеню, звідки ніби вчувається Коні-Айленд, він перетнув вулицю й повернув додому. Він удав, що не помітив батька, котрий перейшов на інший бік вулиці, хоч і немало розлютився. Батько перейшов вулицю й пройшов за сином у дім. Коли він дістався дому, Гаррі вже стояв нагорі. Син зайшов у свою кімнату й зачинив двері. Чим він там займається, відомо лише йому самому.

Лео знайшов маленького ключа й відкрив поштову скриньку. Там було три послання. Він роздивився, чи не прийшов йому часом лист від сина. Мій любий батьку, я все поясню… Причина моєї поведінки в тому, що… Але такого листа не було. Один з листів надійшов від добродійного об’єднання поштових клерків, його він укинув у кишеню пальта. Два інші листи були адресовані Гаррі. Один із військкомату. Він вирішив передати його синові, підійшов до дверей його кімнати, постукав і зачекав.

Він чекав якусь мить.

На синове бурчання він одповів: Тобі прийшов лист з військкомату. Він повернув ручку й зайшов у кімнату. Його син лежав на ліжку, заплющивши очі.

Поклади на стіл.

Може, я б відкрив його, Гаррі?

Ні, я не хочу, щоб ти відкривав. Поклади листа на стіл. Я знаю, що там.

Ти відповідав їм?

Чорт забирай, це моє діло.

Батько поклав листа на стіл.

Іншого синового листа він дістав у кухні, причинив двері, поставив на вогонь каструлю з водою. Він думав, що швиденько прочитає його, акуратно заклеїть, зійде вниз і знову вкине конверт у поштову скриньку. Його дружина дістане листа, коли вертатиме від дочки й віддасть послання Гаррі.

Батько прочитав листа. То було коротке послання від дівчини. Вона писала, що Гаррі взяв у неї дві книги півроку тому, а зараз вони їй дуже потрібні, тож вона б хотіла, аби він переслав їх поштою. Чи не міг би він зробити це якнайскоріше, аби вона не писала йому листа знову?

У той час, як Лео читав листа від дівчини, Гаррі якраз зайшов на кухню і, побачивши здивований і винуватий вираз батькового обличчя, вирвав у нього з рук листа.

Я тебе вб’ю, як будеш і надалі шпигувати за мною.

Лео відвернувся до маленького вікна, що виходило з кухні на темний внутрішній двір. Обличчя горіло, йому стало зле.

Гаррі враз прочитав листа й порвав його. Потім порвав і конверт з маркуванням «Особисто».

Іще раз так зробиш – приб’ю. Я втомився від твоїх переслідувань.

Гаррі, я ж твій батько.

Він іде з дому.

Далі читайте паперову версію часопису.