Костянтин Буркут

«Містерії» Кнута Гамсуна

Черговим після «Голоду» художнім прикладом психологічного твору в норвезькій літературі взагалі і в доробку Гамсуна зокрема став роман «Містерії» («Mysterier»). Він уперше побачив світ у Копенгагені в 1892 році. Цей твір з естетичного погляду є програмним для раннього періоду творчості письменника. По-перше, тому, що «Містерії», як уже відзначалося, – це зразок психологічної літератури, за яку Кнут Гамсун ратував у лекціях і статтях; по-друге, тому, що норвезький автор вустами головного героя достатньо виразно заявив про свої літературні уподобання й погляди на мистецтво.

«Торік посеред літа на кону одного норвезького приморського містечка розгорнулись доволі неймовірні події. У тім містечку зненацька з’явився чужинець, такий собі Наґель, дивакуватий химерний шарлатан, що накоїв купу несусвітних речей та й зник так само несподівано, як і з’явився. До того чоловіка навіть навідувалась молоденька загадкова пані, Господь святий її знає чого, побула в нього годин зо три та й поїхала собі геть»¹. Так починається книга. Фактично, наведений фрагмент тексту розкриває короткий зміст усього роману. Проте, твір захоплює читача, зацікавлює його. О.М. Горький, високо оцінюючи творчість норвезького письменника, говорив про Кнута Гамсуна як про автора, який «розповідає на першій сторінці все, про що йдеться далі, і змушує потім читати п’ятнадцять аркушів»². Інтерес «Містерій» ґрунтується на загадковості, на недоговореності, на невідомості.

Одне зі значень лексеми mysterium в норвезькій мові – «загадка, таємниця». У романі багато таємничого. Невідоме справжнє ім’я головного героя, оповиті таємницею обставини його життя до прибуття в маленьке глухе місто тощо.

У коло загадковості входять також і явища, які людський розум неспроможний пояснити. Наприклад, здатність віри в містичні властивості звичайного на вигляд предмета робити дива.

Зазначеним мотив таємничості в романі не обмежується. Таємниці психіки – те, що, за словами Наґеля, не вдалося відкрити кращим умам людства, є магістральною темою твору.

У статті «Про позасвідоме духовне життя» (1890) письменник відзначав: «У багатьох людей, які живуть напруженим розумовим життям і до того ж мають особливу сприйнятливість, часто виявляється душевна діяльність дуже дивного характеру. Це може бути абсолютно непояснимий стан – німий безпричинний захват, легке відчуття душевного болю, галюцинація, коли здається, начебто хтось кличе тебе здалеку, з неба чи з моря, хворобливе загострення слуху, коли навіть шерех невидимих атомів завдає страждання несподіване, неприродне проникнення поглядом у приховані світи, що раптом відкрилися, передчуття прийдешньої небезпеки серед безтурботного спокою – Усі ці явища мають дуже велике значення…»³

Саме до таких людей із тонкою душевною організацією і належить Юхан Нільсен Наґель – натура імпульсивної, незвичайної поведінки, наділена неабиякою фантазією. Йому, його думкам, почуттям, переживанням, стосункам з іншими людьми і ставленню оточення до нього і присвячена вся сюжетна канва роману. Письменник створює комплексний портрет свого персонажа, показуючи його внутрішній світ, його поведінку й те, як сприймають Наґеля мешканці маленького приморського міста, назву якого автор не подає, можливо, для того, щоб підкреслити його типовість. Таке особливе зосередження на одному герої характерне, мабуть, тільки для двох великих творів Гамсуна: «Голоду» і «Містерій».

Портрет персонажа досить детальний, що не є характерним для індивідуального стилю норвезького прозаїка: «Він був нижче середнього зросту і смаглявий лицем, мав незбагненний похмурий погляд і красиві жіночі вуста. На одному пальці він носив простенький перстень – чи то з олова, чи з заліза. В нього були дуже широкі плечі, на вигляд йому давали двадцять вісім – тридцять років. У кожнім разі не більше тридцяти. До його скронь уже підкралась сивина»⁴. У зовнішності героя звертають на себе увагу суперечливість натури, слід перенесених переживань і, якщо згадати ще недоладний жовтий костюм, – епатажність, своєрідність, бажання жити природно, незважаючи на загальноприйняті правила.

Головний персонаж роману – квен (норвезький фінн). Син Гамсуна, Туре, припустив, що письменник «використав цей етнічний штрих, щоб хоч зовнішньо пояснити чужорідність Наґеля й ті внутрішні протиріччя, які можуть бути властиві напівкровкам»⁵.

Наґель – єдиний із героїв, особливості душевного життя якого описані в романі. Це пов’язано з неординарною натурою персонажа. Зауважимо, що внутрішній світ Наґеля розкривається прямо, не через слова автора, а за допомогою потоку свідомості героя (ІV розділ книги). Цей прийом характеризується різким переключенням уваги з об’єкта на об’єкт через різноманітні асоціації, вкрапленням реальності у спогади (бій годинника), діалогом із собою, уявним виступом перед публікою, який головний герой твору або моделює, або згадує. Подібних віртуозних психологічних пасажів, мабуть, немає в жодній із наступних книг Кнута Гамсуна.

І наодинці з собою, і в компанії Наґель іронізує з приводу багатьох великих людей. Позиція героя, як уже відзначалося, відображає погляди самого автора. Вони містять у собі багато бунтарського і суперечливого. Ось, наприклад, одна з думок Наґеля: «Хіба велика людина сама собі виборювала геніальність? Хіба вона не народилась генієм? Навіщо ж тоді волати їй «славу»?»⁶ У цьому випадку герой ігнорує фактор середовища, яке впливає на людину і певним чином формує її, а також забуває про те, що для створення будь-чого необхідні зусилля, праця. Окрім того, в міркування Наґеля іноді вплітаються фактичні помилки. Приміром, герой виявляє непоінформованість щодо деяких обставин життя Льва Толстого, говорячи, що письменник примусив дружину стежити за тим, щоб зайві гроші не йшли з дому.

Великі люди, на думку Наґеля, повинні впливати не на юрбу, а на монархів, а насправді виходить навпаки; обиватель існує лише для того, щоб удобрювати собою землю. У цих міркуваннях героя, а також у його думках про буденність, дріб’язковість і сірість життя відчуваються ніцшеанські мотиви, порівняння з німецьким філософом підсилюється ще й тим фактом, що головному персонажу «Містерій», як і філософу, свого часу імпонував Вагнер.

Деякі дослідники (наприклад, Л.Р. Лангслет⁷) вважають, що промови Наґеля не слід сприймати буквально, оскільки в них багато іронічного. В цьому випадку, на наш погляд, можна не погодитися із скандинавським літературознавцем, тому що бунтарські думки приходять Наґелю не тільки тоді, коли він перебуває в компанії, але й тоді, коли він перебуває з собою наодинці, а трактувати їх як самоіронію досить складно.

Людськими ідеалами для головного героя є Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, при всіх застереженнях, – «поет від Бога»⁸ і невідомі генії, які зазвичай помирають у молодому віці.

Ідеальним світом, рятівним джерелом для Наґеля є природа, на її лоні він відпочиває душею. У певні моменти герой відчуває свою єдність із природою, розчиненість у ній. Цим він нагадує лейтенанта Томаса Глана – персонажа «Пана» – однієї з наступних книг Гамсуна. Світ природи і світ людей у романі протиставляються один одному.

Світське товариство маленького міста, де розгортаються події «Містерій», сміється над образами, які народилися у Наґеля під час споглядання неба й усамітнення на лоні природи. Тут виразно простежується антитеза: романтик-мрійник – зашкарублі реалісти. Тільки Даґні Х’єлланн змогла сприйняти образи, що постали перед героєм, відчути їхню красу. Даґні розуміє, що Наґель – не такий, як ті люди, що оточували її досі.

Взаємостосунки Наґеля і Даґні чимось схожі на кохання-ворожнечу героїв більш пізніх творів Гамсуна – «Пана» та «Вікторії». Простежимо мотив любові-ненависті у «Містеріях».

Після палкого освідчення Наґеля Даґні, відповідно до умовностей суспільства і правил пристойності, які в ньому прийняті, дає герою відкоша, незважаючи на те, що цікавиться ним (вона відповідає на обійми Наґеля, а потім, охоплена люттю і відчаєм, проганяє його). Про те, що головний герой небайдужий Даґні, свідчать і її звинувачення на адресу Наґеля під час благодійного концерту: вона запам’ятала багато з того, що розповідав їй Наґель, і багато з того, що про нього говорили в містечку.

Кохання-ненависть до Даґні Х’єлланн виявляється і у вчинках, і у думках Наґеля. Показовими в цьому плані є епізод із хусточкою, яку упустила героїня (17-й розділ), і уявні звертання Наґеля до Даґні, що являють собою чергування освідчень то в любові, то в ненависті (18-й розділ).

Даґні ревнує Наґеля до Марти Ґуде і перешкоджає їхньому шлюбу, у якому Наґель бачив свій порятунок. На його думку, поєднання їхніх доль дало б йому спокій, таким чином він намагався заглушити любов до Даґні. Романтизмом віє від мрії Наґеля про життя з Мартою на лоні природи. Герой хоче втекти від мирської суєти. Цією суєтою, світськістю отруєна і його кохана Даґні.

Марта – забита, боязка, зломлена життям істота. Наґель, який також зазнав страждань у житті, побачив у ній водночас і таку ж нещасну, як і він сам, людину, і жінку, про яку він міг би піклуватися. Цікаво відзначити, що і Наґель, і Марта порівнюються у романі з дітьми.

Якусь фатальну роль відіграв у долі Марти Хвилька. Він, як стверджував і сам письменник, і дослідники його творчості,⁹ є відображенням головного персонажа. Хвилька – чи не найчастіший гість у Наґеля. Головний герой, прагнучи розгадати його, можливо, інтуїтивно намагається розгадати себе самого.

Наґель розуміє свою чужорідність у світі. Втомленість від розчарувань, втрачені надії, обман, що існує у суспільстві, штовхають його на самогубство.

Про значення тієї ролі, яку він відіграв, Наґель говорить: «Я дав вам (мешканцям містечка, – К.Б.) десятків зо два найрізноманітніших тем для розмов і вніс у ваше життя плутаницю, розбурхуючи сліпе та нікчемне існування добропорядних міщан»¹⁰.

Новаторський і бунтарський характер цієї книги Гамсуна також дав чимало поживи для різноманітних міркувань, сколихнув сталий реалізм і показав альтернативні шляхи розвитку норвезької літератури.