Якось улітку 1959 року, після закінчення першого курсу Інституту східних мов у Москві, я зустрів на канікулах у селі, в якому закінчив середню школу, свого однокласника Віктора Рутківського. Він також навчався в Москві у якомусь технічному вузі. Заговоривши з ним українською мовою, я зі здивуванням почув його відповіді російською.

— Вітю, невже ти за рік забув свою рідну мову?

— Ти знаєш, забув. У наш же технічний вуз, і в ньому не до української мови.

— Ну, я також навчаюся російською, але ж і українську пам’ятаю.

— Ну, ти ж мовник.

— А в тебе брат — український поет, то ти що, і його поезії вже не можеш читати?

— Ну я ж технар і до поезії у мене душа не лежить, то хай уже брат вибачить.

Потім я зайшов до нашого вчителя географії Василя Софроновича Цимбалія, якого дуже поважав як українського патріота і чудову людину. За свої погляди він відсидів десять років у сталінських таборах. Розповів про свою зустріч і розмову з Віктором. На це він відповів:

— За всіх часів нашого перебування у складі Російської імперії росіяни у своїй більшості нас зневажають і прищеплюють почуття меншовартості. Мовляв, українці — це жителі села, та й то не всі, а найбільш відсталі. І багато з наших клюють на ці примітивні й зловмисні вигадки. Тому багато наших земляків хочуть вирватися з середовища селюків і перекинутися на росіянина чи хоча б на радянця з переходом на російську мову спілкування. Завербувавшись на роботу в той же Донбас і лише доїхавши до райцентру Чорнобай, він чи вона відразу переходить на російсько-український суржик і вже відчуває себе вищим за нас у всіх відношеннях. Так ось і формує наша дійсність безбатченків.

——

© Олександр Овсюк, 2005.

 

Що було, те було. Але навіть зараз, через кільканадцять років нашої незалежності, мене не перестає дивувати зневага до рідної мови. Скажімо, показують свої картини відомі наші художники з українськими прізвищами і дають пояснення на “общепонятном”. Або ведуть репортаж по телебаченню з якогось заводу в Західній Україні. На ньому робітники розмовляють українською мовою, а директор заводу з українським прізвищем не може дозволити собі “опуститися” до “сірої маси” і розмовляє мовою сусідньої держави. А інколи спостерігаються просто дикі випадки. Якось навесні 2005 року показували нагородження видатних людей України. Серед них був учень-поліглот з Полтавщини, теж з українським прізвищем. Він, як було зазначено в передачі українською мовою на 5-му телеканалі, вивчив п’ять чи шість мов. І ось цей український (за місцем проживання) поліглот дає інтерв’ю... російською мовою. Серед багатьох опанованих мов українська виявилася для нього непрестижною і неподоланною. Може, його саме за це й нагородили учені мужі?

Або ось чудовий тележурналіст Ар’єв приїжджає в якесь містечко, здається, на Кіровоградщині. Зайшовши до приймальні мера, протизаконні дії якого він збирався розвінчувати в своїй україномовній передачі “Закрита зона”, Ар’єв звертається до секретарки мера російською мовою. Йому, бачите, соромно і незручно звернутися до секретарки державною мовою. Навряд чи вона нею розмовляє. То задля чого ризикувати? А то ще пошле його та секретарка куди подалі. Отже, тут пан журналіст цинічно демонструє те, що українська мова йому потрібна лише для офіційних передач, а так, у побуті чи у напівофіційній обстановці, можна нею повністю знехтувати. На такому фоні приємною несподіванкою виглядає те, що кримський татарин Рифат Чубаров та бурят Юрій Єхануров чудово оволоділи українською мовою і цим виражають повагу до неї, коли багато українців ще продовжують ігнорувати і зневажати її. Наш Президент, хвала йому, на всіх теренах України розмовляє українською мовою. Проте і йому важко, адже його перший помічник Олександр Третьяков усі свої інтерв’ю дає російською мовою. Цікаво було б знати, якою ж мовою розмовляє наш Президент зі своїм геніальним помічником, який попри свою геніальність так і не в змозі оволодіти державною мовою.

Неповага до неї переходить усі межі пристойності. Ось їде державний секретар Зінченко на Донбас і виступає там та дає інтерв’ю російською мовою. А то ще не зрозуміють. Зрозуміють, хотів би запевнити його та інших високих посадовців. Адже я знаю, скільки людей виїхало туди працювати з мого і сусідніх сіл на Черкащині. Мої батьки теж у свій час поїхали туди, де я й народився. З іншого боку, мешканці Донбасу, відвідуючи центральні чи західні області України, не зволять перейти на їхню ж рідну мову, бо, мовляв, не знають її. Якась дискримінаційна ситуація склалася для нас, україномовних громадян. На сході й півдні країни нас змушують говорити російською мовою і нею ж розмовляти з вихідцями з тих районів, бо вони уперто не хочуть розуміти своєї мови. І в цьому я вбачаю зухвалість і неповагу до нас та і їх же до себе самих... Адже в усіх наших школах українську мову вивчають, і опанувати її аж ніяк не важко. У мене в Женеві було два товариші росіяни, один з Кривого Рогу, а другий — з Феодосії. Обидва прибули на роботу у Відділення ООН уже з Москви. Якось вони почули, що ми з дружиною розмовляємо рідною мовою, і почали розмовляти з нами чистою українською мовою.

— Де ви її так досконало вивчили? — здивувався я — Адже жили ви в російськомовних районах і навчалися у російських школах.

— У школах ми її і вивчили, — скромно відповіли вони.

Отже, нормальна людина, правда, з наявністю певного рівня інтелекту, може спокійно вивчити в школі державну мову, хоч би на якій території України вона мешкала.

 Кожен читач може безконечно доповнювати мої приклади. Це знову і знову підтверджує складність впровадження у повсякденне життя нашої рідної мови. А, як відомо, без неї немає справжньої нації, народу. Це також підтверджує той сумний факт, що в Україні ще не склалося громадянське суспільство. Адже його члени пізнають своє соціальне оточення і взаємодіють з ним через рідну мову.

Питання функціонування і статусу української мови жваво і пристрасно обговорюються протягом усіх років нашої незалежності. У цьому зв’язку зауважимо, що проблеми, пов’язані з її утисками і сучасним станом, були і залишаються злободенними і для багатьох інших мов колишніх колоній. Усі колонізатори чудово усвідомлювали, що мова є виразником духовної сили народу, могутнім засобом його національної ідентифікації, а отже, і подальшого самостійного розвою. Мова для народу — це як крила для птаха. Як без них він не буде вільним, так і народ без своєї рідної мови не зможе бути повністю незалежним. Тому колоніальні держави ці крила безжально відтинали.

Візьмім хоча б політику Великобританії. Керуючись “протестантською етикою”, так прославленою її адептами, ця найбільша колись колоніальна держава поневолила багато народів і знищувала або нівечила культури і мови народів Африки, Північної Америки, Індії, Ірландії. Зокрема, ірландська мова (гелік), становлячи гойдельську групу кельтських мов і входячи до західної гілки індоєвропейської мовної сім’ї, є стародавньою мовою, яка може пишатися своїми надбаннями. Саги, створені на ній, поступалися хіба що міфології стародавніх Греції і Риму. Правда, створені вони були дещо пізніше від міфології названих країн, десь на початку перших століть нашої ери. Проте зазначимо, що і в сусідній їй Англії до ХIV століття розмовляли спотвореною французькою мовою, а перші документи англійською з’явилися у першій половині ХV століття. Так що на початок завоювання країни англійцями наприкінці ХІІ століття ірландська мова і література перебували на вищому щаблі розвитку, ніж англійські.

 І ось після завоювання Ірландії Англія зайнялася тотальним знищенням освіченої верстви населення, носіїв ірландської мови, забороною її вживання не лише в галузі освіти, а і в повсякденному спілкуванні. Як бачимо, колоніальна політика і практика православного російського царизму, зокрема в Україні, багато чого запозичила у протестантської Великобританії. Загарбники і поневолювачі користувалися схожими прийомами повсюди. Проте англійські колонізатори не обмежувалися ліквідацією лише культурного прошарку ірландського суспільства. У великих кількостях винищувалося все населення. Під час великого голоду 1845 року, який найбільше лютував у ірландськомовниих районах, в Ірландії померло 750 000 осіб, десятки тисяч вимушені були емігрувати до інших країн, насамперед до США і Канади. На їхнє місце переселялися колоністи з Англії і Шотландії. Внаслідок цих жахливих подій ірландська мова поступово перестала існувати як мова спілкування. Так що вже значно пізніше більшовицькі нелюди, керуючись уже своєю “пролетарською етикою”, мали кого наслідувати у запровадженні голодоморів на Україні, винищенні її населення і заселенні спустошених, але благодатних земель російськими колоністами. В обох випадках гуманістична Європа сором’язливо мовчала. І тут протестантська і пролетарська етики виявилися тим ідеологічним засобом, яким освячували і виправдовували подібні дії, які пізніше стали кваліфікувати як злочин геноциду.

Колоніальна політика Великобританії в цілому і викорінення ірландської мови разом з її носіями, зокрема, призвели до того, що навіть Даніел О’Коннел, лідер ліберального крила ірландського національного руху в першій половині ХІХ століття, заявляв, що ірландська мова відстала і тому не має ніяких перспектив. (Щось схоже говорив про українську мову Микола Гоголь Тарасові Шевченку). Проте багато інших ірландських політичних і церковних діячів дотримувалися іншої точки зору. Перші спроби зберегти свою мову вжили ірландські протестанти ще наприкінці ХVІІІ століття. Дуглас Хайд, син ректора Ірландської церкви, організував Гейлік Лігу, головним завданням якої стало відродження ірландської мови. Але що могли вдіяти ці окремі ентузіасти за умов тотальної заборони вживання ірландської мови і масового знищення її носіїв?

При створенні Вільної Держави Ірландії у 1922 році її засновники вжили рішучих заходів для заохочення вживання рідної мови, наївно сподіваючись, що на ірландську мову перейдуть усі громадяни протягом одного покоління. Багато шкіл було переведено на ірландську мову навчання. Проте дійсність нещадно ламала плани політиків. По закінченні таких шкіл молоді люди переходили на спілкування англійською мовою, яка панувала повсюди.

 Після здобуття у 1948 році Ірландією повної незалежності були вжитті додаткові заходи для відродження ірландської мови. З цією метою стаття 8 Конституції країни закріплювала положення про те, що ірландська мова як національна мова є першою офіційною мовою. Англійська мова визнавалася як друга офіційна мова. Згідно із законодавством, вивчення ірландської мови в усіх школах стало обов’язковим. Вільне володіння нею — необхідна умова прийому на державну службу і просування на ній. Почали видаватися деякі газети цією мовою. На ній вели передачі декілька радіостанцій. Законодавчі акти теж друкуються двома офіційними мовами. Проте ці кроки не змінили докорінним чином мовну ситуацію. Англійська мова залишається панівною. Ірландською мовою розмовляють здебільшого на крайньому заході країни — в місцевості Гелтахт, яка охоплює частини територій декількох графств. Так ось, за переписом населення у 1991 році, там мешкало 79 563 особи. З них 56 469 чоловік, або 71 відсоток, розмовляли ірландською мовою. Щоправда, в середині 50-х років на ній розмовляло лише 35 000. Отже, у відсотках зростання велике, а в цілому в усій країні — мізерне. І новий уряд незалежної Ірландії нічого не міг зробити і не в змозі докорінним чином виправити таке становище.

Протестанти Північної Ірландії заборонили вживання ірландської мови у школах. Правда, в 90-х роках минулого століття після прийняття договору про примирення між протестантами і католиками ірландська мова була формально визнана англійським урядом. Він же визнав її ще раз, ратифікувавши у 2001 році Європейську хартію регіональних і міноритарних мов 1992 року. Її положення, як офіційно заявив уряд, застосовуватимуться у Північній Ірландії щодо ірландської і шотландської мов. Тут так і хотілося б сказати Better late than never (краще пізно, ніж ніколи). Але так сказати не можна. Занадто вже пізно були вжиті ці кроки.

 Без вживання англійської мови все життя зупинилося б в обох частинах Ірландії. Такий сумний наслідок безжальної колоніальної політики і практики. Отже, у незалежній Ірландській республіці владі залишається і надалі розвивати, відроджувати і впроваджувати рідну мову. Приклад закріплення англійської мови як офіційної був безальтернативним, але разом з тим це призводить до животіння ірландської мови. Таке становище наводить на думку про те, що запеклі прихильники надання російській мові в Україні офіційного статусу також мають за мету подальше обмеження вживання української мови і витіснення її з усіх сфер суспільного і державного життя країни. Але, хвала Богу, Україна була коротший період часу у колоніальній залежності. До того ж західна її частина перебувала у сприятливіших умовах, і завдяки цьому українська мова збереглася і за сприятливих умов та належної державної політики зможе розвиватися і з часом зайняти гідне місце у суспільному і державному житті.

Цікавим і своєрідним виявився розвиток державних мов в Індії. У 2-й половині ІІ тис. до н. е. північну Індію захопили арії, які створили там свою державу. Їхня мова, санскрит утвердилася як писемна, так і розмовна. У першій половині І тисячоліття до н. е. ця держава почала розпадатися на дрібніші, які вели між собою постійні війни. У них санскрит почав поступово замінятися місцевими розмовними діалектами. Із завоюванням північної частини країни наприкінці ХІІ — початку ХІІІ століття мусульманськими правителями держави Гур, а потім у середині ХVІ століття Великими Моголами персидська мова стала мовою правлячої еліти і офіційної сфери. Мова урду була розмовною мовою на півночі країни. В інших її частинах існували незалежні держави зі своїми нерідко дуже відмінними мовами. Після підкорення Індії у ХVІІІ–ХІХ століттях Великобританією була введена, а вірніше нав’язана по всій території теперішніх Індії і Пакистану єдина офіційна мова — англійська. Проте вона зіграла і позитивну роль у зближенні індійських народів. До того ж англійські колонізатори зіграли ще одну позитивну для цих народів роль: об’єднали Індію в одну державу. Хоча вона й була залежною і перебувала під тяжким колоніальним гнітом, правлячи за основне джерело накопичення в Англії первинного капіталу, все-таки Індія постала в очах усього світу як окрема, хай і залежна, держава.

Поруч із повсюдним впровадженням англійської мови, широкі верстви населення розмовляли своїми місцевими мовами і їхніми діалектами. Перед здобуттям незалежності на півночі країни більшість населення говорило мовою гіндустані: своєрідна суміш чи поєднання мов урду і гінді. Так ось, з проголошенням незалежності й поділом Індії на власне Індію і Пакистан обидві мови були проголошені офіційними мовами відповідних країн. Проте вони були ще недостатньо розвиненими. Особливо у них бракувало термінів для позначення наукових понять. Для залагодження справи у Пакистані почали запозичувати для урду арабські відповідники, а в Індії для мови гінді — санскритські.

І тут не можу втриматися, щоб не сказати декілька слів про цю багату і дивовижну мову. Слово “санскрит” означає “оброблений, відточений”. Ця мова дійсно була настільки розвиненою і довершеною, що з її допомогою можна було висловити всю глибину і відтінки думок і почуттів, а також точно описати суспільні, природні явища і наукові поняття. Як мова окремих літературних творів, наукових, зокрема філософських і релігійних текстів, — вона продовжує існувати і в наш час. У давнину на санскриті були написані наукові праці в галузі етики і права, з природничих наук: математики, медицини, астрономії, хімії. Особливо важливе значення і в наш час мають праці з мовознавства, а граматика Паніні, написана ще в V—IV столітті до нашої ери, за систематизацією матеріалу і повнотою пояснень вважається неперевершеною й досі. Проте надзвичайна розвиненість, наявність безлічі синонімів і антонімів значною мірою зробили її недосяжною, а отже, і мертвою мовою для переважної більшості населення. Пересічна людина просто була не в змозі нею опанувати. Тому тепер санскрит вивчається лише у вищих навчальних закладах, він є мовою богослужіння в індуїстських храмах. На ньому друкують газети і журнали певні наукові товариства і заклади. Але офіційною мовою він ніяк не міг бути.

Тому при підготовці конституції було вирішено закріпити в цій якості мову гінді. Це і стало єдиним каменем спотикання творців конституції, які до цього без особливих труднощів переносили в її проект основи англосаксонської системи права. Особливо проти запровадження гінді як офіційної виступили представники південних штатів, в яких дравидські мови відрізняються від гінді, як слов’янські мови — від тюркських. При наданні офіційного статусу гінді населення південних штатів відразу було б поставлене у нерівноправне становище при вступі на державну службу, веденні бізнесу, та й просто при поїздках по країні, де вони вимушені були б розмовляти цією мовою. До того ж на гінді розмовляла хоч і найбільша у порівнянні з іншими група населення, але вона не становила його загальної більшості. Разом з тим деякі інші мови були на далеко вищому рівні розвитку в порівнянні з мовою гінді. Наприклад, бенгальська на той час уже була зрілою мовою. На ній, зокрема, писав чудові поетичні й прозові твори РобіндранаРобіндранат Тагор (Тхакур), за які йому, першому в Азії письменнику, було присуджено у 1913 році Нобелівську премію. У Західній Бенгалії і південних штатах країни почалися марші протесту, голодування провідних політичних діячів проти надання гінді офіційного статусу. Тому, як компроміс, у статті 343 конституції англійську мову закріпили поруч з гінді як офіційну мову на п’ятнадцять наступних років після вступу у 1950 році конституції в силу, тобто до 1965 року.

Разом з тим у конституцію внесли положення про всебічний розвиток гінді з метою поступового впровадження її як єдиної офіційної мови. У статті 351-й спеціально передбачалося запозичення з санскриту для заміни англійських термінів і понять, яких не існувало в гінді. Процес цей здається логічним й історично вмотивованим. Згадаймо лише, як у Європі латинська мова, як мова міждержавного спілкування, замінялася спочатку французькою мовою, а потім уже німецькою і російською. Правда, вже як мови міждержавного спілкування не у всій Європі, а лише в певних її частинах. Зміни тут продовжуються. Нині ті ж східноєвропейські й прибалтійські держави швидкими темпами перейшли на англійську мову як міждержавну.

На початку 1950-х років з метою розвитку мови гінді й підняття її державного статусу нею переклали конституцію країни. Тодішній прем’єр-міністр країни Джавахарлал Неру прочитав його і написав президенту Раджендрі Прасаду листа з приводу цього перекладу. Він зазначив, що нічого в ньому не зрозумів. І це при тому, що Неру брав якнайактивнішу участь у підготовці першої конституції незалежної Індії і досконало знав її англійський текст. Річ у тому, що на той час ще не існувало усталених юридичних термінів цією мовою. До того ж існує два досить відмінні діалекти гінді: західний і східний. Письменники пишуть відповідно на одному з них і доводять, що саме їхній діалект і є справжньою літературною мовою. А в самій Індії жартують, що мова гінді — це ні той, ні інший її діалект, а мова, яку вивчають в Інституті східних мов у Москві. Оскільки я закінчив цей інститут і склав державний іспит з гінді на відмінно, то можу пишатися тим, що представляю одного з небагатьох справжніх носіїв і знавців цієї мови.

Проте жарти жартами, а статус англійської мови як офіційної продовжували і продовжують досі на чергові 15 років. І неможливо сказати, коли ж мова гінді стане єдиною офіційною мовою всієї країни. Поки що з метою створення рівних можливостей для всіх громадян міністерство освіти запропонувало, а уряд прийняв так звану “тримовну формулу”. Згідно з нею в районах, де розмовляють мовою гінді, діти вивчають її, англійську і ще, як рекомендується, мову одного з народів південної Індії. Ті ж, для кого гінді не є рідною мовою, вивчають її, англійську і, звичайно, свою рідну мову. А поки що англійською працюють державні установи, вона є мовою викладання у вищих навчальних закладах, мовою міжнаціонального спілкування і мовою багатьох літературних творів та переважної більшості наукових праць. Мені випало перекладати зустріч міністра закордонних справ УРСР Г. Шевеля і прем’єр-міністра Індії Індіри Ґанді на ювілейній сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році. Зустріч із такою поважною особою була зумовлена тим, що на той час наш міністр був головою групи східноєвропейських країн. Почав я перекладати з української на гінді й навпаки. Так от, після двох чи трьох загальноприйнятих початкових фраз Індіра Ґанді рішуче перейшла на англійську мову. Це вже пізніше її невістка Соня Ґанді досконало оволоділа мовою гінді. Так вона ж італійка і шанує цю мову, як наші достойники Чубаров і Єхануров — українську. А керівники Індії і до її незалежності, і довгий час після її набуття не мали іншого вибору, як навчатися в англомовних навчальних закладах. Вищі навчальні заклади вони, як правило, закінчували в Англії. Тому навіть вдома вони розмовляли англійською мовою, а перед народом виступали на своїй рідній мові за підготовленими помічниками текстами. Чимало й наших керівників чинять так само.

І все ж таки ідея тримовності набула популярності не тільки в Індії, а докотилася й до України. Так, десь наприкінці 2004 року, виступаючи на Майдані Незалежності, тодішній кандидат в президенти Віктор Ющенко теж висловився за оволодіння трьома мовами: українською, російською і англійською. Я вітав би володіння на належному рівні нинішнім Президентом України цими мовами. Для цього, як мені здається, йому необхідно нещадно викорінювати все ще наявний у нього російський суржик зі своєї української (він, звичайно, не такий жахливий, яким був у Кучми, але все ще присутній), вдосконалити свою російську і опанувати по-справжньому англійську мову. Для цього у нього є всі можливості. Адже, як виглядає, він працює в україномовному середовищі, йому випадає часто спілкуватися в Україні й Росії російською мовою, а для його дружини органічною є англійська мова. Проте на Майдані була його передвиборча промова. Тепер же, ставши Президентом України, він, сподіваюся, усвідомить, у якому трагічному й упослідженому становищі перебуває українська мова, і всіляко сприятиме її відродженню. Широкі зв’язки з Росією й англомовними країнами самі по собі сприятимуть вивченню російської і англійської мов.

Ідею тримовності пропагує і відома політична діячка Інна Богословська. Щоправда, у своїй інтерпретації. Вона пропонує залишити українську мову державною, а російську й англійську зробити офіційними мовами. Це можна розглядати як ще одну спробу під прикриттям англійської надати статус офіційної російській мові і зберегти та зміцнити її панівне становище в Україні. Пропозиція не така пряма, як у комуністів чи соціаліста Мороза, але така ж підступна.

 Бувало і так, що в одній країні внаслідок історичних причин, а в даному випадку внаслідок імперської політики тієї ж Великобританії, до складу однієї держави були включені два різні народи з двома різними мовами. Мається на увазі Пакистан, а офіційно Ісламська Республіка Пакистан. Він складався з двох частин. Західну населяли пенджабі, сінді, пуштуни і белуджі. Східну — Західну Бенгалію (з 1971 р. Народна Республіка Бангладеш) бенгальці. Їх налічувалося більше за чисельністю від усіх народів, які населяли західну частину країни. Офіційними мовами країни були англійська, бенгальська й урду. Відповідно у Східному Пакистані розмовляли переважно бенгальською, а в Західному — мовою урду. Бенгальський шрифт дуже схожий на шрифт мови гінді деванагарі. Урду запозичив арабо-перський шрифт. Так от довгі роки після проголошення незалежності, що позначилася поділом Індії за релігійними ознаками, певні сили у Західному Пакистані виступали за те, щоб впровадити у Східній Бенгалії арабсько-персидський шрифт з метою створення однієї національної мови. І це при тому, що мови ці, хоч і входили до індоєвропейської сім’ї, були настільки різними, що про їх зближення не можна було і мріяти. Проте не лише мріяли, але й настирливо проштовхували таке зближення, засноване, звичайно, на принципі суцільної урдуїзації бенгальської мови, мови, якою писали Тагор та інші видатні бенгальські письменники, рівним яким на той час за майстерністю не було в усій Індії і Пакистані. Окрім шовіністичних, ці пропозиції не мали ніяких наукових підстав. Як людина, яка володіє мовою урду, можу сказати, що ця мова запозичила з арабської і персидської багато наукових термінів і їхній шрифт. Проте це не призвело до злиття арабської, фарсі й урду в одну мову. Це аж ніяк не могло привести і до злиття бенгальської мови та урду. Керівники країни так і не наважилися піти на переведення бенгальської мови на арабсько-персидський шрифт.

Те, чого не вдалося пакистанським шовіністам, широко впроваджували шовіністи російські. Це вони перевели шрифт мов народів Середньої Азії з арабського на російський, а латинський шрифт ряду мов –теж на російський. Відбувалося й небачене збагачення словникового запасу мов інших народів імперії. Візьміть для прикладу російсько-українські словники, видані до незалежності. Дивимося переклад російського слова. Першим його українським відповідником часто виступає калька з російського слова, а вже потім наводяться й українські відповідники. На шпальтах же офіційних, партійних газет і журналів (а всі періодичні видання були в той час такими), кальки з російських слів дедалі більше заміняли українські слова. Це також був один із засобів русифікації.

Тепер знову повернімося з Азії до Європи, спочатку до Фінляндії. Вона також довгий час перебували під колоніальним пануванням. В середині ХІІ століття почалося її завоювання шведськими феодалами, які, внаслідок трьох хрестових походів, оволоділи всією південною частиною країни наприкінці ХІІІ століття. Згідно з положеннями Оріховського миру 1323 року, який вперше встановив кордон між Росією і Швецією, територія сучасної Фінляндії ввійшла до складу шведського королівства. Її області стали губерніями метрополії. Шведи стали привілейованою верствою, а їхня мова стала панівною і офіційною мовою в усьому королівстві. Щоправда, протестантська Швеція виявилася більш терпимою до своїх нових підданих, ніж Великобританія до своїх. Велике значення відігравало тут те, що російські царі весь час загравали з фінами і в своїх маніфестах обіцяли їм союз і незалежність. На це необхідно було зважати.

І от внаслідок російсько-шведської війни 1808—1809 років Фінляндія була приєднана до Росії. Звичайно, ніхто і не думав надавати їй обіцяну незалежність. Проте тоді вже Росія була вимушена зважати на близькість ворожої Швеції і проводити в Фінляндії ліберальнішу, в порівнянні з іншими завойованими (за російською версією, “добровільно приєднаними”) територіями, політику. Зокрема, без згоди створеного сейму цар не мав права ввести новий або скасувати старий закон чи запроваджувати нові податки. Була введена своя грошова система, внаслідок якої прибутки князівства Фінляндії залишалися в ньому.

За умов такої політики в 20-ті — 40-і роки ХІХ століття у князівстві виник фенноманський рух, який почав активно боротися за рівноправність фінської мови із шведською. У 1863 році під час розгортання Польського повстання царизм вимушений був піти назустріч вимогам термінового скликання фінського сейму і прийняти на ньому постанову про рівноправність фінської і шведської мов. На її розвиток закон про шкільну реформу 1866 року впровадив навчання фінською мовою. Хоча воно охоплювало далеко не всі школи країни, але істотно понизило гостроту мовного питання. Існувало ще багато шкіл із шведською мовою навчання, тиражі шведських газет продовжували становити десятки тисяч примірників, друкувалося багато книжок шведською мовою. Проте разом з цим наклади фінських газет наближалися до накладів шведських газет і журналів, а під кінець ХІХ століття і перевершували їх. Те ж саме відбувалося і в справі книжкового видавництва. Таким чином не лише було подолано гегемонізм шведської мови і культури, а й суттєво розширилася сфера вживання фінської мови. І все-таки аж до ХХ століття шведська мова залишалася мовою урядових установ та вищої освіти. Навіть засновані патріотичні фінські товариства проводили свої засідання шведською мовою аж до кінця ХІХ століття.

А ось російська мова, незважаючи на таке тривале панування і доволі ліберальну політику Росії, так і не прижилася у Фінляндії. Бували, звичайно, певні курйози. Так, наприклад, перший керівник країни, а потім її маршал і президент Карл Густав Маннергейм, будучи до цього генералом царської армії, фінської мови не знав і тривалий час працював з перекладачем. Згодом він оволодів рідною мовою і всіма своїми діями засвідчив, що був справжнім патріотом своєї країни. Засвідчив він це передусім тим, що організував запеклий спротив поневоленню Фінляндії Радянським Союзом. Звичайно, агресивний сусід відтяв у неї Карелію, Мурманську область, деякі острови на півдні країни. Але основну територію вдалося відстояти. До того ж країна впоралася з тим, що прийняла і прилаштувала понад 90 відсотків карелів, які раніше мешкали у себе на батьківщині. Тепер у Карелії їх залишилося близько 5 відсотків. Більше 90 відсотків там проживає росіян, які не знають ні карельської, ні фінської мов. Але у випадку проведення там референдуму про те, чи залишатися Карелії у складі Росії, чи приєднатися до Фінляндії, його результати можна легко спрогнозувати. Це зауваження тим політикам у Росії, які так гаряче закликають до проведення референдумів у Криму, Придністров’ї або Абхазії з приводу їх приєднання до Росії.

Тепер, згідно з розділом 17 конституції, фінська і шведські мови є “національними мовами Фінляндії”. Щодо корінного народу країни саамі, а також циган та інших національних меншостей, то пункт третій цієї секції надає їм право підтримувати і розвивати свої національні мови і культуру. Спеціальним актом саамцям було надано право вживати свою мову в державних установах. Більше того, також спеціальним актом було надано право на сурдопереклад для глухих і введено переклад на шрифт Брайля для сліпих. Перебуваючи на одній з конференцій у Гельсінкі, я став свідком сурдоперекладу всіх промов на ній. Радіо і телебачення країни працюють фінською, шведською і англійською мовами.

Отже, Фінляндія через низку обставин виявилася у сприятливішому становищі з погляду збереження і розвитку своєї мови і культури. Відсутність геноциду дала можливість зберегти генофонд фінського народу. Адже фіни становлять понад 90 відсотків населення країни. І, незважаючи на складну граматику (одних відмінків іменника є шістнадцять; надзвичайно розвинена є й система дієслівного слово— і видоутворення), із задоволенням вивчають свою рідну мову. А ось з огляду на те, що її так важко опанувати іноземцям, то всіляко заохочується, а то й примусово здійснюється вивчення інших іноземних мов. Зокрема, працівник Міністерства закордонних справ країни має знати чотири іноземні мови. Для їх вивчення співробітників посилають на практику у відповідні країни, де вони працюють черговими адміністраторами в готелях та займають інші, часто непрестижні посади, пов’язані з повсякденним і широким спілкуванням з населенням. Отже, фіни чужого за потреби навчаються, але й своє вивчають, люблять, бережуть і не забувають.

Багато цікавого відбулося і відбувається на мовному відтинку в інших, колись залежних, європейських країнах. Проте розмір статті не дає можливості детально розглянути всі відповідні процеси в них. Згадаю лише Чехію. Ще в 1526 році вона була включена в імперію Габсбурґів. У 1867 році вона ввійшла в австрійську частину Австро-Угорської імперії. У 1938 році частина її була відірвана і приєднана до Німеччини, а інша частина була окупована нацистами у березні 1939 року. Протягом довгих століть чеський народ був майже повністю понімечений, а його мова ледве животіла. Німці вважали Чехію своєю територією. Коли я був на екскурсії у музейному комплексі Празький град, то екскурсовод розповідав, що ось у цьому й цьому приміщеннях німці під час війни розмістили трофейні картини фламандських і голландських майстрів. Отже, вони вважали як Прагу, так і всю Чехію частиною Німеччини. Проте так не вважали самі чехи, які в період між двома світовими війнами і після Другої світової війни відродили свою державу, а разом з нею — свою мову, літературу і культуру. Здавалося, для чого їм, як і тим же ірландцям, шляхом численних повстань і неймовірних жертв було домагатися незалежності? Адже у складі відповідно Німецької і Британської імперій матеріальний рівень життя населення був би значно вищий. Але, як було вже давно помічено, навіть свобода в бідності краща від ситого рабства. Досить емоційно висловив прагнення до свободи американський державний діяч періоду боротьби за незалежність Патрік Генрі. У своїй промові в березні 1775 року він заявив: “Чи життя таке дороге або мир такий солодкий, що може бути купленим ціною кайданів і рабства? Не допусти цього, Всемогутній Боже! Я не знаю, який шлях оберуть інші, але щодо мене, то дай мені свободу або смерть!” Отже, нестримне прагнення свободи надихало віками поневолені народи до незалежності й стало рушійною силою у відродженні їхніх мов і з їх допомогою послужило розвоєві всіх сфер їхнього духовного життя.

І все-таки була в Європі імперія і водночас двоєдина монархія, яка з певного часу вживала заходів для вирішення проблем національних меншостей за допомогою юридичних процедур, а не примусу. Це Австрія, яка докорінним чином поліпшила захист прав і свобод громадян після революції 1848—1949 років. Сама революція, хоч і закінчилася поразкою, але призвела до прогресивних змін у суспільному і державному житті країни. Як наслідок цих змін, у компетенцію її верховних судів включили розгляд справ, що стосувалися етнічних конфліктів, їх вирішення і запобігання їм. Зокрема, імперський суд розглядав позови і виносив рішення у справах, у яких стверджувалося, що певна адміністрація порушувала конституційні права підданих на рівність усіх національностей, включаючи і права на рівність мов у різних частинах імперії в областях державного управління, освіти і суспільного життя (стаття 19 конституції). До компетенції іншого суду, адміністративного трибуналу, також входив розгляд зазначених справ. Цей суд прийняв рішення, в якому проголосив, що всі етнічні групи наділяються правом навчатися в усіх освітніх публічних закладах своєю рідною мовою без необхідності вивчення іншої чи інших мов, якими розмовляють у даній провінції. Звичайно, такими правами ці групи наділялися в місцях їх компактного проживання. Така політика дала змогу вільного розвитку української мови, літератури і культури на українських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії.

Тепер поглянемо, що ж відбулося на мовному фронті в незалежних пострадянських країнах. Всі вони були настільки зрусифіковані, що відродження мови дійсно стало частиною важкої битви за свободу і справжню незалежність. Ця битва дедалі більше ускладнювалася тим, що за роки царизму і злочинного комуністичного режиму підневільні народи Російської імперії поступово винищувалися, виселялися і перемішувалися. А російська мова, яка у 70-х роках минулого століття була офіційно визначена як “мова дружби народів”, а до цього як “мова міжнаціонального спілкування”, стала панівною в імперії. До чого це призвело в Україні, всім добре відомо.

Схожою була ситуація і в інших республіках. Скажімо, у 1945 році населення Естонії становило 800 000 осіб, з яких 97,3 відсотка були естонцями. З 1945 по 1959 роки 75 000 естонців були піддані репресіям. З них 19 000 — знищені. Лише з 1945 по 1950 рік в Естонію було поселено 170 000 російськомовних іммігрантів, які прибували і в наступні роки з метою перетворення корінного населення у національну меншину та її повної русифікації. З 1945-го по 1989 рік частина естонців у складі всього населення зменшилася з 97,3 до 61,1 відсотка. Зараз естонці складають меншість у містах північного сходу країни і в самій столиці Таллінні. У Латвії мешкають нині 56,5 відсотка латвійців, 30,4 — росіян, 9,7 — білорусів, українців і поляків і 3,4 — осіб інших національностей. І лише в Литві литовці становлять переважну більшість — 80,6 відсотка, а росіяни — 8,7 відсотка.

Схоже становище з національним складом населення і в інших пострадянських державах. В Україні українці становлять 77,7 відсотка населення, а росіяни — 17,3 відсотка. А згідно з переписом населення 1926 року українці взагалі становили більшість населення Радянського Союзу. “Виправили” таке становище шляхом голодоморів і насильницьким зарахуванням українців до росіян. Я говорю це з повним знанням справи, бо двох братів мого рідного діда та членів їх родин, які переїхали до Криму, примусили записатися росіянами. І таким чином та масовим заселенням після війни росіян створювалася російська більшість Криму. І це при тому, що відповідні області, з яких переселяли населення до Криму, скажімо та ж Вологодська область, самі були малолюдними. А людей з густонаселених західноукраїнських областей у цей же час масово депортували до Сибіру, Казахстану. Так впроваджувалася в життя горезвісна політика КПРС “дружби народів”.

У тому ж Казахстані казахи становлять 54,3 відсотка, росіяни — 30, українці — 3,7, узбеки — 2,5, німці — 2,4, уйгури — 1,4, інші — 6,6 відсотка. На території нашої сусідки Молдови мешкає 64,5 відсотка молдаван/румунів, 13,8 — українців, 13 — росіян, 2 — болгар, 1,5 — євреїв і 5,2 — гагаузів та інших.

Отже, після доленосної події, здобуття незалежності, перед молодими державами постала важка проблема: як цю незалежність зберегти і зміцнити, які засоби для цього використати. Впровадження і захист рідної мови було і залишається одним із найбільш дієвих засобів. З цією метою всі пострадянські держави закріпили в своїх конституціях національну мову в якості державної, національної чи офіційної мови. Так, наприклад, згідно з статтею 4 Конституції Латвії латвійська мова є офіційною мовою Республіки Латвії. У якості державних мов були закріплені естонська, казахська, литовська, молдавська, узбецька і українська у конституціях цих держав. Лише Білорусь і Киргизія як офіційну ввели ще й російську мову. Казахстан з 30 відсотками росіян не закріпив російську мову як другу державну чи офіційну. І не чутно ніяких протестів ні з боку російських патріотів в Росії, ні в самому Казахстані. Дуже вже угодницьку проросійську політику проводить ця країна: навіть свою власну нафту не може продати без погодження з Росією. Україна ж намагається проводити незалежну політику, і тому на неї чиниться такий шалений тиск щодо введення російської мови як офіційної.

Прибалтійські республіки чітко визначили одну державну чи офіційну мову без ніяких посилань на використання в них інших мов. У цьому проявилася їхня чітка і беззастережна позиція відновлення свого повного суверенітету в цій важливій галузі суспільного і державного життя. За цим рішучим заходом були вжиті інші логічні кроки. Зокрема, Конституційний суд Латвії своїм рішенням від 13 травня 2005 року визнав, що переведення російських шкіл на латвійську мову відповідає положенням конституції країни. Отже, Латвія відмовилася від російських шкіл. Литва їх має, хоча кількість росіян у них незначна. Наявні в ній і школи з польською мовою навчання. Проте здається, що скоро і в Литві польські й російські школи зникнуть самі по собі. Адже батьки за власним бажанням віддають своїх дітей до литовських шкіл, особливо в старших класах, тому що, як вони справедливо вважають, це допоможе їхнім дітям краще підготуватися до подальшого життя, зокрема до отримання праці й просуванні по службі. Отже, шляхом природних і закономірних процесів кількість російськомовних шкіл у прибалтійських республіках зменшується.

 В Україні ж, навпаки, при режимі Кучми мало місце гоніння на українські школи і вчителів. Згадаймо хоча б закриття в Донецьку у квітні 2003 року, всупереч протестам батьків і вчителів, політичних партій і громадських організацій, постановою сесії Донецької міськради української школи. Суд міста з готовністю підтримав це рішення. Ось вам і забезпечення конституційного права громадян України на отримання освіти рідною мовою. Сам по собі сумний і протизаконний акт викликав гіркоту ще й тому, що головою міськради був українець та і в судах засідали таки наші ж землячки, що їх народ справедливо називає запроданцями. Не було й протестів з приводу ліквідації української школи і з боку “прогресивної” громадськості Росії, яка не поспішає відкривати і в себе українські школи в місцях компактного проживання українців.

Проте державницька політика Латвії викликає різкі протести російськомовного населення країни і різних владних структур та громадських організацій Росії. Через деякі неурядові організації їх представники намагаються внести на розгляд органів ООН з прав людини питання про порушення мовних прав російськомовного населення Латвії. Проте ці органи не вносять до порядку денного своїх сесій цих питань. І виходять вони з вірної передумови про те, що визначення своєї державної мови є суверенним правом кожної країни. Вирішила Фінляндія надати таке право 6 відсоткам шведського населення, то вона його надала.

Інші згадані вище пострадянські держави по-різному регулюють вживання мов національних меншостей, які мешкають на їхніх територіях. У тій же Естонії, як і в Латвії, росіяни обурюються “дискримінацією” за мовною ознакою. Багато з них, відчуваючи себе протягом довгих років справжніми господарями окупованих країн, вважають принизливим для себе ходити на курси естонської мови. А от високі посадовці в уряді й мер столиці Таллінна у вільний від роботи час закінчили курси російської мови. Важко таки позбутися імперських замашок колишнім окупантам. А самі естонці демонструють європейський цивілізований підхід і мову великого, хоч і агресивного сусіда вивчають.

Важливим чинником життя у Молдові є те, що близько 80 відсотків капіталу належить представникам російськомовного населення, яке відкрито зневажає відповідні закони республіки. Так, ще у 1989 році в республіці було прийнято закон про функціонування мов, згідно з яким керівником міністерства, підприємства чи будь-якої іншої владної або господарської структури може бути лише особа, яка володіє молдавською мовою. Цей акт відразу позбавив праці багатьох достойників, яких наслали в республіку ще колись за розподілом і які й гадки не мали, що від них колись вимагатимуть знання мови місцевого населення. Адже за колоніальних часів це населення саме повинно було знати і вивчало мову колонізатора. А тут ще й від радіостанцій та телестанцій почали вимагати присвячувати дві третини ефірного часу передачам молдавською мовою. Зайди сполошилися. І тут, як завжди, з боку Росії посипалися різкі протести, що призвело до різкого погіршення молдавсько-російських відносин. Проте дуже залежна від поставки російських енергоносіїв і торгівлі Молдова вистояла. Але шалений тиск на неї триває й досі.

Часто можна почути не так запитання, як ствердження-пропозицію. Чому, мовляв, нові незалежні країни не підуть на визнання у себе двох, а то й більше офіційних мов, як, скажімо, це зробила Швейцарія. Посилання на багатомовність Швейцарії виглядають — і насправді є — некоректними. Тут склалися цілком відмінні від пострадянських країн історичні й правові умови. Швейцарія — це конфедерація, в яку її частини влилися зі своїми мовами. А в цілому у кожному кантоні більшість населення розмовляє своєю рідною мовою і англійською, інколи частина його розуміє іншу національну мову, особливо якщо мешкає у двомовному кантоні. Як правило, у німецьких кантонах вивчають французьку мову, у французьких — німецьку, а в італомовному Тічіно — обидві ці мови. Отже італійська мова зазнає певної дискримінації, але ніхто не протестує. Вона ж таки є мовою досить незначної кількості населення країни. Втім, знання від вивчення інших національних мов у цій країні приблизно такі ж самі, як у нас від вивчення іноземних мов. Проте бувають і досить дивні курйози. Якось ми поїхали зі своїми знайомими швейцарцями з Женеви на художню виставку в один південний німецькомовний кантон. Наші знайомі непогано знали німецьку мову і попросили чергового по залу дати додаткові пояснення до деяких картин. Службовець не розумів їхнього цюріхського діалекту, а вони не розуміли його німецької мови. Високі Альпи дуже вже різко ділять землі, а з ними одну й ту ж саму мову. Мій співробітник з Німеччини і його дружина взагалі не розуміли ні одного з швейцарських діалектів німецької мови, а мову радіомовлення і телебачення вважали іноземною. Для прикладу скажу, що “до побачення” німецькою мовою буде auf wiedersehen. У Bідні вам скажуть при прощанні auf wiederschawn, а в німецькій частині Швейцарії — auf wiederluger. Такі відмінності зустрічаються не лише в розмовній мові, а і в мові літератури і науки. Тут уже виникають складні питання. Тому для їх вирішення Австрія, Німеччина і Швейцарія створили спільну комісію для узгодження спільних поки що лише наукових термінів і понять. Варто зазначити й те, що за наявності численного італійсько— і німецькомовного населення в Женеві, державних шкіл з цими мовами у місті не існує. Щоправда, наявні приватні школи з викладанням цими мовами. Так приватні школи тут є і англійські, й арабські, і навіть одна російська при Постійному представництві Росії.

 Немає державних шкіл з викладанням мовами національних меншин у жодній з країн Європейського Союзу, хоча цих меншостей тут налічується достатньо. Становище почало змінюватися на краще з прийняттям і ратифікацією Європейської хартії регіональних і міноритарних мов. За офіційним тлумаченням хартії, регіональні мови є мовами меншин, які проживають на певних територіях. Міноритарними мовами (Minority Languages) вважаються також мови меншин, але тих, які не мають території свого компактного проживання і розкидані по територіях всіх європейських країн, як, наприклад, євреї і цигани. Хартія аж ніяк не регулює використання мов так званих нових мігрантів, скажімо, тих же арабів у Франції чи турків у Німеччині. Проте і при такій обмеженій сфері регулювання спостерігається значний спротив її запровадженню в життя. Так, наприклад, у 1999 році соціалістичний уряд Франції вирішив підписати і ратифікувати хартію. Проте Конституційна рада країни виступила проти цього, заявивши, що ратифікація хартії, а особливо імплементація цього договору мали б неконституційний характер, оскільки конституція закріплює лише одну офіційну мову — французьку. Виходячи з таких аргументів, можна стверджувати, що ратифікація Верховною Радою України теж носила неконституційний характер. Проте ми цього заявляти не будемо. Шовінізм в Україні ще не прищепився і, сподіваємося, не прищепиться. І меншини тут не лише вільно користуються своїми мовами, а одна з них, російська, за активної підтримки запроданців — комуністів, соціалістів і злочинців-олігархів, намагається повернути їй панівне становище.

Як зазначається в багатьох офіційних коментарях відповідних органів Європейського Союзу, які можна легко знайти в Інтернеті, положення хартії зобов’язують європейські держави захищати і заохочувати насамперед ті мови, яким загрожує зникнення. Візьмімо ту ж саму Францію. У ній такими мовами є каталанська і корсиканська, які належать до романських мов, ельзаська, фламандська і франкіська, які належать до німецької мови, а також баскська, що розглядається як ізольована мова, і бретонська, яка належить до кельтських мов. Франція протягом приблизно двохсот років заперечує наявність у країні мов меншин. Цілком протилежну думку мають самі меншини. Так, за впровадження своєї мови ось уже десятиліттями виступають бретонці. Їхня тривала кампанія за встановлення двомовних дорожніх знаків у Бретані таки привела до їх встановлення. З 1982 року декілька радіостанцій почали мовлення цією мовою. Проте офіційно для французького уряду її не існує.

Про Європейську хартію написано багато статей. Тому я не аналізуватиму її, а пошлюся на аналітичну статтю з цього питання Віталія Радчука “Хартія для Харкова? Як зробити з України губернію”, опубліковану в газеті “Дзеркало тижня” від 31 січня 2005 року. Я повністю погоджуюся з його твердженням, що колишній міністр закордонних справ України необачно поспішив підписати від імені України цей договір, а Верховна Рада, грубо порушивши Основний Закон України, ратифікувала її. Адже стаття 10 хартії у параграфах 1а і 2а передбачає забезпечення вживання регіональних і міноритарних мов місцевими адміністраціями. А вони повинні вживати державну мову, хоча багато з них на порушення Основного Закону цього не роблять.

Хотів би зазначити, що Ірландія хартії не підписала. І правильно зробила. У цій країні англійці є меншиною, але її мова є панівною. А згідно з хартією не можна аж ніяк обмежувати вживання мови етнічної меншини. Іншими словами, ірландському урядові необхідно було б у разі підписання і ратифікації хартії навіки закріпити панівне становище англійської мови.

Цього ж бажають і прибічники російської мови в Україні. У цьому зв’язку я згадую слова Юрія Мушкетика про те, що у Чернігові після війни не було ні однієї російської школи, а потім зникли всі українські. Отже, прибічники вступу хартії в силу і надання російській мові статусу офіційної мови також прагнуть увічнити нав’язане нам колоніальною державою панівне становище її мови. На це незалежна держава, яка відроджує свою економіку, мову, культуру і літературу, аж ніяк не може погодитися. Якщо вона справді прагне зберегти незалежність і самобутність українського народу. У відстоюванні цих основоположних цінностей вона має наслідувати приклад не Білорусі і Киргизії, а Латвії, Естонії і Литви. Саме ці три прибалтійські держави демонструють рішучість, послідовність і наполегливість у відродженні своєї державності й незалежності різними засобами, включаючи і відродження своїх мов та впровадження їх у всі сфери суспільного і державного життя.

Женева—Київ