Інна Пархоменко, кандидат мистецтвознавства

Подорож до Коньї

 

Майже кожний регіон Туреччини насичений історичною пам’яттю. Ці регіони воскрешають своїми пам’ятками події й постаті визначних людей: поетів і філософів різних століть.

Одним із таких особливо важливих для історії літератури є «Ікомія» — сучасна назва міста Коньї. Довкруж, у радіусі 160 км, скупчилося багато пам’яток стародавнього мистецтва й архітектури. Пов’язані вони, зокрема, з іменами апостола Павла, Св. Фекли, Цицерона, Ренана, відкриттям невідомих міст V ст. археологом Рамсеєм наприкінці ХІХ ст., творчістю Д.Румі, Юнуса, Емре, Ходжі Насреддіна.

Нещодавно авторці цього матеріалу вдалося дістатися до найдавнішого поселення в тому місці, що на турецькій мапі позначене як «Бін бір кілісе» і в перекладі це район «Тисячі й однієї церкви». Ця пустинна місцевість біля вулкана «Карадаг» (висота 2300 м) вражає дикою красою, рожевим кольором гір і пагорбів, якимось фантастичним пейзажем і тишею. На гірському вулканічному плато «розкидано» в різних напрямках безліч кам’яних стародавніх V–VІІ ст. християнських храмів колишнього монастиря арх. Михайла. Це здебільшого базиліки з трьома нефами, позначеними витонченими колонами, особливої форми абсидами з олтарем на сході, трапезними... Справжній рай для археологів, бо тут можна простежити за спорудами розвиток ранньої християнської архітектури від V до ХІІ ст. Це був великий монастир (є свідчення, що його названо на честь арх. Михайла), а місто в V ст. звалося Барата. Зараз тут ніхто не живе й дістатися сюди важко. Це колишня так звана Галатія.

Тут розташовувався східний кордон візантійської імперії, сюди була прокладена дорога за наказом імператора Августа, тут стояв римський гарнізон для охорони. Певний час начальником – проконсулом – тут був Цицерон, який відзначав дикість, неграмотність місцевого населення, а географ Страбон, який побував тут, описав це «високе і холодне нагір’я, де ніколи немає тепла й води», тому криниці треба копати глибокі.

Аби просвітити мешканців Христовою вірою, приходив апостол Павло під час другої і третьої місіонерської подорожі. Це саме їм, «галатам», адресовано відомі послання апостола Павла «До галатів». Тут він знайшов друзів, послідовників, яких і охрестив. Це була родина Тимофія (якому тоді виповнилося лише 15 років), батьки його, мати Текла (Фекла), була охрещена тут і пішла за апостолом Павлом як учениця.

Аби увіритися особисто, що в цьому місці перебував апостол Павло, французький філософ Ренан верхи обстежив усю місцевість, побачив свідків – старовинні храми. Він був заскочений примхливими силуетами гір, «які визнали фантастичними, якби художник наважився зобразити їхні верхів’я, дивні конуси, ніби спиляні зубчастими пилками. Місцевість ця холодна й одноманітна, вона наводить смертну тугу».

Достовірність постаті апостола Павла була підтверджена археологічними розкопками в цьому місці, які проводив англієць Вільям Рамсей (1851–1939). У 1899 р. він написав книжку «Святий Павло: мандрівник і римлянин». Разом із ним на археологічних розкопках працювала англійка Гертруда Белл (1869–1926), типова представниця нових героїнь вікторіанської епохи. Вона була сестрою милосердя в сербській армії на Балканах, вивчила арабську та турецьку мови, досліджувала стародавній Ур.

На той час тільки починалося дослідження ранньої християнської цивілізації, приїхали французи та німці, складалися каталоги пам’яток Малої Азії, окремі пам’ятки, стели з написами ранніх часів (наприклад, 190 р., 216 р.) звозилися в новозасновані музеї. Їх можна побачити в археологічному музеї м. Коньї, де маємо багатюще зібрання хетських, античних, римських та християнських пам’яток. Тоді ж були відкриті храми м. Листри (Хатунсарай) – зараз Калістрія, м. Дербе, де проповідував апостол Павло разом із Варнавою (їх прийняли за богів Гермеса й Зевса). В музеї м. Коньї зберігається камінь із написом: на ньому ім’я єпископа м. Дербе Михайла. Збереглися й численні скельні церкви Сілістрії.

На північ від Коньї, між відрогами гори Теккелі, в маленькому селі з назвою Сілле зберігся візантійський храм 323 р., який заснувала сама імператриця Єлена. Він має внутрішні розписи вже ХVІІІ ст., що свідчить про тогочасне співіснування тут християн і мусульман. Розписи традиційні за іконографією, на склепінні – Христос Пантакратор, на зводах – мученики. Зараз їх реставрують за вказівкою Міністерства культури й туризму. Цікаво, що тут був іще й християнський монастир (він зберігся, зараз називається «Білий монастир») – імені Платона мудрого. Сюди, до його настоятеля о. Димитрія, часто приходив бесідувати поет Румі.

Місто Конья стало столицею сельджуків (назва від легендарного вождя Сельджука) і заснувало імперію. Сюди, рятуючись від монголів, збігалися люди з Середньої Азії й Ірану.

Саме ж місто Конья приваблює численних мандрівників як місце поховання, мавзолею, могили з надгробком видатного поета і філософа Джалоледдіна Румі. Тут музей, вулиці й готелі названі на його честь. «Мевляна» — «своїм», перським поетом його вважають і в Ірані, і в Таджикистані. Однак передовсім як засновник філософсько-релігійної течії, «ордену» суфізму, він шанується в Туреччині. Народився він у 1207 р. в м. Балх (нині північ Афганістану), в родині письменника, послідовника суфізму Бегаеддіна Валада. Коли йому було 11 років, через політичні події родина переселилася в Малу Азію, «Рум» (тому і псевдонім Румі).

Батька його запросив у Конью – тодішню столицю Сельджуцького султанату —освічений султан (сам писав вірші – рубаї) Алаеддін Кей-Кубад. З Ірану з’їжджалися сюди науковці, архітектори, музиканти. Батько мав чин шейха, викладав у медресе, проводив проповідницьку діяльність. Коли цей духовний лідер Коньї помер у 80 років (у 1231 р.), султан передав високий чин його синові. Д. Румі тоді було 24 роки.

Нещодавно було знайдено рукопис «Маариф», написаний батьком. Це збірник духовних настанов, питань і відповідей на кшталт щоденника. Це була улюблена книжка Д. Румі, він знав її напам'ять. Проте вже в ХІІІ ст. рукопис загинув, існувало лише кілька копій. Список 1549 р. знайдено в Тегерані, його передав іранський дослідник Фурузанфар у бібліотеку університету Стамбула, виданий це у двох томах у 1959 р.

З перської на англійську мову книжку вперше переклали у 2004 р. Колман Баркс та Джон Мойна, а в російському перекладі Олексія Орлова та Юлія Аранова вона надрукована у 2009 р. під назвою «Утопленная книга».

Румі удосконалював освіту в Дамаску й Алеппо, був знайомий із поетами-суфіями Аттаром, Саної, Шамседдіном Тебрізі, заснував у Коньї суфійське братство «Мавлаві» («мавляна» – вчитель, наставник). Він написав восьмитомний «Диван» – поезії, поему про втаємничену суть, єдину істину «Месневі» у 6-х томах (понад 26 000 бейтів–віршів) – своєрідну енциклопедію суфізму, причому вона була продиктована для читання вголос. Її читали напам'ять, а для цього були створені спеціальні школи – «Дар уль Месневі», той же, хто знав її напам'ять, отримував звання «Месневі» – хан.

Румі порівнюють із Ґете, а видання англомовних перекладів його творів перевершило наклади видань Шекспіра. Його погляди на пізнання Всеєдиного, тобто істини, духовного життя в істині, близьке до філософії українця Григорія Сковороди філософа ХVІІІ ст.

А. Кримський вважав Румі «найвизначнішим іменем у суфійській поезії». Син його, Султан Велед, став основоположником турецької літератури. Зараз, у щойно виданій першій хрестоматії – дослідженні українського тюрколога Григорія Халимоненка «Історія турецької літератури» (2009, видавництво Київського національного університету імені Т. Шевченка) – наводяться вірші Румі, написані конійським діалектом турецької мови в перекладі українською Г. Халимоненка.

Г. Халимоненко докладно досліджує техніку віршів Румі, вишукану образність та особливий звукопис, фоніку, мелодійність, ритмічність, зумовлені поетичною душею. Саме тому вірші супроводжувала музика. Сам Румі використовував музичний інструмент «ребаб» і «най». Останній нагадує нашу сопілку (улюблений інструмент Григорія Сковороди).

Румі закликав у віршах до любові до Бога, ігноруючи національні та релігійні відмінності. Для цього треба духовно вдосконалюватися, аби споглядати істинну красу – Бога. Краса Бога відбивається в усіх речах, і в красі жінки. Але земна любов нижча за любов до Бога, тому передається в символах, алегоріях. В Коньї в його обителі було започатковано обряд – ритуальні танці «сема», «зікр». Дервіші в довгому білому вбранні, згідно з розташуванням планет, крутяться навколо себе й одночасно навколо постаті в центрі, яка уособлює сонце («Шамс» – ім’я його друга, поета Шамседдіна Тебрізі з Ірану).

Астрономії та астрології надавалося велике значення, в пошані була планета Венера (Зухра), планета білого кольору, символ чистоти. Чумацький Шлях (іранський термін) називався ще Саманний шлях («солом’яний»).

Помер Румі 17 грудня 1273 р. За його домовиною йшли і християни, і мусульмани. Мавзолей був побудував у 1274 р. емір Сулейман Порване з дружиною (архітектор Бедреддін Табрізі). Високу трикутну вежу пізніше добудував Абдурахман, син дервіша Мехмета з м. Алеппо. Вежа-купол укрита зеленою майолікою, виготовленою в м. Кютах’я. Називається зелений купол «Куббу Хазра». Св. Хазр (чи Хізр) – це наш Св. Ілля, який високо шанується в Туреччині. Над входом напис (зокрема й англійською мовою), який у перекладі Г.Халимоненка з турецької мови звучить так:

«Прийди, хто б ти не був,

хай ти гяур, хай вогнепоклонник, хай язичник,

хай ти сто разів споганив себе каяттям,

ці ворота не є ворота безнадії» (з віршів Д.Румі).

У музеї, створеному пізніше, виставлені сорочки поета, халат, тюбетейка, капелюх своєрідної перської форми з молитовними написами на берегах, палиця поета зі срібним верхом. У кіосках продають збірники віршів поета англійською мовою (для численних туристів) у перекладі Р.Ніколсона, який досі вважається найкращим. Продаються і касети із записами суфійської музики. В день смерті поета — 17 грудня щороку в Конью приїжджає багато туристів на святкування пам’яті митця. Батько Джалаледдіна Велед похований поруч. Мати – в Карамані.

Велику роль у поетичному гуртку Д. Румі відігравала Гумедж-хатун, дочка султана Гіяседдіна та грузинської цариці Тамари. Вона замовила написати портрет Джалаледдіна грецькому художникові з Константинополя Айн уд Дауле. Перший портрет він виконав на весь зріст. Але портрет його не задовольнив. Тоді він створив 20 листів із портретом. Їхня подальша доля невідома, проте копія одного малюнка дійшла майже до наших днів. Ця єдина копія згоріла в пожежі в дервішській обителі Енікапе у Стамбулі в 1906 р. Численні малюнки Д.Румі на сучасних сувенірних витворах — це копії з тієї копії.

На великому пагорбі в місті розташовані мечеть і мавзолей, де поховані сельджуцькі султани – Алаеддін Кейкубад. Тут, у мечеті, різьблений з ебенового дерева мінбар (кафедра для проповіді) ХІІ ст., з якого виступав і батько Румі, і сам поет. Залишки палацу та охоронної фортеці збереглися лише частково. Звідси, з гори, починається головна вулиця міста – Алаледдін, яка спрямовує до музею Мовляни.

Також значну естетичну насолоду приносять різьблені з каменю (просто-таки мереживо з каменю), вхідні портали до мечетей переважно ХІІ ст. Вони були взірцем для нашого архітектора В. Городецького (будинок на Ярославовому Валу в Києві). Дивують і незвичної форми закінчення мінаретів (у вигляді вишуканих башт-ліхтариків). Виявилось, що вони зроблені французькими архітекторами у стилі бароко і датуються ХVІІ ст. Одні з найкрасивіших — мінарети мечеті Азизіє.

Мандрувати районом Коньї – це мимоволі занурюватися у світ поезії та літератури. Так, у селі Сарикой, поблизу м. Ексішехіра, розміщений мавзолей – місце поховання іншого видатного поета ХІІ ст. – Януса Емре (1239–1321). Сучасний музей було побудовано у 1971 р. за рішенням ЮНЕСКО на відзначення 650-ї річниці з дня смерті поета. На фасаді напис: «І будемо любити».

Юнус Емре також був поетом-суфієм, вважав себе учнем Д.Румі, проте писав тільки турецькою (огузькою) мовою. Його називають основоположником турецької літератури, її народної поезії, жанрів «текке» (суфійської лірики), дивану. Як наші кобзарі, він виспівував свої вірші народною мовою під акомпанемент «кобузу» чи «сазу». Любов – головна тема його поезій, але людське кохання – це лише сходинки до любові Бога. Його вірші в турецькому літературознавстві отримали назву «іляхі» – гімни коханню. І зараз це найпопулярніший поет у Туреччині, де його вірші співають навіть школярі. Літературні вшанування відбуваються в травні.

За 132 км від Коньї є село Акшехир (3000 мешканців), прославлене як рідне місто популярного в усіх східних країнах Ходжі Насреддіна (1208–1284). Тут його могила, пам’ятник (він сидить верхи на віслюкові) в центрі парку. Навколо – скульптурні зображення різних турецьких письменників. Взагалі ж Насреддін мешкав у невеличкому кишлаку біля села Сиврихисар, яке зараз називається село «Насреддіна Ходжа». Саме тут — етнографічний музей його імені з виданими книжками, ілюстраціями до його оповідань. Крім того, в музеї виставлені прекрасні килими, виробництвом яких особливо славиться Сиврихисар.

Гумор та анекдоти Насреддіна (літературний турецький термін «фікка») увібрав у себе народну мудрість, сміхову культуру Туреччини. Твори його були надруковані лише у 1837 р. у Стамбулі. В Україні вперше про нього написав А. Кримський. Стаття мала назву «Турецкие анекдоты в украинской народной словесности» і надрукована в журналі «Киевская старина» (1886, № 2–3).

Отже, описані в цій статті місця, оточені Таврськими горами, в центрі Анатолії були ніби оазою літературної творчості — поезії ХІІ–ХІІІ ст.