Леопольд Сенгор
1906-2001
Переклала з французької Ірина Сатиго, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра романської філології та перекладу, кафедра зарубіжної літератури та теорії літератури
Чорна жінка
Нага жінко, чорна жінкоВдягнена в колір життя, у форму краси!
Я виріс у твоїй тіні; ніжність твоїх рук зав’язувала мої очі.
І ось у серці Літа і Полудня я відкриваю тобі Обіцяну землю, з верхівки високої пропаленої ущелини
І твоя краса мене вражає у саме серце, мов блискавичний орел.
Нага жінко, темна жінко
Стиглий плід із пружною шкірою, темний екстаз чорного вина, вуста через які красномовні мої вуста
Савана із чистими горизонтами, савана що тремтить від палких ніжностей Східного Вітру
Тамтам вирізьблений, тамтам напружений що гуркотить під пальцями переможця
Твій низький голос контральто це духовний спів Коханої.
Нага жінко, темна жінко
Олія яку не здуває жоден подих, спокійна олія на боках атлета, на боках принців Малі
Газель на небесній прив’язі, перли це зірки на ночі твоєї шкіри
Насолоди ігор розуму, відблиски червоного золота на твоїй шкірі що переливчасто виблискує
У затінку твого волосся, запалюється моя туга у близьких світилах твоїх очей.
Нага жінко, чорна жінко
Я оспівую твою красу що спливає, силует який я утримую в Вічності
До того як заздрісна Доля тебе не перетворить у попіл щоби живити корені життя.
Сніг над Парижем
Господи, ви відвідали Париж у цей день вашого народження
Тому що він ставав мізерним і кепським
Ви очистили його нетлінним холодом
Білою смертю.
Цього ранку, аж до димарів заводу, що співають в унісон
Підносячи білі знамена
– Мир Людям доброї волі!
Господи, ви породили сніг вашого Миру світові поділеному Європі розділеній
Розірваній Іспанії
І Повсталий єврей і католик витягнув свої тисячу чотириста гармат проти гір вашого Миру.
Господи, я прийняв ваш білий холод що опікає гірше за сіль.
Ось моє серце тане мов сніг на сонці.
Я забуваю
Білі руки, котрі стріляли з рушниць що руйнували імперії
Руки що катували рабів що вас катували
Запорошені білі руки котрі дали вам ляпаса, нафарбовані запорошені руки що мені дали ляпаса
Впевнені руки що мене віддали самотності ненависті
Білі руки що вирубали пальмовий ліс що здіймався над Африкою, в центрі Африки
Прямі й жорсткі, Сара1 прекрасні мов перші люди що вийшли з ваших коричневих рук.
Вони вирубали чорний ліс, щоби зробити з нього лежні залізниць
Вони вирубали ліси Африки щоби врятувати Цивілізацію, тому що їм не вистачало людської сировини.
Господи, я не вийму назовні свою ненависть, я це знаю, для дипломатів які показують свої довгі ікла
І які завтра виміняють чорне тіло.
Моє серце, Господи, розтануло мов сніг на дахах Парижа
На сонці вашої ніжності.
Воно м’яке для моїх ворогів, для моїх братів із білими руками без снігу
Також із-за найніжніших рук, ввечері, на моїх палаючих щоках.
Молитва маскам
Маски! О Маски!
Чорна маска червона маска, ви маски біло-чорні
Маски із чотирма отворами звідки віє Дух
Я вас вітаю мовчанням!
Й не останнім тебе, Предок із головою лева.
Ви оберігаєте це заслане місце від жіночого сміху, від загаслих посмішок
Ви очищуєте це вічне повітря, в якому я вдихаю подих моїх Батьків.
Маски із обличчям без удаваності, без западинок й зморшок
Ви створили цей портрет, це моє обличчя схилене над вівтарем білого листа
Заклинаю вашим образом, вислухайте мене!
Ось помирає Африка імперій – це агонія жалкої принцеси
А також Європа із якої ми пов’язані пупком.
Зупиніть ваш незмінний погляд на дітях яким віддають накази
Які віддають своє життя мов злидар свою останню одежу.
Нехай ми відповімо присутні при народженні Світу
Так дріжджі необхідні білому борошні
Адже хто навчив би ритму світ загиблий від машин та гармат?
Хто видав би крик радості щоби розбудити мертвих та сиріт на світанку?
Скажіть, хто повернув би пам’ять життя людині із розбитими надіями?
Вони говорять нам про людей бавовни кави олії
Вони говорять нам про людей смерті.
Ми люди танку, чиї ноги зміцніють танцюючи на твердій землі.
зі збірки «Сутінкові пісні» (1945)
Молитва про мир
(для церковного хору)
Жоржу і Клоду Помпіду
«...Як і ми прощаємо винуватцям нашим»
Господи Ісусе, наприкінці цієї книги я підношу Тобі дароносицю страждань
На початку Великого Року, у світлі Твого миру на засніжених дахах Парижа
– Але я добре знаю що кров моїх братів знов забарвить червоним жовтий Схід, на берегах Тихого океану куди вриваються бурі й ненависть
Я добре знаю що ця кров є весняним узливанням яким Великі Митарі2 вже сімдесят років вдобрюють землі Імперії
Господи, у підніжжя цього хреста – і це більше не Ти дерево болю, але над Старим і Новим Світом розіп’ята Африка
І її права рука простягається над моїм краєм, і її лівий бік затінює Америку
І її серце це миле Гаїті, Гаїті що насмілилося проголосити Людину в очі Тирану
У підніжжя моєї розіп’ятої Африки вже чотири сотні років однак ще живої
Дозволь мені проказати Тобі Господи, її молитву про мир і про прощення.
ІІ
Господи Боже, пробач білій Європі!
І це правда, Господи, що протягом чотирьох століть просвітництва вона бризкала слиною і гавканням своїх собак на моїх землях
І християни, відрікаючись від Твого світла і спокою Твого серця
Освітили свою варту моїми пергаментами, закатували моїх віруючих, вивезли моїх докторів і науковців.
Їхній порох струсив у сяйві гордині рівнини і гори
І їх ядра досягли надр просторих імперій як світлий день, від Краю Заходу до східного Горизонту
І ніби мисливські угіддя, вони спалили священні ліси, витягли Предків і духів за їх мирні бороди.
І вони зробили з цієї таємниці недільну розвагу буржуа-сновид.
Господи, вибач тим хто зробив з курганів з макі, з моїх принців з ад’ютантів
Зі слуг з посильних і з моїх селян з робітників, з мого народу пролетарський народ.
Тому потрібно щоби Ти простив тим хто розпочав полювання на моїх дітей як на диких слонів.
І вони їх приручили батогом, і вони з них зробили чорні руки для тих у кого руки були білими.
Тому потрібно щоби Ти забув тих хто вивіз мільйони моїх синів в лепрозоріях їхніх суден
Хто викорінив двісті мільйонів.
І через них у мене одинока старість серед лісу моїх ночей і савани моїх днів.
Господи, скло на моїх очах запріває
І ось змія ненависті здіймає голову в моєму серці, змія яку я вважав мертвою...
ІІІ
Убий її, Господи, оскільки я мушу йти своєю дорогою, і я хочу зокрема молитися за Францію.
Господи, серед білих народів, місце Франції праворуч від Отця.
О! Я добре знаю що вона також Європа, що вона захопила моїх дітей як розбійник з Півночі волів, щоби здобрити свої землі очерету і бавовни, тому що негритянський піт це гній.
Що вона також несла смерть і гармати в мої мирні села, що вона налаштувала моїх людей один проти одного як собак що б’ються за кістку
Що вона назвала партизанів бандитами, і плюнула на їх голови з великими намірами.
Так Господи, пробач Франції що проголошує прямий шлях і крокує косими стежками
Що запрошує мене до свого столу і наказує мені принести свого хліба, що простягає мені праву руку а лівою тим часом забирає половину.
Так Господи, пробач Франції що ненавидить окупантів а сама мене поневолює
Що відкриває шлях тріумфу героям і поводиться зі своїми Сенегальцями як із наймитами, роблячи з них чорних бульдогів Імперії
Що є Республікою і віддає країни Великим Дилерам3
І з моєї Месопотамії, мого Конго, вони зробили велике кладовище під білим сонцем.
IV
А! Господи, викинь з моєї пам’яті Францію що не є Францією, ця маска ницості і ненависті на обличчі Франції
Ця маска ницості і ненависті для того до кого я ненавиджу – але я можу ненавидіти Зло
Оскільки мені небайдужа Франція.
Благослови цей зв’язаний народ що вже двічі зміг звільнити свої руки та насмілився проголосити пришестя бідних до влади
Що зробив з рабів вільних людей рівних і братерських
Благослови цей народ що приніс мені Твою Благу Звістку, Господи, і відкрив мої тяжкі повіки на світло віри.
Він відкрив моє серце до пізнання світу, показавши мені веселку з нових облич моїх братів.
Я вас вітаю мої брати: тебе Мухамед Бен Абдалла, тебе Разафімахатратра, і потім тебе там Фам-Ман-Туонг4, вас тихі моря і вас зачаровані ліси
Я вас всіх вітаю від католицького серця.
А! я добре знаю що більше одного Твого посланця зацькували мої жерці ніби дику тварину і влаштували велику різанину набожних картин.
І тим не менш можна було все виправити, тому що вони були, ці картини, від землі до Твого неба сходами Якова5
Лампою на чистому маслі що допоможе дочекатися світанку, зірками що передбачають сонце.
Я знаю що багато твоїх місіонерів благословили насильницьку зброю і склали золоту угоду з банкірами
Але потрібно щоби були зрадники та дурні.
V
О благослови цей народ, Господи, що шукає своє власне лице під маскою і не може його впізнати
Що шукає Тебе серед холоду, серед голоду що роз’їдає йому кістки та нутрощі
І наречена оплакує своє вдівство, а юнак бачить свою зганьблену юність
І жінка плаче о! за втраченим оком свого чоловіка, і матір шукає в рештках мрію своєї дитини.
О благослови цей народ що розриває окови, благослови цей зацькований народ що протистоїть ненаситній зграї можновладців та мучителів.
І разом з ним всі народи Європи, всі народи Азії всі народи Африки і всі народи Америки
Що спливають кров’ю і стражданнями. І посеред цих мільйонів хвиль, побач хвилясті голови мого народу.
І дай їхнім теплим рукам охопити землю сплетенням братніх рук
ВНИЗУ ВЕСЕЛКОЮ ТВОГО МИРУ.
Париж, січень 1945.
зі збірки «Чорні жертви» (1948)
Теддунгаль6
(гім для кори)
Салл! я промовляю твоє ім’я Салл! Фута-Дамги7 з Зеленого Мису.
Озеро Баїде освіжало наші ноги, і схудлі ми йшли Верхніми Землями Дьєрі8.
І дихав стражданнями хижий вихор на верхівках евкаліптів. Де ж ніжність зелені Весни?
Очі і ніздрі стомлені Вітром зі Сходу, наші горла глухо звучали на нестямний заклик грудей. Це була велика біда.
Ми йшли землями Дьєрі тяжкою ходою – крило синього коня для Хазяїв Сен-Луї – але наші ноги у прасі мертвих і наші голови посипані жалюгідним золотим пилом.
І з піску виповзали скорпіони, хамелеони всіх кольорів. І мавпячий сміх трусив дерево промов, як шкіру пантери ці засідки смугували ніч.
Тисячі засідок могутніх ворогів: кожен кущик приховує недруга.
Ми затягли пояси, зміцнили мури нашого серця, ми відкинули троянди і списи.
Троянди і рожі човники що ткали поеми і любовні пісні, витончені похвали юних дів у нічну пору коли земля холоне.
І їхня голова була золотою, місяць освітлював силует поеми.
О Хасонке9 прекрасна серед рівних, о велика бабка що сповільнила рух своїх крил на схилі Бакелю10
Аж до раптового руху що ламав тобі шию, у ритмі биття мого серця.
Твоя посмішка була ніжною під напівзакритими повіками, і гуркотали тамтами розмальовані у несамовиті кольори.
А! це серце поета, а! це серце жінки і лева, який біль приборкувати його.
І ми йшли як білі обранці. Замість їжі світле молоко замість слова роздуми про головне слово.
І коли настав час, я витягнув тверду набряклу судинами шию як пречудовий стовп.
Це був час вранішньої роси, спів першого півня прорізав туман, повернув людей з війни у їх четвертому сні.
Жовті собаки не гавкали.
І перед бронзовими воротами я мовив вибухове слово теддунгаль!
Теддунгаль нгаль Фута-Дамги з Зеленого Мису. Це був розрив видимого, і люди поновлені у своїй честі, речі у своїй правдивості.
Зелень і зелене Вало11 і Фута, квітуче полотно озер і жнив.
Текли довгі отари, молочні струмки в долині.
Честь Фута спокутана! Честь Королівства дитинства!
До Нью-Йорку
(для джазового оркестру: соло на трубі)
Так боязко спершу перед твоїми блакитними металічними очима, твоєю посмішкою вкритою памороззю
Так боязко. І смуток всередині вулиць до хмарочоса
Здіймаючи перелякані очі серед затемнення сонця.
Сірчане твоє світло і бліді колони чиї верхів’я разять небо
Хмарочоси що кидають виклик вихрам своїми сталевими м’язами і своєю закам’янілою шкірою.
Два тижні порожніми тротуарами Манхетена
– Наприкінці третього тижня вас охопила лихоманка за мить стрибка ягуара
Два тижні без колодязів ні пасовищ, всі птахи
Падають зверху раптово і мертві на високі рештки терас.
Не чути сміху заквітчаної дитини, її рука в моїй прохолодній руці
Ні материнських грудей, нейлонові ноги. Ноги і груди без поту і запаху.
Ні милого слова за відсутності губ, нічого крім штучних сердець оплачених твердою валютою
І нема книжок де прочитати мудрість. Палітра художника квітне кристалами коралів.
Безсонні ночі о ночі Манхетена! так схвильовані двома навіженими, тоді як клаксони оголошують порожні часи
І що темні води несуть гігієнічне кохання, як паводок трупи дітей.
ІІ
Ось час знаків і зведення рахунків
Нью-Йорк! ось час манни та ізопу.
Час слухати Господні тромбони, твоє серце б’ється в ритмі крові твоєї крові.
Я бачив в Гарлемі стугонливому від урочистих кольорів та палаючих ароматів
– Це час чаювання у фармацевта
Я бачив як готувалося свято Ночі під час втечі дня. Я оголошую Ніч чеснішою за день.
Це час чистоти коли на вулицях, Господь вирощує допам’ятне життя
Усі двоякі елементи сяють ніби сонця.
Гарлем Гарлем! ось що я бачив Гарлем Гарлем! Зелений бриз з полів народжується на бруківці зораній босими ногами танцівників Данс12
Хвилясті шовкові стегна та найважливіші груди, балет лілей та знамениті маски
У ніг поліцейських коней, плоди любові котяться повз низькі будинки.
І я бачив вздовж тротуарів, струмки білого рому струмки чорного молока в блакитному сигарному диму.
Я бачив вечірній сніг із неба немов бавовняні квітки і крила янголів і відьомський плюмаж.
Слухай Нью-Йорк! о слухай свій сильний мідний голос твій дзвінкий гобойний голос, закорковану тугу твоїх сліз що падають згустками крові
Слухай як вдалині б’ється твоє нічне серце, ритм і кров тамтаму, тамтам крові і тамтам.
Нью-Йорк! я кажу Нью-Йорк, дозволь долитися чорній крові у твою кров
Нехай вона змиє іржу з твоїх сталевих суглобів, як життєдайна олія
Нехай вона надасть твоїм мостам вигини стегон та гнучкість ліан.
Ось повертаються дуже старі часи, віднайдена єдність примирення Лева Вола та Дерева
Думка пов’язана з дією вухо із серцем знак із смислом.
Ось твої ріки вирують мускусними крокодилами і ламантинами з очима як міражі. І немає потреби вигадувати Русалок.
Але достатньо звернути очі до Квітневої веселки
І вуха, особливо вуха до Бога що сміхом саксофона створив небо і землю за шість днів.
І на сьомий день поснув міцним сном негра.
Елегія Посвячених
Ніч дитинства, блакитна Ніч білява Ніч о Місяцю!
Скільки разів тебе я закликав о Ніч! волаючи на берегах доріг
На берегах відчаю мого людського віку? Самотність! і ці дюни довкола.
І це була ніч виключного дитинства, густа немов смола. Страх згинав спину під гарчаннями левів
Згинав високі трави похмурого мовчання цієї ночі.
Вогонь із гілля ти вогонь надії! безбарвна пам’ять Сонця що бадьорило мою невинність
Заледве – мені потрібно було вмерти. Я руку ніс на своїй шиї, немов діва що тремтить у страху перед смертю.
Потрібно було мені вмерти через красу співу – всі речі виникають за течією смерті.
Уздріть же темряву на горлі горлиці, коли туркотять сині голуби
І злітають чайки мрії із жалібними криками.
Помремо й танцюватимемо пліч о пліч у сплетеній гірлянді
Нехай нас одяг не обмежує наші кроки, але сяє дар обітниці, блискавками попід хмарами.
Тамтам утворює поему! священну тишу. Танцюймо, спів збуджує кров
Ритм розганяє цю тугу що здавлює нам горло. Життя тримає смерть на відстані.
Танцюймо під тужний приспів, нехай здійметься ніч бажання над нашим незнанням над нашою невинністю.
Ах! померти у дитинстві, нехай помре поема розпадеться синтаксис, нехай зруйнуються усі слова що не суттєві.
Достатньо ваги ритму, нема потреби у словах-цементі щоб збудувати на скелі місто завтрашнього дня.
Хай вирине сонце із моря пітьми
Кров! Хвилі кольору світання.
Але мій Боже, скільки разів я волав – скільки разів? – ночами прозорого дитинства
Полудень-Самець це Духів час, коли всі форми звільняються від свого тіла
Мов дерева в Європі під зимовим сонцем.
Ось, кістки абстрактні, вони піддаються лише правилам компасу і секстанту.
Життя як той пісок просочується крізь пальці людини, кристали снігу замикають життя води
Водяна змія прослизає крізь марні руки очерету.
Дорогі Ночі дружні Ночі, і Ночі дитинства, серед таннів13 серед лісів
Ночі що виблискують присутністю, і віками, такі наповнені крилом і подихом
Живою тишею, скажіть скільки разів до вас волав я усередині мого віку?
Поема в’яне під полуденним сонцем, вона живиться вечірньою росою
І ритмує тамтам биття життєвого соку під ароматом стиглих фруктів.
Господарю Присвячених, мені потрібні я це знаю твої знання щоби збагнуть число речей
Ознайомитись з моїми якостями батька і отця сімейства
І точно виміряти поле зобов’язань, розподілити жнива не забуваючи робітника ні сироту.
Цей спів лише принада, він живить пухнасті голови мого стада.
Поема це птах-змія, вінчання тіні та світла на світанку
Вона здіймається мов Фенікс! вона співає розгорнувши крила, на різанині слів.
Зі збірки «Ноктюрни» (1961)
Перли
Білі перли,
Повільні краплі,
Краплі свіжого молока,
Скороминуще світло вздовж ліній телеграфа,
Уздовж довгих монотонних й сірих днів!
Куди ж ви йдете?
До якого раю? До якого раю?
Перше світло мого дитинства
Що я ніколи не віднайду...
Портрет
Ось і Весна Європи
До мене заграє
Мені дарує невинний аромат землі,
Посмішку фасадів на сонці
І сіру ніжність цих дахів
У милій Турені.
Вона іще не відає
Упертості моєї злості загостреної Зимою
Ні вимогливості мого владного негритюду...
Сьогодні,
Нехай мені вистачить посмішки
Окресленої твоїми спішними вустами,
Що губиться в приморській мрії твоїх очей
І рудий пагорб твого тремтячого волосся
На вітрі!
Сад Франції
Спокійний сад,
Суворий сад,
Сад з опущеними ввечері очима
У ніч,
Турботи й ремства,
Усі тривоги що шумлять у Місті
До мене приходять, зісковзують по рівних дахах,
Проходять до вікна
Похиленого, просіяні тонким і ніжним та задумливим листям.
Білі руки,
Витончені рухи,
Заспокійливі рухи.
Але заклик тамтама
що стрибає
горами
та
континентами,
Хто його заспокоїть, моє серце,
На заклик тамтама
стрибучого,
палкого,
настирного?
«Різні вірші»
І сонце
І сонце шар з вогню, похилий на червоному морі.
На березі хащі та прірви, я заблукав у лабіринті стежки.
Вона за мною йде, ця стежка висока й гордовита що дратує мої ніздрі
Вишукано. Вона за мною йде і ти за мною йдеш, мій двійнику.
Сонце занурюється в безодню
У надлишок світла, у здригання кольорів криків люті.
Пирога, тонка мов голка в безмежному спокійному морі
Весляр і його двійник.
Кровоточать піщаники мису Назе коли запалюється маяк Мамелі14
Вдалині. Печаль вершина до твоєї думки.
Я думаю про тебе коли я йду пливу
Сидячи чи стоячи, я думаю про тебе вранці та ввечері
Вночі коли я плачу, ну і так коли сміюся
Коли говорю із собою говорю і коли я мовчу
У радості та печалі. Коли я думаю і не думаю
Люба моя я думаю про тебе!
Я читаю «Дзеркала»
Я читаю Дзеркала, роман поему, драму я не знаю
Дзеркала як і Джерело колись, вже скільки років?...
«Але що вона подумає?... Кого вона впізнає?... Чи впізнає вона себе?...»
Схожий, всі речі були одноманітними і не були одноманітними.
Я йду за тобою на запах, мов хорт за антилопою в пісках
Вдихаючи твій дикий аромат, твій хрипкий голос і цей гортанний сміх
Що душить мене, і ритм прискорюється та задихається
І спів рветься з горла до мого горла
В улюлюканні твоєї краси. А! не твоєї краси
Я кажу що ця поділена земля що роздирає мене, і це місто
Мов тонкий аромат: всі суміші твоєї крові
Всі квартали міста, що співають в безліч голосів.
Цей роман що є поемою, ця поема що є драмою: твоя краса мене
Вражає коли я тебе шукаю, через твоє гармонічне тіло
У розриві що відкриє мені аорту
Первинну ідентичність тої смерті відродження.
Усе ще «Дзеркала»
Усе ще Дзеркала. І Негритюд15 і Античність. Дивовижно.
Жриця Таніт, годувальниця Карфагена розкішна безплідна
Великий жрець Амона Ра, у Фівах із сотнею воріт, що дає силу і сонце живим
Я сильний танок мужньої палиці, що викликає спалах
Сутінки такі сині з лісів, в яких народились архетипні образи.
Генерал та командуючий її арміями, я натягнув пружини її величі
Я порадив їхні руки, прикрасив золотом та слонової кісткою її тріумф, увінчав страусовим пір’ям.
Скажіть мені хто вкрав секрет Слова; у надрах печер, правдивість форм?
Вигадав постанови ритуалів та матрицю технік?
Адже нечувані слова я виростив мов нове зерно, і дзвони що ніколи не передбачиш
Новий лад танцювати форми, ритмувати ритм.
Жрице головний учитель, філософ художник чи поетеса, я вас покидаю всі мої ідеї
А! я ввібрав. Вона вирізнила мене щоб я був її принцем-слугою, або ж її несправжнім євнухом все одно?
Мої м’язи видовжуються коли моя хода легка.
Король мене вразив своєю Первісткою, що дихає моїми запашними ніздрями.
Так мої руки свіжі як літо, і моя лава прикрасила квітами її члени, зробила її сміливість нестримною.
Але чи важливо якщо гетеро з синіми губами, я ростиму твої мрії?
І ти мені відповіси:
- Тобі потрібно спалити Сорбонну, мій нічний Атлете.
- Але вона обрала спалити. Нехай її попіл удобрює лихоманки наших життів!
Зі збірки «Листи зимівлі» (1972)
(для джазового оркестру)
І
Хто сказав що я стійкий у своїй майстерності, чорний під червоним та під золотом?
Але хто сказав, мов хазяїн бияка та молота, хазяїн діунг-діунгу16 тамтама
Корифей танку, що зі своєю різьбленою рекадою17
Командував Червоними силами, краще ніж погоничі своїми дромадерами у довгій подорожі?
Вони гнуться такі м’які, і вітри і зливи сильні.
Хто сказав хто сказав, у цей вік ненависті й атома
Коли будь-яка влада є пилом будь-яка сила слабкою, що Над-Великі
Тремтять вночі у своїх глибоких бункерах від бомб і від бомб, коли
На небокраї сезону, я вдивляюсь у лихоманці у чисті вихрі
Внутрішньої люті? Але скажіть же хто сказав?
Із тамтамами з обох боків на краю оркестру, із чесними очима та безголосим ротом
І подібний до сільського юроду, я бачу видіння я чую настрій та інструмент
Але слова мов буйволів стада збентежені б’ються об мої зуби
І мій голос відкривається в порожнечу.
Замовкає останній акорд, я мушу все почати спочатку, все перевчити з цієї мови
Такої дивної й двозначної, і зустріти її з моїм списом зустрітися із монстром
Цією левицею-ламантином сиреною-змієм у лабіринті безодні.
На краю хору із першим кроком із першим подихом на листі моїх нирок
Я згубив свої губи віддав свого язика коту, я неочищений у тремтінні.
І ти кажеш моє щастя, коли я плачу Мартіне Лютере Кінг!
ІІ
Цієї ночі цього світлого безсоння, я згадую вчорашній день який був рік тому.
І було це восьмого дня, восьмого року нашого присвячення
Тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року нашої смерті-народження у Сен-Луї.
Сен-Луї Сен-Луї! Я пригадую вчорашній та позавчорашній дні, це було рік тому
У Метрополії Центру, на півострові човна що ріже
Цю гірку речовину. На довгому й широкому шляху мов переможному
Червоно-золоті прапори та стяги від надії тріскали, розкішні на сонці.
І під бризом радості, незліченний чорний народ святкував свій тріумф
На стадіонах Слова, місце відвойоване у своїй колишній поставі.
Це було вчора в Сен-Луї серед Свята, Серед Лінгуерців та Сигнар18
Молоді жінки дромадери, сукня відкрита на їхніх довгих ногах
Серед високих зачісок, серед спалаху зубів плюмажу сміху та напоїв. Раптово
Я згадав, я відчув тягар на моїх плечах, моєму серці, весь тягар минулого
Я подивився я побачив вицвілі одежі стомлених від посмішок Сингар та Лінгуерців.
Я бачу як сміх зривається, і зуби вкриваються синьо-чорною вуаллю губ
Я знов бачу Мартіна Лютера Кінга на землі, із червоною трояндою біля горла.
І я відчуваю у середині моїх кісток спустились голоси і сльози, ха! злилася кров
Чотирьох сотень років, чотирьох сотень мільйонів очей двохсот мільйонів сердець двохсот мільйонів ротів, двохсот мільйонів смертей
Марних. Я відчуваю що сьогодні, мій Народ я відчуваю що
Четвертого Квітня ти двічі убитий, Мартіне Лютере Кінг.
Лінгуерці о Сигнари мої прекрасні жирафи, що для мене ваші хустки і ваш муслін
Ваші тканини, що для мене ваші співи якщо цим не звеличити
МАРТІНА ЛЮТЕРА КІНГА КОРОЛЯ МИРУ?
А, запалюйте вогні Сигнари, зірвіть, ви, Лінгуерці свої перуки
Схожі й ви борці мої дівчата, нехай ви будете із попелу, закрийте скиньте ваші сукні
Щоби не побачили ваших ніг: всі жінки благородні
Хто годує народ своїми ніжними руками своїми ритмічними піснями.
І бійтесь Бога, але Бог нас вже вразив своєю жахливою шульгою
Африку важче за інших, а Сенегал за Африку
У тисяча дев’ятсот шістдесят восьмому!
ІІІ
Це третій рік це третя виразка, це як колись над нашим батьком Єгиптом.
Останнього року, ах, Господи, ніколи ти не був таким злим від часів Великого Голоду
І Мартін Лютер Кінг не був там більше, щоб оспівати твою піну і збити її.
У небі короткі попелясті дні, сірі мовчазні дні на землі.
Із гір Альмаді аж до укріплень Фонголімбі
До моря у полум’ї Мозамбіку, до мису Безнадії
Кажу я хаща червона і білі поля, і ліси мов сірники
Що тріщать. Мов великі припливи нудоти, ти витяг голод із надр нашої пам’яті.
Ось наші сухі губи розбиті тріщинами, це під Гарматаном19 багнюка боліт.
Життєва сила вичерпалася із джерела, цистерни дзвінко коливаються
До вуст бруньок, сік не піднявся щоби оспівати великодню радість
І зів’януть плоди на квітах листя не буде, і бджоли помруть.
Бог це землетрус це сухе торнадо, що реве мов лев із Ефіопії у день свого гніву.
Вулкани вибухнули із Едему, на три тисячі кілометрів, мов феєрверк на святі гріха
На святах Себоїму Содома Гоморри, вулкани спалили озера
Й савани. І хвороби, стада; і людей із цим
Адже ми йому не допомагали, ми не оплакали Мартіна Лютера Кінга.
Кажу я ні, це більше не капо20, не задуха не бочка не пес і не вапно
Розтертий перець та топлене сало, торба гамак темні справи, і сідниці на вітрі і вогні, це більше не батіг і не порох у сідниці
Кастрація ампутація розп’яття – вас обережно розчленовують, вам майстерно спалять серце на маленькому вогні.
Це постколоніальна війна що гниє від бубонів, знищена жалість кодекс честі
Війна на якій Над-Великі вас палитимуть напалмом за допомогою родичів.
У пеклі нафти, ці два з половиною мільйони вологих трупів
І без утішного вогню в якому всіх їх пожерти.
І Нігерія викреслена із земної кулі, немов Нігрітія21 протягом вже семи разів але семи разів по сімдесят років.
Над Нігерією Господь впаде, а над Нігрітією, голос Мартіна Лютера Кінга!
IV
Це було четвертого Квітня тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого
Одного весняного вечора у сірому кварталі, смердючому від бруду рудоочисників кварталі
Де грали у весну діти на вулицях, квітнула осінь у темних дворах
Грали блакитний шепіт струмків, співи солов’їв уночі в гетто
Сердець. Мартін Лютер Кінг їх обрав, мотель квартал сміття і очисники
Із очима в серці у ці весняні дні, ці пристрасні дні
Коли бруд тіла буде звеличений у світлі Христа.
Це був вечір коли світло світліше й повітря ніжніше
Надвечір в годину серця, у його цвітіннях у визнаннях із вуст у вуста, й органу й співів і фіміаму.
На балконі тепер золотавому, коли повітря чистіше
Мартін Лютер стоїть каже пастор до пастора:
«Мій брате, не забудь славити Христа у його воскресінні, і нехай його ім’я чисто співають!»
І осі навпроти, у домі переходу наруги та загибелі, так у мотелі Лотарингія
– Ах, Лотарингіє, ах, Жанно біла, синя, нехай наші вуста тебе очистять, подібно до фіміаму що здіймається! –
Ганебний дім темних осіб і бандитів, стоїть людина, і в руці його рушниця Ремінгтон.
Джеймс Ерл Рєй у бінокль споглядає Пастора
Мартін Лютер Кінг споглядає смерть Христову:
«Мій брате не забудь звеличити цього вечора Христа у його воскресінні!»
Він дивиться, посланець Іуди, оскільки з бідного ви зробили гієну бідного
Він дивиться у свій бінокль, і бачить лише ніжну шию чорну і прекрасну.
Він ненавидить горло золоте, що змінює флейту ангелів
Горло бронзове тромбон, що дзвенить над Содомом жахливим і над Землею.
Мартін дивиться на будинок напроти нього, він бачить хмарочоси зі скла та світла
Він бачить світлі голови завиті темні голови кучеряві, що квітчають мрії
Мов загадкові орхідеї, і сині і рожеві губи співають хором мов співзвучні органи.
Білий дивиться, твердий і точний мов сталь, Джеймс Ерл прицілюється і б’є в ціль
Влучає в Мартіна що падає вперед, мов ароматна квітка
Опадає: «Мій брате співайте чисто ім’я Його, нехай наші кістки тріумфують у Воскресінні!»
V
Однак коли випаровувало мов кадило серце пастора
І коли його душа злітала, напівпрозорим голубом що здіймається
Ось що я почув, за лівим вухом, повільне биття тамтама.
Голос мені каже, і його подих дере мою щоку:
«Пиши й візьми своє перо, сине Лева». І я бачив видіння.
І це було в прекрасну пору року, на горах Півдня як Фута-Джалону
У прохолоді тамарингів. І на пагорбі
Сиділа Істота що була Силою, виблискуючи мов чорний діамант.
Його борода розвивала сяйво комет; і біля його ніг
У синьому затінку, струмки білого меду, свіжих ароматів миру.
І я впізнав, навкруг його Правосуддя його Доброти, змішані обрані, і Чорні і Білі
Всі ті за кого Мартін Лютер молився.
Змішай же їх, Господи, під твоїми очима під твоєю білою бородою:
Буржуа і мирних селян, збирачів очерету й бавовни
І робітників із гарячими руками, і через них ревуть заводи, і ввечері вони сп’янілі від гіркої гіркоти.
Білі і Чорні, всі сини однієї Матері-Землі.
І вони співали у багато голосів, іони співали Хосанна! Аллелуйя!
Як у Царстві Дитинства колись, коли я мріяв.
І вони оспівували невинність світу, і вони танцювали на честь цвітіння
Танцювали на честь сил що ритмували, що ритмували Силу сил: здійснене Правосуддя, що є Красою Добротою.
І їх ритмічні биття ніг були мов чорно-білою симфонією
Що давили квіти й виноград, для весілля душ:
Сина єдиного із міріадами зірок.
І я побачив, бо я побачив, Джорджа Вашингтона і Філліса Уїтлі, вуста із синьої бронзи що проголосив свободу – його спів її винищив
І Бенджаміна Франкліна, і маркіза де Ла Файєта під його кришталевим плюмажем
Авраама Лінкольна що віддав кров свою, мов напій життя Америці
Я бачив Букера Т. Вашингтона Терплячого, та Уїльяма Е. Б. Дюбуа Нескоримого що пішов ставити свою могилу у Нігрітію
Я почув блюзовий голос Ленгстона Х’юса, молодого мов сурма Армстронга. Повертаючись я побачив
Поряд із собою Джона Ф. Кеннеді, гарнішого за мрію народу, та його брата Роберта, тонкі сталеві обладунки.
І я побачив – що я оспівую! – всіх Праведних Добрих, кого доля у своєму циклоні звалила
І вони стояли голосом поета, мов великі і стрункі дерева
Що стоять вздовж дороги, і серед них Мартін Лютер Кінг.
Я оспівую Малколма Ікс, червоного ангела нашої ночі
Очима Ангела співає Джордж Джексон, що сяє мов Амур без крил та стріл
Але не без муки. Я співаю зі своїм братом
Негритюд постає, біла рука у його живій руці
Я оспівую прозору Америку, де світло є поліфонією кольорів
Я оспівую рай миру.
Зі збірки «Великі елегії» (1979)
Сплін
Я хочу приспати твою хандру, моє кохання,
І щоби вона заснула,
Тобі прошепотіти цю стару мелодію блюзу
Щоб вона заснула.
Це меланхолійний блюз,
Ностальгічний блюз,
Блюз байдужий
І повільний дуже.
Це погляди дівчат чужоземних кольорів,
Жаліслива байдужість сутінок.
Це савана що плаче під місячним світлом,
Я промовляю довге соло довгим протяжним співом.
Це меланхолійний блюз,
Ностальгічний блюз,
Блюз байдужий
І повільний дуже.
Дар
Я прийшов принести тобі в дар свою любов
Весняну.
Вона червона мов вівтар
Жертвоприношень предків,
Пряма мов стовбур пальми,
Чиста мов золото Галаму22.
Я прийшов принести тобі в дар свою любов
На колінах.
Ми купатимемося в африканській присутності,
Килими осяйні та м’які із Томбукту23,
Мавританські подушки,
Дикі аромати,
Меблі з Гвінеї та Конго
Темні й важкі,
Коси такі густі мовчання,
Первісні й чисті маски на стінах,
Первісні й суворі.
І, дружнє світло, твоя ніжність
Пом’якшить одержимість цієї присутності
Чорної, дикої й червоної, о! червоної мов земля Африки.
«Загублені вірші»
Примітки перекладача
1 Сара – народність Чаду та Північного Камеруну.
2 Великі Митарі – натяк на римську історію, а саме на систему податей, та африканську колоніальну адміністрацію.
3 Великі Дилери – при колоніальному режимі право ведення справ у колоніях було широко надано приватним компаніям, натомість, держава зберігала право на землю.
4 Абдалла, Мохамед Бен, Разафімахатратра, Фам-Ман-Туонг – посилання на інші народи французької колонізації: арабів з Північної Африки, мальгашів з Мадагаскару та В'єтнамців.
5 Сходи Якова – біблійні сходи, що єднають небо та землю.
6 Теддунгаль – із серерської «честь».
7 Фута-Дамга – сенегальський регіон, населений плем’ям Фула. Східна частина Фута.
8 Дьєрі – високий край долини річки Сенегал.
9 Хасонке – назва народності мандінго, що проживає на сході Сенегалу та на заході Малі.
10 Бакель – місто, розташоване на ріці Сенегал, на кордоні з Мавританією.
11 Вало – регіон на півночі Сенегалу, який часто потерпає від повені.
12 Данс – плем'я на заході Кот д’Івуару, виготовляє гарні маски.
13 Танн – земля, яку вкриває море в період припливів. Танни, наповнені сіллю, через яку вони виблискують, уявляються серерам місцем перебування мертвих і духів.
14 Мамель – округ Сейшелів.
15 Негритюд – філософсько-культурна концепція негроїдної раси, якої притримувався Сенгор.
16 Діунг-діунг – королівський тамтам.
17 Рекада – жезл, командна тростина, власність короля чи вождя в доколоніальній Африці, була також символом королівського послання.
18 Сигнара – сенегальське слово, що походить від португальського «сенгора», дама. Прізвище Сенгора також походить від цього слова.
19 Гарматан – східний вітер, що приносить посуху та пил, що віє із Сахари.
20 Капо – привілейований ув’язнений у таборах Третього Рейху, що працював на адміністрацію.
21 Нігрітія – термін, вигаданий європейцями для позначення західноафриканських земель.
22 Галам – древнє королівство на північному сході Сенегалу.
23 Томбукту – область (провінція) в Малі.
