Микола ШАТИЛОВ, м. Прага
УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ МАЛЕНЬКОГО ЛОРДА*
Козаченко Святослав. Сьогодні я став моржем. Роман. – К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2011. – 208 с.
Не гадав, що після плину багатьох і багатьох літ доведеться спам’ятати широко вживаний критикою 60-х вислів «молодіжна проза». А прочитав роман Святослава Козаченка «Сьогодні я став моржем» і... довелося.
Читав, сказати правду, з чуттям носталгійним, та водночас і з чуттям відкривача чогось незнайомого. Може, нового й удатного письменника... Може, нового соціяльного явища, ним студійованого... Укінці виявилося, і того, і того.
Чим викликано носталгію? У Козаченка, як і в давніх його попередників, те саме епатування читача; той самий штукарський стиль і письменникової оповіді, і монологів-діялогів; той самий міський жарґон; ті самі клички замість імен; та сама залюбленість в чужоземщині й хизування її знанням...
Се все подано з урахуванням часових змін, але, як той каже, «сума доданків не змінюється», і «Сьогодні я став моржем» – роман понад усякий сумнів чисто молодіжний не лише тому, що всім його персонажам по вісімнадцять або не набагато більше.
Видавнича анотація повідомляє: «Незважаючи на абсурд, який оточує головного героя, ця книжка людяна і бентежна, як світло і любов». Ну, світло, а з ним і любов, лишімо на боці (ах, як романтично!), людяність і бентежність знехтуємо (геть-то не ключові чинники!). Абсурд – згода! Але питання: де саме оточено ним Мáрка? У сім’ї? У школі? На вулиці? У товариському гурті? Перегорнувши останню сторінку, висновуєш: усюди! А коли так, се не є «оточення», а доказ на те, що й сам Марк є виплодом абсурдної спільноти.
«Молодіжність» Козаченкової прози інакша, ніж та, що була перед півстоліттям. Та непомильно сприймалася як протест проти нікчемних совєтсько-большевицьких ідеалів з їхнім «кодексом будівника комунізму» та іншою ідеологічною мішурою. Доба була маячлива, але її маячливість мала свою, хай і спотворену, логіку. Сьогоднішня – в українській інтерпретації – маячливість є алогічна, що й спричиняє майже безвиняткову абсурдність тих чи тих життєвих ситуацій. А «молодіжність за Козаченком» їх і віддзеркалює.
Без неї чи й спромігся б він показати, як людська особистість, себто той самий Марк, зійшла на пси, і то не тим, що мала негідне «оточення», а тим, що від самісінького народження несла в собі ген соціяльно-національної деґрадації.
Дитя епохи!
Святослав Козаченко змусив мене згадати не тільки «молодіжну прозу» 60-х, а й дуже почитний в ті самі шістдесяті роман норвежця Юхана Борґена «Маленький Лорд». То була історія мисливого, кебетного, шляхетного (на око!) й усіма обожнюваного хлопчика, який сміявся зі своїх палких прихильників і брав їх під ноги, щоб, убившися в пір’я, стати діткнутим усіма блудами пакосником.
Марк – українська версія «маленького лорда». Версія – наголошую! – не подоба. Та подоби марно було б і чекати. Норвегія на початку двадцятого століття – звичайна країна, людність якої говорить своєю, норвезькою, мовою, Україна ж на початку століття двадцять першого – театр абсурду. Марк здатен на альтруїстичні чини, здатен навіть на бунт, але і те, і те завше залишатиметься в межах театральних лаштунків.
Ось приклад Мáркового бунтарства – монолог, з яким він звертається до коханої Мілени. (Для довідки: Мілена втекла від батька, якому гроші «з повітря» аж так забили памороки, що він забрав собі в голову купити й тіло власної дочки.) Отже, монолог:
«Я стану месником! Ми створимо Партію Снайперів і будемо нищити таких, як твій батько, і ще гірших за нього, ніби наляканих гієн! Думаєш, я один такий? Нас десятки, сотні! З кожною хвилиною ми виходитимемо з берегів, як бурхливі ріки! Хто захистить твою честь і честь десятків зневажених? Влада? Суспільство? Силовики? Куплена преса?».
На око заколот – куди твоє діло, а на ділі – нісенітниця. У Мáрка, як і в Мілениного батька, кишені напхано «повітряними» банкнотами, й дівчаток у свої вісімнадцять устиг він купити не менше, ніж той. Месник? Авжеж, ні! Маленький лорд місцевого роблива...
Завзявшися гранично вигострити нісенітність всього, що коїться з нами і навколо нас, Козаченко де-де перетягає струну, і се може вилізти йому боком. Мало не вилізло, бо я початками наставився писати за погане знання мови, та вчасно стямився. А стямитись помогла знайома романістка, в якої персонажі балакають – один московською, другий українською. Спитав, з чого сей макаронічний стиль, відказала: «А так у житті...».
Козаченкова мова не є українська. Се так зване київське койне: безліч росіянізмів, сила скалькованих з московщини ідіом, відсутність кличного відмінку, що надто помітно в діялогах, які займають у тексті багато місця і які, до прикладу казавши, виписано нівроку. Нема чого гріха крити, «київське койне» – мова більшини – від Шостки аж по Ізмаїл – городян, та се, звичме, не є підстава для того, щоб на койне збивався й письменник. Ба якщо він і заходився вигострювати вияви національного занепаду. Засада «як у житті» не є мистецька засада.
Крім «перетягання струни», закинув би Козаченку і певний брак композиційного вміння (сям-там «губить кінці»), і невсебічне замальовання позитивних характерів: антиподи Мáрка – Мілена та Михайло – виглядають на його тлі непереконливо.
Має текст і редакторські хиби та хибочки. Десятки сторінок рясніють прислівником «зараз», якого вжито найчастіше помилково – у значенні «тепер», та редакторового ока се втікає. Як утікає й багато чого іншого. Нехлюйське редагування – біда всіх українських видавництв. Редакторів-від-Бога і вдень з свічкою не найдеш. Словом, як сказав був критик, який не цурався гумору:
живе міноґа,
ренет жує,
талант – від Бога,
а Бог, він є?
Коли ж говорити про талант самого Святослава Козаченка (а говорити треба бодай тим, що роман «Сьогодні я став моржем» – дебютний), то «Бог, він є!». Святослав Козаченко вміє писати, вміє спостерігати життя, вміє спостережене аналізувати, вміє відділяти зерна од плевел, що й дозволяє мені назвати автора молодіжного роману не молодим письменником, а – письменником.
*Зберігаємо правопис автора.
