Перлини світової поезії в перекладах Дмитра Павличка

ЗІ ШВЕДСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЕРІК КАРЛФЕЛЬД

(1864—1931)

Я — ГОЛОС ПІСНЯРА

Я — голос пісняра у просторах пустизни.
Блукаючий вогонь, над водами вогонь;
Луни пісень нема — йде тиша навдогонь,
І гаснуть іскорки на березі вітчизни.

Я — осені листок, що гнаний без пощади
Шаленим вихорем. Не знаю, де впаду, —
Чи на вершину гір, чи десь в глухім саду?
Мені однаково. На те немає ради.

* * *

Якщо в моїх піснях лунає гомін бурі,

Чи жайворонка спів, чи тихий шум струмка,

Чи грають радощі весни, як звук лазурі.

Коли з-під криги б’є розбуджена ріка,

Чи лісу грізний гул, а чи пташат квиління, —

То наших правіків співучі голоси,

Що йдуть з минулого в наступне покоління

За дзвонами саней, і плуга, і коси.

КАРІН БОЙЄ

(1900—1941)

ХМАРИ

Подивіться на вежі хмар, на їхні верхівки,

що гордо виблискують догори, білі, наче білий сніг!

Як спокійно вони просуваються вперед,

щоб зрештою зникнути,
м'яко розчинитися в тумані з прохолодних краплин дощу!

Величні гори — живучи або помираючи —
радісно рухаються вперед під блискучим сонцем,
без натяків на незручності у відкритому морі,
вони рухаються повагом, тихо роблячи свою справу.

Якби ж я так само, незважаючи на пишноту фестивалів,
могла піднятися на висоти, де галасу світу вже не чутно,
і, незважаючи на безумний шторм навколо мене,
носити золоту гірлянду сонця на своїх скронях!

ПАДАЮЧА РАНКОВА ЗОРЯ

«Падай, — сказав Господь, — падай,
уперта ранкова зоре! Так,
Я з радістю надаю тобі темноти,
тобі, найдорожча Мені з усіх!»

«Падай, — сказав Господь, — падай,
вогню палаючої бірюзи!
Радій у глибинах довгих тортур,
Піднімай фортецю своєї чорної стіни!»

«Падай, — сказав Господь, — падай,
ти, яка спізнаєш усе зло,
чи захочеш повернутись, як завжди?
Ти, хто найближча Мені з усіх?»

ДЕРЕВО ПІД ЗЕМЛЕЮ

Під землею дерево росте —

це міраж, що мене переслідує,

пісня живого скла, палаючого срібла!

Як темінь, що зникає на світанку,

має розтанути будь-який тягар,

коли впаде із листя хоч краплина пісні.

Це мій неспокій, моє страждання,

що просочується до мене з-під землі,

де мучиться дерево поміж тяжкими пластами.

о вітре ранішній! О сонця сяєво!
Відчуйте агонію дерева,

що обіцяє рай здивувань і пахощів!

Куди ж ви йдете, стопи,
слабкі чи могутні,
що од вас земна кора
тріскається і віддає жертву?

Рятуйте дерево, майте жаль до нього!
Майте жаль до дерева — я кличу вас
із чотирьох сторін світу!

Чи будемо чекати на поміч Бога?
Якого, власне, бога?

* * *

Всесвіт — то сплячого Бога сновидіння.
Ранкове світло сповиває душу ніжністю,
Ще пливуть учорашні відблиски —
З тих часів, коли сяяття світу
Не сліпило заснулих очей.

Зустрічає нас наприкінці дороги
Той, в чиєму житті ми зайві.
Він дихає жахом, нам незрозумілим,
Що надійшов з-поза кордонів мислі,
З чужих для нас світів.

Сновидцю, просимо Тебе: продовж Свій сон,
Допоки він не стомить Тебе,
Або збудись бодай на день —

і в плоть поодягай Свої творіння!

ДОЗРІЛІСТЬ ПЛОДУ

Світ спочиває на моїх колінах, як дозрілий плід.

Він дозрів цієї ночі.

Лушпина його — тонка, блакитна плівка,

кругла, як мильна бульбашка;

сік його солодкий і пахучий —

гарячий потік сонячного світла.

Як плавець, я занурююсь у прозорий Всесвіт,

охрещений зрілістю, народжений

для могутньої досконалості.

Пробуджена до дії, невагомої, як вибух сміху,

я розтинаю золоте медове море,

що жадібно жде моїх гарячих долонь.

МІЦНІСТЬ

Лиш той невразливий і неприступний,

хто зрозумів суть старої мислі:

немає щастя ні нещастя,

бо все, що є на світі, то — життя і смерть.

Коли ти це збагнеш

і перестанеш гнатися за вітром,

коли ти це збагнеш

і перестанеш боятись урагану,

вернися, проголоси ще раз для мене:

немає щастя ні нещастя,

бо все, що є на світі, то — життя і смерть.

Я почала повторювати це, коли зміцніла духом,

і перестану це повторювати, коли віддам останній подих.

О тайно вислову і глибино старої мислі,

що так багато відкриває нам, живим!

ГАРРІ МАРТІНСОН

(1904—1978)

ЯЛІВЕЦЬ

Тихо стоїть біля каменя

з вересом у злагоді.

В гущавині колючої хвої

роєм стоять ягоди,

як ув’язнений постріл шротом.

Його ніщо не переможе.

І північні вітри він прочісує щіткою.

Галузки його, немов сухожилля.

Хоч би й неврожай, — витримає,

а ще пахне, ще має принаду.

Хворобам і підлогам він готує настил

і доброю горілкою він пахне

там, де стоїть, міцний і приязний,

затиснутий поміж сіре каміння...

1945

ДОЩОВЕ ЛІТО

Коли літо вже досить наддерте,

не приховує своїх чутливих місць.

Його листя і черешки

міняються місцями і вирушають в дорогу.

Дерева починають пошепки розмовляти

в листопадовому шумі.

Спрацьований джміль

втрачає раптом опору

і, вкритий

прозорою шкіркою хітину,

падає з буревійного капелюха осені

на землю.

1973

ВЕРЕСНЕВИЙ РАНОК

Мох насичувався вологою теплого місця.
Верба рибу ловила в озері на листочки гострі.
На мисі, протятому вулицею місяця,
Камінь зіперся, як на власний острів.
Ніч проминула, як сновидіння чари
Між млою існування і тління.
Смуги місяця на струмку часу грали.
Хвилі — на арфах із каміння.

1973

ДРАГОВИНА

Падає світло на побляклі купини,

потрапляє на життя в коріннях,

лоскоче личинку, будить оводів

із зимового сну — назустріч

весняному ранку.

Пора приготуватися до ранкової

гімнастики,

напнути щупальця,

огріти свій інстинкт,

знайти характерні ознаки

свого буття,

зв’язати те, що було,

з тим, що буде.

Тепер, насвітанку,

повертається вміння.

Тепер теплінь, тепер настає час.

Прозорі крильця

складаються делікатно,

і покликаний розбудженим

інстинктом

овід разом зі світлом

летить до сонця.

1973

КОРОНА ВЕРБИ

Той, хто бачив велику вербу, гучну і розквітлу,
зустрівся з урочистістю весняного сонця й дерева.
Часто буває, що люди зупиняють хвилину
і слухають хори бджіл на вербі,
що співають у її золотисто-пухнастій короні.
Ті, що це бачили, повертаються додому
ощасливлені, ніби врятовані.
Поблагословлені, вони годинами розмовляють
тільки про чудо вербової корони.

1973

ВІЛЬХИ

В дощові тижні весни

вільхи купаються спокійно

довкола потоку.

Заходячи в струмені води, отінюють його

поважними мріями.

Вільха очікує весни, що приходить,

І терпляче стоїть на гострому вітрі.

У блакитному сяйві галуззя раз по раз чути весну,

Подібно до диму з накритого, скислого вогню.

Вільха з помаранчевим стовбуром чекає,

доки трава не зазеленіє над потоком

і не з’явиться перший зблиск болотної калюжниці.

Тоді поважна міна вільхи обертається

на поважність літнього дерева.

1975

КУПИНА

Купина притягає сонце

і звільнює тихо й поволі

мерзлоту з нутра землі.

Весняним подихом, наповненим теплом,

Сама себе заохочує рости.

Близькі підсніжники тримаються міцно,

виразно дрижать на весняному вітрі.

Капіж із покрівлі починає вибивати такт

об порожню бочку.

ТОМАС ТРАНСТРЬОМЕР

(Нар. 1931 р.)

ПЕРЕДМІСТЯ

Люди в бавовняних одежах земельної барви

встають із ровів.
То місце посереднє, мертвий пункт, ні село, ні місто.
Крани на горизонті хотіли скочити далеко,

але годинники — проти.
Розкидані бетонові плити хлепчуть світло

зимними язиками.

Автомобільні заводи закладено в давніх стайнях.
Камені кидають тінь таку гостру, як брили

на поверхні Місяця.
І такі терени стають щораз більшими,
наче ґрунт, куплений за Юдині срібняки,
«гончареве поле, де хоронять чужих».

ПОРА

Гасять лампу і білий абажур мигоче
хвилину, доки розпливеться останнє світло,
як пігулка в склянці води. Тоді ширяють.
Стіни готелю пнуться в темне небо.

Жести пристрасті мліють і настає сон,
але їхні найпотаємніші думки пов’язуються,
як два зіткнуті кольори, поєднані
на вологій картині учнівського образка.

Все — темнота і тиша. Але місто підходить ближче
цієї ночі. Із загашеними вікнами. Будинки прийшли.
Стоять близько один біля одного, скупчені, —
юрма, на обличчі якої нема жодного виразу.

ШІСТЬ ЗИМ

1

В чорному готелі спить дитина.
А надворі — зимова ніч:
Пливуть окаті крижини.

2
Еліта померлих закаменіла
на цвинтарі Св. Катерини:
вітер тремтить при арктичній зброї.

З

В часах війни, як я лежав хворий,
виросла велетенська бурулька за вікном.
Сусід і гарпун. Спогад без пояснень.

4

Лід звисає з краєчку даху.
Бурульки: ґотика догори ногами.
Абстрактне бидло, вим’я зі скла.

5
На бокових рейках порожній залізничний вагон.
Нерухомий. Геральдичний.
З мандрами в кігтях.

6

Вечір. Сніги переблиски. Світляна медуза
виринає перед нами. Наші усміхи
дорогою додому. Отакий чарівний шерег.

РОМАНСЬКІ АРКИ

У велетенському романському храмі тислися туристи.

Відкривалося склепіння за склепінням — без освітлення.

Тремтіло полум’я декількох свічок.

Обняв мене янгол без обличчя

і зашептав крізь усе тіло:

«Не встидайся того, що ти людина, пишайся!

У твоєму єстві відкривається склепіння за склепінням

без кінця.
Ніколи не будеш готовий, і так має бути!»
Я був сліпий од сліз,
і вивели мене на сповнену сонця площу
разом з містером Джонсом, паном Танакою
та сеньйорою Сабатіні,
а всередині тих людей відкривалося

склепіння за склепінням — без кінця.

7 БЕРЕЗНЯ 1979

Маючи вже досить усіх, що приходять зі словами, —

зі словами, але, не кажучи нічого,

подавсь я на засніжений острів.

Пустизна не знає слів.

Незаписані сторінки тягнуться на всі боки!

Я натикаюся на сліди копитець у снігу:

Мова, хоч жодного слова немає.

РОSТLUDIUM¹

Я волочуся, як драга по дну світла.

Все вона прикриває, що мені непотрібне.

Стомлене обурення, жагуче знеохочення...

Вбивці хапають каміння, Господь же пише на піску.

Тихі кімнати.

Меблі, готові до злету, в місячнім сяйві стоять.

Обережно себе покидаю,

Іду крізь ліс незаряджених стрільб.

РЕЙКИ

Друга ночі, місяць. Потяг призупинився
серед рівнини. Далеко світлечка міста
моргають, холодні, на горизонті.

Це так, як хтось колись бреде так далеко в сон,

що, повернувшись до кімнати,

вже ніяк не пригадає, що був там.

Або як хтось колись так зануриться у недугу,

що дні давно пережиті вже схожі на рій світелечок,

холодний, ледь помітний на горизонті.

Потяг стоїть цілком нерухомо.
Друга година. Повня. Декілька зір.

АІК МАІЬ

Шукаючи поштової скриньки,
я ніс листа через місто.
В пущі з каміння й бетону.

Літаючий килим марки,
хитливі букви адреси,
плюс під печаткою моя правда,
ширяюча понад морем.

Атлантики ряхтливе срібло.
Гори хмар. Рибальський катер,
як виплюнута кісточка оливи.
І блідий шрам за кілем.

Тут внизу триває робота.
Я часто поглядаю на годинник.
Тіні дерев — то чорні цифри
у цій захланній тиші.

Правда на землі відпочиває,
та ніхто не наважиться взяти її.
Правда лежить на вулиці.
Ніхто не зробить її своєю.

ГРУДНЕВИЙ ВЕЧІР

Ось я надходжу, людина-невидимка, може, обтяжена
великою пам’яттю, щоб жити власне тепер.

Я проїжджаю
повз недіючий білий костел — всередині

стоїть дерев'яний святий,

усміхнений, безпорадний — начебто хтось

забрав йому окуляри.
Він сам. Все інше — то тепер, тепер, тепер.
Право тяжіння, яке притискає нас
до праці вдень і до ліжка — вночі. Війна.

1972

ДЗВІН

І дрізд виспівав свою пісню на кості мертвих.
Ми стояли під деревом і відчували,
що час провалюється і зникає.
Церковний двір і двір шкільний зустрілися

і зайшли один в одного,
немов два потоки в морі.

І музика церковних дзвонів здійнялася до чотирьох вітрів,
народжених легесенькою силою пароплавів.
Позаду себе на землі вона залишила могутню тишу.
І спокійні кроки дерева, і спокійні кроки дерев.

МІСЦЕ В ЛІСІ

По дорозі туди була пара переляканих крил, що
гуртувалися, — оце й усе. Ти ідеш на самоті. Високий
будинок, збудований всуціль із тріщин, будинок, що
вічно хитається, але не може впасти. Тисячосильне
сонце випливає крізь тріщину дому. У цій грі світла
закон гравітації діє навпаки: будинок тримається якорем
за небо, щоб не впасти, і падатиме вгору. Там ти
можеш розвернутись. Там ти можеш горювати. Там ти
можеш зустрітися з декотрими старими правдами, що
зачинені в комірчині. Ролі, які я маю й ношу глибоко в
собі, виринають, висять, наче висохлі черепи у батьківській
хатинці на якомусь загубленому меланезійському острівці.
Дитяча аура кружляє навколо огидних трофеїв.
Так м’яко в лісі!