Від редакції: 28 вересня в Україні набув чинності закон «Про освіту». Законом передбачено, що представникам національних меншин України гарантується право на навчання в комунальних закладах для здобуття освіти поряд із державною мовою відповідної національної меншини. Це право реалізується через класи (групи) з навчанням мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою. Міністри закордонних справ Болгарії, Греції, Румунії та Угорщини заявили, що занепокоєні прийняттям в Україні нового закону про освіту й мають намір звернутися до Ради Європи і ОБСЄ. Згодом Угорщина вирішила блокувати будь-яке подальше зближення України та ЄС через підписання закону «Про освіту», а також попередила Україну про можливі санкції в разі невідкликання цього закону. Сподіваємося, що цей матеріал знаного українського літературознавця буде осмислений і в колах угорської діаспори в Україні, і в дипломатичному середовищі Угорщини.
Нарешті з’явився закон України «Про освіту». Його прийняла Верховна Рада (2017. — 5 вересня), підписав Президент України П. Порошенко. Попри те що цей Закон, який має ввійти в дію наступного року, не ідеальний, навіть «парадоксальний» (за браком графи «національність» у паспортах обстоюється статус нацменшин; не з’ясовано, що таке «корінні народи» в Україні, який статус серед них посідають українці; де поділася титульна нація), він позбавив сенсу антиукраїнський закон Колєсніченка-Ківалова, писаний на замовлення Кремля, а головне — відкрив простір для законного функціонування української державної мови, що пережила не одне століття дискримінації і лінгвоциду, для усвідомлення її як «оселі буття» (М. Гайдеґґер) нації, як одній з гарантій національної безпеки, а національним меншинам надана можливість реалізувати свої культурницькі й лінгвістичні потреби «в комунальних закладах освіти».
Чи може хтось назвати подібний закон в інших країнах? Однак він викликав невдоволення, як свого часу закон Центральної Ради (перед проголошенням Четвертого Універсалу), за яким було забезпечено можливість вільного розвитку національних меншин, визнано чотири державні мови — українську, російську, польську, єврейську. Досвід України тоді ніхто не підтримав. Ні більшовицька Росія, закомплексована на демагогії свободи (в класовому розумінні), ні Польща, яка щойно позбувалася колоніальної залежності, ні Угорщина, ні Румунія навіть не припускали такого гуманістичного вчинку.
Здавалось би, державницьке рішення сучасної України мало б викликати підтримку світової спільноти, адже така практика поширена у багатьох країнах. Однак, як не прикро, майже нічого не змінилося. Світ, на жаль, не порозумнішав, як і раніше, не годен чути іншого. Тому не став несподіванкою спротив Угорщини, Румунії, Польщі, Російської Федерації, навіть Греції й Болгарії українському закону «Про освіту», що зумовив навіть, як повідомляє очільник угорського МЗС П. Сійятро, формування угорсько-румунського «єдиного фронту» на захист угорців й румунів в Україні, до речі, забезпечених рідномовними школами, на відміну від українців, які в тих країнах не мають жодної своєї школи, як і в Росії.
Дійшло навіть до погроз, коли уряд Угорщини звернувся до Верховного комісара ООН із прав людини розслідувати ситуацію, погрожуючи Україні перекрити шлях в ЄС. У таких діях більше політики, а не мовного інтересу. Українська Всесвітня Координаційна Рада на круглому столі в Будапешті (29 вересня) аргументовано спростувала домагання Угорщини.
З Угорщиною все зрозуміло: наступного року мають відбутися вибори і партія Фідес сподівається на перемогу у разі залучення до цієї акції двопаспортних угорців («золотий резерв») за межами своєї країни. Аналогічна ситуація очікується і в Росії, що покладається на культивований нею «русскій мір».
Культурно-мовна експансія приховує в собі претензії на українські землі, де компактно проживають угорці, румуни, росіяни та ін., іноді програмує небезпечні конфлікти, класичним прикладом яких може бути англо-бурська війна, або «порятунок» німецькомовних громадян в Судетах чи «русскояхзичних» у Криму, на Донбасі й Луганщині. Справа не в мові, а в політичних іграх, в екпансіоністських зацікавленнях сусідів, які загрожують цілісності України.
Інша річ, якби лінгвістичними справами займалися мовознавці, а не політики, далекі від розуміння мовної специфіки, але нині, як і завжди, ніхто не дотримується сковородинського принципу «спорідненої діяльності. Безпідставні й упереджені претензії сусідніх держав до закону «Про Освіту» України засвідчують втручання у її внутрішні справи, суперечать Рамковій конвенції на захист національних меншин (1955), Гаазьким рекомендаціям щодо їх прав на освіту, перешкоджають їх інтеграцію в українське суспільство.
Попри те що Рада Європи підтримала закон «Про освіту» України, здається, світова спільнота знову наступає на старі граблі, не взявши повчальних уроків з минулого, коли дехто прагне «реваншу» коштом іншого.
Свого часу О. Довженко в кіноповісті «Україна в огні» устами Ернста фон Краузе дивувався відсутності в українців історичної пам’яті (кажуть, що із ЗНО знято «Історію України» — чи так?; це небезпечно), що, вивляється, властиво не тільки їм, коли історію, якою вона була насправді, не хочуть знати, або міфізують її. Тому, аби зрозуміти інсинуації довкола цілком виправданого українського закону «Про освіту», варто придивитися до минулих подій, зокрема періоду міжвоєнного двадцятиліття, розглянути їх в комплексі, а не тільки в мовному (освітньому) аспекті.
Після Першої світової війни, на відміну від інших слов’янських народів, що вибороли власні національні держави, Україна пережила трагічне розщеплення. Ставши здобиччю Польщі, Румунії, Угорщини, червоної Росії, модифікованої в СРСР, вона втратила шанс відбутися повноцінним суб’єктом історичного поступу. Європа, заклопотана своїми проблемами, як завжди, була байдужа до української катастрофи: «Коли Україна в нерівній борбі / Вся сходила кров’ю і слізьми стікала, / І дружної помочі ждала собі, / Європа мовчала» (О. Олесь).
Відродившись незалежною державою, Друга Річ Посполита не відмовилася від намірів знову привласнити Україну, перетворила її на об’єкт власних політично-економічних, культурно-експансіоністських інтересів. С. Черкасенко іронізував, зображаючи, як на тлі кривавого бенкету в Україні «У гарячці / Скаче спритно крізь обруч / Молодий цирковий кінь — / Голий чорт в конфедератці: / На хребті московський туз / Ще не стерся, / Підганя коня француз, /Щоб не вперся, / Де не треба…» («Весілля. Сни чорного крука»).
Поет апелював до трагічних подій, коли після поразки УГА від 80-тисячного польського війська генерала Ю. Галлера (1919), сформованого у Франції зусиллями Антанти для боротьби з більшовизмом, почалася фактична окупація Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині. Це сталося після втручання Паризької мирної конференції в успішну для ЗУНР Вовчухіську операцію.
Січовим стрільцям була висунута вимога негайно припинити воєнні дії і встановити демаркаційну лінію між учасниками збройного конфлікту. На той час галичанам вистачило глузду (!) не прислухатися «мудрих» порад, за якими Львів «треба» було здати полякам. Згодом Рада Амбасаторів домоглася свого (13 травня 1919 р.), зламавши волю західних українців, але рішення міжсоюзницької комісії порушили поляки, які фактично за сприяння Антанти «привласнили» Галичину.
Чи не нагадують ці події вимогу європейців надати Донбасу «особливого статусу», але без відшкодування моральних і фізичних збитків, що завдає Росія Україні? На межі 10–20-х років завдяки старанням європейських дипломатів національно-визвольні змагання завершилися сумнозвісним Ризьким договором (18 березня 1921 р.) Польщі з червоною Росією (РРФРС) та її сателітом УСРР, що, наслідуючи Андрузьку угоду (1667), розтинав Україну на дві частини. Від березня 1920 р. в офіційному польському діловодстві Західну Україну називали «Малопольська Всходня», українців — «русінами» (з 1923), дарма що до 1923 р. вона лишалася під протекторатом Ліґи Націй.
14 березня Рада Амбасаторів на підставі Версальського й Сен-Жерменського договорів затвердила перебування західноукраїнських земель у складі Польщі та надання Галичині широкої автономії. Наступного дня екзильний уряд ЗУНР припинив своє існування, лишивши напризволяще її захисників, які із сумом називали себе, за словами Р. Купчинського, «незнаної Республіки лицарством» («Хто нас бодрить?!»). Друга Річ Посполита від початку свого існування дискримінувала українців, як, наприклад, письменника О. Маковея, ув’язненого в Чортківській тюрмі (лютий 1921 р.) за дотримання українських педагогічних засад в Заліщицькій гімназії.
Рішення Ради Амбасаторів позбавило Західну Україну права бути суб’єктом історичної екзистенції, як висловився В. Бобинський, «Прокляті мілорди // і місце прокляте, / Де нам підписали кайдани / І каторгу в Польщі: // знущання і ґрати».
Польща, нехтуючи документом Ліґи Націй, всупереч власній конституції ухвалила асиміляційний «кресовий закон» (31 липня 1924 р.) — Lex Grabski (закон міністра освіти С. Грабського), дискримінаційна мета якого викрита в брошурі «Про нові польські шкільні закони» В. Целевича. На підставі цього «документа» поновлювалася утравікстична школа (за двадцять років польського наявність українських шкіл зменшилося з 3 662 до 144).
«Двомовність» запроваджувалася лише про людське око, бо переваги надавалися польській мові, так само від лукавого — вибір батьків мови навчання для своїх дітей, зазвичай не на користь української за умов колоніальної політики Другої Речі Посполитої. Жорстока правда польської освіти, спрямованої на винищення української мови як гарантії національного буття, показана на прикладі дискримінації села Вобні в оповідання «Цілина» Я. Галана — несподіваного, здавалось би, твору для його доробку, адже комуністична ідеологія не визнавала національних ідентичностей.
Нещастя вобнян почалися після смерті вчительки Козин, яка виховала світлі душі на національній основі, з появою нового вчителя-українофоба пана Хрусцельського, колишнього офіцера, шовініста і садиста, який тероризував дітей за їхнє українське походження і мову, на їхніх очах подер портрет Т. Шевченка, викликав в учнів не лише обурення, а й справедливу помсту.
На споконвік українських землях, маркованих Волинським, Львівським, Станиславівським, Тернопільським воєводствами, масово поселялися осадники, порушуючи демографічну інфраструктуру, зумовлюючи протистояння новоявлених колоністів й українців-автохтонів, закладаючи небезпечні криваві події, що відбулися на Волині під час Другої світової війни, коли українці почали відстоювати своє законне право на рідну землю, силоміць відібрану в них осадниками.
О. Бабій, не приховуючи сакразму, назвав таку аморальну практику «поселень» «ідилією»: «В нас за межі бійка, свари, / Колоністів — хмари, хмари… / Що за смуток, що за кари, / Божі кари: / Колоністам гордим, пишним / Наші діти в найми вишлем, / Бо нам тісно, що й не писнем».
Нині поляки висловлюють свої претензії до УПА, яка захищала свій край від різномасних агресорів, бо іншої такої сили в ті часи не було. Їй довелося мати справу і з осадниками та їхніми нащадками. Тобто, Волинський конфлікт запрограмувала сама Польща у 20-і роки, але нині не має бажання щукати його причини.
Є війни, які потребують виправдання, коли доводиться захищати себе, свою родину, свою землю від зовнішніх деструкцій. Типовим прикладом може бути гайдамаччина, яку історики називають «кривавою» (надто в Польщі), посилаючись на факти помсти українців своїм кривдникам-чужинцям. Т. Шевченко завжди був противником перекручення історії, спростовуючи, наприклад, типову для історіографів думку дослідника козаччини А. Скальковського («История новой Сечи, или последнего коша Запорожского», 1841; «Наезды гайдамаков на Западную Украину. 1733–1768», 1845): «Гайдамаки — не воины — / Разбойники, воры, / Пятно в нашей истории…».
Поет дає йому гідну відповідь, суголосну реаліям захисників: «Брешеш, людоморе! / За святу тю волю-правду /
Розбойник не стане. / Не розкує закований / У ваші кайдани / Народ темний…».
Т. Шевченко досить точно вказав на завойовника чи колонізатора («ваші кайдани»). Ідеологи-завойовники, зловживаючи категорією потворного, приписували жорстокість лише повстанцям. Зрозуміло, що у воєнний період порушення етики неминучі. При цьому варто враховувати фізично і морально неспівмірні дії нападника, який намагається за будь-що привласнити собі навколишній світ, та оборонця, змушеного протистояти агресорові, обстоювати вибір захисника на межі життя і смерті, без чого неможливий вихід у свободу.
Захисники мають священне право на рух спротиву, який ще називають резистансом. Він може бути збройним і культурницьким. Міркування Т. Шевченка стосуються не лише гайдамаків, а й інших оборонців рідного краю — від запорозьких козаків до Українських січових стрільців (УСС), вояків УПА, в’язнів сумління. Їх варто назвати пасіонаріями, тобто людьми, які випробовують свою долю на межі життя і смерті.
«Новий» соціальний і національний гніт, що переживали українці, зокрема селяни від польських колоністів та від дискримінаційної політики Другої Речі Посполитої зображено у новелах В. Стефаника — «Воєнні шкоди», «Дід Гриць» тощо. Покутські хлібороби розуміли, що вони перетворені владою Ю. Підсудського на об’єкт її ненатлих інтересів, тому чітко формулювали своє ставлення до неї: «Тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки… але де що на світі є!» («Morituri»).
Польські великодержавники, маючи на меті повністю зруйнувати сформовану «Просвітою» й визвольними змаганнями національну свідомість покутян, нищили культурно-освітні установи та школи, викликавши рішучий протест автохтонів на кшталт матері, сина якої заарештували «за газети»: «Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрягти в ярем…» («Дурні баби»).
В. Стефаник відобразив сутнісні тенденції польського режиму, спрямоване на ліквідацію безправних українців на їхній землі: «Поляки не вважають нас за другу сторону політично-національну, вони трактують нас «pernon sunt» [лат.: як неіснуючих]. Те, що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації — це є полювання на фізичну загибель нашої нації».
Українські селяни виявляють історично виправданий спротив деструктивним віянням Польщі, прокоментований вісімдесятилітнім дідом: «Селяни всіх ненавидять від маленького урядничка аж до великого, я такого, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна» («У нас все свято»). Твори громадянського сумління з’явилися не випадково.
Письменник, живучи в Русові, брав активну участь у діяльності «Просвіти». Дискримінаційна політика Речі Посполитої не змогла знищити високий рівень етноментальної свідомості, що висвітлено в оповіданні «Шкільний плебісцит» О. Гаврилюка, в якому відображено спротив українців тотальній полонізації, супроводжуваній масовим закриттям українських шкіл. Селяни мусили боронитися від шовіністичної влади, репрезентованої жандармом й інспектором. Їм в оповіданні простояла вдова Анна Соснюк:
— Тут нема, України, бабо! — вставив сердито поліцай.
Анна повернула до нього широкі здивовані очі.
— Нема?! — сказала здивовано. А де поділася? Таж доки ми на ній живемо, доти вона буде Україною, хоч би ви не знати що й говорили…
Польща запровадила адміністративний «сокальський кордон» (від м. Сокаль), аби штучно відмежувати Галичину від Волині, Холмщини та інших українських земель, приречених на асиміляцію. Щоб переїхати з них до Львова або Тернополя, потрібно було отримати спеціальний дозвіл (що вдалося зробити волинським театральним трупам Ольги Міткевичевої й М. Орла-Степняка). У православних церквах Підляшшя й Холмщини проводилася примусова ревіндикація (повернення в католицтво), діяли так звані «крокуси», які збиткувалися над православними селянами, змушуючи їх іти до костелу.
Крім того після ратифікації польським сеймом сумнозвісного Ризького договору (15 квітня 1921) уряд Польщі, в якому перемагали шовіністичні погляди націонал-демократа Я. Дмовського — прихильника асиміляції українців та інших «неісторичних народів», заборонив політичну діяльність українських емігрантів. Уряд Польщі заборонив політичну діяльність українських емігрантів. Вояків УНР інтернували в табори, а державний центр УНР перейшов на нелегальне становище. Було ліквідовано українознавчі кафедри у Львівському університеті, сільськогосподарську академію на Волині.
За дискримінаційної політики польського режиму, перейменування Львівського університету на Університет Яна Казимира (1919), що позбавило українців, на відміну від поляків, права працювати й навчатися в ньому, члени НТШ В. Щурат, І. Свєнціцький, І. Крип’якевич, Б. Барвінський, В. Гарасимчук, С. Баран ініціювали 1921 р. альтернативний польській освіті львівський Український таємний університет (УТУ), в якому вони викладали. І. Крип’якевич виконував обов’язки секретаря сенату університету.
У розпал формування УТУ лідер студентської молоді С. Федак вчинив невдалий замах на Ю. Пілсудського та львівського воєводу К. Грабовського, що викликало хвилю репресій проти організаторів таємного навчального закладу, арешт його першого ректора В. Щурата. Попри це інавгурація відбулася в Народному домі (23 жовтня 1921 р.).
Кураторія українських високих шкіл у Львові, сформована в лютому 1923 р., дбала про матеріальне забезпечення УТУ. Вона ж 1925 р. ухвалила рішення про припинення його діяльності, не пристала на пропозицію міністра освіти С. Грабовського створити університет «русинської народності», зважаючи на антиукраїнську політику Польщі, переслідування студентів, матеріальну скруту та труднощі з працевлаштуванням випускників цього навчального закладу. Для українців будь-яка співпраця з колонізатором вважалася зрадою, за що поплатився життям кандидат до сейму поет-«молодомузівець» С. Твердохліб (1922). М. Яцків, ставши редактором газети «Рідний край» (з 1921), що визнавала польську окупацію українських земель, зазнав бойкоту літературної громадськості.
Ситуація загострилася, тільки-но Польща проголосила санацію (лат. оздоровлення) після державного перевороту (1926), що означало ліквідацію ледве означених демократичних структур у Польщі, а для українців — ще більше обмеження в правах. Репресії мали на меті не лише приборкати ренесансне піднесення галичан й волинян, а й забезпечити полякам успіх на парламентських виборах, послабивши українські політичні сили. Хоча керівні посади й так обіймали поляки.
Формальним приводом терору стали протести українців проти асиміляції й дискримінації українців Другою Річчю Посполитою, яка неодноразово порушувала волю Ліґи Нації (14 травня 1923 р.), а перед черговими виборами таємно домовлялася про компроміс з українськими колаборантами на кшталт Української католицької народної партії чи Волинського українського об’єднання (ВУО), яке культивував Волинський воєвода Г. Юзефський — ревний прихильник «сокальського кордону».
Причиною репресій були також провокації СРСР, який підтримувавав комуністичні угруповання на кшталт КПЗУ, перекидав диверсійні групи для дестабілізації режиму Ю. Пілсудського. Українці, не втративши пасіонарних властивостей та чуття людської й національної гідності після поразки національно-визвольних змагань, обрали історично виправдане право на резистансний спротив. Дискримінаційна антиукраїнська політика Польщі висвітлена в португаломовному виданні «Злочин європейської цивілізації» П. Карманського.
Поширилася започаткована Т. Шевченком, поглиблена І. Франком, П. Грабовським в’язнична поезія (І. Крушельницький, Б. Кравців, О. Гаврилюк, Ю. Косач, О. Бабій та ін.). Переслідувань зазнали Марко Черемшина, А. Чекмановський, М. Бажанський та ін. Руйнівні наслідки польської окупації Східної Галичини, що спостерігалися вже на початку 20-х років, розкриті в статтях «Без маски», «Divide et impera», «Ride Bajazzo», «Бережімся» Б. Лепкого, за словами якого відроджена Річ Посполита стала «найбільшою в Європі тюрмою народів» («Сівачі бурі»).
Автор вважав головною небезпекою тотальну полонізацію українського мовного й культурного простору, якій має протистояти «розбуджений лицарський націоналізм» українців («Креси»). Вони обрали історично виправдане право на резистансний спротив. Ще у 1920 р. колишні січові стрільці (переважно вояки IV Равської бригади) заснували в Празі очолену полковником Є. Коновальцем нелегальну Українську військову організацію (УВО), яка протидіяла колонізаторам, передусім на Східногалицьких землях, еволюціонувала від революційно-військового етапу до революційно-політичного.
Вона видавала журнал «Сурма», спонсорувала видавництво «Червона калина», сприяла відновленню «Літературно-наукового вісника», співдіяла з подєбрадською Леґією українських націоналістів, влаштовувала дошкульні акти спротиву польським шовіністам. За умов санації УВО потребувала реорганізації, тому, об’єднавшись на Віденському конгресі (28 січня — 2 лютого 1929 р.) з радикальними молодіжними формаціями (Група націоналістичної молоді в Празі, Леґія українських націоналістів в Подєбрадах, Союз української націоналістичної молоді), на підставі рішень берлінської Першої конференції українських націоналістів (1927) ініціювала створення Організації українських націоналістів (ОУН), покликаної консолідувати сили на боротьбу передусім проти шовіністичної політики Польщі.
ОУН, породжена дискримінаційною політикою Другої Речі Посполитої, була єдиною силою в період міжвоєного двадцятиліття, здатною захищати інтереси колонізованих українців, відкинула практику співпраці з окупаційним урядом, на відміну від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), Української соціал-демократичної партії (УСДП), Української радикальної партії (УРП), Волинського українського об’єднання (ВУО), не кажучи про КПЗУ — сателіта КП(б)У й ВКП(б).
Спираючись на концепцію інтегрального націоналізму Д. Донцова й «перманентної революції», вона сповідувала культ сили, властивий багатьом тогочасним європейським країнам, мала свій ідеологічний центр — ПУН (Політична рада) на чолі з Є. Коновальцем, найвищий орган — Конгрес українських націоналістів або Великий Збір. Невдовзі її осередки виникли в Європі й Америці.
Польський режим маршала Ю. Пілсудського відповів на резистансний рух українства пацифікацією (pacificatio — лат. умиротворення), запровадженою восени (від 16 вересня до кінця листопада) 1930 р. маршалом Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славоєм-Складовським, супроводжувався арештами громадських і політичних діячів, зокрема голови УНДО Д. Левицького та секретаря Л. Макарушка, 21-го українського посла і трьох сенаторів, оунівців (серед них поета Б. Кравцева), вбивствами (у Бібрках було позбавлено життя крайового провідника ОУН і команданта УВО Ю. Головінського; помер від тортур провідник ОУН С. Охрімович), наругою над цвинтарем Українських січових стрільців, портретами Т. Шевченка й І. Франка.
Було ліквідовано «Пласт» (на Волині — 1928, на Галичині — 1930 р.), «Січ» (ще 1924 р.), «Сокіл», філії «Просвіти» й українські школи, проведено 5 195 каральних акцій в 15-ти повітах. Заходи «умиротворення» свідчили воєнний характер антиукраїнської кампанії: до 1934 р. існували так звані «наглі суди» (військово-польові суди). Того ж року маршал Ю. Пілсудський підписав угоду з А. Гітлером, Друга Річ Посполита стала апологетом фашизму.
Пацифікація викликала міжнародний резонанс. Так, в польській амбасаді в Лондоні письменник Ю. Липа (медик-стажер), потрапивши на лекцію підполковника М. Сєверського, спростував його твердження про відсутність дискримінації національних меншин, зокрема українців в Другій Речі Посполитій. Виступ коштував Ю. Липі позбавлення права на стажування.
Спроби поміркованих польських політиків С. Стемповського, Л. Василевського, Т. Голувка, П. Буніна-Борковського налагодити польсько-українське порозуміння не мали успіху, як і запобігання перед Варшавою станиславивського єпископа УГКЦ о. Григорія Хомишина, який протистояв митрополиту Андрею Шептицькому, І. Кедрина-Рудницького — представника УНДО й Української парламентської репрезентації в польському сеймі, В. Мудрого — віце-спікера цього сейму, член предидії УНДО та ін.
Рада Ліґи створила комітет на чолі з А. Гендерсеном для вивчення ситуації на західноукраїнських землях, а в січні 1932 р. було винесено спеціальне рішення, яке в лояльній формі засуджувало ксенофобську політику Варшави. Воно не зупинило дискримінаційну політику Другої Речі Посполитої. Заклики УНДО про «нормалізацію» українсько-польських стосунків, проголошені в резолюції V народного з’їзду (1938), як завжди, були були проігноровані, як і посилання посла у сеймі В. Целевича про колонізацію українських земель, їх штучний адміністративний поділ.
ОУН послідовно протистояла великопольському й більшовицькому шовінізму. Активну участь в її діяльності брали письменники. Так, поет Б. Кравців — голова Союзу української націоналістичної молоді та перший провідник Крайової екзекутиви ОУН в західно-українських землях — організував у листопаді 1928 р., в день проголошення ЗУНР, антипольську демонстрацію, через рік — акцію протесту біля радянського консульства проти сфабрикованого процесу СВУ.
Під час голодомору в УСРР провід ОУН на червневій конференції ухвалив рішення здійснити атентат (нім. Attentat — замах на вбивство) в консульстві СРСР (Львів), виконавець якого мав добровільно здатися польській поліції, аби на судовому процесі довести мотиви своїх дій та факт етноциду в Україні. Ним судилося бути М. Лемику. Його героїчний вчинок правив за приклад національно свідомій молоді, позначився на ліриці оунівців Олени Теліги й О. Ольжича.
На героїчні вчинки оунівців, що були акцією самозахисту, репресивний режим Польщі відповів жорстокими каральними санкціями — створенням для «перевиховання» переважно «небезпечних українців» на підставі розпорядженні президента Польщі І. Мосцицького (17 червня 1934 р.) концентраційного табору в Березі-Картузькій (нині — м. Береза в Білорусі) на Берестейщині в приміщенні колишнього католицького монастиря картузіан.
Формальним приводом такого рішення польського режиму вважають замах оунівця О. Мацейка на відповідадльного за пацифікацію міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького (12 червня 1934 р.), хоча основною підставою були потужні протести українців проти дискримінації українців, проти масових репресій на Волині й Галичині.
В концтаборі поневірялися майбутні генерали УПА Д. Грицай та Р. Шухевич, активний оунівець Ю. Вассиян, письменники П. Балей, Р. Бжеський, Т. Бульба-Боровець, Б. Гошовський, В. Кархут, Б. Кравців, Я. Масляк, мемуарист С. Хрін. Вже на початку заснування тут перебувало двісті в’язнів, серед них 120 — оунівців, а також 40 членів КПЗУ й 40 членів крайньої польської партії ONR (Obóz Narodowo-Radukalny). Проте обирався передусім етнічний критерій. Було чимало й білорусів.
Крім засуджених, у «Березі Картузькій» опинялися в’язні, яких до трьох місяців тримали без суду лише на підставі адміністративного рішення поліції чи глави воєводства. Остаточний термін ув’язнення обирала адміністрація концтабору, в якому до 1938 р. до п’яти тисяч українців (за радянськими — 7 тисяч, за польськими — 800 осіб).
Жорстке поводження з арештантами, приреченими на виживання, на постійні тортури, на знелюднення, стало нормою, означало загострення українсько-польської війни, що тривала впродовж міжвоєного двадцятиліття. Вірш «Береза», поема «Пісня з Берези», повість «Береза» О. Гаврилюка, який двічі побував у цьому концтаборі, сприймаються звинувачувальним документом репресивного режиму Польщі, як і спогади «Від церковного престолу до Берези за дроти» (1955) протоієрея С. Гаюка. Матеріали концтабірної сваволі подано у виданні «За тебе, Україно… З архівів в’язнів Береза Картузька (1934–1935) часів ІІ Речі Посполитої Польської» (2010).
У ці драматичні часи формувалися такі резистансні постаті, як С. Бандера, який стрімко еволюціонував від пластуна й активного «просвітянина» до провідного оунівця. Його було заарештовано перед захистом диплому у львівській Високій політехнічній школі (1933), засуджено на гучному Варшавському процесі (1935) до смертної кари, заміненої «довічним ув’язненням». Він потрапив у монастир Свенти Кжиж (Святий Хрест) біля Кельц, який поляки використали як тюрму, де з 1936 р. поневірялися керівники ОУН М. Лебедь, Я. Карпинець та ін.
Варшава не приховувала наміру депортації українців з етнічних земель на підставі таємної, на щастя, не реалізованої постанови Ради Міністрів (1938), що спиралася на нову конституцію (2 квітня 1935), ухвалену маршалом Ю. Пілсудським. На її підставі він отримав необмежені диктаторські права. Тоді ж було розігнано сейм і сенат. Спроба прем’єра П. Славека й міністра внутрішніх справ М. Косцялковського нормалізувати польсько-українські відносини після смері маршала зазнала провалу. Е. Ридз-Смігла — наступник Ю. Пілсудського провів нову пацифікацію на Волині.
Двадцятилітнє панування Польщі в Західній Україні викликає асоціації з катастрофою. Аналогічна ситуація була на Північній Буковині й частині Бесарабії, захоплених «Великою Румунією» (1918), наступного року — Сігитщині (південа частина Мармарощини). У Самчук поклав в основу роману «Гори говорять!» реальні події — повстання 7–8 січня 1919 років проти мадярської адміністрації, очолене жителями села Ясеня — трьома братами Климпушами, прототипами Цоканів — Дмитра, Павла, Юри.
Об’єктом епічного осмислення стала їхня доля, драматичні стосунки з родиною Маківчука, Йонаша та мадярів, приязнь та ворожнеча на побутовому, етнічному й соціальному ґрунті, причини спалаху національного резистансу та його жорстокого придушення, мотиви екзистенційного бунту проти угорської сваволі. Однак гуцули Мармарощини потрапили в іншу колоніальну залежність —– вже від румунів. Як то кажуть, з-під дощу та під ринву…
За підставу колонізації українських земель Румунське королівство взяло сфабриковане рішення так званого Буковинського конгресу під головуванням Я. Флондора. Попри протести українців, які на народному вічі в Чернівцях (1918) за участі крайового президента й письменника О. Поповича прагнули об’єднатися в Українську державу, Рада Амбасаторів узаконила Бесарабським протоколом румунську окупацію.
Привласнення Південної Буковини здійснювалося за Тріанонським «договором» з Угорщиною (1920, червень), остаточний кордон Румунського королівства окреслив «мирний договір» з Туреччиною (1920, серпень). На цих землях запровадили воєнний стан (до 1928), сюди масово переселялися румунські офіцери, подібні на польських осадників, розпочалася тотальна румунізація культури, освіти, топосів, документації, прізвищ.
На анексованих землях румунську мову було проголошено державною, дарма що в конституції 1923 р. проголошувалася «рівність всіх громадян, незалежно від їх походження, мови і релігії». Панівна шовіністична влада, перейнята манією лінгвоциду, усувала українців з державно-адміністративних посад, проголошувала їх румунами, які «забули рідну мову», як зазначалося в законі про освіту (1924. — 26 липня), повністю ліквідувала 280 українських шкіл й українські кафедри в Чернівецькому університеті, підпорядкувала православну церкву румунському патріархату.
Поширювалася шовіністична версія, ніби Буковина — спрадавна румунська територія, яку «асимілювали» «рутени» й «гуцани», потребує етнічного очищення. Ксенофобний режим, не визнаючи нацменшин, передусім українців, переслідував кожен прояв законного захисту автохонів людської і національної гідності. Жорстоко було придушено Татарбунарське повстання (1924), як і раніше Хотинське (1919), однак суд під тиском світової громадськості, передусім письменників Р. Роллана, А. Барбюса, Л. Араґона, Т. Драйзера та ін., змушений був виправдати більшість заарештованих (процес 500).
За умов брутального лінгвоциду українська література, що мала таких письменників, як Ю. Федькович, С. Воробкевич, Євгенія Ярошинська, які стали класиками українського масштабу, а Ольга Кобилянська — світового, розвиватися не могла.
Одним з перших зазнав переслідувань письменник М. Марфієвич — активний «просвітник», автор «Похідної пісня», яку виконували під час Буковинського віча, й поеми «Галата» (1920) про антирумунське повстання січових стрільців (1919). За відмову викладати румунською мовою в українській школі, за спротив шовіністичній політиці його заарештувала таємна поліція, але йому вдалося втекти до УСРР (1924). Натомість К. Ластівці довелося пережити на собі шовінізм румунських бояр, які позбавляли його права на самореалізацію як українського філолога і письменника.
Дискримінація українців в навчальних закладах Румунії розкрита в автобіографічній трилогії «Метелики на шпильках» Ірини Вільде, коли українські вихованці чернівецького ліцею позбавлялися права на рідну історію й мову, зазнавали постійних принижень людської й національної гідності, вважалися неповноцінними особами, приреченими на румунську асиміляцію. Визначальним для головної героїні Дарки Попович та інших персонажів (Наталка Оріховська, Гиньо Іванчук, Орест Циганчук, Стефа Сидір та ін.) стало самоусвідомлення національної ідентичності передусім через українську мову, вироблення в собі спротиву румунському шовіністичному тиску й дискримінації, перешкодам під час отримання матури.
Батько письменниці — прозаїк і поет Д. Макогон — констатував у листі від 12 вересня 1959 року до Марії Підгірянки: «Румунська влада вже з перших днів почала шаленіти. Українську інтелігенцію арештували, а вчителів попереводили на Схід, навіть у глибину Румунії. Наше село Луковицю […] зрумунізовано також. […] Всі українські товариства й газети були закриті…».
Ще певний час виходив місячник «Промінь» (1921–1923), журнал «Щипавка» (1922), трималося видавництво «Каменярі». Після 1928 р. розпочався етап відносної лібералізації краю, сформувалася Українська національна партія — прихильниця «органічної співпраці» з окупаційною владою. Пожвавилося культурно-громадське життя («Залізняк», «Чорноморе», «Запорожжа», «Кобзар», «Мазепа», «Жіноча громада» тощо), тимчасово відновилася українська мова в молодших і вищих класах (до 1934 р.), активізувалося націоналістичне підпілля на чолі з О. Зибачинським (провідник Крайової Екзекутиви ОУН), О. Квітковським, С. Никоровичем, І. й П. Григоровичами, поширювалися журнали «Самостійна думка» (1931–1937), тижневик «Самостійність» (1934–1937).
Однак режим короля Кароля ІІ не забарився з новими судовими процесами, кинувши на лаву підсудних націоналістів, які заперечували румунську владу на українських землях (1937). Чернівецька префектура вимагала віддавати українців за вживання материнської мови до воєнного трибуналу. Репресії проти української мови посилилися після прийняття нової конституції (1938).
Підкарпатська Русь через провал проекту возз’єднання з Україною змушена була на підставі рішення Центральної Руської Народної Ради (8 травня 1919 року), заснованої в Новій Любаві О. Невицьким, звернутися до уряду Т. Масарика про приєднання на правах автономії до Чехо-Словаччини, що сталося завдяки ухвалі Сен-Жерменської конференції (10 листопада 1919).
Празька влада, не визнаючи права закарпатців на єднання з усіма українцями (тому О. Невицький емігрував до Америки), гальмувала надання Підкарпатській Русі автономії; на поняття «Підкарпатська» або «Закарпатська Україна» накладалося табу, як і на слова «українець», «український», натомість запроваджувалася урядова назва «Підкарпатська Русь» чи (з 1928) «Підкарпаторуський край».
Книжки й періодику друкували за етимологічним правописом І. Панькевича («Граматика руського язика»). Період міжвоєнного двадцятиліття часто називали народовецьким. Давалася взнаки традиційна для Угорщини політика мадяризації відтоді, коли 1832–1844 рр. угорська мова стала офіційною, обов’зковою а парламенті.
Міністр внутрішніх справ Угорщини К. Тиса вважав, що угорці мають державу лише для угорців, тому було закрито три словацькі школи, учительську семінарію в Ужгороді, де навчання провадилося «рутенською» (українською) мовою, яка ще жевріла в церковних (початкових) школах, у вищих її не було.
Законом від 1879 р. угорська мова проголошувалася обов’язковим предметом у народних школах. У 1905 р. прийнято законопроект, за яким всі держслужбовці мали розмовляти лише угорською мовою, кирилиця була заборонена. На Закарпатті український рух, культивований о. Августном Волошиним, братами М. та Ю. Брайщаками, долав спротив погодінського москвофільства й мадяронства, під впливом яких перебувала частина інтелігенції («Общество ім. О. Духновича», блок мадяронів), чехів, які заповнили урядовий апарат, всіляко гальмуючи автономістські прагнення закарпатців.
Після обрання президентом Чехо-Словаччини Е. Бенеша чеські народні соціалісти з ужгородського «Шкільного реферату» запровадили недолугий підручник російської граматики Е. Собова, закрутили штучну «дискусію» про російську (русскую) й українську (малоруську) мови. Українські освітяни мусили виборювати право на поширення української читанки Ф. Аґія (1938).
Такі тенденції стан заганяли Закарпаття в глухий кут провінційщини. Культурне (мовне і літературне) життя доводилося починати з нуля, з проблеми мови і правопису, давно розв’язаної в Україні. Під впливом культурництва Закарпаття поволі оживало українське життя в Пряшеві, що перебувало під нівеляційним тиском словакізації. Слабкі культурницькі осередки, засновані греко-католицькою церквою в ХІХ ст, ледве жевріли. Переважали москвофільські (А. Бескид, І. Жидовський, К. Мачик; «Общество ім. О. Духновича»), карпаторуські (заснована О. Невицьким народовецька Ліґа русинів) тенденції, тому спроба лемків створити окрему національну адміністративну одиницю (жупу) не мала успіху.
Зусиллями Ірини Невицької було сформовано «Союз руських жінок», засновано місцеву «Просвіту» (1930), газету «Слово народа» (1931–1932). Не дивно, що Пряшівщина надто скупа на письменство — Ірина Невинська, Зореслав, Ф. Лазорик, Д. Зубицький на тлі провінційного імітат-російськомовного письма І. Кизака, І. Гендер-Суходольського чи О. Фаринича.
Найактивнішими борцями за національну ідентичність в Закарпатті були молоді пластуни. Активізувалося товариство «Просвіта» (Ірина Невицька, В. Ґренджа-Донський та ін.), було засновано професійний театр «Руська бесіда», відкривалися українські школи й гімназії, друкувалися українські газети.
Активний учасник підкарпатського відродження В. Ґренджа-Донський став фундатором Народного Дому в Ужгороді, був секретарем театрального Дружества «Нова сцена», редагував і видавав заборонений владою журнал «Наша земля» (1927–1928), очолив Спілку письменників і журналістів краю (1935), при якій діяло українське видавництво. Поета навіть ув’язнили на три місяці за вірш «Розділили Україну поміж ворогів…».
Українська Учительська громада Підкарпатської Руси (1929–1939) перебрала на себе керівництво освітою в Закарпатті, друкувала свію періодику «Учительський голос», «Наша школа». З’явилася «Граматика української мови» І. Васка й А. Штефана. Поширювалася преса українським правописом. В Ужгороді відбувся перший Жіночий конгрес, ініційований Іриною Невицькою — заступницею голови Жіночого союзу (голова — Ірина Волошина). Охоплені державницькими ідеями студенти Закарпаття, переважно письменники (С. Росоха, І. Колос та ін.), навчаючись у Празі, гуртуючись при журналі «Пробоєм», ініціювали другий з’їзд української народовецької молоді в Мукачево, що відбувся 1 липня 1934 р. під жовтосиніми прапорами, всупереч забороні чеського крайового президента А. Розсипала.
1935 р. було засноване Українське народне об’єднання (І. Гриць, В. Кузьмик, М. Тулек, Ірина Невицька та ін.), перейменоване на Українську селянську партію, згодом — на Українську національну селянську робітничу партію, хоча неофіційно поширювалася назва УНО, обов’язки прес-секретаря в якому виконував В. Ґренджа-Донський. Він, виступаючи на Всепросвітянському з’їзді в Ужгороді (1937), закликав краян присягати перед Богом, аби не зректися національних прав.
Велику роль у формуванні національно культурної інфраструктури Підкарпаття відіграли емігранти з Наддніпрянщини й Галичини, хоча празька влада, за зізнанням о. О. Собола (Зореслава), ставилася до українців менш прихильно, ніж до росіян. Завдяки зусиллям національно свідомим закарпатцям й емігрантам формавався грунт майбутньої «першої в історії краю держави — Карпатської України», однак приреченої на знищення гортистською Угорщиною.
Перед цим Е. Бенеш, зважаючи на німецьку анексію Судетів, на захитану позицію Чехо-Словаччини, проголошення автономії Словаччини, згодився на визнання автономії Закарпаття, але А. Бродій, на якого покладалися обов’язки формування автономного уряду, замість консолідації закарпатців, лобіював приєднання краю до Угорщини. На такі небезпечні події миттєво зреагувала Українська народна рада, що закликала до формування відділів Народної самооборони — Карпатської Січі.
Для України Друга світова війна почалася значно раніше, ніж зафіксовано «офіційною» історіографією — не 1 вересня, навіть не 17 вересня 1939 р., а 15 березня, коли щойно затверджена народним соймом Карпатська Україна була окупована угорцями за згодою Німеччини, яка того дня ж рушила на Прагу.
Збіг агресивних дій третього райху та гортійців — невипадковий. Німеччина таким чином віддячила реґенту Горті за підписаний ним антикомінтернівський пакт, дарма що напередодні, визнаючи суверенітет Словаччини, всіляко загравала водночас і з урядом А. Волошина — відомого педагога, журналіста, драматурга, спочатку прем’єра, а невдовзі першого президента Срібної землі. Тому є всі підстави вважати Карпатську Україну першою в Європі державою, що, тільки-но проголосивши себе суб’єктом історичної дійсності, зважилася на «збройний опір, який зустрів на своєму шляху німецько-угорський фашизм» (О. Мишанич).
На підтвердження заступника голови сойму д-ра С. Росохи, Срібна земля «першою не підпорядкувалася Гітлеровим наказам. Вона першою прийняла збройний удар осі, яким започаткувалася друга світова війна». Сформована зусиллями ОУН «Карпатська Січ», що складалася переважно з місцевої молоді та молоді Галичини, Буковини, Волині, кілька днів протистояла значно чисельнішому, добре спорядженому агресору.
Подвиг «січовиків» викликав асоціації з подвигом під Крутами, засвідчував їхню високу національну свідомість, робив їх персонажами героїчного епосу, ставив водноряд з мужніми постатями світової минувшини (Фермопіли). Серед документів, які відображали складний перебіг національного пробудження Срібної землі, найповнішим видається щоденник «Щастя і горе Карпатської України» редактора «Нової свободи» В. Ґренджі-Донського.
То був детальний літопис тогочасних подій від проголошення автономної республіки у складі Чехо-Словаччини (7 жовтня 1938 р.) до дня втечі поета з мадярського табору Вар’юлапош (7 серпня 1939 р.), переповненого українськими в’язнями.
Письменник простежив непрості етапи усвідомлення етнічної ідентичності, наводив приклади державотворчого й героїчного чину краян, провокації чехів, угорців, мадяронів й москвофілів, злочини «мадярської солдатески». Автор розраховував, що його свідчення матимуть широкий публічний розголос, що на підставі зібраного ним матеріалу «може світ представити, що тут робилось», як гонведи практикували «рафіновані муки для нещасних полонених перед замордуванням».
За спогадами О. Ольжича, ув’язненого в Тячеві, «мадярський терор лютував без стриму кілька тижнів». Війна, принесена в Карпатську Україну угорськими фашистами, мала виразну етноцитну мету — ліквідацію українства на його споконвічних землях. «Варто було, щоб хтось вказав на мене, що я українець, і мене могли знову заарештувати», — згадує Ю. Химинець, якому вдалося вирватися з ув’язнення, як і М. Чирському, У. Самчуку, О. Ольжичу…
Вилучалися з обігу книги Ю. Боршош-Кум’ятського, В. Ґренджі-Донського, Миколаї Божук, І. Колоса, Марка Бараболі та інших письменників, натомість заохочувалася російськомовна «творчість» та діяльність штучного Подкарпатського общєства наук. Не спромігшись досягти повної мадяризації Закарпаття, Угорщина запроваджувала провокативне русинство, обстоюване сумнозвісними А. Бродієм й С. Фенциком. Проте завдяки неймовірним зусиллям колишніх активістів «Просвіти» й «Учительської громади» вдалося зберегти творчий потенціал українства на замордованій мадярами Срібній землі в період Другої світової війни. Історичні уроки Карпатської України — незаперечні.
Дикримінаційні заходи активізувала й більшовицька Москва, яка змушена була тимчасово поступитися перед хвилею національно-свідомих рухів у союзних республіках, названих «коренізацією». В Україні цей процес відомий як українізація. До такого кроку компартію спонукав крах сподівань на світову революцію, внутрішньофракційна боротьба, що відволікала від культурницьких теренів, які радянська влада поступово перетворювала на сектори народного господарства.
Українізацію підтримували й реалізували переважно націонал-комуністи, які спростовували провокативну псевдотеорію «боротьби двох культур», обстоювану другим секретарем ЦК КП(б) У Д. Лебедем. На підставі постанови Президії ВУЦВК (30 квітня 1925 р.) почала діяти очолена В. Чубарем Всеукраїнська комісія українізації, що мала сферу своєї компетенції як в межах УСРР, так і поза ними (Кубань, Зелений Клин, Воронежчина, Кобринщинна тощо).
Підсумком її роботи став «скрипниківський правопис», затверджений М. Скрипником 6 вересня 1929 р., опрацьований державною Комісією для розробки правил правопису української мови. У ньому було враховано результати дискусії міє прихильниками етнографізму (врахування діалектів і архаїзмів) та синтетизму (мовний пуризм), розв’язано лінгвістичну проблему, нормалізовано літературну мову, збагачену живонародною, розроблено фахову термінологію.
То була подія надзвичайного значення в історії українського народу, коли найдавніша мова нарешті набула не лише наукового, а й національного осмислення як онтологічна категорія, завдяки великій праці фахівців — першорядних філологів. Слава Богу, що тоді в цю справу не втручалися політики, які очікували свого слушного моменту.
Відбулося розширення національної освіти: 80% початкових і середніх шкіл, де раніше панувала російська мова, здійснювали навчання українською. Українізація преси сягнула 89%. Переживала потужне піднесення українська література, сценічне мистецтво й кінематографія.
Йдеться про унікальну добу культурного відродження України, що охопила не тільки всі її мистецькі, лінгвістичні й етнічні сфери, а й стимулювала розвиток літератури й культури національних меншин, які відкривали свої польські, російські, єврейські, татарські, грецькі, болгарські, румунські школи, поширювали власні періодичні видання, формували вищі навчальні заклади, як Польський ІНО в Києві, Ново-Полтавський єврейський сільськогосподарський інститут тощо.
Яка ще країна могла похвалитися тоді (і сьогодні) схожими успіхами й толератним ставленням до нацменшин? Хіба що міжвоєнна Чехо-Словаччина. У міжвоєнній Польщі, правда, діяв Український науковий інститут, але з обмеженими правами, виходила українська періодика — під пильним наглядом цензури.
Компартія не дозволяла розвиватися будь-яким тенденціям поза її контролем. Вона під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму» й «дружби народів» завжди приховувала імперський інстинкт «третього Риму», неовалуєвські інтенції. Її непокоїв розмах українізації, як і психотип українського селянина, який чинив спротив руйнівній політиці радянської влади, яка приборкала його тотальним голомором, заселивши вимерлі села Донеччини, Дніпропетровщини, Харківщини, Одещини, Кіровоградщини ешелонами росіян, свідомо закладаючи, як і польські осадники чи румунські офіцери-«переселенці», прецедент демографічного викривлення українського життєвого простору, поширення «русского міра».
Після усунення О. Шумського з посади наркома освіти УСРР (1927), 1930 р. було закрито Центральні державні курси української мови, 1932 р. — українські школи всіх типів та періодичні видання за межами УСРР. Постріл М. Хвильового (13 травня 1933 р.) засвідчив крах націонал-комуністичних, в основі своїй боротьбистських ілюзій, зумовив суїцид М. Скрипника (7 липня 1933 р.).
Нарком відчув у самогубстві прозаїка попередження для себе. Він ще вірив в комуністичні фантоми, у перспективу неприйнятної для диктатури пролетаріату українізації, приреченої на згортання і ліквідацію. Від самогубства колишнього наркома юстиції й освіти минуло кілька місяців, щоб він з комуніста перетворився на фашиста, що засвідчує стрімкі зміни в риториці радянського режиму.
Загибель М. Скрипника мала й інші мотиви. 23 лютого 1933 р. за рішенням політбюро ЦК КП(б)У його було призначено головою Держплану УСРР та заступником голови Раднаркому УСРР. Звільнену посаду наркома освіти обійняв В. Затонський. Обов’язки першого заступника виконував А. Хвиля, який, не гаючись, на підставі щойно сформованої комісії для перевірки стану на «мовному фронті», надіслав до політбюро доповідну записку з питань мовознавства, звинуватив М. Скрипника в «буржуазно-націоналістичній лінії у питаннях створення української термінології».
Відразу з’явилася стаття «Викорінити, знищити націоналістичне коріння в мовному фронті» затятого партфункціонера. Автор вимагав негайно припинити видання всіх словників, переглянути український правопис і термінологію, узгодити їх з російськими, забезпечити «дальший розвиток радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, як того вчив нас Ленін, як цьому вчить нас Сталін» («Більшовик України». — 1933. — Ч. 7–8).
Спеціально створенні «лінгвістичні» групи швидко замінили «націоналістичні» поняття на неоковирні інтернаціоналізми. 27 червня 1933 р. в харківському будинку працівників освіти А. Хвиля («Стан на мовному фронті») доводив, що Наркомос «потурав шкідницьким елементам» Інтитуту наукової мови при ВУАН, «провадив свою корисну роботу для петлюрівців і шкідливу для робітників і селян контрреволюційну роботу» («Комуніст». — 1933. — 29 червня).
Таким чином формувалася «громадська» думка про «скрипниківщину», затверджена в документах політбюро ЦК КП(б)У (7 липня 1933 р.). Листопадовий об’єднаний пленум ЦК і ЦКК (1933) ухвалив резолюцію, в якій засуджував «націоналістичний ухил в лавах партії, що його очолював М. О. Скрипник», оголошений «ворогом народу», що означало ліквідацію українізації. «Викриття» колишнього наркома освіти розв’язало руки радянській владі, аби із системи Наркомосу УСРР «вичистити» 2000 «націоналістичних елементів», 300 наукових та редакторських працівників, репресувати безпосередніх учасників українізації (з 84 репресованих вчених мовознавців було знищено 62) й письменників-«попутників», передусім учасників Літературної дискусії 1925–1928 років.
Зазнав погрому НДІМ (Науково-дослідний інститут мови), що нібито займався «войовничою програмою українського фашизму в мовонавстві». Натомість відкрився простір безперешкодній росіянізації, замаскованій під гасло «пролетарського інтернаціоналізму», що негативно позначилося на художній літературі, принесло промовисті результати: коли в 1930 р. з’явилося 6 394 назви українських книжок, то в 1937 — 2 566. Українська мова як запорука національного буття опинилася завдяки неабияким зусиллям компартії в розряді другорядних, «неперспективних». Здійснювалося гіркотне передбачення М. Хвильового, що «українська мова, в кращому разі, стане з обов’язкової державної мови факультативною».
Письменники одними з перших відчули отруйний подих лінгвоциду вже після ліквідації українізації на Кубані (1932), сприйнявши її як «пролог до ліквідації українізації в Україні», як лиховісне передчуття «неминучості витиснення української культури російською».
Воно підтвердилося зі сторінок газети «Комуніст» від 16 грудня 1933 р., де з’явилася редакційна стаття «Зміцнити керівництво національно-культурним будівництвом». Швидкими темпами переписали та прийняли новий «Український правопис» (1933), тобто відбулося безпрецедентне спотворення «скрипниківського правопису», підверстаного під російські зразки завдяки ментально чужому для українства «великому філологу» Науму Кагановичу — брату лиховісного Л. Кагановича.
Тоді ж було закладено «радянсько-російську норму української мови», що призвела до обвального руйнування автентичної мовної норми. Підлягали негайній забороні підручники й посібники «Початкова граматика української мови» Олени Курило, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика» Є. Тимченка, «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Норми української літературної мови» О. Синявського, колективне видання «Підвищений курс української мови» за редакцією Л. Булаховського.
Розпочалася тотальна нівеляція небезпечної для комуністичного режиму національної свідомості, тому з’явилася постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 16 травня 1934 р. «Про викладання громадянської історії», повідомлення Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 27 січня 1936 р. «Про вжиття заходів до створення нових підручників історії», в яких накладалося табу на адекватне, не класове розуміння національної минувшини неросійських народів.
Ігри з коренізацією завершило безальтернативне рішення жовтневого пленуму ЦК ВКП(б) (1937) про нагальне запровадження російської мови в школах національних меншин, що відгукнулося в шовіністичній постанові ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» від 10 квітня 1938 р., в якій викладання місцевими мовами проголошено «недоцільним і шкідливим», кваліфіковано вогнищами «буржуазно-націоналістичного, антридянського впливу на дітей».
Практика лінгвістичної ксенофобії непокоїла навіть деяких комуністів, наприклад, Надію Крупську, якій здавалося, що «починає показувати ріжки великодержавний шовінізм». Насправді він постійно почувався при силі, засвідченій постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей» від 13 березня 1938 р. Відразу з’явилася спільна постанова Раднаркому СРСР та ЦК КП(б)У від 20 квітня «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України».
8 травня була прийнято спеціальне рішення політбюро ЦК КП(б)У «Про складання нового українського правопису», що вихолостив природну українську мову, повністю адаптовану під російську, свідчив про безперешкодну реалізацію в УСРР виробленої в Москві «мовної політики». Обвальне руйнування національної культури більшовики цинічно «називали боротьбою за українську культуру» (І. Дзюба).
Пізніше П. Постишев, не позичаючи в сірка очі, звинувачуватиме українську інтелігенцію, ніби вона гальмовувала процес культурного будівництва й чинила «шалений опір українізації» («Комуніст». — 1935. — 6 березня). Компартія ще раз продемонструвала вміння перекидати власні злочини на інших, часто на жертви своїх репресій — активних учасників небезпечного для неї національного резистансу.
Органи радянської влади в УСРР отримали відповідні санкції безпосередньо від Й. Сталіна на XVII з’їзді ВКП(б), який наголосив, що, на противагу великодержавному шовінізму, «головну небезпеку складає» «місцевий націоналізм», «з яким перестали боротися і якому дали, таким чином, розростися до державної небезпеки». Інструктивне формулювання генсека підсумувало думки партфункціонерів, бо він майже дослівно повторив слова В. Затонського, мовлені на січневій сесії ВУАН (1934), що «український націоналізм на даному етапі став головною небезпекою». Це стосувалося й української мови, приреченої також на «великий терор».
Знання минувшини потрібне не тільки для задоволення гносеологічних потреб, а й для засвоєння драматичних, часто трагічних уроків, аби не повторювати колишніх помилок, не потрапляти в нові, насправді аналогічні пастки не завжди прихильної до українства дійсності, знаходити адекватну відповідь на її суворі й невблаганні виклики. Дуже добре, що сучасна Україна після багатьох «спроб і помилок» засвідчила своє державницьке мислення толерантним законом «Про освіту», що, на жаль, викликав хвилю спротиву сусідів.
Конфлікт інтепретацій в такій ситуації цілком бажаний, але за умови, коли опоненти чують один одного, коли вони здатні зіставляти (не протиставляти) відмінні погляди, аби на їх перетині знайти спільну семантичну вісь, що може привести до пошукової істини. Очевидно, варто вимагати і від сусідів дотримання статусу нацменшин, прописаного в українському законі «Про освіту», бути твердим і послідовним у своїх судженнях під час переговорів з ними.
Врешті-решт час не тільки входити в історію, а й бути нею, бути її повноцінним суб’єктом, якого поважають. А втім, я не політик, тому трактую дійсність як філолог, як історик літератури, виходячи з розуміння, що вона, ставши суверенним сегментом людського світу, невіддільна від соціуму, що між ними існують прямі й реверсні зв’язки через мову як основу буття. В українському просторі такою була, є і лишаться українська мова, а вона, за словами Т. Шевченка, «знать од Бога».
P. S. Ще кілька зауважень до закону «Про освіту» України. У ньому, попри те що в ньому констатовано права освітньо-мовного сенсу, однак не прописано відповідні й необхідні обов’язки як українців, так і представників нацменшин, не окреслено шляхів, засобів і механізмів реалізації цього документа, не враховано психолінгвістичного й демографічного стану в Україні, де століттями панували іномовні структури, зумовлюючи деформацію національної свідомості автохтонів, руйнуючи культурну й етноментальну інфраструктуру корінної нації.
Тому досі мають слушність спостереження Б. Грінченка, сформульовані під час його полеміки з М. Драгомановим (1892–1894): коли ми розмовляємо по-московськи, то й думаємо по-московськи. До цього можна додати: то й діємо по-московськи.
Такі психологічні тонкощі завжди використовували й використовують апологети «русского міра», а також угорського чи румунського. Вони нехтують тим, що український закон «Про освіту» обстоює гуманістичні цінності, повагу до іншого, поділяє думку про єдність світу в його розмаїті, зокрема мовному, при збереженні визначального статусу державної мови, без якого Україна неможлива в іманентному сенсі.
Юрій КОВАЛІВ,
доктор філологічних наук,
професор Інституту філології
Київського національного університету ім. Т. Шевченка
