Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
(Тарас Шевченко. «Сон»)
Головні тези статті.
- Від підписання Переяславських угод 1654 р. до початку 2014 р. триває наступ Москви за володіння українськими землями, котрі потрактовуються як “єдиний простір” або субконтинентальна Росія, Новоросія (південно-східна частина України) тощо. Це 360-літня неоголошена війна.
- Поетапну інвазію ідеологічно і “духовно” закріпило насильницьке підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії у 1686 р.
- На початку 2014 р. разом з анексією Криму почалася остання фаза 360-літньої війни. Її мета – захоплення максимальної території Лівобережжя.
- Україна встоїть на максимально суверенній території – і то буде остаточний відхід її як держави від Москви. Закріпленням української незалежності стане приєднання України до євроатлантичних структур.
- Ідеологічним і “духовним” утвердженням оновленої країни стане об’єднання трьох гілок українського православ’я у єдину помісну Українську Православну Церкву з патріаршим престолом у Києві. При цьому зростатиме роль і вплив католицької і греко-католицької церков в Україні як важливих компонентів її наближення до Європи.
- Тільки після завершення згаданих процесів неоголошена 360-річна війна буде закінчена.
Були війни Столітня й тижневі, Пунічні й Троянські, Північна, оголошені і неоголошені, релігійні, громадянські, світові й локальні, були Хрестові походи, ба, навіть, мальовничі та вельми криваві – війни Червоної і Білої троянд. Уся історія цивілізації – то історія воєн, а періоди миру видаються налаштуванням до чергової війни.
Додайте до цього природні катаклізми, і складеться враження, що чи то сама Природа, сам Космос, чи то Люципер укупі з Перуном і Зевесом ніби випускають пару, зливаючи «зайву» кров людську, як раніше лікували гіпертонію кровопусканнями; хтось, не знати хто, сказати б «якась сила» все ж робить це, «стабілізуючи» кількість народонаселення на планеті, тоді як наші власні «паразити свідомості» нашіптують: так має бути, це історична універсалія, така наша доля, то воля Божа… Бласфемією, блюзнірством стосовно Творця тут і не пахне, проста апатія, сплін, покірність долі…
25 листопада від парку Шевченка рушають перші тисячні святково-вбрані колони до Хрещатика, мирні шахісти, яким, здавалося, все до лампади, неквапом обговорюють події… Перше потужне віче на Європейській площі, піднесення, свято Свободи і солідарності… зі сцени могутнім застереженням владі звучить неповторна інвектива Ліни Костенко «Доборолися! Добалакались! Досварилися, аж гримить! Україно, чи ти була колись Незалежною хоч на мить…?» (див. «Всесвіт», № 11–12, 2013)
…Здавалося, ще трохи, ще крок і ми досягнемо загірної Європи. Серце відлунювало сонячними кларнетами Тичини, радісними валторнами і скрипковими хвилями «Оди до радості» Бетховена, рядками Шиллера, нестримними мазками паризького Глущенка.
Досвід «креольський»
На порозі Третьої світової війни стояли ми лише якийсь тиждень тому, це незаперечний факт. Однак непоміченим залишається інший факт: цими днями ми відзначаємо закінчення вочевидь найстарішої – 360-літньої неоголошеної війни: війни Москви – не проти, а за – володіння територіями, відомими як Князівство Києво-Руське, а пізніше – Україна.
Тотальне знищення Києва і його мешканців «до ноги» з викраденням і знищенням християнських святинь першим московитом Андрієм Боголюбським у 1169 році стало першим фактом, що доводив інакшість Москви від Києва: дикі форми інвазій на повне знищення між кревними князівствами тоді не практикувалися: обмежувалось посадженням на владу нового князя і певною даниною. Стиль Боголюбського – стиль боротьби з етнічно й релігійно неспорідненими спільнотами: половцями, печенігами, татарами.
Через кілька сторіч березневі 1654 року статті вінценосного гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького, що закріплювали його усну січневу того ж року присягу цареві московському Алєксєю Міхайловічу (повіривши запевненням посла В. Бутурліна, що «царскоє слово пєрємєнно нє бываєт»), відкрили шлях подальшій імперській навалі на Україну. Звернімо увагу, що рішення про підданство під царську руку приймалося гетьманом і частиною прихильної старшини без участі духовенства і міщанства, більшої частини старшин. Церква тоді промовчала, однак негучно привітала Хмеля.
Дуже скоро Москва зрозуміла, що без могутнього чинника релігійного життя Україна не буде цілком упокорена. Нарешті сталося, і 1686 року Московське царство добилося від константинопольського патріарха Діонісія права на посадження київських митрополитів, яке перед тим мав тільки Константинополь. Київ остаточно втратив свій вплив на паству і військо, і це був реальний кінець примарної гетьманської незалежності.
Як Москва цього добилася? Іронія в тому, що через рік на Царгородському патріаршому соборі це рішення було скасовано, Діонісія позбавлено сану за хабарництво. Однак Москва скористалась своїм шансом і до цього дня призначає нам митрополитів.
Таким чином, духовне захоплення України імперією, що тоді дорівнювало повному упокорюванню, сталося 1686 року, українська церква була підпорядкована Москві, а люди підпали під немилосердне прочищення мізків на кілька майбутніх століть.
Більша частина Правобережної України і далі потерпала від добряче пошарпаної, але вцілілої польської шляхти; у Речі Посполитій українців як націю зберегла Брестська унія 1596 року – визнавши зверхність Римського Престолу і Папу, українці греко-католицької церкви зберегли православну літургію і обрядовість, церковну символіку й одяг, можливість правити службу Божу українською мовою, а значить зберегли і свою етнічність.
Українці підмосковної України втратили таке право, як і право друкувати духовні книжки староукраїнською мовою. Південь України продовжував потерпати від жорстоких нападів Порти та їхніх васалів – кримських татар і кримчаків. Відтоді Україна потрапила під немилосердну окупацію й експлуатацію трьох держав з трьох сторін, ставши колонізованою територією з креолізованим населенням.
А потім… потім сталося, як сталося, в історії свої сенси й виклики: переможна Конотопська битва Виговського, Мазепа і поразка в Полтавській битві, зруйнування Батурина, Коліївщина, зруйнування Січі, репресії української мови у Валуївському й Емському указах, Перша Світова війна, незалежність УНР, ЗУНР, українсько-польська війна, російсько-большевицька окупація незалежної України у 1919 р., убивство Петлюри агентом Москви, доба УРСР, Геноцид-Голодомор, масові сталінські репресії 30-х років і тотальне винищення української інтелігенції, заборона української греко-католицької церкви, Друга світова війна, визвольні змагання ОУН-УПА, вбивство Ребета, Коновальця й Бандери агентами Кремля, дисидентський рух, крах СРСР, проголошення Незалежності України… Такі головні віхи.
У ході тотального наступу на Україну були ігноровані всі можливі угоди й договори України з Москвою, і це продовжується дотепер, коли новітній василевс Владімір Владімірович анексував Крим і став збройним військом супроти цілої Європи, всього світу, зігнорувавши – цього разу – Будапештський меморандум, за яким саме його країна разом із США, Британією і Францією була «гарантом» нашої безпеки і територіальної цілісності.
Як ми пам’ятаємо, Кримська область РРФСР була передана Українській РСР року божого 1954 якраз до 300-річчя Переяславської ради. Цього року «святкуємо», отже, і 360-річчя Переяславської ради, і 60-річчя передання Криму Україні. Дивовижний збіг, а чи випадковий? Нині, втративши Крим, який впродовж століть був і залишався для України casus belli, наша країна майже повністю відірвалася від імперського тіла, вкотре збагатившись досвідом пролитої крові, тепер уже на Майдані. Думаю, що відірвалася вже назавжди.
Ніби й не пече мені душу відхід Криму аж так, не відчуваю фантомного болю за втраченою частиною тіла, бо було в нім дещо штучне, дещо нещире, бо саме там закінчувався «чорний шлях» для тисяч українських бранців впродовж століть. Та все ж.., то – українська земля, яку московський хірург майстерно й лаконічно утяв собі на обід. Що ж, смачного! Українці цього не забудуть ніколи.
Однак Крим чужий і для росіян, скільки б кремлівський Франкенштайн не намагався його пришити, бо там тече зовсім іншої групи кров – кримськотатарська. Не вдалося за 23 незалежні роки прищепити Крим до України і київським садівникам-політикам, як і їхнім радянським попередникам. Жоден державний нерв не напружився, жоден вояк не вистрілив, жоден літак і жоден корабель не рухнулися.
Операція захоплення Криму пройшла безкровно не тільки через неспроможність роздертої й розгубленої тодішньої київської верхівки віддати доречні накази, через зраду кількох найвищих військовоначальників, а й, головно, через те, що не потребували анестезії: Україна безболісно відринула Крим, немов ящірка хвіст. Зате болить росіянам Україна, її відхід від «лона» Московщини, яка боїться, як вогню, вступу останньої до НАТО і ЄС – то буде остаточна поразка Росії в її 360-літньому змаганні за Україну.
Шкода моральних втрат: отих втоптаних у багно українських прапорів, розгублених очей українських вояків, приниженої окупантом честі й гідності, шкода й відібраних кораблів і літаків. Водночас хвиля гордості наринає за хлопчаків-матросів, які всупереч ворожій холоднечі насмілилися заспівати на плацу національний гімн.
Отакі вони українці: безмірно романтичні – ще не порахували загиблих, і кров героїв ще не висохла на бруківці, а термін «Небесна сотня» і нова пісня уже бриніли над Майданом, безмірно хоробрі – іти у будівельних шоломах і з патиками в руках на постріли снайперів і автоматників – хто ще на таке здатен(!), безмірно довірливі, а з історичної перспективи – безмір несолідарні, занадто обачні, безмір сентиментальні, коли лютих ворогів пестливо-зменшувально звуть «воріженьками», безмір хитрющі аж до анти-хитрості, коли дурять самі ж себе, – куди їм до хитрощів справжніх гендлярів…
Досвід крові
Коли 18 січня на вулиці Грушевського пролилася перша кров і у вічність пішли вірменин, білорус і українець, стало ясно, що настає революція: більша, або менша кров має пролитися. 19 і 20 лютого злий дух лятавець, що в українській міфології поглинає зірки, покликав до себе ще вісімдесят п’ять українських душ. На полі бою згинули й сімнадцятеро хлопців з боку воріженьків. На сьогоднішній день до Небесної сотні Майдану зараховують сто п’ять героїв.
Дарована паперова Незалежність 1991 року, як виявилося, мала бути підписана не кривульками трьох комуністичних функціонерів, а гарячою людською кров’ю. Так паперові українці стали теплокровними свободолюбними тиграми. З появою крові поступово зникав і страх. Він перетворився на спокій піднесеної буденщини в координатах війни.
Захід розгублений: в жодну модель конфліктів українська Революція гідності не вписується. Світ, здається, почав дивитися на Вкраїну з цікавістю, часом із захопленням – нічого подібного раніше він не знав – шостий місяць поспіль гарячі новини всього світу починаються з новин з Майдану, з України, саме слово «майдан» стало називним.
Але ми ж з вами знаємо, що насправді сталося на Майдані… Ми побачили тут відродження самого духу запорозького, козацького, гнобленого багато століть у самій нашій підсвідомості, за словами Тараса Григоровича, підніжками Москви й варшавським сміттям, але духу невпокореного: дух Січі Запорозької, її уклад, військо, спосіб бойових дій, метальні катапульти, старовинні звичаї, традиції самоорганізації і оборони з нічого, озброєння з повітря, харчовий обоз укупі з медичною службою – ось вона, Січ, на наших очах відродилася і фізично, й духовно. Так індивідуальні риси українства, в її кращих і гірших парадигмах увиразнились на Майдані Гідності й у подальших кримських подіях.
Росія відкрила для себе нове явище, в яке не могла й досі не може повірити: російськомовні українські націоналісти, «бандьори», як вони величають всіх наших патріотів, ще з часів визвольних змагань. Московія підсвідомо, шкурою відчувала києво-руську інакшість ще з часів Андрія Боголюбського, однак невпинно плекала міф про своє старшобратство.
Росія нарешті зрозуміла, що ми інакші насамперед у тому, що не нам вказує цар, що робити, а ми вказуємо царю; що відтепер влада в Україні може бути змінена одномоментно, що Росія назавжди втратила Україну; українці зрозуміли, що відтепер Російська імперія почала зворотний відлік до свого логічного кінця у своїх геополітичних координатах. Отож Крим ще може повернутися в Українську державу за певних успішних умов розвитку України. Це все уроки Майдану. Самому ж народу російському бажають мужності, витримки і волі в його боротьбі з імперією.
Пригадую, як хлопці поливали круту Інститутську вулицю водою, аби утворилася крига – зайва перешкода для беркутят. Цікаво, скільки тоді вилили цих бутлів? В одному бутлі – 6 літрів, у десяти – 60, у ста бутлях – 600 літрів! У таких бутлях кияни приноровилися набирати питну воду в бюветах-свердловинах – постчорнобильських наших пійницях.
Вода – то головна складова крові. В організмі дорослого чоловіка – близько 6 літрів крові.
Отож 600 літрів шляхетної червоної крові, не блакитної, як у ракоподібних і членистоногих, а червоної шляхетної крові «Небесної сотні», яка стояла зі своєю останньою барикадою тут, біля верхньої станції метро «Хрещатик», на вул. Інститутській, 6 і Жовтневого палацу. Ще одна – третя – шістка!?
Розлити цю кров зверху донизу, як ту воду… ото і є ті ріки, що, на думку Тараса Григоровича, понесуть з України кров ворожу, а понесла цього разу братню, українську кров. Де ж Стельмахове заклинання «кров людська – не водиця»?! Ріка крові від Жовтневого палацу до самого Хрещатика. Містичний збіг? Чорний крук Едгара По? Рокованість долі українців?
Події бриніли у серці міддю Вагнерових сурм і його Валькірій, грізними гайдамацькими Шевченковими рядками, уява малювала роззявлену пащу фантасмагорії «Передчуття громадянської війни» зі страшного полотна Сальватора Далі…
Тисяча запитань, на які забракне будь-якої журнальної площі. Стою біля останньої, верхньої барикади, де поклали голови більшість наших хлопців, кладу скромний букет квітів серед пірамід тюльпанів і хризантем. Попіл Клааса гупає мені в серце.
Саме десь тут, під бруківкою цього п’ятачка, саме в цьому моторошному місці під землею – холодні льохи розстрільної тюрми НКВД у Жовтневому палаці. Тут у 1937–1938 роках було замордовано тисячі й тисячі українців, звідки вони поїхали напрямки до «зеленого корпусу» цієї тюрми – лісу поблизу села Биківня, що на 15-му кілометрі Броварського шосе, де діти, кажуть, досі грають у футбол людськими черепами…
Рокованість долі, закономірність історії?! Стою саме тут, на цьому місці, думаючи про бутлі крові, саме тут, звідки поїхав в останню свою «зелену милю» до Биківні мій сторозтерзаний дід – український письменник Іван Микитенко. За ще одним містичним збігом книги життя – один з перших авторів «Всесвіту».
360-літня війна вщухає, Україна повертається додому, до своєї європейської родини, ніби Одіссей в Ітаку. Повертається, збагачена неоціненним досвідом. Унаслідок Революції гідності та подальших подій сформувалася українська політична нація і громадянське суспільство, а культурні розбіжності в історичних областях України стають її силою.
Однак історичний досвід підказує, що останнім пострілом цієї війни стане повернення всіх трьох частин православних церков України до лона київської церкви. Тільки з об’єднанням цих гілок в одну Помісну Українську Православну церкву з Київським патріаршим престолом можна буде говорити де-факто про останній переможний постріл цієї неоголошеної війни. Приєднання до всіх європейських і євроатлантичних структур закріпить цю перемогу.
Тут хотів був поставити крапку… Але Москва продовжує атакувати Донеччину й Луганщину провокаціями і диверсіями, озброєні спецгрупи російських агентів захоплюють держустанови, а тамтешні наші люди мовчать, або піддаються агітації ворогів…
Київська влада мляво реагує. Повторюється кримська пантоміма: «зелені чоловічки», референдум під дулами автоматів, проголошення «незалежної держави», звернення нової «влади» до Росії з проханням про приєднання, миттєве голосування Держдуми… Або, в разі збройного опору – пряме введення війська для «порятунку мирних протестувальників-росіян» від українських «фашистів». І всі чекають нової крові, Москва, як завжди, провокує громадянську війну, аби українці нищили самі себе. Все повторюється, 360-літня війна не завершена, досвід крові мовчить?
Матеріал друкованого видання №3-4, 2014
