[Демченко Владимир. И я там был… Путешествие в пространстве и во времени: опыт трэвел-журналистики. — Київ: Саміт-книга, 2020. — 384 с., іл.]
У назві щойновиданої в київському видавництві «Саміт-книга» книжки професора Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Володимира Дмитровича Демченка «И я там был… Путешествие в пространстве и во времени: опыт трэвел-журналистики» формула «досвід тревел-журналістики» — доволі новаторська для нашого з огляду на традиції нашого книжкового ринку. Така формула допомагає окреслити жанровий інваріант. Авторське визначення підштовхує до зіставлення прочитаного з «Пробами» Мішеля Монтеня, а водночас із корпусом текстів (представлених у вигляді книжок) журналістів-міжнародників, яким доводилося бувати в гарячих точках.
У книжці В.Д. Демченка чимало гарячих місць. Відчутне прагнення оповідача бути максимально відвертим і чесним, я би навіть сказав, «транспарантним», послуговуючись поняттям, яке літературознавці часто вживають під час розгляду «щоденників» Ж.-Ж. Руссо. У книжці В. Демченка чимало філософських узагальнень про світ, де одвічна боротьба між Добром і Злом, яка сьогодні набуває рівня геополітичного (й, безперечно, цивілізаційного) конфлікту супердержав; тут чимало метафоричних і афористичних висловлювань, у яких вловлюєш здатність автора до тонких спостережень і бачення світу в режимі «сотри случайные черты», хоч як би це й не було непросто: «Увы, в наше сумбурное время, когда даже не собственные правители, а геополитические схватки сверхдержав способны разрушить любую, даже, казалось бы, стоящую на прочном фундаменте социальную сказку, не стала исключением и турецкая. Против собственного диктатора взбунтовалась Сирия. Турция, а затем и Россия принялись мирить враждующие стороны. В результате столкнулись и сами миротворцы» (с. 343; тут і далі цитую за книжкою В. Демченка, якщо не зазначено інше).
В епоху нової щирості, яка для мене є все-таки ідеологічним конструктом та інструментом політичних і соціокультурних маніпуляцій, складно оперувати взагалі поняттям «щирість». Але й не оперувати ним іще страшніше з огляду на те, що в сучасній гуманітаристиці, на чому наголошують філософи, зникає саме поняття «людини», «людського».
У книжці Володимира Демченка людське — квінтесенція філософії оповідача, який, пишучи, зберігає гармонію між фактологічним і емоційним. Крім того, гуманізм я, услід за багатьма літературознавцями (з українських колег назву Г.Д. Клочека), вважаю одним із чинників художньої виразності. І літературного твору, і ось такого нонфікшену, до категорії якого варто зарахувати книжку В.Д. Демченка. У ній є щирість, яка зачаровує на тлі сучасної вакханалії дегуманізованого мистецтва (апелюю до Ортеги-і-Гассета). У книжці В. Демченка в усьому є естетична межа, гармонія, міра і чесність перед часом — своїм часом. Така книжка — своєрідний проект міні-історії, індивідуального наративу, у якому представлено час і людину в часі. А що може бути більш визначальним для письменника й журналіста?
Розумію, що автор належить до фахових журналістів, які створили власну школу, проте, читаючи окремі фрагменти, розмірковував над тим, що ці пасажі могли б бути частиною мовлення героїв роману. У книжці йдеться не лише про фіксації голосів минулого, про досвід пам’яті, а й про стратегію художнього переосмислення й пересотворення минулого. Водночас художність не гіпертрофовано підсилена метаформи й іншими риторичними прийомами, а є органічно вплетеною в розповідь про минуле, про час, у якому людині було натхненно, світло й затишно, смішно й самоіронічно… Це час становлення (коли довелося танцювати перед друзями, котрі тримали в руках конверт про вступ до Дніпровського (тоді – Дніпропетровського) державного університету), першого кохання й одруження, час перших поїздок із друзями до Криму, час першого закордонного відрядження до Німеччини в якості перекладача, першого ефіру й представлення себе в ролі ведучого… У книжці багато живого, яке підкорює емоційним інтелектом розповіді, багато імпровізаційно-натхненного, гумористичного, самоіронічного, що передає «веселий дух часу». Авторові вдалося створити книжку-життєтекст, послуговуючись поняттям з епохи символістів.
Життєтекст В. Демченка має потужний енергетичний заряд: це не суха оповідь, а діалоги з собою на відстані часу. Захоплюєшся соковитими деталями, які виконують надзвичайно важливу роль для візуалізації оповіді. Мені часом здалося, що на основі цієї книжки можна (і варто) було б написати сценарій для фільму. Скільки точних деталей, які дають можливість схопити топографію «шляху», уявити реальну ситуацію з усіма інтер’єрами та екстер’єрами бодай у цьому фрагменті, інтертекстуальний рівень якого (згадування кінофільму Л. Гайдая) також працює на «одухотворення» реальності, про яку розповідає автор: «Всякий раз, когда меня уличали в шумном дыхании, я испытывал чувство стыда и неловкости, поэтому беспрекословно двинулся во двор, где нас должна была ожидать овчарка. Дальнейшее заигрывание и переговоры со зверюгой напоминали известные публике сцены из фильма Гайдая «Операция „Ы“». Правда, мою одежду пёс пощадил. Но даже совершив этот подвиг, я не получил индульгенции от жены — напротив. Мне было велено расположиться за дверью комнаты в небольшом коридорчике. Подушку мне дали, а так как все остальные постельные принадлежности мы получили по экземпляру на двоих, мне ничего не оставалось, как улечься на пол, обернувшись знаменем латышских стрелков или лесных братьев — на тот момент его происхождение меня не волновало. Утром мы отправились на подозрительно малолюдный пляж, где скорее досыпали, чем предавались водным процедурам. Негласный вердикт: природа ошеломляюще красива (с таким сочетанием соснового леса, песчаного пляжа и моря нам позже доведётся встретиться только на Кавказе, в Пицунде), но отдыхать здесь так, как мы привыкли, невозможно» (с. 157).
«И я там был… Путешествие в пространстве и во времени: опыт трэвел-журналистики» В. Демченка — книжка, яка розвиває в традиціях Л. Февра й М. Блока напрацювання французької школи «Анналів». Ідеться про традиції історії повсякдення. Такі студії, написані «живо», відверто, без приховування, мають особливий інтерес у західному світі. Тому, маю певність, що ця книжка матиме успіх і на українському літературному ринку. Загалом сьогодні ми переживаємо «бум» нонфікшену, а книжка В. Демченка – це нонфікшен із «людських серцем», історія про людей і світ, який «ошеломляюще красив».
Зауважу, що в роботі Астрід Ерл та Кліффорда Гірца (Astrid Erll, Clifford Heertz, «Travelling Memory», 2011) представлено поняття «подорожньої пам’яті», яке дозволю реактуалізувати і в розмислах навколо книжки В.Д. Демченка. Ерл і Гірц пишуть про рецепцію Св. Августина в північноафриканській традиції, а вже Клаудія Ґронман (Claudia Gronemann ) у нещодавно опублікованій (2020 р., №49 наукового збірника «Etudes littéraires africaines» Université de Lorraine) розвідці «Rewriting Antiquity: Saint Augustine as Mnemonic Figure in Francophone Texts of the Maghreb» розвиває цю тему, говорячи про Св. Августина як образ, котрий має свої періоди рецепції в історії магрибських літератур і культур. Минуле пропонує різні версії Августина, різні семіотичні акценти, різні обличчя й реінтерпретації, говорячи метафорично. Клаудія Ґронман окреслює тре вектори переосмислення минулого (зокрема через рецепцію образу Св. Августина): «символічна політика» («symbolic politics»), «літературні тексти (твори)» («literary texts»), «офіційне згадування, форми увічнення пам’яті» («official commemoration») (Etudes littéraires africaines, №49, 2020, с. 192). У книжці «И я там был… Путешествие в пространстве и во времени: опыт трэвел-журналистики» В. Демченка йдеться про ревізію офіційного минулого, осмислення діяльності людей і інститутів з «офіційними функціями» в СРСР (ті, хто видавали дозвіл на виліт до Німеччини, хто просили готувати звіти тощо); другим аспектом у дискурсі пам’яті постає простір дозвілля, відпочинку з друзями Кімом Хайманом, його дружиною Світланою Подтоптанною та ін.; третій важливий вимір книжки — історія родини оповідача, де так багато світлої любові, відчуття величезної поваги до дружини Тетяни, але також і багато самоіронії або ж і супергеройства. Приватна родинна історія нічим не поступається розмислам про мандрівки в різні країни від Молдови до Литви, від Німеччини до Грузії, від Франції до США та ін. Кожний візит розкриває особливість внутрішнього простору, де перебуває оповідач у команді з друзями чи колегами. «Німецький вектор» у житті автора став кармічним, екзистенційно визначальним. Зрештою, автор віддячив країні, яка стала для нього простором професійної реалізації, але, щоб не спойлерити, просто зверну увагу на цю історію: нехай читачі самі прочитають про дивовижні пригоди (зокрема й наукові), які трапилися на шляху В.Д. Демченка в німецьких світах (а пригоди, зауважу, почалися від першого знайомства).
Журналістські травелоги В. Демченка мають важливе значення в аспекті імаґології, оскільки вони розкривають взаємодію свого й чужого. Така взаємодія представлена на побутовому рівні, коли автор часом вдається до скрупульозних описів оціуму й неґоціуму під час перебування в інших світах, малих і великих. Ось, наприклад, читач не може оминути опису окремих гастрономічних нюансів:
«Кстати, такие вина назывались в нашем прежнем общепите плодово-ягодными, а в просторечии — чернилами, что превосходно характеризовало их качество. В Литве же они издавна отличались особым вкусом и букетом. Вот почему сразу после распада Российской империи и обретения независимости литовцы через английского посла передали несколько бутылок этого вина королевскому дому Великобритании. Оно так пришлось по вкусу британским монархам, что Литва с тех пор поставляла к их столу целую партию таких вин, о чём гордо сообщали соответствующие винные карты на столах. Традиция не прекратилась и после Второй мировой войны, когда республики Прибалтики вошли в состав теперь уже советской империи» (с. 155).
Аналіз минулого постає важливим інструментом для проектування майбутнього або майбутніх. І чим більше голосів із минулого вдається осмислити, тим цікавішим може бути картинка майбутнього. Книжка В. Демченка – це не лише про минуле, а й про майбутнє, і в цьому полягає ще більша цінність такої тревел-оповіді. Оповідач пропнує читачам чимало цікавих «відхилень» в інші історії, які, безперечно, буде цікаво прочитати тим, хто любить культуру й літературу, хто отримує задоволення від пізнання загалом. Книжка часом потребує вдумливого прочитання, зупинки, щоб уявити те, про що йдеться, щоб поринути в світ додаткових надзвичайно цікавих фактів, як-от: «Как же оклеветал его Виктор Гюго в своем убийственном памфлете «Наполеон малый», как был он в нём предвзят, несправедлив (верь после этого великим!), хотя, конечно, фиаско в битве с прусской армией под Седаном, когда император во главе миллионной армии сдался на милость победителя, его не украсило. Такое не прощается ни нацией, ни историей. И никакие архитектурные шедевры, ставшие символами нового Парижа, не смогут их разубедить» (с. 317).
Володимир Дмитрович, як фаховий журналіст, теоретик і практик, безперечно, знає, що загалом журналістика розповідає людські історії, такі, які «чіпляють», які залишаються в свідомості запитанням, на яке шукаєш відповідь. Сьогодні журналістика стала занадто утилітарною, часто з неї вилучено цінність «людської історії». В. Демченко — прекрасний оповідач, який, пригадуючи, отримує задоволення тут-і-тепер. І особливий заряд світла захоплює читача, який «переміщується» між минулим і теперішнім, розуміючи, що «і це теж мине», але лишиться світло любові до життя. І в дусі Мішеля Фуко, оповідач демонструє, наскільки важливо в житті полюбити світ, себе, знайти рівновагу з собою, гармонією зі світом, наскільки важливо огортати розумінням і теплом тих, кого любиш і хто віддає своє світло тобі. Любов до світу, себе й «Іншого» скеровує до потреби шукати сенси і – як наслідок – бути «агностиком, який вірує»: «Я уже упоминал в других главах, что принадлежу к своеобразному племени верующих агностиков, оттого так и не стал воцерковленным рабом Божиим. Но к зрелости как-то спонтанно появилась потребность зайти в храм, где я творю собственные молитвы. Они не освящены канонами, но всякий раз идут от души, а оттого предельно искренни» (с. 350).
Мандрівна (або подорожня) пам’ять — один із визначальних концептів у праці В.Д. Демченка, який здійснює своєрідну персональну, особистісно й емоційно марковану ревізію минулого. Він має власний голос, який утривалено в історії, бо ж «рукописи не горять». Представлена книжка стає частиною в гетероґлосії й семіосфері українського минулого, це частина радянського минулого, із акцентуванням на таких ключових поняттях, як переміщення, дозвілля (відпочинок), дружба, свобода й несвобода (партійні «наглядачі») тощо. Такі концепти в різний спосіб представлені в книжці, вони зафіксовані в емоційно маркованих історіях, які сукупно витворюють індивідуальний наратив минулого, котре важливе для сьогодення.
Зрештою, це, зрозуміло, одна з можливих версій минулого, бо в кожній точці теперішнього існує безліч майбутніх і безліч минулих світів. Поняття «війни за майбутнє» (точніше, за версію майбутнього, яка в кожного своя) тільки набуває поширення в різних антропологічних працях американських і європейських футурологів-політологів-соціологів. Проте в книжці В. Демченка маємо версію одного з можливих минулих, яке, припускає, може відрізнятися від версії минулого в різних читачів. Проте, по-перше, це добре, коли є різні версії, по-друге, важливо почути версію людини, котра створила себе в тому минулому, досягла професійних вершин, але водночас минуле постає також і історією досягнення вершин людських, людяних, у гуманістичному сенсі цього слова. Це книжка про становлення особистості, яка створює себе, яка крокує світом, випромінюючи до нього інтерес і живучи енергіями конструктивного творення. Саме таким постає соціокультурний портрет оповідача в журналістських тревел-історіях. Наважуся ствердити, що такої книжки на ринку нашої літератури досі не було.
Книжка В. Демченка нелінійна, це конструктор зі спогадів і «метаданих», багатовимірний простір, у якому можна йти не від першого до останнього розділу, а так, як, скажімо, в романах М. Павича. Й насолода від тексту (за Р. Бартом) буде аж ніяк не меншою. Окремо дозволю собі сказати про цікавинки верстки, про різні «виноски» й «підвали», які нібито є додатковими до загального плину розповіді, але часом сам там криються важливі нюанси. Так само наголошу на особливій ролі ілюстрацій (від світлин із архітектурою до світлин із родинного альбому або ж меню) — все це допомагає «глибокому зануренню» читачів до простору пам’яті оповідача, усе це допомагає зримо уявити те, що має цінність для автора.
Оповідач розкриває історію власного становлення (долаючи комплекси, особливості виховання та ін.) і стає людиною, відкритою до світу, він пересувається містами й країнами, проте в кожному просторі, який він пригадує й зображує у фікційному життєтексті, є любов. Такий текст справді читаєш із насолодою, якщо погоджуєшся, що світ тримається на енергіях творення й добра. А в цій книжці багато особливого тепла, радощів від прожитих днів, від зустрічей, які потверджують принцип carpe diem, визначальний, як на мене, для такої мікроісторії з виходом на макрорівень у портретуванні доби. Така книжка обов’язково подарує насолоду тим, хто порине в її лабіринти пам’яті й досвіду, пригадування свого шляху через зупинки «Віра», «Надія», «Людяність», «Дружба» й «Любов».
Дмитро Дроздовський,
к.філол.н., головний редактор журналу «Всесвіт»
