Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені
Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
Концепція єдиного російського народу, до складу якого на правах «меншого брата» чи «меншої сестри» за уявленнями кремлівських ідеологів мають входити українці, є найважливішою підвалиною для обґрунтування їхніх планів щодо знищення нашої окремішності як нації, а відтак і остаточної ліквідації незалежної державності з центром у Києві. І це відверто проголошувалося напередодні російської агресії проти України, ці постулати й досі в активному арсеналі московської імперської пропаганди.
Такі словесні тиради потужними засобами масової інформації поширюються з Росії як незаперечні істини, що справляє певний вплив у західному світі. А оскільки він має купу своїх проблем, то яка йому різниця, чи справжня рідня українці з росіянами, чи ж тільки випадково зведена через відповідні історичні обставини.
Так, до речі, було і понад 100 років тому, коли сильні світу того не захотіли підтримати національно-визвольну боротьбу українського народу за власну державність, бо вони стояли за відродження «єдиної неділимої Росії». Подібне відбувалося і понад 30 років тому, коли вже сильні світу сього не хотіли розпаду СРСР – згадайте заяви прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер і Президента США Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді УРСР.
Хіба що тільки зараз лідери західної демократії нібито починають прозрівати: а й справді, що ж це за «старший брат», котрий «виховує» «меншого» бомбовими ударами по пологових будинках, ракетними обстрілами житлових кварталів і танковими розстрілами будинків престарілих?
Це прозріння Заходу, є сподівання, нарешті, дасть йому можливість сприйняти незаперечну істину, що росіяни й українці – за походженням абсолютно різні етноси, які в процесі свого розвитку й творення власного менталітету аж до першої своєї зустрічі йшли зовсім різними шляхами. А вона сталася тільки в Х столітті, коли наші київські князі почали приєднувати до Русі землі угро-фінських племен від Балтики до Уралу – іжора, чухонь, чудь, весь, меря, мурома, мордвини, черемиси, вотяки, пермяки… Займалися головним чином мисливством і рибальством у так званому Заліссі, тобто на північ за відомими тепер Брянськими лісами, розвивали потроху скотарство, культивувати хліборобство не дозволяли їм тодішні природно-кліматичні умови, а зимостійких злакових просто не існувало.
Відтак угро-фіни ще не були призвичаєні творити те диво, яке виколошується на наших чорноземах життєдайним хлібом, фактично користуються тільки тим, що продукує жива природа. Від неї тамтешня людність звикає просто брати все готове, до творення якого вона не докладає жодних зусиль. Це протягом багатьох тисячоліть передається в традицію й формує відповідний менталітет. Зрештою, наші північні сусіди тоді навіть не спромоглися на власне самоврядування, тож у 862 році покликали варягів до Ладоги, аби ті правили ними.
А от звички, традиції, пов’язані з хліборобством у природно-кліматичних умовах нашої землі, особливо з наявністю чорнозему, якого в такій кількості немає в інших народів, протягом тисячоліть творили особливий тип людини. Зовсім інший, ніж це могло зробити рибальство і мисливство у наших північних сусідів, чи скотарство, яке культивувалося в господарів безмежних степів, – хлібороб вкладав не тільки свою фізичну працю у плекання врожаю, він постійно вдосконалював первісну агротехніку, закладав основи майбутньої селекції рослин.
Саме хліборобство на чорноземі зіграло найголовнішу роль у творенні особливого менталітету, який відрізняється від сусідського. Воно розслаблює людину тим, що дає можливість мати до наступних жнив рік більш-менш спокійного забезпеченого життя, у той час, коли, скажімо, предкам наших північних сусідів доводиться бути весь час у русі, оскільки постійно треба шукати якусь поживу.
Хлібороби – не агресивний елемент, він тільки готовий оборонятися, тож навколо своїх поселень наші предки насипали великі земляні вали, на яких стояв високий частокіл, а спереду був викопаний глибокий рів. До цього верхові кочовики не були готові, тому змушені були повертатися назад. А ще на сотні кілометрів тягнулися високі вали, які прикривали освоєну хліборобами територію, на якій уже починали формуватися підвалини майбутньої української нації. Загальна довжина таких оборонних споруд, відомих як Змієві Вали, на Київщині й Поділлі сягала 2000 кілометрів. Вони йшли в два ряди, а місцями і в три, розмежовуючись один від одного десятками кілометрів.
Тож перебуваючи на перехресті кочових культур і цивілізацій Сходу й Заходу, наші предки переплавляли творчі елементи останніх у процесі своєї етнічної викристалізації. Скажімо, хліборобство впливає на менталітет осілих на нашій землі кімерійців, вони досить швидко втрачають ту мобільність, яка притаманна кочовикам. Як і у всіх хліборобських племен, у них зникають агресивність, натомість виробляються такі риси, як розважливість, неспішність. Можна стверджувати, що цей кількасотрічний сплав кочової й хліборобської культур на теренах нинішньої України витворює зовсім іншу людину. Вона, втрачаючи військові навики, досить швидко характеризується переважаючими прикметами хліборобського менталітету.
Це саме стосується й інших кочових племен, які згодом навідуються на наші чорноземи. Так, коли войовничі скіфи, що жили за рахунок грабіжницьких походів, підкорили кімерійців у VІІ столітті до н.е., то вже десь через двісті з лишком років вони також поступово перетворюються на осілих хліборобів. І грецький історик Геродот у V столітті до н. е. пише, що є ще скіфи царські, які живуть за рахунок походів, але є вже скіфи-орачі.
Ось так під впливом хліборобства і нашого теплого осоння вже буквально через якийсь десяток поколінь у кочових скіфів вивітрився той військовий запал, з яким вони колись прийшли на наші землі й завоювали кімерійців. Тож коли у ІІ столітті до н. е. навідуються сюди сармати, вони легко завойовують скіфів, бо ті вже осілі. А потім прийдуть нові агресори, домішуючи, як і всі попередні кочові пришельці, своє в нашу хліборобську кров, що буде відгукуватися різними імпульсами на виклики майбутніх часів.
Треба зазначити, що приблизно в ті часи, коли наші терени були підкорені скіфами, розпочинається колонізація Північного Причорномор’я греками, якими в VІ столітті до н. е. засновано міста-поліси: Ольвію, Тірас, Пантікапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній своїм античним впливом суттєво підштовхнуло господарський та суспільний розвиток наших предків, які на рубежі III та II століття до н. е. на Поліссі та Середньому Подніпров’ї сформували зарубинецьку культуру.
Відомі Європі як венеди вони засновують праслов’янську гілку нашої історії, яка знову ж таки через хліборобство, як і через мисливство, рибальство, скотарство і первісну металургію, будуть стверджувати себе в навколишньому світі на переломі двох епох світової історії. Про це свідчитимуть і торговельні зв’язки з навколишнім світом, бо археологи знайшли на їхніх поселеннях античні амфори, скло, бронзові прикраси.
З навалою готів зарубинецький масив ранніх слов’ян був розшматований, з нього згодом виділяється черняхівська культура, власне з якої формуються пеньківська й празька культури середини І тисячоліття н. е., що вилонюють антів і склавинів. За матеріальною культурою вони багато в чому подібні: зокрема, підсічна форма орного рільництва, доповненого присадибним тваринництвом. Найчастіше сіяли пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Удосконалювались ремесла, метал обробляли вже окремі майстри-професіонали, але гончарство, ткацтво, вичищення шкір, обробка каменю й дерева залишалися у родинному колі.
Анти, які заселяли територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря, згодом сформують східну гілку слов’янства, яке є безпосереднім предком українства. Основою його господарства залишалися землеробство й скотарство. Водночас значного розвитку набули ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів також відігравала торгівля з містами – державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами, для використовувався Дніпро як важливий комунікаційний шлях.
Високий рівень господарства й міжнародні контакти впливали і на розвиток суспільно-політичного устрою антів, який мав демократичний характер. Так, на чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче. Це дало можливість витворити державне утворення, яке проіснувало близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст. ) і у 602 році загинуло під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти більше не згадуються.
Починаючи з VII століття, в літописах уже вживається назва “слов’яни” – про людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Вони селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Жили за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли патріархальні об’єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.
Так, протягом тривалого часу духовна культура наших предків еволюціонувала відповідно до вимог щоденного життя, загального розвитку цивілізації, інтенсивності міжплемінних зв’язків і різних етнічних домішок, зумовлених географічним положенням України між Європою й Азією. А проте етнічний масив, головна етнічна база зрослого з українським чорноземом населення залишалася протягом багатьох тисячоліть тією ж самою, що творило зовсім інший антропологічний тип, який відрізняється від сусідніх з нами націй. Осіле хліборобство на чорноземові впливає також і на особливість менталітету. Він має свої особливості, що відрізняються від подібних ознак наших сусідів. Саме це і є свідченням одвічної автохтонності й окремішності нашої нації.
Усі наявні нині археологічні, антропологічні, історичні й етнографічні матеріали доводять, що окремішність українців від росіян існувала у всі часи, що виявлялося в окремому стилі життя, в духовній і матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності. Особливо різко бачили цю відмінність чужинці, які вже з раннього середньовіччя відвідували Східну Європу і мали можливість наочно переконатися в існуванні зовсім інших народів на теренах України і Московії.
Таким чином, концепція про триєдиний руський народ, з якого вийшли росіяни, українці й білоруси, – то московська вигадка, яка сьогодні вже не може переконати світ. Інша справа, що в процесі взаємовідносин між предками нинішніх українців і росіян протягом останнього тисячоліття відбувалися взаємовпливи, які відбивалися як на менталітеті, так і на духовності частини обох суспільств. Особливо ж це посилилося після Переяславської ради 1654 року, коли московське самодержавство взяло курс на змішані шлюби між двома народами. Як наглядний приклад у цьому – одруження Івана Брюховецького, який першим з гетьманів приїхав до Москви в 1665 році, на «московской девке».
Ця тенденція набула масового поширення, насамперед у середовищі козацької старшини, відтак вже на Коломацькій раді в липні 1687 року на вимогу московської сторони «постановлено стараться, чтобы малороссияне с великороссиянами вступали в родство и свойство». Численні документи свідчать, що Москва справді пильно стежила за дотриманням цього пункту козацькою старшиною, а невиконання його відносила до важких державних злочинів. Бо з якого б то дива генеральний суддя Василь Кочубей, який хотів насолити гетьманові, у своїх писаннях до Петра І серед звинувачувальних статей називав і спротив Мазепи цій політиці. Мовляв, усупереч рішенню Коломацької ради, гетьман забороняє українцям вступати в шлюб з росіянами й дружити з ними.
І як тільки справа Мазепи була програна, то знову було висунуто зупинений ним проект зросійщення українців через спільні шлюби. Так, у своєму трактаті про «Удержання України Черкаської» від 1713 року російський агент у Лондоні Федір Салтиков пропонує Петру І створити при гетьманові Іванові Скоропадському для нагляду за його діями гвардійську кавалерійську сотню з російських «дворянських дітей і з кадетів і з нарочитих дітей нежонатих» і «необхідно женити їх у полковників і сотників і в інших багатих людей», аби «той народ (український. – В. С. ) перемішався з російським народом чинами, вдачею і властивістю». Мета при цьому визначалася давня: «волю їхнього правління відібрати», але й водночас «і начальних там російських людей настановляти». Але найголовніше: «Після ліквідації автономії український народ в добрий і постійний стан приведеться і перевтілиться в російський народ».
Найбільш чітко цю лінію проводила імператриця Анна Іоанівна, яка доручила князю Шаховському в січні 1734 року керуватися в Україні особливо таємною інструкцією: «Уведомились мы, что смоленская шляхта (тобто, білоруська. – В. С.) с малороссийскими жителями в свойство вступает, с обеих сторон сыновей женят и дочерей отдают. Это противно кажется нашему интересу, а гораздо приличнее и полезнее, чтоб малороссийский народ имел охоту вступать в свойство с нашим великорусским народом, вследствие чего повелеваем вам, чтоб вы по вашему искусству секретно под рукою приложили особый труд отводить малороссиян от свойства с смольнянами, поляками и другими зарубежными жителями, а побуждать их искуссным образом вступать в свойство с великороссиянами».
Відтак перелік спільних шлюбів дітей козацьких старшин з великоросіянами зайняв би чимало місця. До речі, й останній гетьман України Кирило Розумовський також був одружений на росіянці, а його діти вже були, зрозуміло, «русскими». Те ж саме траплялося й з численною плеядою діячів культури й освіти, чиновництва, яких молодими забрали з України до столиці імперії, де вони одружувалися, як правило, на росіянках і працювали на зміцнення російського самодержавства.
Але оскільки даний спосіб не міг швидко дати остаточний результат, то Катерина ІІ 1764 року вимагає від князя Вяземського діяти рішучіше, щоб Україну, Ліфлянді, Фінляндію й Смоленщину «легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».
Особливу увагу було звернуто на Кримський півострів, який після підступного завоювання його Росією був включений до складу Катеринославської губернії, тобто до народногосподарського комплексу України. Намагаючись не допустити повної колонізації цього регіону українцями, князь Потьомкін вимагав заселення півострова «русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей».
Витягуючи українську еліту в Московщину, царське самодержавство масово надсилало на терени компактного українського розселення великоросів, які дуже часто одружувалися там з нашими дівчатами й вивозили потім їх на північ. Багато ж чиновників-великоросів, залишаючись тут, насамперед в українських містах, створювали прецеденти для задоволення їхніх особистих духовних потреб через створення мережі відповідних російськомовних культурно-освітніх закладів.
Небезпеку винародовлення українців розуміли свідомі українці, зокрема й ті, що перебували при царському дворі. Не хто інший, як найбільш довірена особа Катерини ІІ – її особистий секретар, а потім канцлер Російської імперії Олександр Безбородько (який, до речі, так і залишився неодруженим) радив українським старшинам: «Хай не мають собі жінок від синів чужих».
Тож саме наслідки цієї продуманої політики царської влади щодо розчинення українства в російськомовному середовищі, а відтак поступового зникнення нашого народу так вразили Тараса Шевченка, що він присвятив цій проблемі окремий твір, у якому прямо вказав на згубність спільних шлюбів українців з великоросами. У відомій поемі «Катерина», як нам здається, Шевченка найбільше болить те, що знеславлена українська дівчина, буде втрачена для рідного народу:
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе…
Повторюємо: це та сюжетна лінія, яка є чи не найвизначальнішою в даному творі, хоч і досі обійдена аналітиками. Може тому, що виражена одним словом? Але воно б’є, на наш погляд, надзвичайно сильно, може сильніше за багато томів. У ньому тривога не тільки за тогочасне становище, а й зболений погляд у майбутнє рідного народу, оскільки непокоїть поета і те, що Катерина «муштрує у запічку Московського сина», який також може бути втраченим для української нації. У цих кількох рядках Шевченко справді зумів надзвичайно гостро поставити проблему, яка дамоклевим мечем уже висіла над українством уже не одне століття.
А ще більше її загострили російські більшовики, котрі протягом усього свого владарювання добивалися створення нової радянської людини, у світоглядних напрямних якої фактично закладалися ідеї «русского мира». Після розвалу Радянського Союзу вони були пристосовані до нової ситуації й стали програмою відновлення Російської імперії зі статусом світової наддержави.
Проте керманичі з Москви не врахували одного: за 30 останніх років громадяни незалежної України мали можливість дізнатися чимало історичної правди про власне минуле. Їм багато відкрилося: хто вони, за що і ким були закуті їхні предки. А нинішня російська агресія їх остаточно переконала, що вони – окремішня нація, яка зі своїх витоків має власний шлях розвитку, де немає місця ні для «старшої сестри», ні для «старшого брата»…
