Проф. Людмила Чекаленко
Невраховані уроки української революції відгукнулися сьогодні трагічними помилками і прорахунками, не зважаючи на які, український народ вижив.
Перша світова війна 1914–1918 рр. призвела до розпаду Російської імперії та появи Української Народної Республіки (УНР) в межах федеративної Росії. Українському уряду не вдалося укласти мирний договір з більшовицькою Росією, яка наприкінці грудня 1917 р. розпочала проти України військові дії.
М. Грушевський висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України в складі Росії.
Під впливом російської агресії керівники Центральної Ради нарешті втратили ілюзії щодо можливості існування України в обіймах Росії і 12 січня 1918 р. М. Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.
До проголошення УНР 4 січня 1918 р. у київському готелі «Савой»1 в Києві відбулося перше засідання міністерства закордонних справ, яке пізніше перебралося до будинку по вул. Терещенківській, 9. Першим міністром закордонних справ України, що очолив Генеральне секретарство міжнародних справ УНР, було призначено Олександра Шульгіна з Української партії соціалістів-федералістів.
Олександр Якович Шульгін (1889–1960 рр.) очолював зовнішньополітичне відомство з 26 грудня 1917 р. по 22 січня 1918 р. Після відставки, оскільки розійшовся у поглядах на майбутній розвиток України з В. Винниченком, був призначений послом УНР в Болгарії. Це призначення фактично врятувало Шульгіна О.Я. від сталінських репресій. Емігрувавши, очолював Українське товариство прихильників Ліги Націй. Виступав проти прийняття СРСР до її складу. 1946 р. був обраний головою Українського академічного товариства в Парижі. Під час окупації Франції німецькими військами був заарештований, пізніше виїхав до США, де і похований. На київському будинку по вул. Терещенківській, 9 вміщено пам’ятну дошку з барельєфом О.Шульгіна.
З протоколу засідання Центральної Ради (фрагменти). Із збереженням орфографії оригіналу (Л.Ч.).
22 грудня 1917 р. Голова Генерального секретаріату (Уряду) УНР В. Винниченко і Генеральний секретар міжнаціональних (міжнародних) справ О. Шульгін підписали „Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ”.
Україна проголосила гуманні ідеї боротьби за мир, захисту прав людини. В основу зовнішньої політики держави було покладено принцип миротворчості. Нижче наводимо відозву УЦР до всіх народів світу про встановлення миру від 21 листопада 1917 р.2: „Від імени Української Народньої Республіки Українська Центральна Рада визнавши потрібним приступити до перемирря, одночасно повідомляє про це Союзні Держави. Центральна Рада також приступає до активного переведення справи миру. Тим Центральна Рада виповняє віддавна висловлену волю Українського народу і вже не раз винесені нею постанови про негайний мир, в чому досі ставало на перешкоді Тимчасове Правительство. Для того Центральна Рада постановляє:
- послати представників від Генерального Секретаріату на фронти для ведення переговорів в справі перемирря.
- звернутися зараз же від імени Української Народньої Республіки як до союзних так і до ворожих держав з пропозіцією розпочати мирні переговори, довівши про це до відома нейтральних держав;
- одночасно повідомити про це Раду Народніх Комісарів та правительства иньших республік Росії для коордінації ведення сеї справи.
Разом з тим Центральна Рада приступає до негайного вироблення конкретної програми миру для предложення її від імени Української Народньої Республіки Народам Росії а також Союзним і ворожим державам, як основу для переговорів. Українська Центральна Рада закликає всі народи Росії прийняти в тих переговорах як найактивнішу участь”.
Більшовики вороже поставилися до процесу державотворення України. Вони вбачали в ньому реальну загрозу утвердженню і збереженню своєї влади. З цього приводу один з більшовиків-українців М. Скрипник зазначав, що для більшості членів партії Україна не існувала як національна одиниця.
Розвиток подій змусив Центральну Раду шукати підтримки за кордоном. Деяку надію на порятунок давали переговори, які розпочалися в Бресті.
Визнання України Заходом. 26 (13) січня 1918 р. делегації країн Четверного союзу визнали Україну незалежною державою, правоспроможною вступати в міжнародні відносини. 3 лютого між Україною і Австро-Угорщиною було укладено окрему таємну угоду, за якою австро-угорський уряд зобов’язувався не пізніше 20 липня 1918 р. провести поділ Галичини на українську та польську частини та, об’єднавши першу з Буковиною, створити окремий коронний край. За це Україна зобов’язувалася поставити Австро-Угорщині до 1 липня 1 млн т збіжжя. Німеччина підтримала прагнення України об’єднати свої землі.
Навмисне затягування Росією переговорного процесу. 9 лютого 1918 р. у Брест-Литовську було підписано першу мирну угоду в світовій війні між УНР та чотирма державами німецького блоку – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Кордони України встановлювалися відповідно до західних етнографічних меж розселення українців. Проти зазначеної лінії кордону виступила Польща, яка вимагала встановлення кордону по р. Буг, таким чином Холмщина залишилася б Польщі. Деякі політичні кола зазіхали на Волинь і Поділля. Навіть поступка УНР щодо майбутніх переговорів не завадила полякам заявити про невизнання Брестського миру. Після підписання договору українська сторона просила надати їй допомогу зброєю і боєприпасами у боротьбі з радянською Росією.
Питання оформлення державних кордонів постійно перебувало на порядку денному українського уряду й у 1918 р. Найскладнішими виявилися переговори з цього приводу з російськими (більшовицькими) представниками. Згідно зі ст. 6 Брестського миру уряд радянської Росії зобов’язувався вивести з території України свої війська, визнати УНР і розпочати з нею переговори про підписання мирного договору і встановлення державних кордонів. Особливість полягла в тому, що на півдні Брянщини, заході Орловської, Курської і Воронезької губерній мешкала значна кількість українців, а певна кількість росіян проживала на Донбасі, Харківщині і Катеринославщині. З іншого боку, більшовики не уявляли собі будівництво соціалізму в Росії без українського хліба, вугілля та індустрії Донбасу. Це було однією з причин нападу на Україну радянської Росії в січні 1918 р. Втручання країн Четверного союзу швидко змінило ситуацію: в Україні радянська влада впала, радянські частини зазнали поразки і 23 травня 1918 р. розпочали переговори. Керівники російської делегації – відомі політики Х. Раковський і Д. Мануїльський всіляко затягували переговорний процес, щоб виграти час. Позицію радянської делегації чітко окреслив Х. Раковський, на переконання якого Україна не могла вважатися самостійною державою, оскільки спадкоємницею царської Росії є радянська Росія, і саме вона має право на всі території, що входили до складу імперії 3.
УНР продовжує політику за класичним сценарієм дотримання міжнародного права. 12 червня 1918 р. договір з радянською Росією було підписано і 14 червня сторони розпочали обговорення питання щодо кордонів. Українська делегація, спираючись на міжнародну практику, запропонувала застосувати етнографічний принцип, радянська делегація – принцип самовизначення населення. 22 червня резолюцію було узгоджено: за основу обрали етнографічний принцип, а в спірних місцевостях – волевиявлення. До України мали відійти 10 повітів Воронезької, Курської та Орловської губерній, чотири повіти Чернігівської губернії та третина Донської області. Російська делегація знову заперечила і запропонувала передати вирішення цього питання спеціальній комісії, оскільки етнографічний принцип не влаштовував росіян. Особливе занепокоєння у більшовицьких представників викликала ініціатива української сторони провести переговори з державою Великого Війська Донського.
Насильницьке приєднання українських земель до Росії. Від слів росіяни перейшли до дій: у прикордонні з Україною регіони посилалися загони червоноармійців, які примусом добивалися від місцевого населення згоди на приєднання до Росії. Тих, хто не погоджувався, садили до в’язниці, загрожували розстрілами. Пристрасні дебати розгорнулися і навколо питання належності Донбасу: віддати Донбас, на думку Д.Мануїльського, означало для Росії економічну катастрофу.
Слабкість позиції Німеччини посилила домагання радянської Росії, яка активно готувалася до війни з Україною, про що свідчить збирання коштів серед населення і громадських організацій на перемогу радянської влади „над українськими націоналістами”, фінансові видатки на ведення бойових дій в Україні, створення групи військ Курського напрямку, яка мала вести бойові дії.
За цими короткими, але доволі жорсткими інформаційними повідомленнями яскраво вимальовується недалекоглядність українських при владі політиків і ситуація сторічної давнини, яка нагадує сьогодення:
- поява Української Народної Республіки (УНР) в межах федеративної Росії.
Іншого варіанту розвитку української держави тодішня верхівка не бачила. В результаті – втрачено дорогоцінний час.
- Україна проголосила гуманні ідеї боротьби за мир, захисту прав людини. В основу зовнішньої політики держави було покладено принцип миротворчості. А треба було творити збройні сили, армію, щоби захиститися …
Проголошені принципи були не цікаві Заходу, їх ніхто не чув і серйозно не сприймав…
- Розвиток подій змусив Центральну Раду шукати підтримки за кордоном.
Визнання України Заходом. Деякими країнами, які захищали власні інтереси.
- Навмисне затягування Росією переговорного процесу, щоби виграти час і послабити Україну.
- Питання оформлення державних кордонів.
Питання кордонів. Українська влада визначала кордони з Білорусією і Кримом. За підтримки німецького командування українська держава розповсюдила свою владу практично на всі території, на які претендувала. У переговорах з військом Донським спірною територією виявився Таганрозький округ і території понад р. Калитва, які до 1887 р. входили до складу Катеринославської губернії і переважну частину яких становили українці. Українську делегацію на переговорах очолював Д. Дорошенко. Згідно з договором у тимчасовому користуванні Донського керівництва залишалися залізниці. Окремий пункт документа стосувався становища українського населення на Дону, яке дістає усі права щодо своєї мови, школи й культури, як і всі інші громадяни.
Питання належності Криму ускладнювалося вже опублікованими українськими державними документами, а саме Ш Універсалом Центральної Ради, за яким півострів не згадувався у переліку українських земель. Українські і німецькі війська оволоділи півостровом наприкінці квітня 1918 р., після чого німецьке командування наказало українцям залишити Крим. Тут було утворено маріонетковий уряд самостійного Криму і відновлено колишні російські закони. Важливість питання Криму для української держави порушив у своїй ноті німецькому командуванню гетьман П. Скоропадський (10 травня 1918 р.). Антиукраїнська політика створеного кримського уряду призвела до економічної блокади півострова: було припинено морський і залізничний рух і торгівлю. Це змусило кримський уряд поквапитися з прийняттям виважених проукраїнських рішень і привернуло увагу німецької сторони, військо якої могло опинитися без продовольства. У результаті проведених переговорів з кримською делегацією (Київ, вересень 1918 р.) було вироблено прелімінарні умови входження півострова до складу України – на правах автономного краю. До компетенції українського уряду передавалися зовнішня і внутрішня політика, керівництво армією і флотом. Однак повстання Директорії проти гетьмана П.Скоропадського (листопад 1918 р.) поклало край намірам приєднати Крим.
У квітні 1919 р. в Криму відновлюється радянська влада і створюється Кримська Радянська Республіка у складі РСФРР.
На території Бессарабії4 у 1917 р. було проголошено Молдавську Народну Республіку, що виявилося своєрідним політичним фарсом з метою приєднання Бессарабії до Румунії. 3 березня 1918 р. керівництво УНР надіслало урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії ноту протесту. 13 квітня 1918 р. Мала Рада прийняла „Заяву румунському урядові”, в якій засуджувала анексію Бессарабії.
Уряд П.Скоропадського вжив рішучих дій щодо заборони вивезення товарів до Румунії і Бессарабії, фактично запровадивши проти них економічні санкції. Румунія зосередила на правому березі Дністра прикордонні війська і створила низку митних прикордонних пунктів, що свідчило про перенесення сюди державного кордону. У листопаді 1918 р. румуни захопили й українські землі Північної Буковини і північної частини Хотинщини.
Позиція Директорії, що прийшла на зміну влади гетьмана П. Скоропадського, щодо кордону з Молдовою можна схарактеризувати як нейтральну: влада не мала ані бажання, ані можливостей відвойовувати українські землі.
На противагу цьому більшовицький уряд В.Леніна розпочав активну боротьбу за повернення території Бессарабії у лоно Росії: було накладено арешт на золотий запас Румунії, евакуйований до Москви, в односторонньому порядку перервані дипломатичні відносини з Румунією. Перемога радянських військ у Києві на чолі з генералом М. Муравйовим примусила румунську сторону піти на певні поступки у бессарабському питанні. Проте наступ А.Денікіна на Україну і Москву не дозволив здійснити російські наміри щодо Бессарабії. Таким чином бессарабське питання затягнулося для Росії до 1940 р., а для України – до 90-х років ХХ ст.
Україна на початку ХХ ст. не спромоглася здобути незалежну державність і зібрати воєдино свої землі – Придунав’я, Хотинщину і Північну Буковину.
12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир’я між Німеччиною і країнами Антанти, що означало кінець Першої світової війни. Німецька та Австро-Угорська армії втратили свої окупаційні функції. У ніч на 14 листопада 1918 р. відбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які утворили Директорію з метою усунення режиму гетьмана П. Скоропадського та відновлення УНР. Директорію очолив В. Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися С.Петлюрі. За кілька тижнів Директорія взяла під контроль всю Україну.
Поява Директорії була неочікуваною для сусідів України. Антанта планувала заповнити вакуум влади в Україні, ввівши на її територію 12-15 військових підрозділів та окупувавши Київ і Харків.
У листопаді озброєні сили С. Петлюри зіткнулися з опозицією польських військ Ю.Пілсудського, який хотів якнайдалі відсунути невизначені кордони нової польської держави.
Червона армія Л. Троцького оточила Україну з півночі та сходу, а Біла Гвардія А. Денікіна – з півдня.
Наступна спроба відродити Україну вже пролунала із західних земель – зі Львова.
Поразка у Першій світовій війні призвела до дезінтеграції Австро-Угорської імперії і створення незалежних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові було утворено Українську національну раду. Вона оголосила про намір створити державу на етнічних українських землях в межах імперії. Польща, що почала відроджуватися, також висунула претензії на ці території. З огляду на це, Національна рада поспішила окупувати всю територію Західної Галичини. 1 листопада 1918 р. українські війська заволоділи Львовом. 13 листопада 1918 р. було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Голова Національної Ради Є. Петрушевич став президентом ЗУНР, а К. Левицький очолив Державний секретаріат.
ЗУНР з перших днів існування стала об’єктом зазіхань з боку сусідніх країн: Румунії (на Буковину), Польщі (на Східну Галичину). 22 листопада 1918 р. розпочався наступ регулярних частин польської армії, підтриманий польськими легіонерами у Львові, та військ королівської Румунії. Під тиском ворога уряд ЗУНР був змушений переїхати спочатку до Тернополя, а наприкінці грудня – до Станіслава. У таку важку годину було вирішено об’єднати українські держави: 22 січня 1919 р. проголошений акт злуки УНР і ЗУНР. Прийняття цього документа мало велике значення, демонструючи прагнення українського народу до створення єдиної, незалежної, соборної України. Декларація возз’єднання була схвалена Установчими зборами, скликаними з представників усіх регіонів України.
Загроза насувалася з польської сторони: Польща не визнала свої східні кордони, які були визначені в грудні 1919 р. на міжнародній конференції країн-переможниць (Версальські рішення) і закріплені в „Декларації про тимчасові східні кордони Польщі”5. Екстремістські політичні угруповання намагалися відновити Польщу в межах 1772 р. за рахунок українських і білоруських земель. Заручившись підтримкою Антанти, в травні 1919 р. польський уряд уклав з Директорією прелімінарну угоду, відповідно до якої Україна зобов’язувалася відмовитися від будь-яких прав на Східну Галичину та деякі інші західні райони. У квітні-серпні 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували частину України (Східну Галичину та Західну Волинь), захопили всю Білорусію.
Значно раніше, на початку січня, радянська Росія розпочала наступ на УНР і 5 лютого зайняла Київ. Директорія спочатку залишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, Проскурова та Рівного. На початку травня С. Петлюра та інші керівники УНР емігрували.
Традиційно радянська влада вирішувала питання інших українських земель. Із підписанням Договору про кордони з РСРР (10 березня 1919 р.) за межами України опинилися території компактного проживання українців прикордонних районів Гомельської, Брянської, Курської, Воронезької губерній, а також Дону і Північного Кавказу. Реакція населення цих територій на прийняте рішення виявилася як у численних заявах громадян про бажання жити в Україні, так і у відповідних рішеннях місцевих органів влади6. Перепис населення 1922 р. показав значну кіль-кість українців в прикордонних регіонах Росії. За таких умов у 1927 р. на території Росії залишилося понад 2 млн українців, які компактно проживали в Курській, Воронезькій губерніях та Північно-Кавказькому краї.
Результат вище перелічених дій:
- Насильницьке приєднання українських земель до Росії.
- Питання належності Криму: в документах ЦР півострів не згадувався у переліку українських земель. Вічна короткозорість і невміння бачити на перспективу, відсутність стратегії дій.
- німецьке командування наказало українцям залишити Крим.
- повстання Директорії проти гетьмана П.Скоропадського. В Криму відновлюється радянська влада
- Позиція Директорії, що прийшла на зміну влади гетьмана П. Скоропадського, щодо кордону з Молдовою: влада не мала ані бажання, ані можливостей відвойовувати українські землі.
- Україна на початку ХХ ст. не спромоглася здобути незалежну державність і зібрати воєдино свої землі – Придунав’я, Хотинщину і Північну Буковину.
Наступна спроба відродити Україну вже пролунала із західних земель – зі Львова. Українці знову не змогли об’єднатися і їх покремсали по частинах.
- ЗУНР з перших днів існування стала об’єктом зазіхань з боку сусідніх країн.
- Загроза насувалася з польської сторони.
- Росія розпочала наступ на УНР.
- Незалежна Україна ліквідована.
Виникає риторичне запитання: коли ж український народ навчиться робити висновки і не наступати на власні граблі?
1 Розміщувався на Хрещатику, де нині міська рада, будинок не зберігся.
2 З протоколу засідання Центральної Ради (фрагменти). Із збереженням орфографії оригіналу – Л.Ч.
3 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива… – С. 21.
4 Колишні землі Київської Русі, пізніше Молдовського князівства і врешті решт у результаті військових дій Росії і Туреччини у 1812 р. територія між Дністром і Прутом увійшла до складу Росії.
5 Лінія кордону була розроблена групою експертів за принципом: національна держава на національній території.
6 У 1920 р. за входження до складу України висловились з’їзди Рад низки волостей Курської губернії,Путивльського, Новоскольського, Корочанського та Білгород-ського повітів та інших.
