Передмова до книжки “Присвята мовчанню” Саліма Бобуллаоглу
Бабуллаоглу, Салім. Присвята мовчанню. Київ : Саміт-книга, 2023. 128 с. ISBN 978-966-986-549-6
«Присвята мовчанню» — друга поетична книжка сучасного азербайджанського поета Саліма Бабуллаоглу, видана в українських перекладах. Поетичний наратив збірки виявляє універсальність сенсів, які оприявнюють дух Азербайджану й репрезентують перед українським читачем іманентну мусульманську ідентичність. Салім Бабуллаоглу — творець особливої мови. Його поетичний суб’єкт нагадує пророка-візіонера, у голосі якого відлунюють епохи. Така поезія промовляє голосами рідної землі, яка відкриває себе через малі й великі долі, через історії з минулого й сьогодення. Поет гранично відвертий у розмові зі своєю аудиторією, його художній світ зітканий з образної мови, побудованої на розламуванні слів і їх глибинному сприйнятті на рівні фонічної організації праматерії. Така поезія — приклад ритуально-міфологічного й метафізичного занурення у простір правічних звучань і архетипних образів. «Присвята мовчанню» — правдивий голос азербайджанського народу, який у сьогоденні промовляє в художніх візіях Поета — Саліма Бабуллаоглу
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Щоб у світі не запанувала порожнеча, інколи важливо вслухатися в мовчання.
У поетичній книжці Саліма Бабуллаоглу «Присвята мовчанню» увиразнено три філософські концепти: щирість – відвертість із читачем, чесність із Іншим; людяність – усе втрачає сенс, якщо ми забуваємо про моральні основи; пам’ять – в осмисленні індивідуальної історії та історії простору навколо людини, де камінь може також пам’ятати…
Світ, залитийводою, тепер покриває сніг.
Випав сніг: вода змінила ім’я і лик, очистившисьу дорозі.
Але пам’ять її незмінна. Все снігом покрито.
І пам’ятники-ідоли теж. Докази не знають старіння.
Випав сніг. Дуже жаль. Тане тепер.
(«Коментар до снігу»)
Така поезія – розмова, у якій читач наближається до себе, стає собою; шукає, ставить запитання й повертається до глибин власного «Я». Що ж, сьогодні важливо утвердити людину в центрі міркувань про світ, бо інакше штучний інтелект може з часом замінити людство, остаточно витіснивши гуманізм зі світу.
Салім Бабуллаоглу створює поетичний світ, у якому важливо залишатися чесним сином, відповідальним дідусем, людиною гідності та пам’яті.
Людина пам’яті – своєрідна ідентичність ліричного суб’єкта, який розповідає про власний світ дитинства, далекі часи, що досі спливають у лабіринтах пам’яті. «Він» – це все, що було і що оприявнене зараз, усе зриме й невидиме, живе й неживе, понадземне й матеріальне:
в мені, Madame, навіть і ви;
в мені Хуана РамонаХіменеса туга;
Madame,
я давно вже не молодий,
в мені наша вулиця,
наш сквер,
в мені вся істина,
весь генетичний код,
пам’ять першого чоловіка,
в мені куля
земна,
земна,
і все у мені…
Життя – це мандрівка, це дорога… І в цій збірці крокуємо стежкою поетичного світу, де є своя топографія, зумовленими сигнатурами пам’яті.
Кожна людина трішечки кат, чесно кажучи.
Проходиш по набережній.
Ти сам…
Ти ступаєш плитами парку – квадратними, мощеними.
Очі сльозяться: кожне розділення – збільшення кількості, втрата, рівна собі;
Далі можна згадати далеке дитинство: ігри; школа; геометрія –
Безконечний квадрат вписаний в коло, і зовні — також квадрат.
А тепер ти впираєш у центр кола перо, обертаєш сторінку – і досить,
Бо все – у колі, а безконечність – одиниця у русі.
Ти сам…
У метро люди здаються замисленими, понад головами, втуплені в стелю, – очі, які здаються великими.
По суті, людське життя – завжди дорога,
Просто в маленькому, замкнутому просторі зі збільшенням швидкості раптом губиться тло.
Салім Бабуллаоглу пише так, що речі здобувають обриси – подеколи перед нами виразні людські обличчя. Це поезія голосів – поліфонічна, музична, з особливим нервом, який посилює сугестивність образів. Асонанси й алітерації інтенсифікують музичність, яка нагадує про те, що поетичний текст – це також і замовляння, для яких важлива вітальність фольклорного слова. Поет створює цілковито сучасні тексти, у яких ідеться про теперішню людину. Але образ людини створено на тлі правічної картини блукань духу, тобто з первісної матерії, одвічних енергетичних переходів, які поєднують світ людини зі світом Аллаха.
Вірю, що ви, як цитату з Божественної книги,
коли-небудь зустрінете такі слова:
«І назвав Бог сушу земля, а збір вод назвав морями».
Якщо зустрінете, то знайте: доклала тут руку людина.
Бо ж, бачити і розуміти, особливо потім, із запізненням,
це якість людини, а не Творця.
Поезія Саліма Бабуллаоглу – це не релігійна поезія, але метафізична; тут немає догм, але є любов і є Аллах. Поезії притаманний мотив цілепокладання світу, його телеологічності. Усі зустрічі не випадкові. Люди і слова, речі й енергії в нашому житті так само не випадкові. Салім Бабуллаоглу створює космос навколо однієї людини, навколо власної історії життя… І читачам випадає мандрівка світом сповіді, пам’яті, болю, любові – мандрівка правдива й багатовимірна, як сучасний метамодерний світ…
Люблю…
Радість, що сміється просто в лице;
Відмовку, що вдаряє, мов камінь у голову;
Поцілунок – нехай навіть буде останнім;
Люблю…
(«Абсурд»)
Інколи зображені ситуації виявляють екзистенціалістську природу теперішнього світу. Суб’єкт поезії зображує буття людини в межовому стані або ж у межовій ситуації:
Чи ти бачив дітей?
Але не тоді, коли вони бавляться у війну.
А коли приходять без причини, зупиняються перед тобою
і кажуть: ану, глянь, я – вмираю?
Лежать, усміхнені, з заплющеними очима,
сміючись, розплющують очі,
і підводяться, сміючись.
(«Про дітей і про смерть»)
Світ навколо людини оживає через цю здатність поета бачити реальність не абстрактно, а зримо, конкретно, через речі, через матерію Аллаха.
За Кантом, пізнати річ майже неможливо. Але можна відчути її єство. Розумове пізнання дійсності не заперечує інтуїтивного одкровення й інсайту, який є кроком у метафізику.
Суб’єкт поезій у цій збірці правдивий. Передусім із тими, хто формував «топографію шляху», хто був поруч, хто залишився в серці. Подеколи поет розкриває шляху до самотності, звідки «лиш крок у небуття»…
мовчить мандрівник, ідучи від моря.
Він наодинці, сам з собою,
та інші теж повинні зрозуміти,
що втратили передовсім себе,
бо від самотності лиш крок до небуття.
У свій час різні поети (В. Герасим’юк, М. Кіяновська, І. Павлюк, О. Зарахович, Ю. Загородній) створювали українську версію космосу азербайджанського майстра слова. Важливими й точними є міркування Дмитра Стуса про поетичне письмо Саліма Бабуллаоглу: «Для українського читача поет Бабуллаоглу цікавий ще й тим, що він відкриває майже невідомий у нас тип мужнього й глибоко вкоріненого в світову культурну традицію мусульманина, котрий самим фактом свого існування заперечує надуманий масмедійний коктейль із правди, напівправди й відвертої брехні, що, на жаль, небезуспішно формує культурне кліше, в якому мусульманин і фундаменталіст стали ледь не синонімами. Салім Бабуллаоглу самотужки руйнує стереотипи сприйняття. Його гуманізм настільки природний, що мимоволі переймаєшся глибокою повагою до культури, у якій взагалі можливе явище такого поетичного масштабу… Вся творчість цього поета – це вписування азербайджанської культури в світову, долучення національних азербайджанських тем і мотивів до світового різноголосся…».
Ця книжка репрезентує особливу філософію серця ліричного суб’єкта і його спалахи пам’яті, діалог із собою й монолог речей.
Лампа освітлює стелю, і тінь росте.
Годинник мовчить, дощить, от iя про те ж,
під ліхтарем попід вікнами мокра кішка
вмирає, така її доля, ну і т.д.
(«І.т.д.»)
І головне – тут промовляють не слова. Промовляють проміжки, «простори мовчання»… підтекстові лакуни, які містять спогад про ту реальність, яку омовити неможливо. Салім Бабуллаоглу знає, як багато важить мовчання. Знає, що далеко не все можна передати у слові. Хоча його суб’єкт поезії вірить у слово. І вірить у людину.
Мовчання затягнеться, якщо все чудово, принаймні
ти мав можливість урятуватися від декількох неправдивих слів,
хто знає, може, ти вже навіть врятований, тільки
якщо ти наповнився словами – звуком, значить, в писанні, рокованому тобі,
було приречення задзвеніти, наче будильник, щойно настане пора, і тобі задзвенілося;
а значить, хіба є потреба у тому, що на папері, –
просто вставай і ходи! Встань!
(«Присвята мовчанню»)
Мовчання – інша форма мови. Вона полегшує розуміння світобудови, робить створення ясним і просвітленим. І головне: мовчання дає можливість нам побачити речі такими, якими вони є.
У кожного є своє ім’я,
і якщо особових займенників не написати,
То нічого не зміниться.
Давайте подивимося:
я йду в школу;
або: йду в школу.
Краще без «Я».
Не реформи, а вдосконалення потрібні.
Мовчіть…
Дозвольте мені мовчання це по-своєму слухати.
Ця поетична збірка Саліма Бабуллаоглу – про речі без слів. Тут логіка роздумів підштовхує до розуміння, що у світі стільки слів може бути не сказано. І навряд чи щось змінилося від відсутності цих слів.
Сутності не в словах, а в тому, що ми – люди – не завжди можемо висловити. Суб’єкт поезій свідчить, що треба насамперед зрозуміти себе… в тебе є тільки ти. І ось таке, по суті, буддійське питання, породжує потребу мовчання й спокути, тиші й каяття:
Кімнатна доріжка похитується на шнурку;
листок виноградний трояндi вклоняється;
вербова лоза ворушить волосся;
нарцис прощається з мурашкою;
крихітний луг у пісках відмовляє метеликам;
блохи тужать на згарищі;
ромашка розсилає гінці повсюди;
соломинка скочується на пні;
звуки доходять до станції раніше від поїзда;
любовний лист у конвульсіях корчиться між
рейками –
насправді це віє вітер,
і ти замовкаєш, не бажаючи більше брехати…
(«Покаяння»)
Чи ти усвідомив, хто ти? Навіщо прийшов у цей світ? Хто ти й чого шукаєш? Хто ти й хто поруч із тобою?
У поезіях Саліма Бабуллаоглу є глибинне бажання назвати речі такими, якими вони були, якими вони є. Подібний поетичний прийом спостерігаємо у Стефана Малларме, в Пауля Целана… Прагнення дійти буття. І буттєвість– у речах, а не в людях.
Як створити картинку не розпливчастого, а справжнього буття? Що в людині справжнє?
Поетичний голос Саліма Бабуллаоглу прагне дошукатися справжності; того, що робить людину неповторною і, власне, людяною, гуманною.
Також визначальним у поезіях Саліма Бабуллаоглу є мотив співчуття.
Окреслений спектр філософських питань виникає після прочитання цієї книжки. Залишається багато чого у читацькій свідомості, яка запитує… І ти по-іншому починаєш дивитися на речі, перебуваючи в поезії, де головне – не слово, а те, що між рядками слів у порожнечі розділових знаків.
Світ навколо нас часто зі слів, а не з речей. А у філософії слова Саліма Бабуллаоглу слова-речі – це оболонки, зриме, яке неоглядне.
Речі у світі Саліма Бабуллаоглу – це маркери сьогодення, це форми, у яких є унікальність. Людина тут поступається речам. Часто людина спалює дні й губиться у словах. А в цій поезії кожне слово на місці, кожен звук працює на занурення у реальність речей, тобто буття.
Ось який парадокс: чим менше слів, тим сильніша звукова аура поезій. І в тому космосі магічних звучань легше сприймати справжнє. Поетичне сьогодення – у конкретному й зримому. Зриме стає доступним для огляду. Салім Бабуллаоглу справжній у слові і в мовчанні, яке говорить набагато глибше за слова.
Самість – це завжди дистанція від часу та простору. Ти народжуєшся з мовчання – зі споглядання не того, що довкола, а того, що всередині. У представлених у цій книжці поезіях багато споглядання – Салім Бабуллаоглу створив свою азербайджанську мову, свої частини мови. Без слів та у звуках. У точних образах із сьогодення та без симуляцій майбутнього. Тут поезія – матеріальна. Але така матеріальність — не заперечення духу. Матерія – лише матеріал, який має форма. А оскільки є форма, то є і зразок, себто ідеал.
Поезія Саліма Бабуллаоглу нагадує внутрішнє дихання.
Читаючи вірші Саліма Бабуллаоглу, усвідомлюєш, що реальність мовчання – це реальність розмови із собою. Це діалог із речами, які нагадують про буттєвість. І від буттєвості уже один крок до самості.
Першим, хто тебе проводжає, хто рушає тобі назустріч, є ти сам — твоє відображення
в шибі: ну, бувай… до побачення… хтозна, коли… прощавай…
Ти ж бо не можеш себе побачити — і це також людський уділ: споконвічний; один із найперших;
Врешті-решт все зникає з очей, всі зникають з очей, всі відходять;
Але поки ще ти його бачиш, послухай його, він — ти сам — багато що міг би сказати:
Наприклад, що той, хто прямує вперед, укорочує лінію обрію;
Або що захід чи схід — сонцю однаково, питання лиш в тому, де ти.
(«Елегія до найближчого»)
Ось тоді в мовчанні й народжуються слова-речі. Не ті слова, яких могло б і не бути, а ті, що були завжди…
Дмитро Дроздовський,
к.філол.н., науковий співробітник відділу зарубіжних і слов’янських літератур Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, головний редактор журналу «Всесвіт», іноземний член Спілки письменників Азербайджану
