Конрад Войтила. Скерцофренія

Переклад з польської мови Мирослави Рудик

(Див.: “Всесвіт”, №5-8, 2024).

КОНРАД ВОЙТИЛА – польський поет і літературознавець, літературний критик і публіцист. Автор семи поетичних збірок, зокрема «З двох зол вибираю любов» (2000), «Вільна любов» (2002), «Фатальні вірші» (2004), «Може, Боже» (2010), «Чорний водевіль» (2013), «Знак за питанням» (2017) «Під червінь. 111 віршів» (2019), «Скерцофренія» (2023). За останню книгу отримав престижну літературну нагороду Любуські лаври. Раніше кількаразово був номінований до Мистецької нагороди міста Щецін і двічі був лауреатом літературної премії Західнопоморського воєводства «Янтар» (2019, 2021). Стипендіат Міністерства культури і національної спадщини Польщі (2021). Літературознавча діяльність представлена у книгах: «Реверсі. Літературні розмови» (2014), у монографії «Анти-антихрист? Релігійний Воячек» (2021). Співавтор книги про Рафала Воячка «Не ті часи. Невідомі твори» (2016) та альбому «Був, є» (2021), «У хроніці шкіри. Сучасна рецепція творчості Рафала Воячка». Вірші Конрада Войтили перекладені на англійську, німецьку, чеську, українську та словенську мови. Поезії зі збірки «Скерцофренія» на українську мову перекладені вперше.

 

Пошуки
Ти тут не знайдеш нічого доброго,
Тільки промені темного світла;
В’язки думок – сльози, задуху,
Тумани, що сонно приховують
Фантоми і дивакуватість подій.

Тому зітри те все, що тобі являється,
Щоб не можна було сказати,
Що мені далеко до тебе.
І щоб не було так,
що й тобі до мене глибоко
аж надто.

Стінка плачу
Легко й ніжно,
ти входиш в мене,
у хрест – у ребро;
язик під цвях.

Оцет у землю – у шкіру.
Рух – у пух.
Завоювання на смерть.
Пів списа під червень.

Примхи
Живі полум’я Едди ніколи
не перестануть захоплювати, як саги
брехні, тритони і дисонанси.
Точно сприймаєш за зло
всю армію кеннінгів і асонансів,
що посилаю проти тебе.
І всі ці рани, примхи
і сигнали тривоги,
і що дзвоню тобі постійно.
Чи краще сказати, що знову?
Кому повідомити, що страх полює на смерть?

Скерцофренія
Побачили ми темне світло на яскравому тлі.
Сяйво світла у пастці, багато малого сміття
на межі. Небо вже не є ані цим, ані тим.

Ніхто не зобов’язаний робити речі
легкими. Піке стигми проникає в тканини-
у зубчики листя, у вибуху зелені в інфрачервоному.

Дим і скерцо. Трагічні ігри. Інтермеццо
та ноктюрни. Весільний марш і похоронний біг
під сам берег. Немолоді дівчата та невинні вдови.

Ти проклинаєш, це зрозуміло. Флотилії суконь швидко
Йдуть на дно. Приємне зло з-за рогу. В далині
дівчата з міста стирають веснянки з печива.

Кода
Нові звички, старі гріхи. Хочеться
ще чогось або когось. А тут поганий стан справ;

зловісний сервіс ремонту. Знайома кода.
Де тебе немає? Де? І так по колу.

У безцарстві літер, у ряді пауз. У глухій
спіралі дзвіночка, у грі на вичікування. Пропуски
в літописі. Слід бога, що минув. Туга
лісових тварин. Одразу і опісля.

Пустка після витівки
Куля скорботи котиться і доторкається до язика –
ніжної паузи між тобою та поміж.
Якесь «ніде» по-іншому «не зараз».

Вже боюся, як болітиме – без тебе.
Тіло перетворюється на прах.
Пустка у жарт.

Буря
Буря настигає. Якась картина, якась провина.
Спасіння сковзає з вежі костела.
А ми завойовуємо нові вершини падіння –
ланцюги лиха. Зміщуємо акценти з одного на інше.
У щілини паркету, в такт вальсу, в фурії безсніжної мгли.
Надто без рук і голів для рівноваги.
На лінії гойдаються груди.
Це не мінуєти, не жваві ритми.
Різка зміна погоди або солодкий сепсис.
Дрібка солі в рани, трохи забави для серця?

Спокуса
В жодному разі – це не поганий дім,
просто в ньому багато
порожнечі й жаху. Ти

тут не знайдеш спокою,
швидше, коридори з попелу,

зібрані історії, обряди
післясмертні. Витри
моє вухо від цього страху язиком:
Змий це слиною. Знищ.

Прототип
Спільність – прототип прохання,
надто порожній жест. Ти утікаєш мені
у смерть – ей, все це ти знаєш.
Ми розраховуємо одне на одного.
Ловимо захопення. Знову у відновленні
ти снишся мені, ніби гладиш руді коники на честь
Богородиці. Так, це вже час жити
на власну відповідальність.
Жалобі тріщини, гробові борозни.
Добрo. Ребро. Парно. Порно.

Переклала Мирослава Рудик
доцент кафедри теорії і практики журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка

Дмитро Дроздовський - головний редактор журналу «Всесвіт», науковий співробітник відділу західних і слов'янських літератур Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, заслужений працівник культури України. У журналі «Всесвіт» з 2006 року.

Залишити відповідь