Богдан Михайлишин (Канада)
Ще тепле літнє надвечір’я все ж непомітно робилося приємним, прохолодно-цілющим вечором. Удень пекло так, що надворі мало хто був; дуже незвично для червня.
На майданчику між трьома височезними будинками нашого кондо-комплексу повно дітей. Вдень було так спекотно, що вони доганяють недобавлене тепер. Розморені літеплом, у холодку на лавках дружно пліткують їхні мами та бабці, переважно пост-югославські іммігрантки, час від часу зиркаючи то на своїх непосидющих чад, то не свої телефони. На ситій траві рябіє в очах від м’ячів, велосипедів, скакалок та іншого дитячого розмаїття. Діти спілкуються і своїми мовами, і вже розмовляють англійською.
Наша баба у таку спеку на відкритий дитячий майданчик із гойдалками та різними пластиковими китами з жабами іти не хоче. Ева, старша внучка, залишається з нею у холодку, під деревами на коцах і рушниках. А на дитячий майданчик іде дід з Адріаною. Баба з дідом зазвичай скорочують її ім’я “Яня”, бо колись вона, не в змозі вимовити “Адріана”, називала себе cаме так.
Як завжди, дитина дуже жвава, бігає від однієї фігурки до іншої, просто впивається бути надворі, бо вдень теж була вдома. Бачу, як вона інколи зацікавлено кидає оком на дітей, що розмовляють і не по-українськи, і не по-англійськи. “Tакого нема навіть в українському дитсадку, щоби я не розуміла”, – мабуть, думає собі дитя. Її, як і колись Еву, возять в український дитячий садок і її українська для народженої тут канадської дитини досить добра. Та й з англійською вона чимраз сміливіша.
Двоє дівчат, десь по дев’ять-десять років, пропонують Яні погладити песика. Тварин вона любить надзвичайно. Дитя на мить застигає, широко розплющеними очима дивлячись на кудлайчика, але не наближається. Нагадав дитині подякувати за це, що вона чемно зробила. А повернувшись до мене і ледь скривившись, тихенько тягне: “Мама не дозвоя-яє”.
Це не вперше, коли і діти, і дорослі нашого комплексу приязно зиркають на Адріанку. Поки що вона невпевнена у своїй англійський, але випромінює таку притягальну чистоту, що не помітити її неможливо. Це людей заохочує – зачепити дитя, заговорити з ним. Не раз, ловлячи зацікавлення дитини на своїх улюбленцях, мешканці комплексу, переважно літнього віку люди, пропонують Адріанці погладити своїх песиків, переконливо повторюючи, They are very friendly. Дитина наближається переважно до малих собак, але не згадаю, щоби колись погладила.
Ось вона прудко біжить на маленький, відносно небагатий вибором дитячий пластиковий комплекс, звідки крутим пологим жолобом залюбки з’їжджає аж до дрібненьких трісок на землі. Сьогодні шорти не захищають ніжок від надто нагрітого за день пластика, і Яня, морщачи засмаглий аж до рожевого носик, скривлено тягне: “Пецє-є-є!”
Дві дівчинки, Адріанчиного віку, мають величеньку паперову торбину шоколадок; мабуть, у когось із них були уродини. Коли надворі майже 30, а шоколад не чорний, а солодкий, себто з великим вмістом масла та цукру, а ще й тримаєш його довго, то невзабарі матимеш нероздільне та й неїстивне солодке місиво шоколаду з фольгою. Розуміючи це, дівчата охоче діляться ним і зі своїми подружками, і з незнайомими.
Раптом одна наближається до Яні і пропонує шоколадку і нашій дитині. По-англійськи – вона ж бо чула, що ми розмовляємо незнайомою їй мовою. Яня зрозуміла і запитально зиркнула на мене. Я схвально кивнув голово. Внучка взяла. Я попросив подякувати. Дитя це зробило.
І раптом… о свята простота! Дитина приголомшила мене своїм несміливим, але виразним проханням-запитанням до дівчат (cаме до дівчат, не до мене!) по-українськи: “А Еві?” До цього запитання-нагадування ми з бабою звикли. Якщо вона отримує бодай щось на хвильку перед старшою, то воно неминуче прозвучить – перевірено сотні разів. Але тут – зовсім незнайомим дітям!? Якийсь спазм на мить перехоплює мені горло. Я тут же розширив дівчаткам цю фразу англійською. Дитина з торбинкою залюбки дала Яні й другу шоколадку. Тепер уже наша дівчинка подякувала без нагадування.
Перебувати навіть у м’якому стані гостинці вже майже не могли. Про “сховати в кишеньку на потім” не могло бути й мови. Я швиденько розгорнув одну, і прямо з фольги дятя її “схрумкало”, як воно нераз каже.
“Адріанчику, – (по-своєму, бо лише я послуговуюся чоловічою версією її імені, вкладаючи у нього свою велику любов до неї) – запитав я дитину, – занесеш одну Еві?” Дитя згідливо кивнуло голівкою. Але на горбку під деревами баби зі старшою не було, лише їхня лéжанка. Це означало, що вони, ймовірно, пішли під сосни збирати шишки для свого імпровізованого кафе. Можна б знайти, бо недалеко, та все ж… Шоколад м’якшав щосекунди. Чекати їхнього
повернення не було часу.
“Адріанчику, схрумкаєш другу шоколадку?” – запитую я. “Ще б пак, міг би й не питати, додо!” – мабуть, подумало дитя. Це її власний новотвір, оце “додо”, замість звичного галицизму “дідо”. І мені подобається, що вона мене переважно кличе саме так відколи почала розмовляти. Часто це слово повторюю й сам, бо хочу цим ніби якось затримати її в тому чистому, ще безгрішному наївному віці.
Хоч як обережно я не вкладав цей гостинець двох незнайомок у кругленький ротик Яні, масні шоколадні плямки відразу ж заблищали на її рожевих щічках. Не маючи нічого, щоби повитирати її “пампушки” (як я колись, і одній, і другій, коли кожна з них ще тільки запам’ятовувала частини тіла, називав їхні щічки) я набрався сміливості злизати кілька плямок. Ради не було, бо масочку, щоби зайти в будинок, вона залишила біля баби. Та й вона б одразу “зашоколадилася”. Ми засміялися одне одному. Інколи ми розуміємося навіть без слів; я винятково ціную порозуміння з цією дитиною.
Чи бачили цю сценку інші? Цілком можливо, але мені було байдуже. Коли вже віз стрімко котиться з горбочка, це так важливо мати гавань для пошарпаної життям душі. А їх все меншає, цих гаваней. Справді цілющих оазисів залишилося всього кілька. Адріанка, безсумнівно, найсолодший та найзнеболювальніший.
По дітей прийшли, коли вже починало сутеніти. У голові мимохіть крутилася міні-сценка, коли Адріанка попросила шоколадку Еві. Я не раз помічав, що наша менша є якимось дитячим втіленням другої християнської заповіді “Люби ближнього свого, як самого себе”. Особливо, якщо ідеться про її старшу сестру. Коли вона щось отримує, то, видається, спочатку думає про Еву, а вже потім про себе. Можливо, ця її риса у цьому переважно раціональному, прагматичному, прорахованому до цента місті колись зміліє, але, смію сподіватися, не заникне. Та й де він, той світ, тепер інший?
Мій звичай “цілувати ручки паняночкам”, коли вони ідуть додому, ще не заник. Вірус, щоправда, викреслив із “протоколу” привітань і прощань цілування “пампушків”, себто щічок, але цілування ручок було і залишилося. Десь відчуваю, що старша вже цього якось соромиться, особливо на людях, а менша все ще охоче тягне мені свою пухкеньку ручку. І я з приємністю обсипаю її поцілунками, прощаючись до наступної, переважно щотижневої зустрічі. На добраніч, дорогенькі дівчатка, спати час.
