У світі літератури панує уява — і, безперечно, мав рацію Шекспір, сказавши «what dreams may come». Мрії скеровують людину до буття, яке з точки зори читацької свідомості є вічним і незбагненним. Одним із символів такої фантазійної реальності стало Макондо, яке створив Ґабріель Ґарсія Маркес у романі «Сто років самотності».
У Макондо не помирають.
Маркес створив літературне буття, яке приваблювало мільйони читачів із різних куточків світу. Вони прагнули опанувати іспанську мову лише, щоб читати Маркеса в оригіналі. Планета заговорила про Колумбію, яка, потопаючи у плині злиденної мафіозно-корупційної бананової республіки, явила світові генія і блазня в одній особі. Ґабріеля Ґарсія Маркеса.
У 1972 р. на сторінках «Всесвіту» були надруковані перші українськомовні переклади цього колумбійського ілюзіоніста слова. Ж. Конєва та Л. Олевський переклали повість «Полковникові ніхто не пише», оповідання «Вдова Монтіеля», «Один звичайний день», «Чудесна клітка Балтасара». У 1978 р. С. Борщевський та С. Жолоб подарували українському читачеві «Всесвіту» роман «Осінь патріарха», а згодом, у 1994 р., на сторінках нашого журналу з’явився роман «Кохання під час холери» (переклав В. Шовкун). У журналі були й інші твори цього письменника. Пізніше у видавничому домі «Всесвіт» побачив світ один із найвизначніших романів ХХ ст. — «Сто років самотності» (переклав П. Соколовський).
Маркес проголосив умовність часу і простору. Але як би не петляла крива нашого життя від пункту А до пункту Б, вона все одно закінчується в Макондо. Колумбійський письменник був останнім поетом Любові. Наважуся написати це слово з великої літери, бо для Маркеса маленької любові просто не існувало. В одному інтерв’ю він зізнався, що завжди хотів бути зрозумілим своєму читачеві. Бо… любив читачів.
Маркес міг як-завгодно дематеріалізувати речовину слова, він міг створювати дивовижні переплетіння людей у часі, випробовуючи людське сприйняття чуда, але кожне речення він наповнював любов’ю. сьогодні так уже не пишуть.
Його любов межує з містичним одкровенням, у ній є щось метафізичне, непідвладне розумові. Письменник має писати так, аби передчувати майбутнє. Бо саме це і цікавить читачів — зустрітися з тим, чого немає. І Маркес міг подарувати цю зустріч із чудесним.
Наш реальний світ часто завдає болю і втрат. Світ печальний, як сказав колись Оскар Уайльд, бо маріонетка піддалась меланхолії (есей «Занепад мистецтва брехні»).
Митець, звичайно, мав на увазі Гамлета, який навчив світ по-новому відчувати планетарну скорботу — Weltschmerz. Можливо, Шекспір і не був тут першовідкривачем.
Просто в літературі ця емоція видалася занадто затребуваною… Світ постійно віднаходить нові форми власної недосконалості. Проте інколи в літературу приходять ті, хто відмовляють світові у Weltschmerz. Маркес був саме таким. Попри колосальну самотність, яка відчувається у його романах, він умів дарувати любов. У нашому світі так мало цього почуття. Натомість тоннами продукується агресія, цинізм… усе, з чого починається світова скорбота. Маркес умів грати в життя. Тому він чи хтось із його кола вирішив обдурити смерть, оприлюднивши кілька років тому прощальний лист Ґабріеля Ґарсія Маркеса. Ілюзіоніст слова хотів перемогти непереможне, потверджуючи, що в Макондо ніколи не вмирають.
Фізично Маркеса більше немає. Літературний світ осиротів. Такі, як Маркес, народжуються раз на сто років чи й рідше. А проте, з нами залишиться його любов. У ній відлуння гамлетівського Weltschmerz, і уальдівської меланхолійності, і геґелівського небуття… Але є щось таке, що переконує: в Макондо ніколи не помирають.
Матеріал друкованого видання №5-6, 2014
