Війна в Україні, нам часто кажуть, є «громадянською війною» за участю «повстанців», які борються з центральним урядом у Києві. Такі обмежувальні й неточні умови сильно спотворюють конфлікт, у якому вже загинуло, за даними ООН, понад 9000 осіб військових і цивільних з українського боку, і змушені були виїхати зі своїх домівок принаймні 1,4 млн українців. Занадто часто про це говорили як про кризу, яка ніби повністю є внутрішньою проблемою України, імовірно спричиненою мовною політикою, що засвідчує сторони зіткнень та історичні образи. Отже, краще дати їй спокій.
Неправильно. Україна веде війну самооборони проти міжнародного агресора – РФ, чия поведінка загрожує нашій європейській колективній безпеці. Ця війна триває 18 місяців, і ми повинні зараз краще її знати.
Дивитися фактам в очі
Це не так, якщо знаки не зрозумілі. Останніми тижнями спостерігався інтенсивний сплеск у боротьбі на Сході України. Враховуючи всі попередні брязкання зброєю, ядерні загрози і взагалі риторичне балансування на межі війни, аби побачити, що конфлікт виходить за межі кордонів України в країни-члени ЄС, – знадобиться трохи уяви.
Маркування такої кризи «громадянською війною» не є метою дипломатії або журналістського балансу. Це провал служіння суспільним інтересам. Війну треба описати такою, якою вона є насправді.
По суті, цей конфлікт розпочався і підтримується збройним втручанням Росії, а не українським громадянським колапсом. За майже чверть століття незалежності, підтримка української громадськості ідеї національної єдності була сильнішою, ніж у багатьох усталених державах, серед яких Іспанія, Бельгія і Канада. Аж поки Володимир Путін, який з гордістю зізнався, що це російські війська навесні 2014 року захопили в Україні Автономну Республіку Крим.
Присутність російських військових не зникла. У серпні 2015 року Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) знову відстежує зіткнення на Сході України, де серед учасників подій присутня відкрита ідентифікація з російською регулярною армією. Ці сили продовжують підвозити оснащення і битися разом з бойовиками, які наслідують російську неоімперську та ультранаціоналістичну ідеологію проти уряду в Києві, що сповідує повагу до демократії, прозорості й верховенства закону.
Повідомлення щодо збройного втручання Кремля в Україну не дотягують до основних стандартів військових репортажів. І це абсурдно називати Донецьку і Луганську влади «повстанськими» адміністраціями, коли вони не існували би без підтримки Росії.
Ми не говоримо про «повстанців» адміністрації Маньчжоу-Го в 1930 році в Китаї, не згадуючи, що Японія вторглася на ці території; навряд чи хто-небудь вірить у міф органічного, незалежного сепаратистського руху в 1930 році Маньчжурії. Ніхто не повинен кредитувати фантастику Росії про «повстанців» в адміністрації сьогоднішньої України.
Не варто забувати, що навіть публічні «повстанці» у Східній Україні із цим погоджуються. Наприклад, Ігор Гіркін-Стрєлков, громадянин Росії, пов’язаний з російською військовою розвідкою, який допоміг очолити рух «повстанців» у Східній Україні, виступаючи лише кілька тижнів тому, зазначав: «Ви робите ідіотом або дурнем себе, якщо думаєте, що [Донецька і Луганська народні республіки] були сформовані самі по собі».
Важливий висновок випливає з цього факту: Російська Федерація є агресором і повинна бути охарактеризована так, як, наприклад, коли ми говоримо про регіони України, які впали під ефективним військово-політичним контролем Кремля.
Немає необхідності в тому, аби говорити про агресію в лапках. З початку 2014 року Російська Федерація здійснила безліч актів агресії проти України, як це визначено у статті 3 Генеральної Асамблеї ООН щодо агресії. Росія вторглася на територію України – АР Крим, Донецьку та Луганську області – і напала на українські сили без найменшого правдоподібного правового обґрунтування; обстрілювала терени України та вбивала українських громадян; захопила територію, яка знаходиться в міжнародно-визнаних кордонах України, оголосивши її частиною Росії. Це не що інше, як акти агресії відповідно до міжнародного права.
Так само референдуми в Криму у березні 2014 року і в Донецьку та Луганську в травні 2014 року не мали під собою жодних юридичних підстав, тож цей «потьомкінський плебісцит» став прямим результатом вторгнення до України з Російської Федерації.
У процесі референдуму Генеральна Асамблея ООН, Парламентська асамблея Ради Європи і Президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ визначилися, що він був незаконним і нелегітимним. Сперечатися або вважати, що це було актом «самовизначення» в будь-якій частині України, що ставить під сумнів суверенітет України над її визнаною територією, – це означає суперечити міжнародному праву.
Якщо редактори та журналісти описують свої власні судження про ситуацію, то вони повинні пояснити чому.
Лопата – це лопата
Тоді є питання про право України на самооборону, що, звичайно, є правом усіх держав. Агресія Росії проти України має лише єдине визначення, коли держава-член ООН вилучила і фактично відрізала цілі регіони іншої держави-члена ООН.
У своїх офіційних заявах Кремль іде ще далі, неодноразово ставлячи під сумнів право України на існування в її нинішньому вигляді, називаючи так звану «Новоросію» стратегічним шляхом країни і навіть погрожуючи ядерним ударом, якщо конфлікт надалі розширюватиметься.
Це не сад-різноманіття геополітичних справ. Коли Ірак напав на Кувейт у 1990 році, він був повсюдно засуджений, а право Кувейту на самооборону було підтверджено. Немає принципової причини відсутності реагування на агресію Росії у Східній Україні з іншою риторикою чи іншою характеристикою конфлікту.
Січень 2016р., Кембридж
Це час, щоб подивитися в обличчя реальності. Триваюча ескалація війни в Україні становить серйозну загрозу для міжнародного громадського порядку. Журналісти важили життям, аби повідомляти про події цієї війни, і ми повинні припинити потік наших доповідей з евфемізмами і заниженнями. Ми повинні назвати це так, як воно є: оборонна війна проти міжнародного агресора.
Рорі Фіннін (Департамент слов’янських досліджень), член Редколегії журналу «Всесвіт», Кембриджський університет, Велика Британія;
Томас Ді Ґрант (юридичний факультет), Кембриджський університет, Велика Британія
