Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
З початком 1980-х шовіністична верхівка політбюро ЦК КПРС зрозуміла неминучість краху створюваного нею комуністичного режиму й наступного за цим розпаду СРСР. Поряд зі спробами підштукатурення зовнішнього фасаду новітньої російської імперії, кремлівські старці особливу увагу звернули на переписування історії – вже тоді з’являються директиви Москви замінити назву Київська Русь на Давню Русь.
Водночас ці затяті атеїсти досить предметно зайнялися підготовкою до відзначення 1000-річчя від дня Хрищення Русі. Тобто ті, хто постійно переслідував віруючих, раптом стали опікуватися вшануванням видатної події української історії. З цього приводу таємними документами компартії регулярно накреслювалися конкретні заходи загальносоюзної кампанії. А найголовнішою з них був сценарій відзначення в … Москві.
Чому ж не в Києві, де відбувалася ця вікопомна подія?
І тільки з початком російсько-української війни стає зрозумілим далекосяжний задум кремлівських стратегів, котрі побачили в грандіозних торжествах у Москві можливість подати цю подію для світу як російську. Бо загроза розпаду СРСР тягнула за собою й розвінчування тих «досягнень», які приписувалися генієві російського народу – було зрозуміло, що всі, хто покине той «русский мир», забере в свою нову хату й свою спадщину, свою історичну пам’ять.
Так воно й сталося. І весь світ став розуміти, що, скажімо, Микола Гоголь і Антон Чехов, Михайло Остроградський і Степан Тимошенко, Олександр Засядько і Сергій Корольов – українці, а не росіяни… Таким чином розібрали свою спадщину й інші народи, яких Москва «визволяла» й «пригортала» в свої міцні обійми на сотні й сотні років.
А що ж залишалося Росії?..
Відтак там нарешті збагнули ретельно продуманий план комуністів-атеїстів, які 1988 року організували в Москві, а не в Києві, пишне відзначення 1000-річчя Хрищення Русі. Тож, крім привласнення чужої історії, взялися прибрати до своїх рук і зародження християнства в Україні. І не тільки для того, аби «узаконити» своє право на анексований Крим, хрещеному там у православ’я великому князеві київському Володимиру вирішили поставити пам’ятник у Москві. А ще й тому, щоб забрати історичну пам’ять в українців, які принесли в Східну Європу цей цивілізаційний вибір.
Відкриваючи пам’ятник, президент Росії Путін наголошував тоді, що Володимир Великий є збирачем «русских» земель, маючи на увазі, очевидно, приєднання тодішніх угро-фінських від Балтики до Уралу до Києва, як політичного центру великої європейської держави Русі – Москви тоді ще не було й близько в проекті. При цьому великого князя київського було названо «духовним засновником держави Російської».
А от патріарх московський Кирило, освячуючи пам’ятник великому київському князеві Володимиру, чомусь згадав раптом, що й росіяни – його діти. Водночас покритикував тих дітей, котрі забувають, що в них один батько.
Мабуть, хотів цим патріарх нагадати нам і всьому світові про суздальсько-московського князя Андрія Боголюбського, котрий 1169 року дощенту спопелив Київ – родинне вогнище батька свого Юрія Долгорукого, засновника нинішньої «білокам’яної»?
Чому про це пишу?
Окремі військові експерти, пояснюючи ракетні удари по Києву 10 жовтня цього року, вважають, що ворог цілив по магістралях, що давало можливість збільшити кількість людських жертв для залякування населення. Тому попадання в пішохідний міст на Володимирському узвозі було випадковим – мовляв, більше шкоди сталося б, якби вдарило по бруківці.
З військової точки зору, мабуть, у цьому є рація. Та у випадку ракетних ударів по Києву того дня звертає на себе увагу одна важлива обставина, що три прильоти сталися зовсім близько від особливо сакральних для українців місць, де немає військових чи інфраструктурних об’єктів: насамперед, пам’ятники Тарасу Шевченку і Михайлу Грушевському – в самому центрі столиці відповідно біля однойменного національного університету й колишнього приміщення Центральної Ради.
Саме там, до речі, у травні 1917 року, відповідаючи на запитання її членів щодо того, як Україна має стати вільною, Митрополит Андрей Шептицький чітко сказав: треба відірватися від Росії. І ця пропозиція була взята Центральною Радою до виконання 22 січня 1918 року, коли її Четвертим Універсалом проголошено самостійну Українську Народну Республіку.
Але є ще одне святе місце для українців у Києві – це Володимирська гірка, де височить над Дніпром пам’ятник Хрестителю Русі великому київському князеві Володимирові – аж занадто близько від ракетного удару по «мосту Кличка». Якраз звідси пішла європейська цивілізація і до предків нинішніх росіян – це те, про що вони не хотіли б чути, а також, щоб про це не знав і світ.
А пам’ятник Володимиру Великому в Києві постійно нагадує…
