Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
Повідомлення про відкриття кримінального провадження проти генерала Сергія Кривоноса в зв’язку з його участю в організації оборони київського аеропорта «Жуляни» в перші дні широкомасштабного російського вторгнення викликало в соціальних мережах бурхливу реакцію. При цьому згадали про трагічну долю полковника Петра Болбочана, котрого згідно з вироком суду УНР було розстріляно в 1919 році.
Штабс-капітан царської армії, а пізніше підполковник і полковник української армії Петро Болбочан закінчив лише юнкерську школу. Але мав природний талант військовика, який яскраво проявився навесні 1918 року при взятті Криму. З кінця того року він уже мав титул отамана і очолював Лівобережну армію УНР, що нараховувала в своєму складі близько 200 тисяч козаків. Під його началом вони повинні були боронити все Задніпров’я від наступу більшовицького війська з півночі.
Замість того Болбочан відходив на південь: 7 січня 1919 року він без бою залишив Харків – більшовики вступили в місто аж на третій день після відходу українських частин. У такий же спосіб було здано і Полтаву. Всупереч директиви Головної Команди відходити на захід, у напрямку Ромодан-Київ, Болбочан з Полтави повернув на південь, до Кременчука, де, перейшовши на правий берег Дніпра, фактично покинув протибільшовицький фронт. Таким чином, ворогу було відкрито шлях на столицю України вздовж залізниці від Полтави. Водночас його штаб незаконно вивіз за собою гроші із скарбниці, які мали евакуюватися до Києва, а величезні склади військового майна на станції Мерефа і в Крюкові залишив більшовикам.
Дозволивши себе вивезти з-під арешту в Києві аж до Станіславова, тобто поза реальні межі впливу Директорії, і таким чином уникнувши розслідування його справи спеціальною комісією, він звідти пише “Відкритий лист полк. П. Болбочана”. У цьому зверненні він не пояснює свого відходу на Кременчук, потім Знам’янку, а обвинувачує різних посадових осіб, у тому числі Симона Петлюри. Щоправда, заявляючи про необхідність його допитати, не повідомляє, коли він зможе прибути до слідчої комісії.
Праві українські партії: соціалісти-самостійники і хлібороби (гетьманці), вважаючи Болбочана своїм прихильником, вирішили використати його амбітність для захоплення влади. Саме він мав замінити Петлюру в результаті державного перевороту. Про все це повідомляла військова розвідка. Щоб попередити нову авантюру опозиції, вирішили “забути” першу провину Болбочана, звільнивши його від кари й доручивши організацію вивезення наших полонених з Італії. Головний Отаман підписав з приводу цього 5 червня 1919 року спеціальне розпорядження.
Як свідчили очевидці, Петро Болбочан дуже радо прийняв це призначення. Вже й Директорія затвердила постанову Уряду, якою було видано Болбочанові спеціальну посвідку та гроші на дорогу. Але, як потім розповідав Борису Мартосу та генералу Осецькому сам Болбочан, “з’явився Сергій Шемет, хлібороб-гетьманець, і переконав його використати цю посвідку як доказ реабілітації, і самовільно перебрати на себе командування Запорізькою групою, що складалася з однойменного корпусу та ще кількох приділених до неї дрібніших частин.
І Болбочан схилився до цієї пропозиції. Замість того, щоб їхати до Італії, він разом із Шеметом поїхав до Проскурова, де тоді перебував штаб Запорізької групи, і за допомогою державного інспектора Гавришка захопив командування цією групою з метою, спираючись на військову силу, усунути Головного Отамана Петлюру, а самому обійняти його посаду.
Витворилося жахливе становище та ще й у той час, коли Запорізька група вела уперті бої з більшовиками. При цьому від її командування було усунено полковника Сальського, українського патріота, доброго фахівця з вищою військовою освітою, якого всі в Запорізькій групі високо цінували. Як Сальський, так і начальник штабу Запорізької групи Воскобійників, і більшість полковників не визнали: Болбочана за командира в такий спосіб і відмовилися підпорядкуватися йому.
Головний Державний Інспектор армії Володимир Кедровський виїхав до Проскурова, де намагався переконати Болбочана, щоб той добровільно зліквідував свою авантюру; мав з ним тривалу розмову, звернув його увагу на те, які наслідки для нього потягне цей виступ; але все було безуспішно. Не лишалося більш нічого як заарештувати Болбочана і віддати під суд.
Авантюра тривала всього пару днів, але накоїла багато лиха, бо несприятливо відбилася на боєздатності цілої групи якраз під час гарячих
боїв. Тож Наказний Отаман генерал Осецький розпорядився про організацію військового суду над Болбочаном. Він відбувся на другий же день, як те і передбачав закон про військово-польові суди. На цьому процесі Болбочан поводився зухвало, сміявся; навіть тоді, коли суд виніс йому смертний вирок, ніби-то сказав з презирством: “Що? ви будете мене розстрілювати?.. ” Але коли ввечері прийшов до нього священик, щоб висповідати перед смертю, то настрій його різко змінився: “Як? невже ж це справді? “
Після цього Болбочан прислав священика до тодішнього Голови Ради Міністрів Бориса Мартоса. Оскільки ж останній до цієї справи не мав відношення, бо фронт підлягав не Раді Міністрів, а Наказному Отаманові генералу Осецькому, то Мартос порадив священику йти до Штабу Дієвої армії. Через якусь годину Осецький прийшов до Мартоса і повідомив, що Болбочан просить побачення з ним, нібито для того, щоб розкрити дуже важливу таємницю державного значення.
Мартос викликав на пораду міністра юстиції Андрія Лівицького, а той сказав: є таке правило, що коли злочинець заявляє бажання розкрити таємницю, то його вислуховують, хоча б для цього треба було і відкласти виконання смертного присуду, особливо ж коли йдеться про таємницю державного значення.
При побаченні з нами, згадував Мартос, “Болбочан тримався дуже принижено: тремтів, плакав, хапав за руки то мене, то Осецького, благаючи нас: “Голубчики, врятуйте мене”. Тільки, коли Осецький заявив, що в такій недостойний спосіб він розмови вести не буде і відійде, Болбочан трохи заспокоївся, почав розповідати, що він лише виконавець змови правих партій, що в цій змові беруть участь навіть особи, що займають дуже високе становище; тепер він зрозумів усю шкідливість цієї зради для української справи. Нічого нового для мене він не сказав, бо урядові були відомі наради правих у Станіславові, як також і їхні рішення; відомий був і зв’язок з ними Члена Директорії Опанаса Андрієвського. Осецький відповів Болбочану, що відкладає виконання присуду, щоб Болбочан міг спокійно й докладно скласти свої зізнання окремому слідчому.
З огляду на політичний характер справи Осецький просив порадити йому слідчого з Міністерства юстиції. А. Лівицький відрядив йому слідчого по особливих справах Лихопоя, досвідченого правника. На ближчому засіданню Ради Міністрів я поставив питання про те, щоб звернутися до Головного Отамана з проханням помилувати Болбочана, але Рада Міністрів рішуче відкинула цю пропозицію».
Прихильники Болбочана, згадував Мартос далі, не зробили нічого, щоб врятувати йому життя, бо він так себе скомпрометував, особливо тим, що, він, як то кажуть, “заломився”. Хоча, якби його прихильники подали петицію Петлюрі про помилування Болбочана, то Головний Отаман не відмовив би. Більше того, Петлюра напевне помилував би його й сам від себе, якби перед тим не було виступу Оскілка.
Справді, робота тодішніх українських правих партій, очевидно ними неусвідомлена, виявилася протидержавною і національно шкідливою, відтак конче потрібним було покласти їй нарешті кінець. В основі їхніх прагнень було порозумітися з поляками та Денікіним за всяку ціну. В своєму опортунізмові вони не розуміли того, що згода між нами та Денікіним була просто неможливою та й недоцільною. Майбутнє показало, чого варта була згода між диктатором Петрушевичем та Денікіним, досягнута В. Панейком».
Як поставилися самі козаки й старшини Запорізького корпусу до вчинку Болбочана, свідчив 1921 року полковник Євген Коновалець: “Роз’ярення проти Болбочана було в Проскурові таке велике, що тільки з трудом удалося врятувати його перед самосудом гарячих елементів з-поміж схвильованих запоріжців, які вище ставили добро і цілість свого корпусу від замірів однієї амбітної людини”.
З огляду на ці факти стає очевидним, що дії генерала Сергія Кривоноса з організації оборони аеропорта «Жуляни» в лютому 2022 року зовсім не співпадають з поведінкою полковника Петра Болбочана влітку 1919 року, коли він перебрав владу в Запорізькому корпусі, усунувши його законне командування. Генерал Кривонос, як можна зрозуміти з його розповіді, не позбавляв командування тих підрозділів, які зустрів в аеропорту (серед них були і курсанти Військового інституту нашого університету), він просто скоординував їхні дії, взявши над ними загальне керівництво для виконання поставленого завдання – не допустити захоплення ворогом злітної смуги. З цим він успішно справився насамперед як громадянин, котрому Конституція України дає право проявляти ініціативу в захисті Батьківщини.
