Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені
Тараса Шевченка, професор, доктор історичних наук
Незбагнений для світової спільноти прояв російського звірства в Бучі, від чого заціпеніли всі континенти, супроводжує всю нашу спільну історію з цим «старшим» братом. Жахіття нищення Києва 1169 року суздальським князем Андрієм Боголюбським неодноразово повториться після Переяславської ради 1654 року.
Скажімо, спроба гетьмана Мазепи звільнитись з-під диктату Москви викликала в Петра І таку лють, що вона вилилася у справжню різанину. Так, дізнавшись про те, що гарнізон Батурина вчинив опір московському війську, цар наказує 1 листопада 1708 року вивезти з гетьманської столиці всю артилерію, «а строения сжечь». Багатьох захисників міста прибивали цвяхами чи прив’язували до колод і пускали вниз за течією Сейма – до впадіння в Десну, із – за якої повинні були прийти шведський король Карл ХІІ і гетьман Мазепа.
Через три дні наказ повторюється: «Батурин…другим для примера сжечь весь». За словами англійського посла в Москві Чарлза Вітворта, в Батурині було «зарізано жорстоко 6000 осіб без огляду на вік і стать», що стало першим прикладом масового брутального винищення українства. Цей геноцид настільки шокував населення України, що, відчуваючи його страх перед новими репресіями, Мазепа змушений з гіркотою був визнати: «Тепер усе піде інакше: застрашена долею Батурина Україна буде боятися триматися з нами заодно».
Так і станеться, особливо після витончених катувань мазепинців у Ромнах, Глухові, Лебедині. І це триватиме довгих два століття – лише в 1917 році українство відійшло від того страху, коли взялося відроджувати власну державність. Але коли легітимно проголошена Українська Народна Республіка відмовилася виконувати директиви більшовицької Росії, та одразу ж послала на розправу колишнього жандармського підполковника Муравйова, котрий 10 січня 1918 року заявив у Полтавській раді робітничих і солдатських депутатів: «Мы должны действовать, а если нужно, то пустить в ход гильйотину».
Звертаючись до своїх головорізів на станції Бахмач, цей більшовицький «полководець» давав ось такі накази: «Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно – не зупинюсь ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Жителів не жаліти, вони нас не жаліли, вони терпіли господарювання гайдамаків. Ми всіх їх перестріляємо й переріжемо. Ми їм покажемо. Нічого боятися кровоспускання. Хто не з нами, той проти нас. Ви доблесні товариші. Допоможете мені взяти Київ, а там ви будете віддячені».
І так звана пролетарська гільйотина на повну потужність запрацювала в столиці України, коли тисячі людей були розстріляні тільки за те, що були зодягнуті у вишиванку, розмовляли рідною мовою чи мали посвідки на ній. А далі цей кривавий терор чекістів розлився на всі окуповані землі України. І масові вбивства мирного населення освячувалися від імені саме російської влади!
Зокрема, в пам’ятній записці землевласників Валуйківського й Острогозького повітів Воронезької губернії вказувалося, що «большевистские банды, именующие себя войсками Российской социалистической республики, с особым усердием и крайней жестокостью грабят население уездов, исторически, этнографи-и зкономически тяготеющих к Украине, не надеясь удержать эти уезды в своих руках. Грабежами й насилиями, доходящими до массовых расстрелов й самых возмутительных издевательств, подвергаются местности (например, Мандрово и Никитовка Валуйского уезда, Россошь Острогожского уезда и др.), занятые было германо-украинскими войсками, а затем оставленными ими при отходе назад на условленную демаркационную линию…
Промедление в очищений от большевиков уездов, о которых идет речь, угрожает Украинской Державе тем, что значительная часть урожая погибнет из-за ненормальних условий уборки, собранное же будет вывезено большевиками на север и вместо богатого хлебом и маслом края, Украина получит разоренный, нуждающийся в пособиях на прокормление населення й возстановления хозяйства.
Поэтому мы ходатайствуем о скорейшем присоединении к Украине и об очищении от большевиков, находящихся еще в их власти части Валуйского уезда, уездов Бирюченского и Острогожского, а также и оста льных, подлежащих присоеденинею к Украине уездов Воронежской губ. и Новооскольского уезда Курской губ. 10. VІІ— 1918г.
Більшовики вважали, що «для досягнення наміченої мети всі засоби однаково добрі», і насамперед терор проти провідників національно-визвольного руху. На засіданні політбюро ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін, зокрема, сказав: «Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас: до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстанців проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Трилісеру по лінії ЧК виконати це завдання».
Але попри цей терор на українських землях – як на Наддніпрянщині, так і на Кубані – продовжувався збройний рух, який Москва ніяк не могла здолати силою. І тоді вона вдалася до організації небаченого в світовій історії злочину – виморення голодною смертю 10 з половиною мільйонів українців, серед яких було майже півтора мільйона нескорених кубанців.
У Москві постійно боялися українського здвигу. Ось чому на спробу українців у роки Другої світової війни відродити Українську державу звідти відповіли масовою кампанією компрометації нашого національно-визвольного руху, аби від нього — як нібито злочинного — відвернулися широкі маси. З початку 1943 року в більшовицьких партизанських загонах починають формуватися спецвідділи під виглядом боївок УПА. Їхнє завдання — злочинними діями компрометувати український національно-визвольний рух і прискорювати ліквідацію учасників націоналістичного підпілля, в першу чергу керівників.
Архівні матеріали свідчать, що після звільнення території України від гітлерівських загарбників такі спецгрупи, як правило, створювалися з числа колишніх учасників ОУН-УПА, які досконало знали тактику і поведінку підпілля, з тим, щоб спецгрупа під час виконання завдань могла видавати себе за один із його керівних центрів і діяти від його імені. В кожному випадку до складу спеціальної групи вводився оперативний працівник більшовицьких органів, який відповідав за дисципліну в ній і здійснював практичне керівництво виконанням завдання. Спецгрупа була бойовою одиницею, що могла в потрібний момент вчинити опір справжнім воякам УПА.
Ця лінія більшовицької партії на компрометацію національно-визвольних рухів буде витримуватися і в подальшому, постійно вдосконалюючись. Свідченням цьому, зокрема, виступ першого секретаря ЦІ КП (б) У Микити Хрущова на нараді секретарів обкомів КП (б) У, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР 15 травня 1945 року у Львові. Ратуючи за використання для компрометації учасників націоналістичного підпілля спецбоївок під виглядом УПА, Хрущов тоді висловився так: «Я вважаю правильним створення спецгруп з колишніх бандитів (тобто тих українських націоналістів, котрі прийшли з повинною. — B.C.). У нас інколи використовують їх неправильно. Не можна ж до безкінечності посилати спецгрупу із завданнями, адже це бандити, і вони можуть манкувати, підводити нас. Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли вони його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх».
Відтак до кінця 1945 року органами внутрішніх справ і держбезпеки УРСР використовувалось 150 спецгруп, до складу яких входило близько 1800 чоловік. Діяльність цих спецгруп не тільки завдала непоправного удару по національно-визвольному рухові, а й спричинилася до численних жертв серед мирного населення. У лютому 1947 року інструктор відділу ЦК КП(б) У по західних областях Крикун повідомляв, що у Волинській області „існуючі при УМВС-УМДБ так звані спец групи, укомплектовані з колишніх бандитів-нелегалів, що діють під виглядом бандитів, в даний час не виправдовують себе, а інколи здійснюють грабежі й побиття громадян, чим компрометують органи й викликають незадоволення серед населення”.
Широкомасштабне порушення так званої соціалістичної законності з боку членів спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом УПА змусило військового прокурора військ МВС Українського округу полковника Кошарського звернутися 15 лютого 1949 року із спеціальною доповідною на адресу Микити Хрущова: «…як показують факти, грубо провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп і беззаконня та насилля, які допускають їх учасники стосовно місцевого населення, не тільки не полегшують боротьбу з бандитизмом, але навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності і безумовно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва у Західних областях України».
А далі прокурор Кошарський наводив десятки прикладів щодо злочинної провокативної діяльності спецбоївок НКВС-НКДБ на території Волинської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Львівської та Кам’янець-Подільської областей у результаті якої гинули невинні люди. Можна додати, що з тих 15 тисяч жертв серед мирного населення на західноукраїнських землях у 1944 – 1955 роках абсолютна більшість якраз на совісті цих спецбоївок.
Усіх тих, хто допомагав їм втілювати в життя плани уярмлення інших народів, російські більшовики потім знищували. Як правило, намагалися робити це руками тих самих, скажімо, українців, як це було вчинено з «ініціатором» примусового приєднання Української греко-католицької церкви до православної о. Гавриїлом Костельником в 1948 році. Діялося це знову ж таки з метою очорнити націоналістичне підпілля. Хоча, без сумніву, цього священика не вбивали ніякі «українські буржуазні націоналісти» чи «агенти Ватикану» — для такого вбивства з боку ОУН-УПА не було жодних причин, оскільки керівнику національно-визвольного руху Роману Шухевичу було добре відомо від самого о. Гавриїла Костельника: вже під час першої більшовицької окупації спеціальна бригада НКВС, що прибула з Києва, шантажувала його, аби він очолив рух за «возз’єднання» УГКЦ з Московською патріархією.
До речі, не треба забувати й про те, що двоє інших ініціативних діячі цього примусового возз’єднання, А. Пельвецький та М. Мельник, померли за дуже підозрілих і таємничих обставин. Тому не виникає сумнівів і щодо того, чому саме колишнім оунівцям доручалася ліквідація Ярослава Галана…
Зрештою, вбивство Євгена Коновальця уродженцем Мелітопольщини Павлом Судоплатовим, а Льва Ребета і Степана Бандери – галичанином Богданом Сташинським засвідчує про запровадження північним сусідом практики особливо цинічного залучення українців-перевертнів для знищення провідників нашої нації. На сьогодні це переросло в масове використання таких безбатченків у плануванні й здійсненні геноциду насамперед їхніх батьків і родичів, котрі продовжують мешкати в Україні, а на могили їхніх предків падають російські бомби і снаряди.
Тепер це важливий складовий чинник геноциду, який додався до деукраїнізації, офіційно запровадженої Кремлем у грудні 1932 року, і деєвропеїзації, освяченої Москвою кривавими подіями під час Революції гідності. Ось так нам мстять за прагнення до волі, за наш європейський вибір!
Але вистоїмо, переможемо!
