Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
У грудні 2021 року журналістка Ганна Мамонова опублікувала з головою Українського інституту національної пам’яті Антоном Дробовичем інтерв’ю під заголовком: “Від їхньої репутації каменя на камені не лишиться”. Ось так названий державний чиновник погрожував дослідникам Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, котрі підписалися під історико-криміналістичною експертизою, в якій вказувалося про цифру жертв цього злочину: 10,5 мільйона осіб – 9.108.500 в УСРР і 1.391.500 в тодішньому Північнокавказькому краї РРФСР.
Серед тих, кого Антон Дробович збирався громити, вказувалося і прізвище автора цих рядків, у якого голова поважної державної інституції не вважав за потрібне до того часу вияснити причину такої позиції. Він просто сказав журналістці, що «радився зі старшими колегами (хто вони? – В. С.) про витоки цього конфлікту, вони кажуть, що ці люди (серед них – і Сергійчук. – В. С.) мають якісь емоційні мотиви щодо цього. Вони вважають, що цифра має бути високою. Мала цифра – це якесь приниження, недооблік».
А далі Антон Дробович додає: «Але коли я запитую (в невідомих старших колег. – В. С.), чи є у них (підписантів історико-криміналістичної експертизи. – В. С.) достатні причини для такої заяви, то колеги з різних інститутів Академії наук (яких і хто. – В. С.) відповідають, що ні Марочко, ні Сергійчук, ні Стасюк не можуть довести аргументовано свою позицію в академічній спільноті, але емоційно дуже наполягають на цих цифрах».
Наголошую: до вказаного інтерв’ю я з Антоном Дробовичем ніколи не обговорював питання про підрахунок жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Але що мала б зробити Ганна Мамонова після такої заяви голови Українського інституту національної пам’яті, щоб інтерв’ю з ним виглядало об’єктивним? Звичайно, поцікавитися в того ж Сергійчука, чому він наполягає на цифрі 10,5 мільйона? Однак цього не сталося, бо, мовляв, спочатку в неї десь загубився номер мого телефона, а потім їй хтось нібито сказав, що Сергійчук відмовляється зустрічатися з… журналістами.
Тож інтерв’ю Ганни Мамонової з Антоном Дробовичем вийшло на основі слів останнього, який далекий він реальних досліджень Голодомору-геноциду. І коли я через тиждень сказав про це йому в очі в присутності міністра культури та інформаційної політики України Олександра Ткаченка, то він уже того ж дня запропонував зустрітися.
На майже годинній зустрічі я з олівцем у руках завдяки двом діям арифметики – додаванню й відніманню – довів Антону Дробовичу про те, що мінімальна цифра втрат на основі первинних документів наших архівів становить понад 7 мільйонів українців – як про це ще в 1933 році писали німецькі дипломати з УСРР. А якщо врахувати завезених з-поза меж УСРР у 1932 – 1936 роках, яких у 1937 році під час перепису записали вже як мешканців України, то цифра збільшиться щонайменше на 2 мільйони осіб.
Тоді голова Українського інституту національної пам’яті заявив: стосовно цифри 7 мільйонів втрат, то моя методика підрахунку – логічна. А от щодо 9 мільйонів має бути дискусія. Чому пан Дробович після цього почав закликати говорити просто про мільйони жертв – то вже питання до нього.
А нагадувати пан Дробович любить лише про рішення апеляційного суду в останні дні каденції Президента України Віктора Ющенка в січні 2010 року, коли злочин геноциду визнавався на основі «комплексної судово-історичної правової» експертизи, яка вказувала на встановлену на той час Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України кількість втрат у 3,9 млн.
Так, я підписався під тією експертизою, бо там справедливими і донині залишаються слова: “Навіть якщо під час Голодомору загинуло не кілька мільйонів українців, а на порядок менше, це не змінило б геноцидного характеру злочину. Численні підрахунки, зокрема, ті результати, які вказують на мінімальну кількість жертв Голодомору, свідчить, що вбито мільйони. Точне число мільйонів – 3, 5, 7 або 10 – з правової точки зору не мають принципового значення. Тому в плані кваліфікації Голодомору злочином геноциду будь-які політичні маніпуляції цифрами, пов’язаними з кількістю жертв, як у бік їх зменшення, так і збільшення є безпредметними. В моральному плані такі дії – спекулятивні і блюзнірські”.
Тоді стояло питання про визначення Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом. Про конкретну кількість втрат не йшлося. Однак Генеральна Прокуратура України, оцінюючи підготовлений науковим співробітником згаданого академічного інституту Омеляном Рудницьким висновок, вказала на його серйозні недоліки й зажадала виправити їх, провівши ряд комплексних експертиз, у тому числі й щодо кількості втрат.
Цей процес був зупинений приходом до влади Януковича, і тільки після втечі останнього з України він відновився. І коли до нього залучили мене, то я одразу ж поставив перед академічними демографами питання: а чому для визначення кількості жертв Голодомору в 1932 – 1933 роках ви берете дані про кількість населення тільки з переписів 1926 і 1939 років, а не станом на 1 січня 1932 і 1934 років? Мені відповіли, що всі статистичні дані знищені в липні в 1941 року перед вступом гітлерівських військ до Києва.
Але ж всі ті, хто працює в архівах, знають, що матеріали про рух населення зберігаються не тільки у фондах статистичних органів, а й інших відомств, котрим такі дані необхідні для повсякденної діяльності. Наприклад, у закладах освіти – для того, щоб планувати мережу шкіл в конкретних регіонах, чи охорони здоров’я – аби знати про потребу ліжко-місць у лікарнях, чи торгівлі – для планування забезпечення різними товарами. Зокрема, й сірниками, гасом і сіллю. І коли я знайшов подібні матеріали про останні в 1932 році – як наді мною глумилися академічні демографи, бачите, він хоче через сірники й сіль довести кількість жертв…
Зрештою, завдяки саме первинним документам українських архівів удалося встановити кількість населення УСРР станом на 1 січня 1932 року, а також підрахувати, скільки його мало бути і скільки його залишалося станом на 1 січня 1934 року. Різниця – 7.116.891.
І якщо до моєї зустрічі з паном Дробовичем наприкінці грудня 2021 року на запитання Ганни Мамонової про нібито зміну, в тому числі й мною, своїх поглядів «щодо спекулятивного характеру цифр», він ще міг заявляти, мовляв, для нього «повна загадка те, що говорять Марочко, Сергійчук і Василенко у 2021 році», а також нахвалятися підготовкою якихось, матеріалів, а коли вони «вийдуть з ними в офіційних фахових виданнях, а не в сумнівній пресі (газета Верховної Ради України «Голос України» для державного чиновника Дробовича теж сумнівна? – В. С.), то від репутації людей, які підписали таку експертизу, в науковому плані може каменя на камені не залишитися».
Тоді в своєму інтерв’ю пан Дробович стосовно нових документів вимагав: «Якщо вони з’явилися, то їх треба покласти на стіл і показати: “Ось нові документи. Давайте перераховувати”. Але не можна взяти зі старої справи ті самі документи, перерахувати цифри з помилками у цитатах чи посиланнях й стверджувати, що це нова правда. Тому ми опублікували заяву, створили експертну консультаційну групу при Інституті нацпам’яті. Ми попросимо всі сторони надати своїх кандидатів до цієї групи – музеї, наукові інститути, академії наук, університети. За результатами роботи експертно-консультаційної групи спільно сформуємо висновки і передамо в СБУ».
У згаданому інтерв’ю пан Дробович також заявляв: «Якщо є підстави для нових висновків, якщо знайдені нові документи, то давайте їх відкритого обговорювати, без образ, без пересмикувань. Наукова дискусія і полягає в тому, що позиції піддаються сумніву і перевірці. Бо питання дуже серйозне, і тут не можна просто взяти і призначити “правильну” цифру».
То чому ж голова Українського інституту національної пам’яті не скликає створеної ним групи (до неї від Київського національного університету імені Тараса Шевченка делеговано мене. – В. С.), адже в середині грудня 2021 року він обіцяв: «Десь через пів року-рік ми зможемо дати оцінку справі, сказати, хто був правий чи неправий, де були маніпуляції, чи було фальшування». Це було б логічно, особливо після того, як я пред’явив йому нові архівні документи.
Я міг би багато розказати позаторік восени Ганні Мамоновій, відтак її інтерв’ю з паном Дробовичем не виглядало б транслюванням однієї позиції, хай навіть і академічних науковців, а прагненням розібратися в надзвичайно важливій і болючій для української нації сторінці минулого. Але що поробиш – у всіх нас телефони губляться, буває. Або ж хтось зі сторони щось підшепче…
Тобто, з листопада – грудня 2021 року Ганна Мамонова мене не змогла розшукати, але моє ім’я знову згадує в своєму новому матеріалі вже в квітні 2023, де продовжує проводити лінію на те, що цифра втрат у 10,5 мільйона – не знаходить свого підтвердження.
Тепер до цього дійства, крім пана Дробовича, залучено й співробітників Національного музею Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Скажімо, колишня перша заступниця генерального директора Ірина Батирєва, свідчить, а Ганна Мамонова сприймає все сказане нею за чисту монету: «науковці, які підписали висновок про нову кількість жертв, часто не знали, що саме підписують – писали за них».
Мені цікаво: а чи розповіла пані Батирєва про те, що це саме я диктував їй дані з окремих населених пунктів усієї УСРР, де збереглися дані, щоб зробити можливі в такому випадку висновки щодо смертності в 1932 – 1933 роках, особливо дітей до 14-річного віку. І коли вона допомагала мені перераховувати зведені таблиці по горизонталі й вертикалі, то ніколи не казала, що тут присутні якісь маніпуляції чи фальсифікації. Навпаки, привселюдно дивувалася, як мені вдалося запропонувати таку методику підрахунку, схвалювала її. А тепер говорить, нібито я не знав, що підписував – знав і відповідаю за свій підпис!
Та найбільше могла сказати про мене як «фальсифікатора» нинішня виконуюча обов’язки директорки Леся Гасиджак. Адже саме вона першою підтримала мою методику про встановлення загальних втрат через дитячу смертність. Бо саме з нею першою я поділився своїми знахідками з Державного архіву Полтавської області, які засвідчили, що в її рідній Михайлівці в 1940 році в перший клас прийшли тільки 10 дітей, хоч мало бути майже в чотири рази більше. А в недалекій Абрамівці з 78 народжених у 1932 році в перший клас у тому ж 1940 році прийняли лише 5 учнів.
Їй я також показував дані з Петриківського району сусідньої Дніпропетровської області, де 1 вересня 1933 року в 2-й клас перейшло тільки 867 з минулорічних 1737 першокласників, у 3-й – 695 з 1275 другокласників, у 4-й – 693 з 1126 третьокласників. Як бачила вона і архівні матеріали Хацьківської семирічної школи Смілянського району тодішньої Київської області, де більше половини учнів з одного сільського кутка, 1926 року народження, яких хотіли мобілізувати семирічними до школи, не пережили Голодомор 1932 -1933 років.
І нинішня в.о. директорки також підтримувала мене, вважаючи, що моя пропозиція – важлива складова визначення реальних втрат у 1932 – 1933 роках. Чи повторила вона ці слова журналістці Ганні Мамоновій?
Якщо ні, то я готовий був усе пояснити сам цій журналістці. На жаль, вона не обізвалася ні через дві години, ні через день, ні через три. А коли, як кажуть, гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори.
Тож я був би вельми вдячний пані Мамоновій, аби вона ось ці мої роз’яснення попросила розмістити в усіх тих виданнях, де опублікували її інтерв’ю про нібито фальсифікацію цифри жертв Голодомору-геноциду в 10,5 мільйона українців.
