Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
Коли в середині 1990-х років Російська Федерація на очах усього світу показово знищувала Чеченську Республіку Ічкерія, її президент Джохар Дудаєв висловився однозначно: «Боягузливий Захід». Схоже події останніх днів підштовхують до такого висновку і Президента України Володимира Зеленського. І його можна буде зрозуміти, оскільки ситуація, що склалася з ракетним інцидентом у Польщі, не повинна принижувати і його, і нашу країну ще до висновків спеціальної комісії.
То Президент дружньої нам Польщі Анджей Дуда може давати відповідні коментарі після консультацій з Вашингтоном, а нам необхідно самим утверджувати себе в сучасному світі, як і понад сто років тому. Тоді Президент США Вудро Вільсон у своїй знаменитій декларації в січні 1918 року за підсумками Першої світової війни згадав про право поляків та інших поневолених європейських народів на власну державність – українського в тому переліку не було.
Сильні світу того не підтримали тоді державницьких устремлінь українців, оскільки воліли бачити відроджену єдину й неділиму Росію. Більше того, саме під час здійснення переформованою під комунізм більшовицькою Росією Великого Голодомору української нації Президент США Рузвельт визнає червоний прапор над московським кремлем. Замість того, аби засудити небачений доти в історії людства злочин геноциду голодною смертю однієї з найбільших європейських націй.
Наших державницьких устремлінь не хотіли бачити і в 1939-му, коли волею автохтонного населення народжується Карпатська Україна, яка не боялася тоді давати прихисток переслідуваним нацистами євреям. Ніхто не побачив нашого визвольного здвигу і 30 червня 1941 року, коли у Львові без погодження з фюрером ІІІ Райху проголошується Акт відновлення Української держави – ми виявилися, як і Великобританія, тією європейською нацією, яка не скапітулювала, створивши підпільний антигітлерівський фронт на всіх теренах автохтонного розселення (як на території ІІІ Райху!) й власну Українську Повстанську Армію.
Тільки тоді, коли радянські міжконтинентальні ракети з ядерними боєголовками вже могли досягати заокеанських цілей, сильні світу того нарешті почули застереження української діаспори щодо колишнього союзника в роки Другої світової. З того часу, з’являючись на своїх передвиборних мітингах серед наших політичних емігрантів, вони вчилися вимовляти сакральну фразу: «Ще не вмерла Україна!».
А згодом переходили й до більш рішучих акцій, коли щороку 22 січня біля мерій великих американських міст стали вивішуватися синьо-жовті прапори, а найбільш сміливі тамтешні політики вже не боялися проголошувати ще більш значиме: «Слава Україні!».
Серед них був і Джордж Буш-старший. Але коли заохочений такою підтримкою український національно-визвольний рух у період горбачовської перестройки висунув ідею відродження незалежної держави власного народу, добиваючись цього легітимним шляхом через демократично обрану Верховну Раду УРСР, то Президент США Джордж Буш-старший злякався. Він на очах усього світу в залі українського парламенту в своїй так званій «курячій промові» вмовляв його народних депутатів не виходити зі складу СРСР…
Тоді українці не послухалися – через місяць вони відновили власну незалежну державу. Хто з великих чи малих демократичних країн її визнав у наступні дні, як це зробили турки, коли казахи проголосили свою незалежність? Ніхто – всі чекали результатів Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. А шокований таким «непослухом» українців той же Буш-старший за день до цього, дізнавшись про настрої всього українського суспільства підтримати одностайно століттями очікуваний Акт, зателефонував до московського кремля й запевнив його господаря, що, незважаючи на це, не буде поспішати визнавати Україну – аби не нашкодити ні Горбачову, ні Єльцину…
Відтак український державний корабель вирушив у самостійне плавання у вкрай розбурханому океані, коли змінювався весь світоустрій. Це не дуже сподобалось багатьом. Тож Україну вирішили покарати так, аби вона вже не піднялася: нашим недосвідченим капітанам делікатно, але дієво запропонували позбутися величезного ядерного потенціалу, котрий дістався в спадок від СРСР.
І наївні українці повірили обіцянкам усіляких гарантій, які роздавали щедрі дяді від Ла-Маншу до Тихого океану і далі аж до Атлантичного. Як повірив Богдан Хмельницький з козаками московському цареві в Переяславі в січні 1654 року, а українські націонал-комуністи російським більшовикам, коли ті спритно заманили їх в так званий рівноправний союз.
Наші державні керманичі тоді не насторожилися від дружніх застережень окремих західних політиків уважно все прорахувати – поспішали підірвати шахти й порізати не тільки міжконтинентальні балістичні ракети та їхні носії, а й тактичні, про які навіть не згадувалося в документах. Або ж передавали їх «братньому» народові російському, підпис від імені якого також стояв під Будапештським меморандумом у грудні 1994 року. Хоча вже тоді ідеї реваншу відверто проголошувалися московськими шовіністами, що особливо виявилося в несправедливому поділі Чорноморського флоту.
А Захід радо зіпхнув на Російську Федерацію як нібито патрона всіх українських справ за традиційним розподілом, свої обов’язки, забувши начисто про підписані гарантії. Тож відчувши таку «довіру» Старого й Нового світів, Москва взялася опрацьовувати свій сценарій розв’язання української проблеми, запевняючи всіх у тому, що взагалі то – це і не держава, а якесь непорозуміння, а українці, мовляв, є складовою російського народу.
Що це не так засвідчили дві українські грандіозні національні революції – Помаранчева й Гідності. Переконавшись, що беззбройні українці таки добиваються перемоги, Москва вдалася до застосування військової сили, аби раз і назавжди покінчити з їхньою волелюбністю й незалежністю. На очах гарантів Будапештського меморандуму вона спокійно перекидає свої спецпідрозділи до Криму й Донбасу й захоплює ці території, бо вже була переконана, що Захід не захищатиме державний суверенітет і територіальну цілісність України. Адже дзвонили звідти до Києва й наполегливо рекомендували не стріляти…
Ось тоді й остаточно підтвердилися пророчі слова Джохара Дудаєва – і не тільки про боягузтво Заходу, але і про його політичну сліпоту й глухоту. Бо не бачити й не чути Всеукраїнського Майдану заслуговує саме на таку оцінку. Тим паче, що американський сенатор Джон Маккейн бив у всі дзвони. Та «голуб миру» Барак Обама не чув його…
Не чули нас і протягом восьми років виснажливої російської агресії в Донбасі. А коли дізналися, що Москва готується до широкомасштабного вторгнення, то не закликали її до порядку, як належало б гарантам нашої безпеки, а лише передали нам інформацію про це, не вживаючи дієвих превентивних заходів до загарбників. Фактично виписали похоронку Києву через три дні, а Україні в цілому через кілька тижнів – і заспокоїлися.
Вони ніби й не почули заяви в останній день 2021 року міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби: ми будемо захищатися! Думали, що підемо за прикладом Старого Світу, держави якого здавалися Гітлеру саме за таким сценарієм з виходом своїх урядів в екзилю. Тому й пропонували Президенту України Володимиру Зеленському затишну віллу на теплому морі.
А він не покинув Україну, залишився з оборонцями своєї столиці. І справжні генерали не розбіглися, а взялися ініціативно організовувати захист державних рубежів. Як генерал Кривонос в аеропорту «Жуляни» з курсантами Військового інституту нашого університету. Чи як трактористи Полтавщини, котрі поповнювали свій робочий парк російськими танками.
Перемога України – а наш Головнокомандувач Валерій Залужний заявив від імені Збройних Сил однозначно: ніяких «договірняків», будемо битися до кінця! – прискорить процес розпаду Російської Федерації як останньої імперії. І цього Захід дуже боїться, як у 1991 розвалу СРСР. Бо там усе вже розподілено, наперед спрогнозовано…І де Україна взагалі не згадується.
А вона, виявляється, відмовилася від наміченого для неї пишного похорону і стає активним гравцем світової політики, ламаючи всі чужі плани щодо неї. Як колись козацтво, так нині й українська армія прикувала увагу всього світу. Вона на полі бою довела свою здатність перемогти так звану другу армію світу. Бо знову, як і в часи Хмельницького, усе, що живе, піднялося на захист Батьківщини, розгорнулася справді Велика Українська народна війна.
Так, ми, звичайно ж, дуже хочемо, аби посміливішало НАТО, стало готовим захищати себе і світову цивілізацію, як воно декларувало завжди свої принципи колективної безпеки. Бо скільки ж залишати українців наодинці на полі бою проти східної орди?!
Тож коли з-за океану навіть деякі наші земляки, як Юрій Швець, відмовляють нам у праві висловлювати незадоволення внутрішніми рішеннями НАТО ухилятися від задекларованих своїх принципів давати рішучу відповідь росії на її агресію, то наша відповідь однозначна: ми маємо право на це! Бо ми повірили США, Великобританії, Франції, Китаю й Росії, відмовляючись від третього ядерного запасу в світі.
А якщо там вважають, що українська ракета ППО (ще радянського виробництва!) справді могла залетіти до Польщі, то чому взамін ядерного потенціалу не передають Україні більш досконалішу західну зброю для захисту неба? Зрештою, а чому на східному кордоні НАТО відсутня ефективна протиповітряна оборона? Така, як на підступах до Білого Дому у Вашингтоні, чи на кшталт ізраїльського «залізного куполу»?
І чому Захід нічого не каже про російську ракету, яку, очевидно, намагалася збити українська? Щоб не було страшно від усвідомлення того, що необхідно визначатися: НАТО дотримується свого Статуту чи то для політичної кон’юнктури? Чи вирок Джохара Дудаєва остаточний і оскарженню не підлягає!?
Якби там не було, але Україна відмовилася від власного похорону, на якому від Заходу прозвучало б багато панегіриків на її адресу…
