Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
Понад сто років тому, 8 січня 1918, коли президент США Вудро Вільсон проголосив свої знамениті пункти про майбутнє світу після Першої світової війни, то серед названих поневолених націй, котрі мали б державно відродитися, українська не згадувалося. США тоді вважали своїм обов’язком підтримувати цілість колишньої царської імперії, а для заспокоєння дипломатів уже відродженої Української Народної Республіки відповідали: «український народ, як культурніший, повинен взяти на себе провідну роль у федерації народів Росії не лише в Європі, але й на Сибірі, де не можна перейти до денного порядку над тамошніми українцями, що теж видвигаються вищістю своєї культури».
Порятунок «єдиної і неділимої» Росії на федеративних началах тоді також було надзвичайно важливим завданням французької дипломатії. Уряд цієї країни навіть перед загрозою окупації України більшовицькою Росією так і не зважився на той крок, якого вимагала логіка розвитку історичних подій – міжнародного визнання УНР. Він вирішив, що буде кращим цього не робити, а дочекатися взяття Києва російськими більшовиками, з якими спробувати увійти в зносини. Тож у Франції не сподівалися, що Україна піде на проголошення своєї незалежності. Тому повідомлення про IV Універсал Центральної Ради викликало там негативну реакцію.
Відносини між Україною і Францією почали налагоджуватися після того, як гетьман Скоропадський змінив політичний курс від самостійності до федерації в складі Росії. Насамперед, Франція домоглася того, щоб Український Чорноморський флот, який перебував під командуванням гетьмана, був переданий їй, про що 26 листопада 1918 року було підписано спеціальний договір.
А от коли до влади в Україні приходить Директорія, то її голова 20 грудня 1918 року одержує ось таку телеграму від французького консула Енно: «Армія генерала Денікіна користується повною матеріальною і моральною підтримкою держав Антанти». До речі, прихильники відродження старої Росії досить високо оцінювали його роль у цьому процесі: «Енно займав стосовно українського питання позицію визначену і тверду: українці в усіх напрямках визнавалися ним елементом, шкідливим для створення єдиної Росії, а Добровольча армія вважалася єдиним здоровим державним началом на півдні Росії».
У Парижі, треба сказати, тоді так і не звільнилися від цієї політичної сліпоти. Скажімо, в промові голови ради міністрів Франції, яку він виголосив у парламенті в лютому 1920 року, серед новопосталих країн на території колишньої Російської імперії було згадано Естонію, Латвію, Литву, Польщу і Кавказьку республіку. Не обмовився французький прем’єр лише про Україну. Він також не прореагував із своїм кабінетом на вимоги депутата Гіяцинта де Гайяр-Банселя 6 лютого і 27 березня 1920 року визнати незалежність України.
Французький уряд продовжував вести свою східноєвропейську політику, основними підставами якої влітку 1920 року були:
«1) Франція є рішучо проти розз’єднання Росії як політичного організма. Вона визнає право на повну політичну самостійність лише за Польщею і Фінляндією в їх етнографичних межах. Всіх інших держав-алложенів вона рахує частинами Росії, яку бажає бачити складену по федеративному принципу.
2) Ніколи не можна чекати, щоб Франція згодилася на визнання самостійности України хоча би тепер нашій армії (УНР. – В. С.) і пощастило заняти ті території, які вона займала літом с. р.».
Француз Шарль Дебрей, котрий у 1917—1919 роках учителював у Києві, повернувшись до Парижа, написав: «Українці XX століття не погодяться ніколи бути тим, чим вони були перед російською революцією, і не хочуть бути нічим іншим, як тільки українцями. Рідні брати французів через своє розуміння революції, вони хочуть працювати над скріпленням своїх вольностей і свойого власного добробуту з підмогою і моральною підтримкою французів. Тепер за французами черга використати ці симпатії, які їм були заявлені, і це довірря, яке на них українці покладали». Та Франція наданою їй історичною можливістю в цьому плані тоді не скористалася.
Не вірили в національну самосвідомість українських мас і тодішні правителі Англії, хоч у їхньому оточенні перебували фахівці, які радили уважно поставитися до підтримки УНР. Так, керівник бюро політичної інформації англійського уряду в Польщі капітан Маршал особистий приятель лорда Керзона наприкінці серпня 1920 року підготував ось такі пропозиції:
«а) Визнання України як незалежної держави на чолі з Отаманом Симоном Петлюрою.
б) Надання Україні з боку Англії настільки суттєвої підтримки, щоб вона могла існувати незалежно від Польщі, Франції і Врангеля.
в) Про негайне відправлення до України Британської Місії».
Та в Лондоні не зрозуміли, що Україну висунули на політичну арену об’єктивні фактори економічного і політичного життя, а відтак вони залишалися для англійців малопомітними і не бралися до уваги в усьому їх комплексі. Навіть у питаннях поточної політики, в справах повалення більшовизму Англія не могла переконатися в тому, що без України всі заходи в цій справі будуть даремними.
Очевидно, правий був відомий український дипломат Микола Василько, котрий 17 липня 1920 року висловлювався, що в Англії лише тоді зрозуміють значення України, коли усвідомлять загрозу більшовицької Росії для Заходу. Тільки «тоді було б ясно робітничим партіям і Англії і всього світу, що Антанта мусить боронити Західну Європу від червоного терору, і в цьому випадкові ми могли б бути потрібними Л. Джорджу для боротьби з большевиками».
Тогочасні закордонні лідери, на жаль, не зрозуміли застереження Голови Директорії й Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, що “всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахитнього життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки повстання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і привести до остаточного та безповоротного поділу її”.
Замість того, щоб зрозуміти автохтонне українство, Захід пішов на співпрацю з більшовицькою Росією, під контролем якої була і маріонеткова харківська УСРР, а відтак не протестував, коли морили голодоморами наше селянство, коли топталася державність Карпатської України, коли Гітлер і Сталін, без згоди нашого народу, протягом одного місяця двічі ділили його найзахідніші споконвічні землі, а після вигнання нацистів з них вони роздавалися сусідам, незважаючи на протести корінного населення, що хотіло бути приєднаним до матері-України. Тих, хто хотів з Україною, виривали з корінням з їхньої батьківської землі й примусово переселяли до радянської України, а багатьом з них цей страдницький шлях стелився аж до Сибіру неісходимого. Чи хвилювало це великі держави, котрі виставляють себе за зразок цивілізації?
Захід почав розуміти українське питання лише тоді, коли виявилося, що визнаний ним Радянський Союз опинився на відстані ракетно-ядерного удару – з того часу в США, наприклад, виявляють увагу до прав нашого поневоленого народу, бо їм треба тепер союзників у поборенні “імперії зла”. Тому на зібрання українців у цій країні вже приходять високі чини з адміністрації президента, виголошують гасло «Ще не вмерла Україна!». Над меріями окремих міст 22 січня піднімаються синьо-жовті прапори…
Але що ж трапилося після проголошення 16 липня 1990 року Акта про державний суверенітет України? Хто підтримав її прагнення до волі? На пряме запитання у Верховній Раді УРСР прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер відповіла: її країна з канадською провінцією Квебек і американським штатом Каліфорнія дипломатичних контактів не підтримує. А Президент США Джордж Буш-старший умовляв наших депутатів не виходити зі складу СРСР.
Коли ж вони не прислухалися до цієї «курячої промови», Захід розгубився. Розтаємничені вже документи засвідчують, що “великі демократи”, починаючи з Президента США, навперебій поспішали на своєрідний поклін до радянського лідера Михайла Горбачова, аби вияснити в того, чи можна визнавати незалежність України…
Якби ж тільки це! Чимало західних лідерів намагалися виступати глашатаями так званого оновленого Союзу. Так, віце-канцлер Німеччини Геншер 26 жовтня 1991 року “доповідав” Горбачову про те, як він переконував керівників уже проголошеної незалежної України не виходити з СРСР: мовляв, “у нас в Європейському співтоваристві 12 держав. А ми прагнемо до створення єдиної європейської держави; у нас зараз 12 валют, а ми хочемо створити єдину спільну валюту. Бачите, яка різниця: Європа прагне до об’єднання, а ви шукаєте будь-які приводи, щоб роз’єднуватися. Це парадоксально і не може бути нічим виправдано”.
Особливо запеклим прихильником СРСР виступав прем’єр-міністр Іспанії Філіпе Гонсалес, котрий не бачив майбутнього самостійного розвитку народів на пострадянському просторі – йому необхідний був тільки Союз.
А Президент США Джордж Буш-старший навіть за день до Всеукраїнського референдуму на підтримку Акта проголошення незалежності України, коли вже був переконаний у тому, що наш народ “переважаючою більшістю проголосує на підтримку незалежності”, зателефонував до Горбачова й наголошував на тому, що в США не хочуть у зв’язку з цим “навіть ненароком створити будь-які труднощі для Вас чи для Єльцина”. Тому він клявся радянському лідерові, що “після референдуму ми зробимо заяву, в якій буде роз’яснюватися наш підхід і виражатися намір тісно співробітничати з Вами і Єльциним. Зрозуміло, там не буде говоритися про визнання України…”.
Тож лише тепер стає зрозумілим, чому США не визнали незалежність України одразу ж після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, а ще майже місяць консультувалися й намагалися добитися від України багатьох поступок, у тому числі й щодо контролю над ядерною зброєю…
Наприкінці 1920 року фінський дипломат Герман Гуммерус застерігав західних політиків: “І як колись знов скине Україна чуже ярмо, то вона певно пригадає собі, котрі-то народи і держави в тяжкий для неї час були їй приязні, а котрі ворожими”.
Так, українці пам’ятають тих, хто до них був прихильний сто років тому і протягом ХХ століття. Водночас вони оцінюють і приязних до себе сьогодні. Як і французів і німців, котрі в обхід санкцій після 2014 року продовжували озброювати Росію, обережних молдован, грузинів та угорців, які піклуються лише про власний добробут, забуваючи про недавнє тривале гостювання на їхній землі московських «визволителів».
Зрозуміло, що український народ належно оцінює допомогу США та інших західних союзників, що дає сподівання на так омріяну перемогу над одвічним ворогом України. Особливої ж уваги заслуговуватиме чин британського прем’єр-міністра Бориса Джонсона, котрий, на відміну від багатьох лідерів західної демократії, з самого початку твердо виступив на підтримку нашої справедливої визвольної боротьби. Він справді піднявся до рівня свого відомого попередника Уїнстона Черчилля: той мав мужність оголосити хрестовий похід проти вчорашнього союзника в Другій світовій війні – СРСР, коли остаточно переконався в злочинності комуністичного режиму, а Джонсон – першим пригрозив Росії адекватною відповіддю на ядерний шантаж.
Чому так трапилося, що саме з Лондона вперше прозвучало це серйозне застереження? Можливо мав рацію нарком закордонних справ більшовицької Росії Георгій Чичерін у 1922 році, коли наголошував: «На берегах Темзи, зосередилась уся політична мудрість капіталістичного світу. Державні мужі Темзи вміють бачити далеко й володіють таким відчуттям стосовно нових історичних сил, що піднімаються. Увійти в зносини з новою історичною силою, щоб її обеззброїти, ось велич англійського традиційного державного мистецтва…».
Але весь світ сьогодні розуміє, що цей перелом у сприйнятті України як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин стався завдяки високому духові нашого суспільства, героїзму його Збройних Сил. Відтак Україна змінює реальний світ, він завтра до неї буде прислухатися й наслідувати.
