Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
Велика Українська Народна Війна, яка фактично вже перетворюється на Третю світову, остаточно скидає ту полуду, що століттями затуманювала свідомість нашому народові щодо величі Москви як центру православного світу, звідки на українські землі може прийти благодать. Саме з реальними діями на українських теренах світ учергове переконується в злочинності ідеології Третього Риму, що втілювалася спочатку розбоєм у Новгороді Великому, потім у Казані й Астрахані – аж поки відновлена Петром Сагайдачним Київська православна митрополія не повела новоявлену наївну козацьку націю, мужністю котрої захоплювалася Європа – на очах останньої! – під омофор московського єдиновірного царя.
Не зупинили козацьку старшину, міщан і посполитих Переяслава навіть застереження з боку організатора Запорозької Січі на Хортиці князя Дмитра Вишневецького-Байди, котрий змушений був тікати від звірств свого двоюрідного племінника Івана Грозного. Гірко розкаювався в переяславському дійстві й сам Богдан Хмельницький, закликавши через два роки на Чигиринській раді зректися цієї московської «благодаті». Переконавшись на собі в ній, відреклися від царських «милостей», що падали на Гетьманщину зухвалими поборами, страхітливими спустошеннями, викраденнями дітей і відвертими вбивствами, гетьмани Юрій Хмельницький та Іван Брюховецький, а Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович, котрі тільки посміли запротестувати проти небувалого терору на українських землях, закінчили своє життя в Сибіру неісходимому.
Усе це враховував наступний гетьман Іван Мазепа, який розробив потаємний план визволення України з-під московської кормиги за допомогою тоді всесильного шведського короля Карла ХІІ. І навіть тоді, коли через необ’єднаність козацької старшини і жахливі репресії проти мазепинців московському сатрапу Петру І вдалося перемогти під Полтавою, гетьман не відступився – розраховував за допомогою Османської імперії та Кримського ханства втілити в життя намічене.
Передчасна смерть Івана Мазепи, як і потім непослідовність турецької влади в 1711 році, не дали тоді Україні можливість здобути незалежність. Однак постать гетьмана залишилася символом української непокори, який передаватиметься з покоління в покоління, поширюватиметься на всі терени розселення наших предків навіть далеко від рідної землі. І коли прийде час, ця українська революційна енергія прокинеться й там.
Так, зокрема, сталося в 1917 році на українських розселеннях у Поволжі. Натхненні виступом солдатів Волинського полку в Петрограді, які першими піднялися під синьо-жовтим прапором проти царського самодержавства, українці цього віддаленого від рідних земель регіону сформували власний національний полк, який назвали іменем Івана Мазепи. Цей військовий підрозділ прибув на Південно-Західний фронт, і Симон Петлюра як голова Українського Генерального військового комітету добився, аби його включили до складу армійського корпусу під командою Павла Скоропадського, де б він міг стати здоровим ядром для майбутньої українізації.
Однак генерал Скоропадський відмовився прийняти поволзьких українців окремою бойовою одиницею, а наказав розформувати полк імені Мазепи. Свою причину його командуванню він пояснив таким чином: «По-перше, він не довіряє тим українізованим частинам, які приходять із-запілля, бо всі вони політизовані й заражені большевизмом, і, по-друге, не визнає українського полку з Поволжя досі не легалізованого й не затвердженого. Отже, такого в природі не існує».
Та найбільше вразили полкову делегацію ось такі слова генерала Скоропадського: «У вас мені не подобається і те, що ваш новотвір придбав собі ім’я гетьмана Мазепи. Мазепа був зрадником, і історія вже давно осудила всі його дії. До мазепинців я ніколи не мав і досі не маю жодного довір’я, тому даруйте, що цього довір’я не маю і до вашого полку».
І Скоропадського зробив усе, аби в наказі про розподіл поволзьких українців серед підрозділів корпусу не залишилося й згадки про назву мазепинського полку. Надалі його особовий склад іменували просто «саратовским пополнением».
Своє ставлення до українського національно-визвольного руху він тоді чітко виголосив на прийомі на його честь як командувача корпусу в резиденції графині Браницької у Бердичівському повіті перед польськими й російськими магнатами: «Україна формується тепер як окрема держава, щоб бути осередком політичного і соціального порядку. А коли відродиться нова імператорська Росія, то немає ніякого сумніву, що й Україна приєднається до нової політичної системи».
Тому й не дивно, що як гетьман Української Держави Павло Скоропадський відмовився влітку 1918 року брати участь у першій урочистій панахиді по Мазепі в Софійському соборі Києва.
Проте не тільки це контрастує з символом великого українського державника, яким намагаються залишити в нашій історії Павла Скоропадського його прихильники. Зокрема, в серпні 1918 року він погодився відступити Всевеликому Війську Донському терени Ростовського, Таганрозького й Олександрово-Грушівського повітів, які заселялися українцями й раніше входили до складу Катеринославської губернії. А перед цим його уряд не забезпечив вказані регіони грошовою готівкою й цукром, що викликало там розчарування діями керівництва Української Держави.
Саме до Скоропадського наприкінці травня 1918 року звернулася делегація Кубані на чолі із головою її Ради Миколою Рябоволом щодо приєднання цього українського регіону до Української Держави – відповідної збройної допомоги Києвом не було надано, чим одразу ж скористалися денікінці для свого утвердження там.
У той же час для підтримки білого руху в Росії уряд Скоропадського знаходив кошти й можливості. Так, у додатковій таємній угоді до вже згаданої передачі трьох повітів Дону зазначається, що «Український Уряд зобов’язується в найкоротший термін забезпечити Всевелике Військо Донське озброєнням і предметами військового й санітарного спорядження з примірного розрахунку на три корпуси…».
Згодом цей же уряд виділить кошти на формування трьох дивізій Юденича, який мав наступати на Петроград. Тимчасом у Києві, де при гетьманаті знайшли прихисток від більшовиків найбільш реакційні російські політики, представник Денікіна генерал Ломновський оголосить мобілізацію до білої гвардії, в ході якої навіть формувався відділ імені «Союза Возрождения России».
Звичайно, за таких умов сформований у придворних царських колах світогляд генерала «свиты его императорскаго величества» Павла Скоропадського не міг не відбиватися і на державному житті Гетьманщини. Діловодство велося, як правило, російською, вона лунала в оточенні самого гетьмана, в усіх державних установах, де верховодили малороси або й відверті україножери, хіба що за винятком міністерства закордонних справ, очолюваного Дмитром Дорошенком. Особам, що зверталися до урядовців українською мовою, часто закидалося, аби вони не вживали «собачого языка». Дійшло до того, що в Полтаві навіть забили до смерті урядовця-залізничника за вживання рідної мови.
Саме в такій атмосфері і готувалося проголошення сумнозвісної грамоти від 14 листопада 1918 року, в якій Скоропадський зазначав насамперед, що «ставлячись з великим почуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку».
З цією метою Скоропадський закликав населення України виступити першими «в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії». Тому українці мали об’єднатися навколо нього «і стати грудьми на захист України і Росії», бо, мовляв, наша «майбутність тісно зв’язана з будуччиною і щастям всієї Росії».
І після цього в Києві розпочинається справжня вакханалія московських великодержавників. Так, новопризначений Скоропадським «начальний вождь» усіх гетьманських сил генерал Келлер вивішує по місту накази й розпорядження, в яких стверджується, що ніякого українського народу немає, бо є тільки «один русскій народ», відтак тут може бути лише «одно великое Русское Государство».
У столиці ще нібито Української Держави, як свідчить згаданий Дмитро Дорошенко, тепер уже колишній міністр уряду Скоропадського, «реквізиція і погром помешкання Українського клубу на Прорізній вулиці, нищення бюстів і портретів Шевченка, зневаження українського прапору й вивішування трьохкольорового російського…безглузді арешти українців, навіть зовсім спокійних і лояльних».
Чому доводиться про це нагадувати більш ніж через сто років? Приводом для цього стала інформація про несподіване рішення комісії з перейменувань при Київраді присвоїти площі Льва Толстого їм’я гетьмана Скоропадського, вулиця котрого знаходиться поруч у центрі столиці України. Того Скоропадського, що не тільки повернув українців на московський шлях, а й навіть не спромігся опанувати українську – його мемуари написані російською…
У нас що немає гідних постатей власного державотворення? Чому ж названа комісія не пропонує назвати цю площу іменем випускника Київського університету Миколи Міхновського, котрий ще 1900 року чітко вказав нам окремішній шлях у майбутнє – Самостійна Україна. За неї сьогодні проливають кров українці в боротьбі з тією ж Росією, яку так старався відродити генерал Скоропадський. Невже в час боротьби за самостійність України нам потрібні пагінці від трухлявого пня малоросійства, істинним ідеологом якого і був гетьман Скоропадський?
