«Ви, чехи, маєте святого Вацлава, опіка якого дозволила вам перечасувати колись лиху годину, а «Російський світ» має святого Володимира, чиє ім’я не знати як багато важить в нашій історії», – сказав чеській телевізії Салават Щербаков й відкланявся.
Поспішав. За кілька днів мусить закінчити найпочесніше замовлення свого життя – пам’ятник хрестителю Київської Руси Великому князю київському Володимиру (962-1015). Стоятиме не в Києві. У Москві. З нагоди тисячоліття відходу князя у засвіти.
Чехи дали слово і вельможному замовникові: «Установка пам’ятника свідчить, що наш народ прагне високих ідеалів добра, правди, справедливости, братерської згуртованости і згоди з усім світом». Утім, сам замовник не забув і не забуває запевнити, що ідея не його, що ідея належить трудящим масам. Чисто тобі сталінська скромність.
Сталін якось зазначив, що навколо нього розпалено вогнище телячих захоплень і що се його аж ніяк не тішить. Лукавив. Міг плювком загасить оте вогнище, а розпалювачів на млі ока позаганяти туди, де козам роги правлять. Не плюнув, не позаганяв. Пам’ятники «генію людства» множилися мов блохи на псові. Та Сталіну не спадало й не могло спасти на думку спорудти у Москві колосальний пам’ятник святому Йосифові.
Тих святих чимало: Йосиф Ариматейський, Йосиф Обручник, Йосиф Волоцький, Йосиф Бєлгородський… Вибирайте, «в́ождю і вчителю»! А за те, як привязати того чи того святого Йосифа до Москви, подбають ваші лакизи. Сталін на такі гачки не ловився. Плекав свій культ, але то був культ Особи!
Путін же Володимир особою не є, і, якби жив за сталінських часів, не сподобився б навіть не ваксування м’якеньких чобітків з внутрішніми підборами (винахід Сталінового охоронця Карла Павкера).
Володимир Путін знає, що його пам’ятнички вмить попадають, коли він випаде або його «випадуть» з крісла. Не може не знати й того, що київський князь Володимир має такий стосунок до Москви, як бузина на городі до київського дядька.
Алеж тезко – Володимир! Алеж хреста прийняв у Корсуні! А Корсунь – нинішній Севастопіль. А Севастопіль – се Крим! А Крим чий? Наш! Наш! Наш! А завдяки кому? Завдяки мені, Володимирові, земель збирачеві. Отже, буде й пам’ятник Володимирові. Та такий, щоб на нього ніякий новоявлений Хрущов не посмів зазіхнути. А те, що я там, у Щербакова, з бородою, не велика вада. Вдячні нащадки мене, спижового, в уяві своїй поголять… (Се вже я, перепрошую, заліз у голову російському президентові. – М. Ш.).
У Москві так само, як пам’ятник Великому князю Київської Руси, міг з’явитися і пам’ятник чеському князю. Варто було главі держави з украденою назвою «Росія» іменуватися Вацлавом. Нічого, сказали б, не попишеш, нема в наших святцях Вацлава, а тож, панове чехи, давайте-но сюди свого святого. Заради «братерської згуртованости і згоди з усім світом».
Словом, не вкравши, не проживеш. Споконвічний московський закон.
Прага.
