“Американців об’єднує не прагнення захищати уряд, а ті принципи, на яких він базується”, голова Національного аґентства США з гуманітарних питань Вільям Ферріс
Від автора матеріалу. Це ітерв’ю було надруковане у № 2-3 журналу “Всесвіт” за 2001 р. і … професійно непомічене. Навряд чи тоді українських провідників цікавили думки й досвід в ділянці гуманістики, тим більше американської. За 4 роки, що минули, багато що змінилося як в Україні, так і в США. Вже зовсім інакше виглядають ці дві країни у своїх політичних вимірах, однак незмінними лишаються фундаментальні й універсальні цінності культури й демократії, що їх артикулює Вільям Ферріс. Кінцем 2001 р. сплив визначений законом чотирирічний термін його перебування на високій посаді голови НАГП, і з урядової Пенсильванія авеню у Вашингтоні він повернувся до свого улюбленого краю блюзів у Міссісіпі.
Виходячи з надзвичайної важливості для юної помаранчевої демократії тих думок, що їх виклав проф. Ферріс у цьому інтерв’ю, я би мріяв, щоб високі особи, які відповідають насамперед за гуманітарну політику України, глибоко і, наголошу, вдумливо проштудіювали цей матеріал.
Сьогодні презентуємо рубрику “Обличчя світу”, яка знайомитиме наших читачів з людьми, котрі відчутно впливають на долю світового устрою. Нині представляємо ексклюзивне інтерв’ю з людиною, яка визначає обличчя гуманітарної політики такої надпотужної держави, якою є Сполучені Штати Америки. Коли з десяток років тому автор цих рядків познайомився і навіть потоваришував на одному з фолкнерівських симпозіумів з “провінційним” професором американського фольклору з Міссісіппі, він, звісно, не сподівався, що незабаром гуманітарну політику світової супердержави очолить саме він, професор Вільям ФЕРРІС.
Гадається, читач сам розставить акценти у цьому інтерв’ю, однак хочеться наголосити, що ми розмовляємо з людиною, яка представляє Білий Дім і особисто президента Білла Клінтона, який призначив його на посаду, 100-відсотковим американцем з величезним академічним потенціалом, досвідом Йєльського університету і без “українських комплексів” (однак, з великою повагою до України), походженням із автентичної південноамериканської глибинки, з якою сердечно і назавжди пов’язана його доля. Отже, й до оцінок нашого гостя слід ставитися, безперечно, з найвищим ступенем довіри.
Ю.М. Пане Ферріс, стратегічною метою НАГП, яке ви очолюєте, є зміцнення американської нації через розширення гуманітарних знань. Отже, йдеться про ідеологічну, філософську, культурну базу Америки. Що лежить в основі ідеологічного фундаменту сучасного американського суспільства? У зв’язку з цим я пропоную просту філологічну гру, а саме: на мить забути грецьке слово “демократія” і скористатися іншою лексикою.
В. Ф. Сучасне американське суспільство сформоване почуттям індивідуальної свободи, політичної відповідальності та культурного розмаїття. Америка – це нація імміґрантів, враховуючи, певна річ, й “природних” американців – індіанців, які мешкали на цій землі завжди. Однак, предки усіх інших людей прибули на цю землю з усіх куточків світу, і з часом наші різні культурні традиції так переплелися, що тепер становлять культурну спадщину всіх американців. Мені подобається образ Америки як великої ріки, чиї води утворені численними притоками, які й надають їй сили та енерґії. Американське суспільство великою мірою є саме поєднанням, але не мішаниною, культур Північної, Центральної та Південної Америк, Європи, Африки, Азії та Карибів. А суспільство, що утворилося на цьому ґрунті, управляється за принципами верховенства закону та громадянських прав, що ґарантовані всім американцям їхньою Конституцією. Однак, необхідним «додатком» до цих прав є громадянська відповідальність і небайдужість, толерантність до інших культур.
Ю.М. Ви є головою НАГП – найсерйознішої державної інституції США з підтримки гуманітарної політики. Водночас, у першому пункті вашого офіційного прес-релізу чітко вказується: НАГП є незалежним федеральним агентством, створеним Конгресом США у 1965 році. Там само вказано, що ваш нинішній бюджет, виділений Конгресом, становить $ 110 млн. (станом на 2000 р. – Ю.М.). У зв’язку з цим, сформулюю запитання, яке вельми актуальне і в моїй країні, і на яке можна відповісти двома способами: або метафізично, або цілком конкретно: що ви розумієте під незалежністю вашої інституції, і чи можлива вона в умовах фактичної фінансової залежності?
В.Ф. Коли ми говоримо, що НАГП є незалежною аґенцією в структурі американського уряду, тим самим підкреслюємо, що ми не є частиною якогось більшого утворення. У нас в уряді є 14 великих департаментів, які називаються кабінетами, що в своєму складі мають спеціальні підрозділи. Але НАГП не належить до жодного з цих департаментів. Ми самі собі даємо раду в розумінні управління і одержуємо певні асиґнування від Американського Конґресу. Отже, коли наша установа і є в певному сенсі залежною, бо одержує від Конґресу щорічне фінансування, ми самі, без жодного нагляду з боку якогось урядового підрозділу, визначаємо політику підтримки чи непідтримки програм і здійснюємо керівництво ними.
Ю.М. Хотілося б докладніше з’ясувати роль приватних спонсорів у вашому Агентстві? Скільки відсотків від загального бюджету НАГП становлять пожертви приватних осіб чи корпорацій? Зрозуміло, щоб відповісти на це запитання необхідно знати загальну суму бюджету, якщо, звичайно, вона не є закритою. У зв’язку з цим, чи не існує загрози через фінансовий вплив потрапити під вплив, скажімо, ідеологічний, або вплив якогось іншого характеру?
В.Ф. З 1996 року Американський Конґрес надав НАГП повноваження шукати джерела фінансування та інвестувати кошти, надані недержавними донорами, включаючи приватних осіб, приватні фонди та корпорації. На сьогодні ми вже маємо майже $10 млн., щоби фінансувати наші проекти, крім тих 115 млн., що ми їх одержуємо від Конґресу. Наша головна мета – дати можливість всім американцям вивчати і знати історію, літературу, іноземні мови та мистецтво. І якщо нам вдається знайти фундацію або філантропічну організацію, яка б захотіла допомогти нам у реалізації цієї місії, ми вдячно приймаємо внесок і публікуємо ім’я особи чи назву організації поруч з іншими нашими меценатами. Але жодні обставини не можуть вплинути на повноваження і рішення НАГП у сфері розподілу ґрантів. НАГП веде всі програми і розподіляє фонди, користуючись у роботі вивіреним часом процесом нагляду і ретельного відбору, коли запрошуються «зовнішні» експерти, щоби засвідчити якість та потенціал кожного проекту, поданого на розгляд. Який би потенційний спонсор не прийшов до нас із своєю пропозицією, або до якого б ми не звернулися, ми відразу ж ознайомлюємо його з умовою, яка полягає в тому, що НАГП буде самостійно, на власний розсуд розпоряджатись усіма недержавними внесками, однак, природно, в дусі наших високих вимог до якості й відповідності найвищим стандартам.
Ю.М. Пане Ферріс, ви підтримуєте основоположні гуманітарні знання: історію, літературу, мистецтво, розвиток освіти, комунікацій, новітніх технологій гуманітарних знань тощо. Здається, два пункти мають особливе значення для сучасного суспільства – і не тільки американського, – широкий публічний доступ до всіх першоджерел людської цивілізації, включно з архівами, музеями, колекціями тощо, і розвиток критичного мислення серед широких кіл незаанґажованих людей. У звя’зку з цим, якого типу суспільство ви бачите в майбутній Америці: космополітичне чи національно- акцентоване, як і чим об’єднані чотири головні раси Америки? Яке ваше розуміння національного міфу і ваше потрактування поняття «американська мрія»?
В.Ф. Я думаю, що Сполучені Штати є космополітичною нацією, тобто надзвичайно відкритою до сприйняття і вивчення всіх світових культур. У всіх своїх освітніх, дослідницьких та громадських програмах НАГП підтримує проекти, орієнтовані на вивчення інших культур, і такі, що допомагають американцям краще пізнавати традиції та цінності народів усього світу. Певна річ, основний наголос ми робимо на Американських студіях, бо це і є наша місія – навчати кожне нове покоління і давати йому розуміння того, чим, власне, є наша нація, а також сприяти розвиткові та розповсюдженню знань про американську історію і культуру; водночас, ми абсолютно чітко підтримуємо курс на глибше розуміння культурного розмаїття світу.
Що ж до національного міфу, то я б сказав, що він великою мірою коріниться у тому факті, що Сполучені Штати взагалі-то є найстарішою світовою демократією. Американці і раніше, і сьогодні дуже ревно ставляться до прав, записаних у нашій Конституції, які вони справедливо вважають найціннішим надбанням, – свобода слова й релігійних вірувань, право голосу, право на справедливий і чесний суд; власне, ми маємо багато різноманітних нагод реґулярно демонструвати ставлення до наших національних цінностей і нашу національну гордість, беручи участь у виборах, складаючи молитви так, як кожному з нас подобається, служачи своїй країні у війську, святкуючи День Незалежності у липні, і так далі, і так далі. Політична культура та форма управління еволюціонували в Америці протягом останніх 225 років від часу заснування Сполучених Штатів, вони втілюють і ґарантують конституційні права кожному американцеві, отже, саме такий підхід і спосіб життя є тим, що більшість американців назвала б «американською мрією».
Найкращою ілюстрацією сутності американської демократії, мабуть, є той факт, що присяга, яку складає кожен імміґрант, приймаючи американське громадянство (яка, власне, і означає його відповідальність перед американською Конституцією та законами Сполучених Штатів), є абсолютно ідентичною тій, яку приймає Президент, приступаючи до своїх повноважень. Цим ґарантується, що лише принципи Конституції та Законів, прийняті громадянами, здатні утворити серцевину сукупності вірувань і переконань у країні. Усіх американських громадян об’єднує не прагнення захищати уряд, а ті основоположні принципи, на яких він базується. Для того, щоби наша демократія нормально функціонувала, нам потрібні свідомі та віддані громадяни.
Ю.М. Україна є одночасно і молодою і давньою державою. З одного боку, у 2000 році ми святкуємо 9 років нашої повноцінної державної незалежності і суверенітету, а з іншого – ми не забуваємо тисячолітньої традиції державотворення на наших теренах: від короткої незалежності у 1917-1920 рр., через відносний суверенітет в середині XVII й XVIII ст.– і до найвищого державного розквіту, що набув в історії назви доби Київської Русі. До речі, мені відомо, що НАГП підтримало проект перекладу англійською мовою фундаментальної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, нашого першого президента, що мало позитивний резонанс в Україні. У зв’язку з цим, що б ви порадили молодій українській демократії в умовах жорстокої фінансової кризи зробити насамперед для розвитку гуманітарної політики ?
В.Ф. Якщо немає достатнього фінансування для культурних проектів, я би порадив почати з найважливішого – збереження культурних ресурсів, які, власне, втілюють у собі всю історію країни. Як тільки книжки, документи та інші архівні матеріали, де записана людська пам’ять, зникають, вважайте, що ця пам’ять втрачається назавжди, безповоротно, отож – дуже важливо переконатися, що ці спогади збережуться, що вони у безпеці.
Після цього я би наполіг на розвиткові й підтримці освіти та бібліотек – розповсюдженні знань і передачі їх тим поколінням, які забезпечуватимуть майбутнє країни – її еліту, трудові ресурси. І тут я маю на увазі не просто технічну грамотність, але й культурну грамотність, тобто – здатність розуміти інші культури, як вони працюють, як влаштовані, що несуть у ґлобальну скарбницю ідей. Саме тут і проявляється надважлива роль гуманітарних дисциплін – адже саме через них ми усвідомлюємо такі важливі поняття як цінності, традиції та ідеї всіх культур. Гуманітарна сфера є справді засобом для дослідження і розуміння різних культур, і я гадаю, важко перебільшити важливість гуманітарного знання для сьогоднішнього розуміння світу саме з перспективи багатокультурності.
Мабуть, одним із шляхів збереження української історії могло би бути запровадження програми розвитку родинних переказів, або історій громад, коли старші люди запрошують молодших послухати розповіді з їхнього минулого, щоби зберегти пам’ять про історичні події для майбутніх поколінь. У НАГП є подібні програми, і вони добре себе зарекомендували.
[ … ]
Ю. М. Який на Ваш погляд рівень гуманітарних знань пересічного, рядового американця, скажімо, 16–20 років – випускника неспеціалізованої, звичайної середньої школи? Чи дозволяє цей рівень, наприклад, асоціювати мою країну – Україну – з чимось іншим, крім Чорнобиля? Як можна стимулювати молодих людей до розширення й поглиблення гуманітарних знань в умовах тотального панування телебачення, маскультури, електронної експансії тощо? І чи взагалі є потреба з цим боротися, чи може краще намагатися спрямовувати енергію молоді в інше річище?
В.Ф. Американських підлітків, мабуть як і іхніх однолітків будь-де у світі, сьогодні менше цікавлять міжнародні події, ніж їх шкільні справи, позакласна активність, як то спортивні секції, або ж щоденні проблеми їхнього власного життя. Отож мабуть таки правда, що більшість американських “тінейджерів” мають дуже примарне уявлення про Україну, проте це аж ніяк не означає, що їм нецікаво, або вони не усвідомлюють усієї складності сьогоднішнього буття в умовах глобальної спільноти. НАГП має забезпечити якнайширшу можливість розширення перспектив для учнів старших класів американських шкіл. Для цього ми маємо багато можливостей. Через систему наших грантів ми допомагаємо вдосконалити вивчення іноземних мов у школах, допомагаємо вчителям розробити нові програми, щоби включити до загальногуманітарного курсу вивчення історії та літератури народів інших культур, надаємо підтримку музейним проектам та виставкам, широким освітнім програмам про інші культури.
У термінах “відважних нових світів”, що сьогодні відкривають перед нами мас-медіа, американські учні очевидно є підвладні захопленню популярною культурою, яку тиражують численні електронні медії. А хто з нас не відчуває цього? Але ці самі медії можуть бути використані і в інший спосіб – доносити вагомі, цікаві, високої якості освітні матеріали до будь-якої аудиторії – до старих і до малих, а НАГП якраз вельми активно працює в цій галузі. Скажімо, ми спонсорували серію документальних фільмів та радіопрограм на різноманітні культурні теми, а ще ми зробили надзвичайно популярний веб-сайт, що називається EDSITEment (очевидно від гри слів – education+excitement – Ю.М.), який об’єднує вчителів та їхніх студентів по всьому світу, надаючи їм доступ до найкращих Інтернет-ресурсів в гуманітарній ділянці. Адреса сайта: http://edsitement.neh.gov. Отож є реальні шляхи знайти спільну мову з “відважними новими світами”, як ви кажете, поєднуючи цю можливість з місією нашої установи – сприяти подальшому розвиткові, сприйняттю й розумінню гуманітарної сфери, і ми дуже активно працюємо, розвиваючи гуманітарні проекти для всіх електронних медій.
Ю.М. В українському уряді працюють четверо віце-прем’єр-міністрів (станом на 2000 р.-Ю.М.), які опікуються різними ділянками в державі, як от економікою чи енергетикою. Серед них є і віце-прем’єр-міністр з гуманітарної політики, який забезпечує координацію гуманітарної сфери, що її формують відповідні міністерства під опікою Президента і Уряду. Цю посаду нині займає директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ академік Микола Жулинський, відомий учений-літературознавець, отже Ваш колега. Поряд з офісом віце-прем’єр-міністра з гуманітарної політики існує також Міністерство культури, Міністерство освіти, Міністерство науки, Держкомітет з інформаційної політики, Національна Академія наук та деякі інші установи, – тобто державні інституції, в яких працюють тисячі чиновників, що курирують відповідні гуманітарні галузі. Вони підзвітні Уряду, Президенту і Парламенту. А яка ситуація в Сполучених Штатах, чи існує у Вас аналогічне нагромадження державних інституцій?
В.Ф. У Сполучених Штатах немає міністерства культури, яке б диктувало національну культурну політику, та в односторонньому порядку розподіляло б фонди на певні програми для певних закладів культури. Скоріше наше Національне Агентство з Гуманітарних Питань існує для того, щоби дати змогу професіоналам-гуманітаріям подавати свої ідеї та проекти, і знаходити для них відповідне фінансування. Те, що ми фондуємо, визначається пропозиціями, які надходять. При цьому, завжди маємо на увазі, що всі пропозиції уважно розглядаються і оцінюються, а якість і потенціал цих проектів визначається за допомогою серйозної процедури відбору.
НАГП був створений у 1965 році, і відтоді не зазнав жодних серйозних змін з точки зору його функціонування. Крім НАГП, в Уряді США існують й інші культурні та освітні підрозділи (агенції), але їх діяльність і “сфери інтересів” не перетинаються, хоча наша робота інколи є взаємодоповнюючою. Американський Департамент Освіти, скажімо, фінансує проекти у сфері педагогічних пошуків – вдосконалення методів навчання, тоді як НАГП цього не робить. Натомість НАГП фінансує проекти з розвитку змісту шкільних гуманітарних програм. А Національна Агенція (фундація) Мистецтв фінансує виставкову діяльність та мистецькі проекти, у той час як НАГП – тільки дослідження в галузі історії мистецтва (в Україні це називається мистецтвознавством – Ю.М.). Отож тут існує певне взаємодоповнення (принцип компліментарності), але наші федеральні культурні агентства в жодному разі не дублюють діяльність, чи відповідальність одне одного.
Ю.М. Які ваші плани на майбутнє, пане Ферріс? Чи збираєтесь робити політичну кар’єру, чи повернетеся до своїх книжок, фільмів, блюзів?
В.Ф. Коли мені доведеться залишити Національну Аґенцію з Гуманітарних Питань, я збираюся повернутися до викладання. Я також хочу завершити роботу, яку почав раніше як фольклорист. Мої польові записи, фотографії і фільми кличуть мене назад, щоб завершити працю, яку я розпочав ще у 60-х роках.
Ю.М. Якби до вас звернулися з проханням пояснити що таке американський дух і американська душа, яких би десять американських письменників ви б могли назвати?
В.Ф. 10 письменників, які визначають для мене поняття американської душі, це – Вільям Фолкнер, Юдора Уелті, Річард Райт, Малколм Екс (Malkolm X), Марк Твейн, Герман Мелвілл, Беррі Ганнаг, Ралф Еллісон, Еліс Уокер та Фредрік Даґлас.
Довідка: Національне Аґентство США з Гуманітарних Питань (The National Endowment for the Humanities) є незалежною федеральною аґенцією, створеною Конґресом США у 1965 р. Як найбільший фундатор гуманітарних програм у США, НАГП надає ґранти інституціям, що створюють і захищають фундаментальні знання в галузі культури, підтримує 56 споріднених Державних Рад з гуманітарних питань по всій країні. НАГП здійснює гуманітарну розбудову суспільства, розвиває критичне мислення, покращує процес навчання через наукові семінари, симпозіуми тощо, робить гуманітарні ресурси приступними для широкого кола людей, розвиває місцеву економіку через створення інфраструктури “культурного туризму”, стимулює приватні інвестиції у високоякісні гуманітарні проекти. Цьогорічний (2000 р.) бюджет НАГП, наданий Конґресом США, становить $ 110 млн. Найвищий рівень відбору на програми НАГП підтверджує Національний Комітет з Гуманітарних Питань, який складається з 26 загальновизнаних авторитетних діячів країни, призначених Президентом на 6-річний термін і затверджених Сенатом США.
Голова НАГП призначається Президентом США на 4-річний термін і підтверджується Сенатом. Приймаючи поради й рекомендації Національного Комітету, голові НАГП, згідно з законом, належить право остаточного рішення щодо надання ґрантів.
Довідка: Голова НАГП професор Вільям Р. Ферріс – видатний антрополог, фольклорист, кінематографіст, академічний адміністратор, котрий за 30 років професійної кар’єри досяг визначних результатів. До призначення на посаду доктор Вільям Ферріс викладав у Йєльському університеті (1972 –1979), а з 1979 р.– 18 років був директором-засновником Центру з Вивчення Південної Культури Університету Міссісіпі в м. Оксфорді (Міссісіпі), де створив школу південноамериканських студій, що вважається його найбільшим досягненням. У 1989 р. видав “Енциклопедію Південної Культури”, що стала бестселером у загальнонаціональному вимірі і отримала Пулітцерівську премію. Автор кількох наукових монографій, художніх і документальних фільмів, серед яких “Блюзи Міссісіпі” (1983), що був презентований на Канському кінофестивалі; здійснив наукове консультування всесвітньовідомих стрічок “Колір пурпуру” (“The Color Purple”) та “Перехрестя” (“Crossroads”). Заснував щорічні Фолкнерівські книжкові “Йокнапатофські конференції” в Оксфорді, що стали найпрестижнішими в галузі південноамериканістики, куди з’їжджаються академічна спільнота з усього світу й охоче відвідують такі популярні автори, як Стівен Кінґ чи Джон Ґрішем; організував наукові форуми з творчості Елвіса Преслі тощо. Пан Ферріс нагороджений Президентом США престижною Премією Чарльза Франкела, Дартмутською Медаллю Американської Бібліотечної Асоціації та іншими високими нагородами. За рейтинґом журналу “Роллінґ Стоунз” він увійшов до загальнонаціональної десятки найпопулярніших університетських професорів США.
Пан Ферріс народився у 1942 р. у Віксбурґу в Міссісіпі, одружений з пані Марсі Коен Ферріс.
«Всесвіт», для УП, 03.03.2005
