11 липня на британському каналі BBC було представлено проект «Global Questions», який розпочався саме програмою з Києва. Програму «Ukraine: at a Crossroad» для BBC World News і BBC World Service було відзнято 1 липня в київському Мистецькому Арсеналі.
Спікери цього імпровізованого «круглого столу» відповідали на запитання аудиторії. Відповідали «без підготовки» й одразу англійською мовою. Традиційно в дусі «концепції балансу інтересів» організатори Бі-Бі-Сі запросили представників різних політичних груп: серед гостей були Наталія Яресько – міністр фінансів, Юлія Льовочкіна – депутат від «Опозиційного блоку», Євгеній Уткін – бізнесмен, Сума Чакрабарті – президент Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), Наталія Гуменюк – голова Громадське.ТВ.
Уже під час зйомок цього проекту мене не полишала одна думка: ще два роки тому ми й подумати не могли, що українська держава нарешті матиме урядовців, які зможуть говорити із Заходом однією мовою. Вразила також і аудиторія, яка вільно сприймала англійську мову як нормальну робочу мову цивілізованих людей. Раніше здавалося, що запис такої програми можливий лише в Києво-Могилянській академії, де англійська від першого дня є другою робочою мовою. Нарешті, розмова англійською починає сприйматися як звичне явище сучасного світу, в який «увімкнено» Україну.
Безперечно, Наталія Яресько, для якої американська англійська є рідною, була на висоті й викликала захоплення в аудиторії. Вона говорила впевнено і переконливо, послуговуючись мовою фактів і конкретною статистикою. Без манірності, лукавства, агресії. Говорила і слухала, погоджувалася і з колегами, і з опонентами.
Відчувалося, що вона справді прагне спів пережити тим, хто розказує про свої проблеми, і прагне зробити все на державному рівні, аби захистити тих, хто став жертвою воєнної агресії. Попри всю можливу критику нинішнього Міністерства фінансів, треба віддати належне, що його очолює людина, яка перевела всю документацію в електронний формат і яка сама мислить категоріями, на щастя, неукраїнськими, а отже, далекими від корупції та підкилимних ігор. Щоправда, є диктат МВФ, але це тема для іншої розмови. Без підтримки МВФ українська фінансова та економічна система може справді зазнати технічного дефолту.
Пані Яресько говорила тією мовою, яка зрозуміла західним політикам і яка не містить у собі нічого, що можна назвати імітаційним. Протягом двадцяти п’яти років мова української політики була мовою вивертів, спекуляцій і часто — неправди. Політики на догоду керманичам мусили говорити те, за що їм платили. І ось нарешті в українському уряді з’явився міністр, яка «думає» мовою фахівців англосаксонського світу.
Певен, більшість погодиться зі мною, що подеколи виступи наших українських політиків неможливо перекласти англійською — ці виступи наділені особливим «риторичним потенціалом», коли нібито читаєш речення, але водночас розумієш, що в них немає «теми» і «реми», немає смислового ядра, а є лише плетіння словес. Британський глядач або слухач (записана і радіоверсія програми), якщо не знатиме, хто перед ним, буде певен, що говорить, скажімо, Сенатор США, представник держдепартаменту, у будь-якому разі, говорить не політик з України.
Зауважу: Україні довелося пережити Революцію Гідності та увійти в війну з Росією, аби нарешті заговорити зі світом однією мовою, не приховуючи проблем, відповідаючи чесно і перепрошуючи за те, що сьогодні стільком верстам в Україні доводиться зазнавати наслідків небезпечної політики політичних режимів.
На жаль, російська мова як мова міжнародна не гарантує сьогодні входження у цивілізований світ. Україна весь цей час перебувала в орбіті Росії, прагнучи навіть розмовляти російською мовою. Проте що з цього вийшло, ми знаємо. Мова російського світу не знає милосердя і не знає, що таке закон, який працює заради людини незалежно від її політичних поглядів чи здатності до «лизоблюдства».
Український політик завжди боявся говорити неприємні речі. А Наталія Яресько, відповідаючи дівчині, яка була змушена виїхати із зони воєнного конфлікту, вибачилася за те, що ще далеко не все вдається зробити максимально швидко. Пані міністр була самокритичною, відчуваючи, що Україна сьогодні функціонує в умовах, коли доводиться розгрібати авгієві стайні.
Демократична модель управління державою передбачає одну просту істину, про яку мені нагадав один колега — професор теорії комунікації з Університету Айови Джон Дарем Пітерс. Демократія тримається на критиці, а не на схваленні. В Україні та в нашій політиці десятиліттями панував рабський одобрямс, коли кожен чиновник на своєму найменшому місці прагнув догодити більшому чиновникові. В українській політиці довгий час панувала фікція та імітація.
Коли дивився передачу, мені чомусь пригадався фільм «Дитина 44» (або в іншому перекладі «Номер 44») режисера Даніеля Еспіноси. На початку стрічки показано цікавий момент, коли над Рейхстагом уже вивішують червоний радянський стяг – на знак перемоги над нацистською Німеччиною. Раптом фотограф, якому випало зробити історичний знимок, каже, щоб солдат приховав годинники, якими рясно обвішана його рука. Це годинники-«трофеї», яких занадто багато на одній руці визволителя.
До речі, фільм «Дитина 44» був заборонений для показу в Росії, який мав відбутися 16 квітня цього року. На допрем’єрному показі представники Міністерства культури РФ зробили вирок-присуд, що фільм паплюжить історію і є антиросійською пропагандою. Хіба можна писати англійською мовою, що це Сталін влаштував Голодомор в Україні і що це саме він убиває 25 000 осіб щоденно? Чи можна писати на екрані, що голодні діти з’їдають своїх слабших однокласників?
Росія й досі патологічно-ненормально ставиться до радянського спадку, часом прирівнюючи сучасне російське і радянське. Росія не дистанціюється і не ревізує гріхів минулого, вважаючи себе визволителем, який може знімати трофеї з будь-кого.
Хіба нинішні росіяни не сприйняли б, що те, про що йдеться в картині, справді могло мати місце в епоху, коли людину звинувачували без суду і слідства, коли зізнання вибивали, а потім цю людину розстрілювали і про неї всі забували. Проте в радянський час убивств бути не могло, бо, як сказано у фільмі, це все віруси гнилого капіталістичного Заходу. А, проте, в СРСР убивали щодня — причому робили це «слуги правопорядку і закону».
Росія й досі боїться правди. І фільм, який є спільним проектом Великої Британії, США, Чехії та Румунії, не може бути показаний у Росії, країні яка не навчилася говорити однією мовою із цивілізованими Західним світом. Мова західної демократії — це відвертість, а не цинізм, логічність аргументації, добірка фактів і статистики, прагнення встановити істину, а не заховатися за муром, продукуючи тонни неправди.
Олег Табаков — чергова жертва і приклад морального падіння в імперії «правди». Від «Кота Матроскіна» він «еволюціонував» у бік жалюгідного морального перевертня.
Але програма на BBC показала світові, що в Україні таки щось змінилося. Щось фундаментальне і цивілізаційно значуще. Україна може говорити із Заходом спільною мовою. Проте попереду — довести це вчинками.
