Богдан Михайлишин (Канада)
(погляд здалека та зблизька)
НАТО й Україна…Так-таки так: старі очі бачать гірше, зате ширше. А якщо ледь вище над ними ще не остаточно звапняніло, та й хлопського розуму переважно вистачає, і назбиралося таке-сяке уміння читати між рядками та не лише бачити, але й відчувати людей, то картина вимальовується більш-менш цілісна та …невтішна.
Навіть без війни в Україні ця абревіатура, НАТО, у світовому медіапросторі була настільки вживаною та обговорюваною, що поява неологізма натологія була б цілком зрозумілою та навіть очікуваною. Для загального ознайомлення із цією структурою відомостей у світовій павутині та друкованих текстах більш ніж досить. Відразу ж зазначу, що вони різняться. Англо- і франкомовні згадування – це переважно коротке й сухе подавання дозованої інформації. Польськомовні суттєво ширші, з ледь помітним бідканням про сусідство із країнами-учасницями війни, безсумнівними провокаціями нелегалів, яким чи не лише для цього надають можливість потрапляти у Білорусь, та страхом від уламків ракет, що іноді падають на території. Польщі. Більше занепокоєння спричиняли порушення Росією польського повітряного простору та велика кількість рідних ідіотів, яких для різних провокацій вербують російські спецслужби.
Україномовний же сеґмент зосереджений на шекспірівському to be or not to be, що цілком зрозуміло, бо це справді питання життя та смерті. Російськомовні (не завжди проімперські!) розкладав би на три полички: а) було зроблено багато, аби стати членом НАТО, б) вони злякалися нас прийняти. Саме так, а не відмовили нам, і в) про членство України в організації не можe бути й мови. Додам лише, що для доволі сильного слова аналіз я переглянув недостатньо літератури. А тому мої міркування будуть радше суб’єктивними та, певна річ, поверхово-дратувальними. Стиль не зобов’язує мене цитувати, однак згадки на кілька публікацій вважаю доречними.
Таку собі м’яку демаркаційно-часову лінію, із суттєвою долею умовності, проведу між що за нами у спробах з’єднатися з блоком, з одного боку, і що перед нами – з другого. А далі – бачення їхнього ґіпотетичного злиття; я не звик завивати в папірці, як казали у моєму селі. Спробую скомпонувати свою писанину на площині сили; càме так, у навчальному значенні, зі шкільного підручника фізики, до прикладу.
Росія докладає неймовірних зусиль, аби НАТО та Україна навіть не наближалися. Зважаючи на її агресивність скрізь і завжди, може виглядати дивним, що і вона, і навіть ще Радянський Союз планували стати членом НАТО. Путін, який теж виростав у сіро зеленій радянській шинелі, питання прийняття Росії у блок порушував не першим. До нього це робили М. Хрущов, М. Горбачов і Б. Єльцин. Однозначної, як мовиться, відкритим текстом, причини, чому того не сталося, я не знайшов, але головною, майже переконаний, слід вважати взаємне недовір’я сторін.
На зорі свого президенства, під час візиту Білла Клінтона у Москву, Путін запитав американця про його ставлення щодо ймовірного членства Росії в НАТО. І тут я натрапив на три типи коментарів: а) американський президент ініціативу схвалив, б) він поставився до неї більш ніж стримано, і в) Путін сформулював це радше як вимогу ніж запитання, надто самовпевнено і навіть нахабно, не маючи сумніву, що перед ним відразу ж стелитимуть червоний килим.
Дещо пізніше Путін ставив це запитання вже Джорджеві Бушу-молодшому. Незважаючи на міцні потиски рук, запрошення царя на ранчо, йому, очевидно, все ж дали зрозуміти, що його паханат в коаліції – член небажаний. Оце був ляпас! А він так готувався, навіть щось співав англійською – чи то там, на ранчо, чи деінде. Ці кадри інколи повторюють деякі канали тут у відповідних передачах.
Слід вважати, що не звиклий хапати облизнів цар сприйняв відмову як особисту образу і відтоді їхні дороги розійшлися назавжди. Вже пізніше С. Лавров узагальнив невдалі спроби бути прийнятими як небажання альянсу мати у своєму складі таку потужну країну із, відповідно, її могутнім військовим потенціалом. Автор тексту переконаний, що це був би троянський кінь у класичному кагебешному стилі. Головною метою Росії було якось туди влізти і хитро там паскудити та шкодити, розхитуючи блок зсередини
Злості за це на організацію Путін майже не приховував. А на нових його членів, передусім пострадянські балтійські країни та рикошетом на колишніх членів Варшавського договору, – ще й зверхності та гніву Так, 2004 року організацію поповнили Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія. На їхнє щастя, він ще не чувся на силі якось їм перешкодити з членством. А Угорщина увійшла в альянс ще 1999 року.
Натовський погляд на ймовірне членство України в альянсі… Сприйняття коаліцією України мені видається обумовленим низкою причин, і тому складним. На своєму правовому полі альянс робить що може. На шкалі балів від 1 до 10 оцінив би його зусилля між 6 та 8. Недобрані кілька балів – це негнучкість правової платформи, яка мала б зважати на реальну загрозу, невідома мені ймовірність сильних превентивних дій, не конче бойових, та недостатнє намагання переконувати політиків своїх країн, що тут зволікання надто дорого коштують нашій країні, а ЗСУ передусім.
Перше і чи не найважливіше… Війна та майже третина окупованих територій робить всілякі реальні зближення нереальними для двох сторін. Cкрізь і завжди військовики підпорядковані політикам. А ті все ж зважають на аналізи та прогнози розвідувальних відомств. А тим залишається визнавати, що надто різкі рухи можуть бути ризикованими. Я особисто не вірю ядерним застрашуванням Путіна, але у подібних ситуаціях дують на холодне. Та й загнаний у кут щур з відчаю може покусати.
Ось інші фактори, які все ж сповільнюють злиття України з організацією. Дуже хистка ситуація у кількох інших регіонах світу, розхитувана постійними провокаціями та фальшивими вкидами російських спецслужб.
Далі. Згадуваний блок як винятково оборонний політично-військовий багатодержавний синхронізований конгломерат не в стані передусім морально протидіяти Росії так брудно, ницо та підло. Ні натовські генерали, ні цивільні експерти не в змозі уявити собі рівня аж такої деградації однієї шостої частини всесвіту. Армія увершує цю піраміду; це цілковито зомбоване репресивно-наркотичне дно. Навіть якщо хтось із альянсівських зверхників у Росії навчався чи частенько її відвідує і має іншу думку а чи й якісь симпатії, то додам, що ці особи бачать лише те, що їм дозволено.
Наступне, що більшає, наче злоякісна пухлина. Дуже сумніваюся, чи у світі є країна без російського лоббі. Я б зневажив свого читача, коли б тут вдався у якісь пояснення про роль кожного та усього, у що вкладені російські гроші. І кожне таке вкладення – це угода з дияволом, навіть якщо воно очікуваного результату не приносить. А від початку війни його поповнює ще й беглая гвардия, що розлазиться по всьому світу. Вони рятуються від мобілізації в Росії, однак у світі пропутінськими та реваншистськими, вважаю, будуть завжди. Умом Россию не понять!
Тут останнє, але принципово важливе… Дослівно Last but not least. Якісь ображання на НАТО, претензії, жалі до неї, спонукання її поквапитися і под. особливо тепер, від 5-го листопада торік, цілковито безпідставні з однієї простої причини: звичне функціонування може змінюватися на очах. Висновки стануть прерогативою кількох цивільних осіб. Читачам мого віку варто згадати Варшавський договір і порівняти там, скажімо, повноваження міністра оборони Радянського Союзу та Генерального секретаря компартії.
А це більше стосується політиків і зовнішньополітичних й розвідувальних відомств країн блоку, не НАТО. Попри всі санкції, заборони, контролювання та подібне різні необхідні Росії товари та частини, головно і для оновлення та виготовлення озброєння і для господарських, потреб течуть туди через непідсанкційні країни і цілими вантажівками, і чемоданно. Не ховаючись, переважно через пострадянські азійські країни. Повністю зробити порядок не вдасться, визнають фахівці. Аби не вдаватися в подробиці, узагальню, що де я закон, там є беззаконня. І це скрізь, просто з різною концентрацією останнього. Неможливо поставити коми у реченні Торгувати не можна воювати.
І це вже явно ваша недбалість, пани політики. Устами одного зі своїх міністрів німецький уряд нещодавно визнав, що переставлена на воєнні рейки промисловість Росії за приблизно п’ять років буде у стані завдати удару їхній країні. Ось моє обурене здивування: i ви нічого не робите, ЩОБИ ЦЬОМУ ЗАПОБІГТИ?! Задалеко зайде, якщо ви будете доозброювати свою армію, модернізовувати логістику, мілітаризувати промисловість, збільшувати фінансування на все, що пов’язано із обороноздатністю НАВЗДОГІН Росії. Це буде такий собі passe-partout, що ним можливо пояснювати кожну очікувану, навіть лише прогнозовану ситуацію на сцені театру, що Коли у першому акті на гачку висить рушниця, то до кінця вистави з неї повинні вистрілити. А просто спостерігаючи а чи й навіть доганяючи Росію ви просто повільно гинете, пани капіталісти.
Ледь м’якше, та все ж…Виглядає, шановні німці, що ваші західні сусіди далебі сміливіші а чи лише хитріші ніж ви. Кілька місяців назад вже устами свого президента Франція заявила про свою готовність ввести війська в Україну. Ба більше, закликала інші країни коаліції поміркувати над цією ініціативою. Причина та сама – російська загроза. Більшість відповідей була негативною, але відреагували на заяву не всі члени альянсу.
Демократичний світ засвідчує свої переважно непідробні і нам цілком очевидні та відчувальні гуманність, побожність, навіть братолюбство. Водночас він зовсім не хоче зниження свого рівня життя. Якщо дуже коротко, то кожен президент чи прем’єр-міністр суттєво зменшує свою можливість бути переобраним, коли його виборці змушені заощаджувати на харчах, скорочувати витрати на подорожування чи подібне. Давнє як світ Salus populi suprema lex. Додаючи до цього, світова машина має крутитися та збільшувати оберти попри все. Ймовірна відбудова України у кошториси десятків країн, гадаю, входить, а от сотні своїх калік і небіжчиків з України – зовсім ні. А тому вважаю, що поки триває війна, військ НАТО в Україні не буде. Тепер нікому з президентів таке не обійшлося б. Це Путін має завжди виграні вибори, бо там знають, що робити, щоби він і далі рулил. Раз двинули на царство в останні хвилини 1999 року – і сидить. Стабільність!
Попри все, альянс бійцівського характеру не засвідчував ніколи і за це він закидів формально не заслуговує; це задекларована оборонна організація. Він, упевнений, тестував сили та можливості обох сторін і формальних та ймовірних союзників, реакцію на події там близьких і передусім впливових сусідів, навіть на жалі покривджених й багато чого іншого, якось пов’язаного із цим змінами не світовій шахівниці. Але планів із можливим переростанням у активні дій, упевнений, не було. Будьмо вдячні, що він ніколи не обмежувався у своїх запевненнях, що занепокоєний; інколи навіть серйозно.
Допомога озброєнням – річ життєво необхідна нам і прибуткова їм. Країнам коаліції і вигідніше, і далекоглядніше роздавати, а ще краще розпродувати своє старе озброєння комусь, а порожні склади заповнювати новим. Там ретельно рахують прибутки. Щоби все крутилося як належить, люди повинні мати роботу та насолоджуватися життям. Рrofit matters a lot. Сите життя триває, нема протестів і масового незадоволення ймовірними сумними а чи й трагічними хроніками теленовин. Однак мати сотні своїх солдатів, вбитих в Україні, як не так давно деінде, тут ніхто не хоче, звичайно. І тут уже рeople over profit.
Водночас не маю жодних сумнівів, що вже на самому початку 90-их ядерні держави і НАТО з їхнім баченням і відчуттям Росії мали б принаймні спробувати переконати Україну тактичну ядерну зброю залишити собі. Оборонні та розвідувальні комітети американців мали краще продумати виступ Джорджа Буша перед його візитом до Києва у серпні 1991 року, де він під куполом Верховної Ради сказав, що США самовбивчого націоналізму не підтримують. Це був гольовий пас, мовою гральних видів спорту, Росії. Допускаю, що цей фраґмент промови через приблизно десять років Путіну дали послухати. Дуже дивний і відверто шкідливий виверт, цей виступ, бо у колі президентів і США, і інших країн розумні голови були і є завжди. Та й очі з вухами там потужні.
Боягузливу пасивність переважної більшості впливових політичних гравців, а у результаті й НАТО, їхнє лише стримане спостерігання за рішучістю і навіть жертовністю українців і грузинів на початку 2000-их за з-за кордонів, назву страусячою політикою. Не конче маю на увазі введення військ у ці країни, але принаймні дуже жорсткі та НАБАГАТО ЩІЛЬНІШІ САНКЦІЇ, без навмисно чи недбало залишених дір, проти Росії мали бути введені вже тоді. Докину, що могла – і мала б! – бути суттєво змінена правова платформа альянсу із доданням, що в разі доконечної необхідності оберігати і навіть уже рятувати демократичні цінності організація у ситуацію втручається! Росію ж ця байдужість дуже підбадьорила. Відомо ж бо, що непокаране зло росте як на дріжджах. Коли Москва не ховаючись грала у Чапаєва, переважно більшість столиць альянсу грала у монополію.
Що ж до України, то за президенства Кравчука та Кучми про зближення з НАТО на високих щаблях української влади серйозних розмов бути не могло, вважаю. Принаймні на такі думки, читачу, автор не натрапляв. Кулуарні прогнози, імітування та якісь форматування спроб, тестування та реакції на них – так, допускаю. Найімовірніше, це могло бути щось у стилі п’яний базар на кухні про політику о третій ночі.
Ми були і надто повільними, і недостатньо наполегливими, щоби поєднати можливе з неможливим і стати членом альянсу за президенства Віктора Ющенка. Без жодних спроб зіставлення більшості за і проти, смію думати, що теоретично це було можливим. Залишу аналізування та фахові порівняння історикам і політологам, але підкреслю, що у Канаді та США він мав величезну підтримку людей, і не лише українців. Перефразовую – виборців. А у демократичних країнах це слово звучить вагомо.
Повторю, що 2004 року до НАТО приєдналися сім країн колишнього соціалістичного блоку, серед яких було три пострадянські балтійські держави. Ціла ж компанія була дуже спрагла раз і назавжди вийти із силового поля Росії, а Латвія, Литва та Естонія – ще остаточно стрясти з себе радянське минуле. Отже, прецедент був, Ющенко міг іти принаймні частково протореним шляхом. Із сумом і гіркотою розводжу руками, бо переконливих причин упущення такої можливості, готуючи цей текст, я не знайшов. Ben, l’erreur est human, comme les Français disent, Вікторе Андрійовичу, hein?
Складніше це було б зробити Грузії та Молдові,позаяк це були ще сиріші пострадянські конгломерати в засобах і способах господарювання, керування державами, та й способом думання взагалі. Не згадаю жодної колишньої радянської республіки, де б президентом вже незалежної країни не став колишній перший секретар республіканської компартії чи типовий партійний функціонер типу Кравчука. До того ж у великих містах нерідко переважали ностальгійно-комуністичні та переважно російськоментальні настрої. Це заохочувало Путіна до реанімації Союзу.
І тепер плавно переходячи до моїх поверхових бачень ймовірного зближення та врешті влиття в альянс країни моїх предків. Передусім низка прохань до країн НАТО. Виглядає, що за згодою світового політичного бомонду етноцид українців – і до високої честі смерть тисяч іноземців-добровольців, – була та є дозволена Бо дракон жадає крові, а політики на рішучі кроки не наважуються. А втім, посилати під іранські дрони нікого й не конче, вважаю.
Для початку не забороняти ЗСУ вражати військові та оборонні цілі в Росії. За фінансову допомогу, озброєння, іноземних інструкторів у нас, навчання наших бійців там і багато чого іншого – невимовно вдячні. А от вказівок, що у відповідь на тотальне нищення України, просто відвертий етноцид, вражати навіть військові та відверто провійськові об’єкти на території Росії не вільно, не надсилайте.
Відтак дуже ретельно позалатувати чи то надбало, чи то навмисно залишені діри у санкціях, щоби недозволене на російський ринок не везли ні валізами, ні вагонами. А якщо б ще накладати санкції на країни, що купують російські нафту та газ!? Одночасно ізолювати Росію дипломатично та економічно, почавши з міжнародних організацій, де вона та її васали навіть можуть щось ветувати. А ветувати слід їх. Скрізь. Це та чимало іншого слід було зробити відразу ж після нападу.
Дуже прикро читати, але не бачу навіть натяку на якусь перебільшеність чи упередженість у польськомовних післяріздвяних узагальнювальних політичних висновкаx, як-от Coraz mniej zależy od Kijowa чи Ukraina musi sie przygotować na dłuższą wojnę niż wróżą. Подібне трапляється читати у франко- та англомовних аналізах; імовірність злиття України з НАТО там радше ледь згадувана. І взагалі це не тема на перші сторінки ґазет чи на телевізійний т. зв. prime time.
Наступний вагомий і водночас скептичний пункт моєї писанини, шановний читачу, – новий і такий відомий господар Білого Дому. Про таких кажуть déjà vue. Зважаючи на його непередбачуваність, все ж метафора темна конячка звучить реальніше. А ще до нудоти дратує та насторожує його така остогидла пересолоджена театральність, підкреслена екставагантність, навіть епатажність…Таке нікому не додає чоловічості, а президентові?!
Головні та завжди публічні заяви сера Дона на загал відомі. Тут можна і все ж слід бодай частково погоджуватися із аргументами про захист ґеостратегічних інтересів США від Росії (Гренландія) та Китаю. Щодо першого, то Путін дуже хижо скерував погляд на ціле Заполяр’я і реанімує там принаймні частину своїх військових баз. Стосовно другого, то Китай вкладає просто шалені гроші у міжокеанську надважливу світовій економіці кладку. Виглядає добросусідством і навіть благородством взяти Канаду під свою оборонну парасолю, зважаючи передусім на арктичні бази Росії. Дуже насторожує інше: таким революційним задумам мають передувати десятки зустрічей сторін. Підсумкові – на найвищому рівні. Бо аж такий форсаж, допускаю, може спричинити незворотні тектонічні зрушення у світі.
А от з Росією якісь передперемовини, можливо, тривають, бо польські аналітики написали, що Władimir Putin odrzucił propozycje pokojowe zespołu prezydenta elekta USA Donalda Trumpa. Choć ze strony Stanów Zjednoczonych nie pojawiły się jeszcze żadne oficjalne propozycje (wp.29.XII. 2024). Запитання, хто грає першу скрипку у світовій політиці, залишається відкритим.
Тепер Д. Трамп цілковито уникає згадок про дві пустопорожні та винятково безвідповідальні, щоразу повторювані під час власної виборчої кампанії заяви. Це Якби я був президентом, війна в Україні навіть би не почалася і Як я стану президентом, то війна в Україні закінчиться наступного дня. Список його ефектних публічних вкидів можна б продовжувати, але вони, якщо дуже м’яко, пустопорожні обіцянки. Він обраний, справа зроблена. А плебс? Відповідь у Шиллеровому Мавр зробив своє, мавр може іти.
На цих перехрестях Трампових зацікавлень і пріоритетів згадувати НАТО – без України, певна річ – з певністю можна хіба що у контексті суттєво збільшуваних видатків країн членкинь на утримування блоку. Це в кращому разі. І вихід США з альянсу теж можливий. А Євросоюзові чи не вже уготована роль слухняного помічника США у задекларованому тріумфальному марші Make America Great Again. Повернусь на хвильку до згаданого президента Франції, який свого часу промовив Rendonnons à notre planète toute sa grandeur! Не міг знайти відомостей, хто кого з них тут…майже скопіював.
Не готовою до членства в альянсі була і є передусім НАША ДЕРЖАВА. Вже понад тридцять два роки. І згадування відомих мені лише дуже нечисленних причин (жахливі безчинства в ЗСУ, наскрізь гнила судова система, кульгава на обидві ноги правоохоронна, незадеклароване на мільярди майно окремих депутатів і посадовців, зрадництво на користь ворога, безчинства у ВЛК і под., і под.) зайняло б тут кілька сторінок. А військовим журналістам – сотні сторінок, плюс стільки ж кількатомних кримінальних справ. Це, на щастя, не цілковите узагальнення, бо скрізь є порядні та відповідальні люди, на яких усе й тримається. А тому не високим офіцерам, а пересічним натовцям, яким таке та подібне відоме у дуже загальних рисах або й навіть не снилося, це було б вбивчим відкриттям. Це та інше альянс лише ослаблювало б, незважаючи на підкреслення білявійськовими чиновниками України нашого суперсучасного бойового досвіду як можливого неоціненного набутку для блоку. Припускаю, що серед численних добровольців у зонах бойових дій натовські спеціалісти є і вони все добре мотають на вус. І альянс передусім вірить їм, а не генералам ЗСУ.
З прикрістю визнаю, що розчарувально здивувала журналістська розмова із представником ЗСУ (чи й не генерал-полковником, бо три ромбики на животі?), названа дослівно “Ми чекаємо на запрошення у НАТО. Ми на нього заслужили”, уміщена y wz.lviv.ua 04. XII. 2024. Як на мене, це звучить однаково і нечемно, і знущально. А на загал – провально-непрофесійно. Причин, чому Україна не в коаліції, такий високий чин не знати просто не міг. Його лише паралелі України з Фінляндією та Швецією більш ніж дивні. А інтерв’юер мав би це відчути, якщо не знати. Усім, хто на боці цього військового достойника, пораджу ось що: на запрошення чекайте під час якоїсь веселої вечірки, коли оголосять білий танець. Бажано вже після нашої перемоги; не дратуйте ні тих, хто без ротацій на фронті, ні тих, хто ледь животіє по селах без дрoв. А коаліція – дама вже літнього віку і, безсумнівно, вельми шанована у демократичному світі. І сама обирає, кого їй запрошувати до танцю. А тому не чекайте – дійте!
Втішає, що попри все організація таки не махнула на нас рукою. Маю певність, що нинішній Генеральний Секретар НАТО поділяє думку свого попередника, Енса Столтенберґа, згідно з якою if Russia stops fighting there will be peace. If Ukraine stops fighting it will disappear as an independent state.
Аби це якось заокруглювати…Відоме, передусім своєю ганебною виправдовувальністю Quod licet Jovi, non licet bovi було і є на часі в усі часи. Бо політика не шахівниця, тут за правилами майже не грають. Приречено узагальнюю, що світ увійшов у густі шари просто політичної шизофренії, коли горезвісний, відомий усім член ООН відверто порушує і нахабно ламає усі можливі норми цієї ж організації, залишаючись її членом.
Безсумнівними пріма-балеринами (який логіко-граматичний пасаж!) нинішнього політикуму став тандем двох винятково талановитих бізнесменів, цілеспрямованих і сильних аж до цинізму особистостей і казково, аж до непристойності, багатих американців, візитною карточкою яких на авансцені світової політики вже стали зверхність, нахабність, пихатість, театральність і подібне. Я не перегинаю палки, бо жоден із цих абстрактних іменників тут навіть не наближається до ображання; просто є що є. Допускаю, що про них буде голосно навіть після президенства Трампа. І цілковито поділяю думку одного із колишніх послів Польщі у двох країнах, винятково розсудливого та досвідченого політичного аналітика, що це еrа bezczelnеj zarozumiałoścі duetu, który oszczędzi sobie zaglądaniа nawet do konstytucji (Jerzy-Marek Nowakowski). Kłaniam się, panie ambasadorze!!! (B. M.)
А точнішого й коротшого пояснення про неможливість введення сил НАТО в дію ніж це, читачу, я не знайшов: Jednak wszyscy wiemy, że Sojusz nie odda pierwszego strzału w hipotetycznym konflikcie (Komandor Tomasz Witkiewicz).
Уважний читач не може не зауважувати, що у цім тексті чи не найбільше польськомовних підсилень моїх припущень. Причина одна: вони і відвертіші, і точніші. У рідномовних висвітленнях цього питання частенько трапляються чи то фальшиві, чи то геть безглузді здивування, навіть дорікання, чому ми досі не в альянсі. Англо- і франкомовні керуються неминучою тут так званою політкоректністю; вони так причесані та прилизані, що годі вловити позицію автора чи навіть часопису. Отже, віддаю перевагу об’єктивності та відвертості. Поляки шкірою відчувають, хто їм зловісно дихає у потилицю, а тому ймовірна допомога сил альянсу їм вкрай необхідна. Sojusz Północno-Atlantycki cieszy się wysokim poparciem polityki światowej. Zapewnia bezpіeczeństwo w wymiarze globalnym, можна вважати підсумковим голосом польського політикуму.
Усвідомлюючи всі можливі бюрократичні перепони вступу України в альянс, політологи все частіше згадують про дієвіші та швидші способи допомоги Україні. Мова йде про певні двосторонні безпекові заходи союзникам і партнерам; а ми ними є. Отже, їх можливо застосовувати і щодо України, але після завершення війни. Qui vivra vera.
Прикро дивитися, як нахабно безумці прибирають до рук світ. Невимовно гірко усвідомлювати, що у цьому пеклі гинуть ті, хто не втік і не продовжує ховатися. Вселяє надію те, що демократичний світ на нашому боці. Як і належить, живі оплакують мертвих. Попри все – життя триває.
P. S. Поки цей текст побачить світ, якщо взагалі, у ньому може змінитися дуже багато. А тому даруйте, якщо кане в лету ще щось добре. Не виглядає, на жаль, щоби у світі зменшилося небезпек та зла.
P. P. S. І не спонукаю, і не раджу, і навіть не прошу, а лише даю знати, шановний читачу… Якщо б хтось мав бажання і знайшов час скласти собі дещо ширше враження про автора цієї статті, то його відповідна та суттєво інша публікація уміщена у “Збірнику наукових праць на пошану професора Таміли Іванівни Панько”. – Львів:Растр-7. 2021 – 587 с.; з фото
