«Вам треба погодитися з тим, що Східна Україна думає інакше, – щиросердо радять іноземні знайомі. – Якщо вам важливо зберегти країну, то зважайте на те, що думають і відчувають люди на Сході».
«Та в нас уже немає ні Східної України, ні Західної, – відповідаю в таких випадках, не надто перебільшуючи й не надто забігаючи наперед. – Нас об’єднала російська агресія. У нас Дніпропетровськ бореться за свободу і незалежність з такою ж стійкістю, що і Львів».
Я не згадую Маріуполь, щоб не наврочити. Зате Дніпропетровськ – один із моїх улюблених аргументів. Хоч останнім часом я дедалі частіше чую від іноземних друзів заперечення: «Але ж Дніпропетровськ – це Західна Україна».
Я не можу щоразу, при кожній такій розмові, витягати, ніби рояль з кущів, актуальну мапу нашої країни з відносно невеличкою плямою «тимчасово втрачених територій». Я впевнений – це подіяло б, і мої співрозмовники передусім змінили б своє дуже стійке уявлення про те, що в нас «одна півкраїни» воює проти «другої півкраїни». Я показував би на ній, де розташований той-таки Дніпропетровськ, і запитував би, Західна він Україна чи Східна. Я показував би, наскільки західною (південно-західною) є, наприклад, Одеса. Я міг би, крім того, обводити на тій мапі справжню, історичну, Західну Україну – щоб вони переконалися, що це зовсім не половина і навіть не третина, і навіть, здається, не чверть від нашої недавньої «територіальної цілісності».
Без мапи ж їм доводиться вірити мені на слово. І це не завжди їм вдається.
Насправді ж у цьому картографічному начебто невігластві моїх іноземних знайомих можна віднайти коли не геопоетичну метафору, то хоча б якусь глибшу істину. Саме вона промовляє до мене їхніми по-дитинному несвідомими вустами.
Йдеться про змінність і рухомість простору. Скажімо, про поступове західнішання України. Про те, що «західної» з плином десятиліть у ній стає більше, а «східної» менше. Настільки, що нині ця остання звелася вже винятково до «зони АТО».
Або про те, що всі «сходи» й «заходи» наскрізь умовні, а кордони чи лінії поміж ними, починаючи принаймні з 1991 року, тільки те й роблять, що стираються. Бо я ж пам’ятаю ще ті часи з дитинства, коли в нас у Франику місцеві галичани означували словом «східняки» своїх сусідів, які переїхали з Хмельниччини. А нині – бачите – вже й Дніпропетровськ «західняки».
І це цілком слушно. Раз Росія нас ненавидить і намагається знищити – значить ми точно всі тепер західні.
Україна йде на Захід. Так можна це окреслити. І нічого з цим не вдасться зробити.
Матеріал друкованого видання №9-10,2014
Ю. Андрухович
