(Пам’яті солдата Дмитра Степанця, 1987-2024)
Дев’ятий вал… Чи то ж була вода,
Що марне так розбилася об кручу?
То ж сіль землі, то ж сила молода
Ішла на смерть, на згубу неминучу.
(Леся Українка, Епілог)
Сидячи у затишній кав’ярні за філіжанкою кави, чи у гомінкій кнайпі за келихом пива,
ми втрачаємо почуття реальності й почасти забуваємо хто і що нам забезпечує цей спокій і затишок… Забуваємо й те, що десь точиться кривава війна і там воюють не тільки дрони-
роботи, а й люди з крові і плоті, які так само люблять каву і пиво. От тільки над ними свистять кулі й скалки бомб – справдешніх, а не з комп’ютерного симулятора і кіноекрану..
І вони вбивають жорстоко і безжально, найчастіше так, що й пізнати чоловіка можна лишень з тату на тілі й солдатського жетона. Однак, сидячи в кав’ярні, й хвалячись дівчатам своїм новим мерседесом і ролексом, ми про все це забуваємо і зітхаємо на прощання: «ох, скоріше б це все скінчилося»! А «це все» не хоче кінчатися, і навряд чи скоро скінчиться.
Проте, цей день все ж таки наближають… Та не ситі чиновники й жирні коти на нових мерседесах, а прості солдати, сіль землі, воїни-герої цієї страшної, але закономірної війни з параноїками-москалями, війни, яка де-факто триває ще з античних часів Юрія Долгорукого, що спалив Київ і вирубав до ноги киян у 1169 році. Тож ця війна – лише продовження і закономірний наслідок довгої череди історичних подій в контексті параноїдального прагнення Москви з поглинання Києва, поневолення і знищення України як держави, а її народу як нації, як етносу. Далі, як кажуть, буде.
Однак наша віра в перемогу така ж обґрунтована і раціональна, як знання одного неспростовного факту: всі імперії, якою нині є РФ, а раніше на її теренах – СССР, раніше чи пізніше розвалюються, припадаючи пилом історії на своїх руїнах. Зараз ми є свідками безталанної і беззмістовної спроби порушити закони історії, які є непорушними.
У Нагірній проповіді Ісус називав сіллю землі своїх учнів «Ви — сіль землі, але коли
сіль стає прісною і втрачає свій смак, як можна її знову посолити? Вона стає ні на що
непридатною. Хіба що викинути її геть, щоб топтали люди. Ви — світло світу». (Вiд Матвiя,
5:13-20). І вони виконали свою високу місію і призначення: захистили і понесли у світ вчення свого Вчителя.
Виконав свою громадянську і людську місію і наш друг, воїн-піхотинець Димко
Степанець на псевдо Мурчик, яке приніс до війська ще з цивільного життя через свою любов до тваринок, до котиків зокрема.
Дмитро поліг у нерівному бою з лютим ворогом як герой разом із п’ятьма своїми побратимами в передових шанцях на Курщині поблизу населеного пункту Борки. Сталося це 23 серпня 2024 р., а 12 вересня його тіло було поховане на алеї героїв, що на Лісовому цвинтарі в Києві.
Святий отець при молитві згадав, що його душа відлетіла до Бога, що простив йому всі провини вільні і невільні. І ми віримо в це. Поховали солдата гідно, з почесною вартою, з молитвою капелана, з сурмами і трьома автоматними залпами в синє небо, хоч і з міцно забитим віком труни. В жалобній процесії взяли участь побратими по зброї, численні друзі й близькі люди. Воїн полишив по собі невтішних дружину, доню Олександру, брата, батька і маму.
Дмитро Олександрович народився 27 жовтня 1987 р. в Києві. Виростав і формувався
на поблизькій до університету Паньківщині, останніми роками працював в інженерії
ліфтового господарства.
З перших днів великої війни (не люблю бездушний термін «повномасштабне вторгнення» – нібито вторгнення буває менше, чи більше), Дмитро став на захист Києва в складі 252-го батальйону 112-ої бригади ТРО.
30 серпня того ж 2022 р. прийняв присягу на вірність українському народові й відтоді захищав Україну як солдат ЗСУ у складі піхотних підрозділів. Піхота – то і є сіль війська, бо саме піхотинці пробивають фізичну присутність українських військ на тому чи іншому клаптику землі.
Ніхто як піхотинці вигризають і захищають проходи в обороні, дотично близько підходять до ворога аж до смертельного рукопашного бою. Саме вони найбільше ризикують життям, саме тоді територія вважається звільненої, коли на неї ступить піхота, почистить від ворога й підніме український стяг. Тільки тоді й настає перемога.
Отож Дмитро після Києва і Київщини воював під Бахмутом, згодом у складі 23-го батальйону морської піхоти відбивав рейди десантно-штурмових груп ворога на Харківщині й Сумщині, навесні 2023 р. на донецькому напрямку, влітку – на Бєлгородському кордоні.
А 23 серпня в передових окопах поблизу згаданих курських Борків його наздогнав страшний невловимий і невидимий КАБ – керована авіаційна бомба… Побратими з пошаною і братерською любов’ю згадують Мурчика, який досяг того найвищого жертовного християнського втілення, бо ж «немає більшої любові, коли людина життя своє покладе за друга свого». (Вiд Iвана 15:13).
Найбільше зі своїх нагород Димко цінував простеньку медаль «Учасник бойових дій».
Навіть незважаючи на її легеньку пластмасу, з якої вона нібито була виготовлена. Надто
тяжкою вагою вона далася, тож Мурчик не дозволяв друзям тикати медальку розжареною
голкою, щоб перевірити її пластиковий склад…
Згадаймо цю історію, сидячи в затишній кав’ярні…
Вічна пам’ять Героям! Слава Україні»
Юрій Микитенко,
Журнал «Всесвіт»
17.09.2024
