Ексклюзивне інтерв’ю члена Міжнародної ради журналу «Всесвіт» Бориса Акуніна для журналів «Всесвіт» (www.vsesvit-journal.com) та InCity Journal (Літо 2016) (www.incityjournal.com).
Розмовляв Юрій Микитенко, шеф-редактор і президент журналу «Всесвіт»
Цього письменника немає потреби ґрунтовно представляти: його знають десятки мільйонів читачів у всьому світі. Григорій Чхартішвілі (нар. 20 травня 1956 р. у Грузії), відомий під псевдонімами Борис Акунін, Анатолій Бруснікін, Анна Борісова, — він автор близько 50 романів і повістей, багатотомної «Історії Російської держави».
Найпопулярніші з його творів належать до серії про пригоди детектива Ераста Фандоріна та його помічника японця Маси, а також про кримінальні розслідування черниці Пелагії. За його романами знято художні фільми «Азазель», «Турецький гамбіт», «Статський радник», «Пелагія та білий бульдог», «Шпигун», а роман «Декоратор» буде екранізовано 2017 року. Дедалі частіше книги письменника перекладаються українською.
Григорій Чхартішвілі — перекладач вельми серйозних творів японської та американської літератури: Місіми Юкіо, Кобо Абе, Кендзі Мураями, Малькольма Бредбері, Пітера Устінова та ін. 2012 року письменник представив свій перший «серйозний» роман «Арістономія», який здобув високу оцінку читачів і критики. Чимало років він пропрацював заступником головного редактора дружнього нам журналу «Иностранная литература».
Дотримується демократичних поглядів і загальноєвропейських цінностей відкритого правового суспільства, де людська гідність і свобода — понад усе; вважається яскравим представником антипутінської опозиції, щирим другом України. Останнім часом дедалі частіше змушений подовгу жити у Франції та Британії, хоча щиро закоханий у свою рідну Москву.
Ю.М. Григорію Шалвовичу, що для Вас означає поняття «патріотизм»? Не словникове значення, а внутрішнє відчуття. Як його розуміє Ваш прославлений герой Ераст Петрович Фандорін? Яке місце в цьому понятті рідної мови, релігії та горезвісних «духовних скрєп»?
Б.А. Патріотизм — це дієва любов до батьківщини, яка спонукає зробити батьківщину кращою. А не словоблуддя і не ненависть до інших країн, які іноді (часто) видають за патріотизм. Мабуть, це все.
Ю.М. Чи вважаєте Ви за можливе для держави захищати мову шляхом ухвалення законів, наприклад, про надання процентної квоти в мас-медіа — в радіо- і телевізійному мовленні, кінопрокаті, книжковій індустрії тощо? Звісно, в країнах, де є загроза мові, яку захищають. Наприклад, як це робить Франція, а тепер і Україна.
Б.А. У Франції швидше можливі акції щодо захисту малих мов — бретонської, каталонської, баскської, які потрібно зберігати, а державну мову там законодавчо охороняти нема чого. Щоправда, французи нарікають на засилля англійської — та, думаю, дарма. Це дуже заважає французькій молоді робити кар’єру в глобалізованому світі.
Німці, скандинави, голландці знають англійську набагато краще і конкурентно виграють. А про українську законотворчу ініціативу давайте я з ввічливості (це ж не моя країна) промовчу.
Ю.М. Григорію Шалвовичу, в романі «Чорне місто» з циклу про пригоди знаменитого сищика Ераста Фандоріна, місто Баку постає фактично як Місто з великої літери. Як Місто формоутворювальне, що формує склад і характер людини, її психіку і психологію, її позитивні та негативні риси. Це щось більше, ніж місто як осередок людей, це місто-Кронос, що поглинає своїх дітей. Чи правильне моє відчуття? І ще. Ваш герой намагається за допомогою японської мови та неприхованої іронії розшифрувати його назву, що складається з двох складів — БА-КУ. То в нього виходить, вибачте, «Кінське блювотиння», то «Втеча від відьом», то «Завіса»? Чи можна застосувати таку японську лінгвістичну комбінаторику до мого рідного Києва?
Б.А. Чорне Місто — це образ з дитячої казки-страшилки. А взагалі-то я людина міська і Велике Місто дуже люблю. Це моє природне середовище проживання. Воно тим і цікаве, що може стати для тебе чим завгодно — хоч кінським блювотинням, хоч сходами в рай. Воно відкриває багато шляхів і масу можливостей. А хіба не цим параметром — широтою вибору — визначається якість життя?
У Києві я ніколи не був, але, як то кажуть, чув багато хорошого. Я хотів би подивитися на ваше чудове місто, але не впевнений, що зараз слушний час для туристичного візиту. Наші країни перебувають у стані неоголошеної війни, і від цього факту нікуди не дітися.
Ю.М. У Вашому останньому романі про пригоди Ераста Фандоріна «Планета вода», Ваше Місто зростає до планетарних масштабів, сам Ваш текст уже сприймається як фантастичний утопічний твір. Це одне з тих незримих міст — як у Італо Кальвіно, чи, може, вулик — як у бразильця Алуізіо Азаведом? Безумовно, як на мене, прочитується в цьому романі і орвелівскій інтертекст.
Б.А. Книга «Планета Вода» вся швидше про водну стихію. Про Море Майбутнього, про Річку Забуття і про Річку Історії. А Місто там знаменне повною своєю відсутністю, рідкісною в моїх книжках.
Ю.М. Запитання про комфортне у Вашому розумінні місто. Як Ви бачите, відчуваєте таке місто — вулиці, будинки, людей, стосунки між людьми, архітектуру, події, зручності, символіку, традиції, публічний простір і водні ресурси, транспорт, кафе і ресторани, розваги тощо? Що у Вашому розумінні є комфортним способом проживання — приватний будинок за містом (чи в місті?), квартира, зручний кондомініум (у тому ж Парижі, Лондоні чи Москві)? Це невелике місто десь у Сицилії, Бретані чи Ессексі? Можливо, це село десь у Приволжі, але облаштоване цивілізованим чином на манер англійських сіл?
Що таке сучасне цивілізоване проживання саме в селі — в російському–українському–англійському?
Б.А. Як я вже сказав, я — дитя мегаполісу. Мені подобається його енергетика, анонімність, культурний шар, акумуляція творчої сили. Правильне місто має бути доброзичливим до чужих і повним прихованих сутностей для своїх; безпечним і зручним; красивим і смачним; наповненим оазами свята. А якщо ні, то на біса воно треба?! Тоді вже краще жити на свіжому повітрі — в селі чи біля великої води.
Ю.М. Григорію Шалвовичу, образ створеного Вашою письменницькою уявою міста Заволзька з циклу романів про пригоди черниці Пелагії — це що? Ідилічна картинка з російської класики (Островський, Гончаров та ін.), Місто-мрія, Ваш варіант «Міста Сонця» чи це широка метафора, ілюзія? А може це таке собі місто-монстр, де на дні існує дещо неідилічне, приховане, темне, недружнє (як у романтиків — англ. — uncanny, unhomely), що, в свою чергу, пов’язано з психоаналітичними моментами? А може це відгомін російських «темних віків», відголоски Орди, опричнини, палацових змов і вбивств, які відбувалися найчастіше в «провінції».
Ви — автор фундаментальної багатотомної «Історії Російської держави» — глибоко вивчили це питання. І де в цій диспозиції Ваша рідна Москва і столичний у ті часи Санкт-Петербург? Чи не спроста симпатичний заволзький прокурор Бердичевський («світле породження міста Заволзька») гине саме в Петербурзі («темному породженні влади і хаосу») від руки урядового агента?
Б.А. Заволзьк — це моя мрія про ідеальну провінцію. Тому що моя країна — жорстко вертикальна держава, де столиця споконвіку висмоктує з провінції гроші, талант, волю. А справжня країна, яка нормально розвивається, сильна саме провінцією, живою тканиною саморозвитку життя. У моїй «Пелагії» (не серйозно, звісно) зображено таку лубкову російську ідилію — з високодуховним архієреєм-русаком, дисциплінованим німцем-губернатором і тямущим євреєм при губернаторі.
Ю.М. Як Ви ставитеся до так званого Безумовного базового доходу? Це коли держава зобов’язується виплачувати кожному громадянину енну суму грошей, що покривають основні, базові потреби людей — житло і харчування, одяг і екстрену медицину, комунікаційні потреби у вигляді комп’ютера тощо. І це кожній людині — починаючи з 18, 20 чи 21 року і до смерті.
Ідея не нова, вона витає в Європі, починаючи з 18 століття — від Томаса Пейна. А тепер ідея втілюється в життя. Так, 5 червня 2016 року в Швейцарії відбувся референдум. Передбачалося, що щомісячна виплата становитиме 2 500 франків (близько 2 400 доларів), а дітям — 625 франків. Влада закликала голосувати «проти», і попереджала про відповідне збільшення податків, а ентузіасти говорили про додаткові можливості для розвитку особистості людини.
Найнеймовірніше те, що лише 18% громадян проголосували «за». У кількох інших країнах, зокрема африканських, де намагалися впровадити програму, результати були позитивними: злочинність знизилася, відтоку робочої сили не відбулося, алкоголізм і наркоманія не збільшилися, навіть дещо скоротилися. Як Вам ідея такого собі маленького «комунізму», вирощеного в лоні капіталізму? До речі, незабаром програму ББД буде випробувано в деяких провінціях Канади, в Фінляндії та Нідерландах. Чи можливе щось схоже, скажімо, у Франції, яка близька Вам, чи в Росії?
Б.А. Ані Франція, ані, тим більше, Росія такої утопії не потягнуть. Але ідея мені подобається. Це чудово, якщо кожна людина отримуватиме достатньо грошей на життя, просто тому, що вона народилася на світ, і її країна цьому рада. Тоді не доведеться ходити на нецікаву роботу тільки для того, щоб прогодуватися. Колись так буде жити весь світ. Я сподіваюся.
Ю.М. Ваше ставлення до Смерті взагалі і до евтаназії зокрема?
Б.А. До першої — з дедалі меншим страхом. Очевидно, вікове. І потім, своїх людей по той бік стає дедалі більше — обживають простір, готують зустріч. Але я б ще пожив. Мені здається, що найцікавіше може виявитися перед завісою. А евтаназія… Що в ній поганого? Якщо, звісно, твої принципи та віра не перешкоджають.
Ю.М. Абстрагуючись від особистих обставин, яке з сучасних міст Європи і світу Ви особисто обрали б для комфортного постійного проживання? Чому?
Б.А. Лондон. Нині я саме в ньому і проводжу основний час. Тут ідеальна для мене пропорція раціональності та фрикуватості (чудернадськості — Ред.): добре працюється і водночас не нудно. Але взагалі-то моє улюблене місто — Москва. Я дуже сподіваюся, що ще побачу її нормальною. І кращою, ніж нормальною.
Ю.М. Під час Революції Гідності на київському Майдані, в нерівному бою з озброєними до зубів спецвійськами загинули 107 людей — борців за свободу і гідність України. Їх назвали Небесною сотнею. Це були люди різних національностей: першим загинув вірменин, другим — білорус… Відтоді й донині точаться жорсткі суперечки про те, як слід увічнити пам’ять цих героїв.
Незалежно від Ваших особистих переконань, абстрагуючись від обставин і суворих духовних скрєп, як би Ви запропонували увічнити пам’ять загиблих на Майдані? Що це має бути? Пам’ятник, якась алея слави, особливий віртуальний простір, 3D-інсталяція, якась споруда, якийсь новий обряд, ритуал, вічний вогонь? Що підказує Вам величезний творчий досвід, ерудиція, загострене почуття людської гідності, глибоке знання історії та письменницьке розуміння душ людських?
Б.А. Не знаю… Сайт з персональною сторінкою про кожного? А в реальному просторі — таблички з іменами і обов’язково обличчями. Прямо там, де люди загинули. Нехай вони і перехожі дивляться одне на одного.
Ю.М. Чи не виникало у Вас спокуси написати про пригоди Ераста Фандоріна на українському, скажімо так, матеріалі — про загадкове вбивство Столипіна у Київському Оперному театрі, наприклад, про справу Бейліса тощо?
Б.А. Я ж не бував у Києві, я його не знаю, не відчуваю. Взагалі-то мене цікавить історія України не фандорінського часу, а сімнадцятого століття. Може, й напишу що-небудь. Але тоді доведеться досліджувати локації. Один раз я це вже робив — для роману «Арістономія» об’їздив околиці Львова.
Ю.М. Чи мають позитивні перспективи (пост)індустріальні промислові міста? Як їх перетворити — щоб не постраждала ні економіка, ні індустрія, але людям стало комфортно жити й дихати в них? Як Ви взагалі ставитеся до мегаполісів? Це неминуче? Ваше бачення мегаполісів песимістичне, чи є промінчик світла?
Б.А. Про мегаполіси я вже говорив, я їх люблю. А що стосується індустріальних міст, то і виробництва цілком можуть бути красивими, екологічними, людяними, навіть веселими. Для цього просто потрібно витратити енну кількість грошей і креативності.
Ю.М. Наш легендарний журнал іноземної літератури «Всесвіт», заснований 1925 року, переживає не найкращі часи. Ваша рідна «Иностранка» так само — має наклад плюс-мінус 2 500 примірників. Це на 140-мільйонну Росію і багатомільйонні російськомовні країни-сателіти. «Всесвіт» — з його накладом плюс-мінус 1 300 екземплярів на 42-мільйонну Україну без сусідніх країн — має порівняно кращу пропорцію, але все одно це мало, занадто мало!
Фінансове питання — це перше. Де взяти гроші? Друге— головне! — невже це реальна кількість людей, готових і охочих читати добротну іноземну літературу? Що відбувається і що робити? Чи варто взагалі нашим журналам виживати? Може, краще пірнути з головою в Мережу і припинити борсатися в надії збити з молока масло?
Б.А. Думаю, тут є два шляхи. Легкий, японський: стати частиною великого видавничого концерну, який використовує журнал не для прибутку, а для обкатки нових імен та ідей, для піару, для престижу. І шлях важкий, незалежний: залишити в штаті двох співробітників, відмовитися від паперового варіанта і зробити журнал центром щоденної інтернет-творчості — з проведенням конкурсів, літературних ігор, форумів, дискусій, популярних колонок. Прибуток отримувати за рахунок реклами і абонування в електронному книжковому клубі-магазині. У старовинному ж форматі щомісячні часописи, я думаю, приречені.
Ю.М. Григорію Шалвовичу, пройшов тиждень після BREXITа, як назвали вихід Британії з Європейського Союзу. Референдум визначив, що 52% підданих Її Величності майбутнє своєї країни бачать у незалежному від ЄС політичному стані. Які причини цієї події, і які її можливі наслідки для Британії, Європи, всього існуючого світоустрою та російсько-британських відносин. Ваше особисте ставлення до виходу Британії з ЄС, чи стане краще «простим» людям і країні?
Б.А. Ця подія сама по собі сумна, але вона матиме ще більш сумні наслідки для всього світу. Мені тепер здається, що все це ланки якогось загального процесу — і те, що сталося з Росією 2014 року; і те, що зараз сталось у Британії; і те, що, мабуть, станеться в листопаді в Америці, якщо переможе Трамп; і майже неминучий розпад єдиної Європи.
Я вірю в прогрес людства, але це рух, на жаль, нелінійний. Після прориву вперед зазвичай відбувається відкат назад. З кінця 1980-х років світова цивілізація почала розвиватися дуже швидко, свідомість людей за такою кількістю новацій не встигає. Тепер, мабуть, починається таке собі відповзання назад. Дуже хотів би помилитися, але схоже на те.
Дистанція відступу, звісно, залежить від цивілізаційного рівня кожної країни. Росія — з її слабкими традиціями демократії та непризвичаєним до «дорослої» поведінки населенням — скотилась у диктатуру. У країнах Східної Європи — Угорщині, Польщі, Чехії — реверс в архаїку менш радикальний, але теж дуже помітний. Але й Західна Європа, найбільший авангард цивілізації, теж ностальгує по вчорашньому дню, вона поки не готова жити без кордонів. Боюся, що британці з їх одвічною «острівною» свідомістю тут тільки перший крок.
Тож нікому від BREXITа краще не стане — ні простим людям, ні непростим.
Ю.М. Щиро дякую Вам за це цікаве інтерв’ю та дозвіл на вільне використання матеріалів Вашого «Живого журналу».
