Місяць тому в харківському видавництві „Фоліо” вперше окремою книжкою вийшов переклад роману „Сніг” Нобелівського лауреата 2006 року Орхана Памука. Загалом радісно й доброзичливо сприйнятий читачем (підтвердження цьому можна знайти в теплих інтернет-відгуках ) український переклад „Снігу” був підданий різкій критиці в окремих маргінальних ЗМІ. Утім дивує, що не зовсім компетентну рецензію під назвою „Книжка, якої не існує” було вміщено й на шпальтах авторитетного тижневика „Дзеркало тижня”. Власне некоректність та звинувачення в нефаховості перекладача й спонукали його до написання цієї замітки.
Критичний матеріал Катерини Ботанової налаштовує на висновки: його, по-перше, підготовлено, на жаль, далеко не з досконалими знаннями української мови, по-друге, як гадає перекладач, авторка, не володіючи турецькою мовою, просто порівняла український переклад з російським. Отже:
1. Наводячи приклади таких „незугарностей” як: „гарний на вроду”, „кивати пальцем або рукою”, „кличка та прозвисько”, „шерстяне пальто”, критик, претендуючи на філологічну обізнаність, могла б зустріти їх як у вітчизняних класиків (Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Ю. Збанацький), так і в одинадцятитомному тлумачному словнику української мови, який, здається, ніхто не скасовував.
Ще, якби Катря Ботанова помандрувала центральною Україною, то не сахалася б висловів: „Така вже гарна на вроду, хоч з лиця пий воду”; „А він тільки пальцем киває”; „З нас прозиваються Мельники; через те, що діда звали Кіндрат, то й прозвисько – Кіндратики”. Це мова простих людей з простих українських сіл і містечок, де здебільшого і мешкає в цій країні україномовне населення, як би вона не звучала на тлі „укрсучліту”.
Щодо „сорокадвохлітнього парубка”, то це словосполучення зліплене вже самою журналісткою (дослівно в перекладі вживається „сором’язливий парубок”). Але й тут їй не завадило б знати про стійкі українські фразеологізми „старий парубок” і „сивий парубок”.
„Дівчата в тюрбанах” – теж не висмоктані перекладачем з пальця, а перенесені в текст безпосередньо з мови оригіналу. Отож, „тюрбан” – пряме запозичення в українській мові з тюркських мов і означає як чоловічий, так і жіночий головний убір. Це саме той випадок, коли буквальний переклад слугує перекладачу помічником, передає етнічний дух, колорит, і аж ніяк не дозволяє йому переінакшувати автора. Як і не дозволяє перекладацька етика переінакшувати розкидані по Туреччині й описані Памуком чайхани на які-небудь бари чи „бістро”. Дискусійним і є вжитий критиком вислів „петербурзька архітектура” – в турецькому тексті, буквально, – „балтійська”.
Між „отрутохімікатами” й „добривами”, які Катря Ботанова пропонує як альтернативу першим, – суттєва різниця, зрозуміла кожному: отрутохімікатами знищують бур’яни, гризунів, комах, а добривами поліпшують живлення рослин. Як і існує суттєва різниця між „скотопромисловцем” (той, хто скуповує скот з комерційною метою) та значенням слова „скотобій”, запропонованого критиком взамін, хоч його в українській мові немає взагалі. Правильно – скотобоєць (робітник, що займається забоєм скоту). Це нагадує колись почутий комічний діалог: „Что такоє „жайворонок”? „Ето такой украінскій соловєй, которий пойот по утрам над полєм”
Щоправда, на загал такі хиби критика на “хибний” переклад ставлять серйозні запитання: хто в цій країні знає українську мову? Хто критикує? І хто редагує? І тут перекладачеві, як не прикро, варто зазначити, що його праця таки видрукувана без “всевидющого ока” літературного редактора. Це буде, звісно, наукою – розраховувати тільки на власні сили, що втім не ставить під сумнів вищезгаданих запитань.
2. Тепер щодо виявлених критиком нелогічностей у перекладі, мабуть-таки, в порівняні з російським текстом.
Тут потрібно наголосити, що самогубства дівчат у творі саме ввірвалися в „плин звичайного буденного життя”, а не просто „додалися до загальної сірості”. Це якщо відштовхуватися від оригіналу.
Калькувати турецьке „зненацька ввійшли” перекладач, безумовно, не наважився. Це ж і стосується такого принципового бачення критиком образу терориста Ладжіверта. Людина самовпевнена, що наскрізь прочитується в тексті, він насамперед довіряє сам собі. Тому виявлена журналісткою “недоречність” про „довіру інших” заміть „довіри до самого себе” бачиться як своєрідна підміна понять.
Недоречним є радше її сарказм з приводу лідера Молодотурецької революції Енвера-паші: „революціонер-якобінець” – вжите щодо Енвера-паші як узагальнення, а не у вузькому вимірі Французької революції, і власне перенесене в переклад безпосереднього з оригінального тексту. Якобінцями в такому розумінні можна назвати й більшовиків, і турецьких революціонерів, як, зрештою, і називає їх сам Орхан Памук.
Не зовсім доцільним є і зауваження авторки матеріалу в ДТ, що стосується Чехова. В романі зовсім не йдеться про „надмірні чесноти”, а говориться, що персонажі Антона Павловича „нерішучі й (буквально) неуспішні в особистому житті” через „риси”, „особливості” характеру, якими володіє головний герой Ка, – оці „риси”, „особливості”, щоб надати милозвучності тексту, й були пропущені перекладачем, позаяк зрозумілі із контексту. Щодо рис Ка, суперечливої центральної постаті роману, то критик висловлюється сама, називаючи його “переляканим зрадником”. Де логіка?
Безперечно, деякі закиди К. Ботанової небезпідставні й прикрі для перекладача, за них хочеться тільки приязно подякувати й запевнити, що будуть взяті до уваги при перевиданні твору. Але в цілому, не зупиняючись конкретно на всіх закидах критика, бажано зазначити, що коли вже порівнюють український текст з російським, відверто про це не говорячи (за здогадом перекладача), то не завадило б знати, що в російських перекладах, наприклад, „Чорної книги” взагалі змінена кінцівка, а в романі „Мене називають Червоний” не тільки викинуті цілі речення, майже абзаци, а й трапляються такі ляпсуси, як заміна всіх „кипарисів” на „тополі”, а „страусиних яєць”, які розписують маляри, на „верблюжі яйця”.
Що ж до стилю Памука, то він якраз-таки, здається, й максимально збережений в українському перекладі з усією складністю й подекуди різкою уривчастістю його довжелезних речень. Зрештою, український перекладач ставив собі за мету видати не „адаптованого” чи „спрощеного” Памука, що теж трапляється в зарубіжних перекладах на тлі зваблення читача легкою і доступною літературою, а – Памука в усіх його турецьких реаліях, лінгвістичній та світоглядній багатоплановості.
Утім надрукований в ДТ критичний матеріал спонукає й до інших, далебі, не веселих роздумів про те, що в українській літературі, зокрема в перекладній, складається мовний дискурс панічного страху перед живим українським мовленням, який формує своєрідну рафіновану мову, подекуди з надмірними ухилами до правопису 28-ого року, подекуди з претензією на якусь „вишуканість” чи „самозвеличення”, подекуди ж навпаки – з максимальним сленговим ухилом, але в кожному разі – мову заздалегідь знешкоджену як від „страшних русизмів”, так і „класики”, як від неординарних конструкцій, так і – як би це не було банально сказано – вербального розмаїття безпосереднього носія мови, самого народу. Звідси, здається, й витоки нашої загальної лінгвістичної зашореності, як письменників, перекладачів, так і редакторів з критиками.
Олесь Кульчинський
Довідка “Всесвіту”: Олесь Кульчинський був автором перекладу відомого роману Орхана Памука “Мене називають Червоний”, видрукуваного у “Всесвіті” впродовж 2006 р.
