«…урочисто гарантую до скону літ своїх передплачувати ваш журнал»
(Цього разу замість традиційних матеріалів для нашої передовиці редакція вибрала один із багатьох листів, які не припиняють приходити до нашої поштової скриньки. Висловлюємо щиру подяку шановній родині Свириденків з Дніпра за тепле слово і багатолітню відданість «Всесвітові». Доброго Вам здоров’я і всіляких гараздів. Із задоволенням виконуємо Ваше прохання і надсилаємо втрачені журнали.)
Шановний пане Юрію! Телефонуючи до редакції, аж ніяк не уявляв, що потурбую самого шеф-редактора. Навіть розгубився. Тож, будь ласка, даруйте.
Трапилась проблема дрібненька, але дуже значуща для мене особисто. Справа в тому, що наша родина передплачує «Всесвіт» протягом щонайменше 42‐х років. Наразі це єдине видання, яке ми передплачуємо. Головним чином із фінансових причин. Жив би ще «Перець», натягались би й на нього.
Були часи, коли передплачували по два примірники на дві адреси. Це 80‐ті роки і, як не дивно, 90‐ті, бо фортунило із заробітком. А ще мали щире відчуття, що у важкі часи хоч якось підтримуємо найкращі у світі видання.
Зрозуміло, вже не уявляємо життя без «Всесвіту». Навіть тягуче очікування чергового номера видається приємним. Особливо для моєї матусі, яка у березні відмітить вісімдесят років. Не буде перебільшенням, якщо скажу, що «Всесвіт» став одним з вагомих чинників, що тримає її на цьому світі (виділення наше.— Ред.).
На жаль, у 2016 р. у мене трапилось непорозуміння з поштою. Я забув, що передплатив Ваше видання лише на півроку. Коли Укрпошта прояснила мою пам’ять, кинувся шукати 7–8 номер. Знав уже, що в кіосках не буває ніколи. На щастя, знайшов у книгарні «Є» — але як! Приблизно таким чином виглядало:
— На сайті вичитав, що ви маєте у продажу «Всесвіт».
— А що це за видання?
Між іншим, дуже ввічливі, симпатичні, інтелігентні, україномовні (і це у Дніпрі!!!) молоді люди.
— Такий-то журнал, одне із найстаріших та найповажніших у світі періодичних видань…
— А який він приблизно на вигляд?
Мій погляд абсолютно випадково тоді втрапив на те, що панічно шукав.
— Так ось же він!
Зрозуміло, я придбав його і, не зволікаючи, записався до товстого зошита на отримання 9–10‐го та 11–12‐го номерів.
Здивувало, що це виявилось дешевше, ніж за передплатою. Я вже підраховував економію. Думав, може, й не варто зв’язуватись із Укрпоштою…
І очікував.
Листопад. Грудень. При нагоді заглядав до книгарні.
— Ще не було… А що це за видання?.. А як воно виглядає?..
Січень вже доповзає до краю.
Сьогодні не витримав, бо матуся нагадала.
По правді, соромно перед нею. Зателефонував до книгарні. Кажуть: «Не було!». По комп’ютеру ніби перевірили. «У нас в компі такого видання нема…».
Нарешті набрав телефонного номера, якого знайшов на редакційному сайті, та втрапив на Вас. І Ви раптом зголосились особисто надіслати нам того 9–10 номера.
Хочу якось донести емоційну складову. Я терміново зателефонував матусі. Мама зрозуміла лише «Микитенко». Сам Микитенко!
Для людини, яка трималась у радянські часи за «Всесвіт» як за останній поплавець, аби самій не потонути у тогочасному багні, для української вчительки, яка усе життя проти течії витягала сотні дітей із русифікаційної каналізації, для української матері, бабусі, прабабусі, яка всю себе вкладала і вкладає, аби діти з онуками не стали малоросами, манкуртами — Ви, працівники «Всесвіту», давно стали якимись героями-небожителями. (По правді, для мене також.)
Вона не наївна, ні. Вона просто вірить в людей, вірить в Україну. І, напевно, краще за нас усіх знає, чого насправді вартий «Всесвіт». Тож пробачте мою настирливість, надішліть, будь ласка, 9–10 (а можливо, й заразом 11–12) номер Новою Поштою за адресою:
м. Дніпро,
Свириденку Сергію Миколайовичу
050-ХХХ-ХХ-ХХ
P.S. Зі свого боку урочисто гарантую до скону літ своїх передплачувати «Всесвіт».
Без жартів.
З повагою
Сергій Свириденко.
