Жак Де Деккер – один із найвищих посадовців у царині бельгійської культури, який себе таким анітрохи не вважає, хоча й до свого письменницького покликання ставиться доволі критично.
Вищу освіту він здобув у Брюссельському вільному університеті (спеціальність: германська філологія), тривалий час перебував на викладацькій роботі в Монському університеті, у Вищому інституті мистецтв Федерації Валлонія-Брюссель і в Королівській консерваторії у Брюсселі.
У 1985-1990рр. очолював відділ культури щоденної газети «Ле Суар». Поряд із тим ще в 1963 р. спільно з Альбером-Андре Лере заснував Театр де Леспрі Фраппер, для якого переклав і адаптував багато драматичних текстів, зокрема твори Хуго Клауса, Генріка Ібсена, Августа Стріндберга й Антона Чехова.
Його перший роман «Велике колесо» (1985) ввійшов до короткого списку номінантів на Гонкурівську премію; прихильно зустріли читачі й наступні прозові твори: романи «Витівки кохання» (1990), «Черево кита» (1996), збірки новелістики «Нічого ти не бачив у Ватерлоо» (2003) та «Зменшені моделі» (2010), а також видання з історії бельгійської літератури та нариси сучасного літературного процесу.
Великий успіх мала драматургія: в багатьох країнах ідуть на кону п’єси «Світанок» (1976), «Фітнес» (1992), «Магнолія» (2000), «Епіфанія 80» (2007) та інші.
З 1998 р. очолює редакцію впливового часопису «Маржіналь». Останнім часом у культовому видавництві «Ґаїмар» з-під його пера вийшли у світ монографії про Ібсена та Вагнера. З 1997 р. Жак Де Деккер – член Королівської академії французької мови та літератури Бельгії, п’ять років по тому обраний її неодмінним секретарем. Пропонуємо читачам «Всесвіту» ромову з цією дивовижною особистістю…
Дмитро Чистяк: Шановний пане Де Деккере, які основні функції неодмінного секретаря Королівської академії французької мови та літератури Бельгії? Чи можна більше дізнатися про діяльність цієї установи? Яка її мета, її основні завдання? Можливо, на взір Французької академії, вона має готувати еталонні словники чи якісь інші видання? Відзначати провідних бельгійських письменників і сприяти поширенню їхньої творчості за кордоном?
Жак Де Деккер: На цій посаді я маю виконувати численні функції. Насамперед зобов’язаний забезпечувати координацію нашої установи із владними структурами, іншими академічними установами, засобами масової інформації та багатьма іншими партнерами. Вже ці окреслені мною справи забирають чимало часу. Але ще більше часу забирає внутрішнє життя Академії, організація роботи нашої невеличкої групи наукових працівників, які роблять велику справу, підтримка нашої спільноти з чотирьох десятків членів (зокрема десяти іноземців), забезпечення проведення прилюдних та закритих засідань, різноманітні публікації (академічний бюлетень, низка видань, зокрема спільно з іншими видавцями), організація журі для присудження низки премій, якими вшановуємо письменників і науковців. На відміну від наших французьких колег, ми не укладаємо словників. Натомість дуже активно видаємо праці з французької граматики, адже більшість спеціалістів у цій царині – саме бельгійці, члени нашої Академії. Пріоритетною для нас є підтримка французької мови на державному рівні.
Д.Ч.: Чи можна нині говорити про наявність бельгійської франкомовної літератури та які основні риси, що відрізняють її від нідерландськомовної літератури? Розташування Бельгії на перехресті романських і германських культур у центрі Європи – це перевага чи перешкода на шляху розвитку бельгійської культури для вироблення національного міфу, вже втіленого в образах Тіля Уленшпігеля, Пелеаса, Тентена та Сіменона?
Ж.Д.Д.: Ваше запитання таке складне й широке, що для відповіді на нього треба написати цілу книжку, якщо це взагалі можливо. Утім, я маю тверде переконання, що бельгійська культура існує, але найяскравіше втілюється поза літературою. Фламандські письменники не вірять в існування бельгійської літератури, вони вважають себе саме фламандцями, а не нідерландцями. Така ситуація – наслідок багатолітнього пошуку власної ідентичності через недостатню повагу до мови північних регіонів із боку бельгійської влади. А ще ж деяка частина бельгійців відчуває неоціненне багатство нашого розташування на перетині численних культур як тягар і загрозу, – і це також слід розуміти. Справді, існують певні бельгійські міфи, але маємо зауважити, що, приміром, образ Тентена здебільшого популярний серед дитячої аудиторії. Коли ж бельгієць дорослішає, він мовби відчуває, що йому бракує національної ідентичності.
Д. Ч.: Чи можна сказати, що Ваша кар ’єра письменника і високого посадовця у царині культури розпочалася з театру? Адже ви ще у студентські роки грали в «Голомозій співачці» Іонеско…
Ж.Д.Д.: Насправді я почуваюсь радше письменником, ніж «високим посадовцем», як Ви мене охрестили. Але життя саме спонукало виконувати ті обов’язки, яких я насправді нітрохи не прагнув. Натомість дедалі частіше усвідомлюю свою письменницьку роль у суспільстві – авжеж, тільки тепер розумію, що насправді ніколи не припиняв писати, відколи мені подарували першого олівця. Правда й те, що писання своє я дуже швидко ототожнив із театром – справді, театральний світ мене завжди вабив, – і спершу як сценариста, тобто починав я таким собі «залаштунковим письменником». Усі мої переклади – драматургія, та більшість есеїстики також пов’язана з нею. Може, й справді – все це почалося з того короткого акторського досвіду в отрочі літа…
Д. Ч.: Слід гадати, що малярство також великою мірою вплинуло на Вашу творчість, адже Ваш батько, Люк Де Деккер, був відомим фламандським художником…
Ж.Д.Д.: Справді, для мене дуже багато важила батькова малярська спадщина. але передусім вона дала мені розуміння своєї суспільної ролі, адже бути сином митця означало випасти зі свого соціального класу, відчути, що ти – не такий, як інші, що ти можеш вийти за кордони звичного. В юності я трохи малював, але дуже швидко зрозумів, що ніколи не матиму батькового хисту, а він справді був надзвичайно талановитий. У музиці замолоду орієнтувався дуже погано. Отже, з мистецтв мені залишалася література – так уже склалося.
Д. Ч.: Ви розпочали літературну кар ’єру перекладачем художньої літератури, згодом стали романістом і опублікували низку монографій, не кажучи вже про численні помітні літературні публікації в газеті «Ле Суар». Яким чином відбулися ці письменницькі трансформації?
Ж.Д.Д.: Маю дещо пояснити: я справді починав у письменстві з художнього перекладу, а саме – з перекладу драматургії. Завдяки перекладанню багато чому навчився, а в тридцять років написав свою першу п’єсу. Десять років по тому зважився на роман – «Велике колесо» – оскільки здавалося, що обрана мною тема в межах саме цього жанру мала втілитися якнайкраще. Впродовж десяти років я надрукував три романи, але поки що на якийсь час призупинив прозову творчість і вдався до жанру біографії, але мушу зауважити: моє минуле романіста дуже сприяє праці в цьому жанрі. Однак моїм фахом, часто навіть – заробітчанством – була журналістика, адже протягом сорока літ друкував різноманітні статті, а також викладав – так, це інша моя «серйозна» праця.
Д.Ч.: У Вашій творчості яскраво простежується актуалізація прадавніх міфів, що й досі живлять уяву наших сучасників. Едем у «Магнолії», образ Іони у «Череві кита». Як, на Вашу думку, сприймають читачі порушену у Ваших творах міфопоетичну картину світу?
Ж.Д.Д.: Ваше запитання дуже мене зворушує, оскільки справді – і зокрема у «Великому колесі» – я звертаюся до актуалізації деяких міфів, до їхнього вжив-лення у буденність. Те саме відбувається й у п’єсах, хоча – не так радикально. Моя драматургія – звичніша, ближча до англійської традиції, а також позначена впливом Ібсена, якого я досить уважно вивчав. Нині ж поринув у творчість Бернарда Шоу, який істотним чином залежав від Ібсена. Повертаючись до активації міфічного потенціалу: Ви слушно зауважили, що в «Череві кита» простежується не лише образ Іони, а й алюзія на образ Левіафана. Взагалі здається, з міфами ми ніколи не розпрощаємось. Популярні останнім часом «Зоряні війни» або ж «Гаррі Поттер» про це досить промовисто свідчать. Нашу цивілізацію досі підживлюють прадавні уявлення, що, зрештою, є добрим доказом послідовності цивілізаційного поступу.
Д. Ч.: Здається, у Вашій драматургії можна простежити тенденцію до гармонізації внутрішніх конфліктів через повернення до традиційних цінностей, зокрема до цінностей родинних. Як Ви вважаєте, література виконує функцію гармонізації або й навіть – гуманізації суспільства?
Ж.Д.Д.: Справді, дехто вже зауважував, що мені чомусь обов’язково хочеться замирити усі конфліктні сторони, тож у фіналі моїх творів (передусім п’єс) окреслюється тенденція до синтезу, своєрідних «гепі-ендів». Гадаю, коли нам удасться допомогти іншим людям краще вияснити для себе, що саме їх непокоїть і збиває на манівці, то не слід цим нехтувати. Коли я народився, на сцені тріумфував театр абсурду, – зрештою, і сам грав у «Голомозій співачці», коли ще й двадцяти років не мав. А проте, в ті часи відбудови різних сфер господарства ми жили у відносному добробуті. Нині ж переживаємо значно тривожнішу добу, а отже, маємо гуртувати всі зусилля, щоби проясняти конфлікти і сприяти їхньому розв’язанню.
Д.Ч.: Бельгійсько-українські культурні зв’язки тривають уже не одне століття. Не можна оминути увагою Шарля Ван Лерберга, тонкого шанувальника творчості Марії Башкирцевої, або ж Марселя Тірі, який залишив болючі свідчення про українську революцію, абож Ірен Стецик, авторку низки зворушливих романів з історії України, або ще Романа Бабовала, видатного бельгійського поета українського походження. Останнім часом наші літературні зв’язки значно пожвавилися. Завдяки підтримці Академії видавництво «Журнал “Радуга”» опублікувало видання «Ранньої драматургії» М. Метерлінка. Бельгійський номер журналу «Всесвіт» – нове свідчення нашої культурної співдружності… Що Ви хотіли би побажати читачам славнозвісного часопису «Всесвіт»?
Ж.Д.Д.: Я хотів би висловити одну важливу думку. Ми, працівники у царині культури, маємо налагоджувати спілкування. Саме завдяки таким, як ми, протягом століть люди могли ділитися найбільшими багатствами цивілізації, – а це сприяло мирному залагодженню конфліктів. Нині Україна перебуває на історичному роздоріжжі, але поступ у Вашій країні можливий тільки за умови всезагального діалогу й намагання порозумітися. Мене потішила Ваша ініціатива перекласти українською мовою мою п’єсу «Магнолія», досить веселий твір, у якому я намагався провести ідею про те, що справжній синтез удається нам геть нечасто, але завдяки здоровому глузду, безпристрасності, іронії та мудрості загалом такий синтез видається можливим.
Спілкувався Дмитро Чистяк
