З літературного щоденника
Микола Шатилов прийшов до українського читача новою книгою «Мерседес повертає на Лібень…» («Всесвіт», 2013, № 1-2). Це документальний нарис, як його означує автор, про атентат, здійснений чеськими патріотами на нациського злочинця, намісника Чехії Р. Гайдриха 1942 року.
Нарис читається на одному подиху, однак його мова вимагає пояснення», – зазначається в редакційній передмові. І далі: «Сам автор наполягає на примітці, що в основу його правопису покладено словник А.Кримського…» І ще далі: «Один наш рецензент навіть назвав її «диверсією» і «глумом» над справжньою українською мовою…».
Спершу й мені так видалося, і я з гіркотою відклав читання. А потім повернувся і вже не міг відірватися поки не дочитав книжку до останньої фрази. Враження вселенське! Врешті-решт мета кожної книжки – це мова. А мова у Шатилова диво! Ніби входиш в абсолютно інші виміри, в інший світ, у якісь космічні води.
Це зустріч з Україною ХХІ сторіччя. Ніхто з сучасних письменників, як мені видається, не зміг піднятися на таку висоту, на якій стоїть Шатилов, який, як це не парадоксально, багато років живе поза Україною.
«Мерседес…» – одна з кращих книг останнього десятиліття у нашій літературі. У хоч автор означує її як «нарис», в ній відчувається епічний романний подих. Рівнем художності вона нагадує «Власну смерть» Петера Надаша, який дав своєму шедевру підназву «есей». Певен, високий рівень художності шатиловського письма відчує кожен, кому вистачить терпіння і духу подолати опір кількох сторінок.
Читаючи про атентат на Гайдриха, шкодував тільки про одне, що автор не звернувся до української історії і не облюбував собі тему хоча б замаху боївки Бандери на Пєрацького. Але, як мовиться, життя триває…
Той же Микола Шатилов опублікував свій новий шедевр – документальну історичну повість «Вітер з-над озера Ері» («Всесвіт», 2016, №1-2). Намагаюся не розкидатися високими реляціями, але стосовно Шатилова жодної натяжки тут немає, як і будь-якого силоміття.
Сьогодні в українській літературі не знаю письменника, який би так глибинно відчував красу мови і так майстерно, артистично, запійно послуговувався нею, хоча наша література винятково багата і рясніє талановитими іменами першокласних прозаїків (А.Кондратюк, Ю.Мушкетик, В.Міняйло, Е.Андієвська, Г.Пагутяк, В.Мастєрова).
Хто вперше входить у стихію шатиловської мови, може подумати, що густий словопис тут заступає зміст і автор тому вдається до винятково драматичних і трагічних сюжетів, щоб читач не покинув книжку на півдорозі, а був спійманий гачком інтриги.
Але це не зовсім так, бо про що б не писав цей мовний пурист, усе винятково цікаве і хвилююче. Знаю його публіцистику і есеїстку, «Спадок спинених годинників» і для мене вони такі ж настільні, як і дві останні в часі повісті про чеських бойовиків.
Щоб утішатися шатиловським письмом, треба прийняти його код, як, власне, завжди, коли йдеться про великого письменника. Шатилов – це особлива мова, напружений сюжет і мозаїка. Чудесне поєднання! Чому мозаїка чи колаж? Тому що вони найбільш суголосні нашому розірваному часу, і естетично підготовлений читач завжди полює за ними, і відчуває легку віддачу в серці, коли наткнеться на неї. Форма – річ далеко не другорядна, якщо вона в руках майстра.
Повість «Вітер з-над озера Ері» ще має підназву «Похід за волею» і в ній розповідається про кількох чеських відчайдухів-бойовиків, які зважилися на ризикований крок – втечу в Західну Німеччину з окупованої комуністами Чехословаччини. Я ледь стримуюся, щоб почати переказувати фабульні перипетії, такі вони захопливі й цікаві.
Від першої і до останньої сторінки напруга не спадає ні на градус, все доцільне і мудро переплетене, все що справляє враження коштовної діадеми. І, звичайно, цю річ треба читати з олівцем, виписуючи рідкісні слова і смакуючи ними.
Для Шатилова характерна пильна увага до деталі, його письмо глибоко психологічне («Все можна вигадати крім психології», говорив Лев Толстой), він ніби різьбить характери і чудово виписує діалоги, в яких не те що слова, а й коми не викинеш, щоб не зруйнувати високу доцільність і гармонію.
Єдине, про що завжди жалію, читаючи цього празького любомудра і чародія, що він облюбував собі історію чеських, а не українських боївок. Не жалію тільки, що переїхав у Прагу, бо нині для України можна зробити набагато більше, перебуваючи за її межами, ніж у Харкові чи якихось Лубнах. Маю на оці, зрозуміло, зброю слова, а не автомат Калашникова.
Київ, червень, 2016.
Петро Сорока
