Дмитро Дроздовський,
к.філол.н., Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка, головний редактор журналу “Всесвіт”
Книжка з емблематичною назвою «24.02» (Саміт-книга, 2022) Марії Міняйло складається з двох повістей «Вкрадена весна», «Квітник пані Савенко» й іще чотирьох «оповідок з війни» («Оповідка про діда Дмитра, який ледь не до смерті налякав п’ятьох диверсантів», «Оповідка про Олександру, яка зустріла кохання на руїнах колишнього життя», «Оповідка про Ігоря, який зустрівся віч-на-віч зі справжнім шпигуном», «Оповідка про пані Мирославу, яка приготувала особливу самогонку»). У цій статті зупинюся на докладному розгляді саме першого твору книжки – повісті «Вкрадена весна».
Повість «Вкрадена весна» з книжки «24.02» привертає читацьку увагу передусім майстерним умінням авторки – Марії Міняйло – відтворити сучасні характери. Твір нагадав варіацію на «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького: а яким міг би бути цей знаковий для української культури твір, якби йшлося про сучасні відносини в родині, про теперішні соціальні взаємодії в українському селі? Через що були б сварки тепер, після «24.02»?
М. Міняйло написала повість, у якій так само виразно відчутний «сміх крізь сльози». Майстерний приклад сучасного імагологічного (де в центрі уваги – зображення образів «своїх» і «чужих») твору: у повісті передано український (родина Дорошка, Андрій Штанько) і російський (у творі наведено лексему «кацапський» для посилення чужості сприйняття й увиразнення демаркаційної лінії) характери (образи Віри Василівни, Стьопи, Таньки). Кацапи живуть у світі пиятики й не воліють докладати жодних зусиль, щоб зробити власне життя кращим. На відміну від українських родин, які здатні самоорганізовуватися в найтяжчий момент, аби вижити, кацапи можуть перемагати тільки тоді, коли мають фізичну перевагу. Вони не здатні до колективізму, до взаємодопомоги. Кацапський світ у повісті зображено як внутрішньо роз’єднаний, агресивний, де панує інстинктивно-тваринний первень. Образ кацапки Віри Василівни та її сина Стьопи відображає стереотипні, але таки правдиві, в чому ми могли переконатися бодай і протягом року від «24.02», уявлення про ледачість і агресивність «російської душі»; кацапи в повісті брудні й жорстокі одне до одного, мати знущається над сином подібно до того, як над нею до своєї смерті знущався чоловік.
Марія Міняйло майстерно відтворила особливості взаємодії в українському сільському просторі двох родин, одна з яких – типова українська, а інша – кацапська. Письменниці добре вдалося сконструювати персонажів, які належать до різних світоглядних парадигм. Загалом повість жвава, сатирична; вона нагадує «Кайдашеву смію» величезною кількістю діалогів між персонажами. Твір було б так само легко втілити на сцені: діалоги між персонажами сповнені гумору, дотепів, вони відображають плин реального життя.
Зрештою, варто сказати про майстерність оповіді від 3-ї особи на самому початку твору: письменниця вдається до призабутого наративного прийому, який знову ж таки часто трапляється в українській класичній літературі. Це погляд усевидющого оповідача, який розповідає про світ епічно, відсторонено; й така оповідь, безумно, контрастує з тим, про що йтиметься далі в діалогах. У самому фіналі читач дізнається, хто ж зафіксував для історії те, що відбувалося в селі під час окупації, хто розповів про перемоги українського світу над кацапським, хто зафіксував усі злочини мародерів-окупантів.
«А сталося так, що багато років тому (ніхто вже достеменно не скаже, скільки точно) кілька десятків кацапських сімей переїхало (чи то їх переселили) до нашого села. За цей час вони так розплодилися, що становили тепер вагомий відсоток нашої сільської громади. Вагомий – це, звичайно, умовно кажучи. Більшість із них безпробудно пила та жила у злиднях на краю села. Як казала бабця: «Народжуються голими й босими, ростуть голими й босими, такими голими й босими помирають». Пити вони й справді починали замолоду, а й тому до похилого віку не доживали. Давали життя таким самим жалюгідним створінням, які повторювали долю своїх батьків» (с. 7).
Повість «Вкрадена весна» засвідчує, що Марія Міняйло вміє писати легко, невимушено; коли читаєш повість, то повністю занурюєшся в матеріал і зримо уявляєш персонажів.
Подеколи трапляються слова, які сьогодні рідко вживають письменники. Це забуті, застарілі лексеми. Авторка часом і сама пояснює їх у примітках для читачів. Спершу, я, зізнаюся, не був певен, чи потрібно було реанімувати в такий спосіб забуту лексику. Але потім, читаючи повість, дедалі більше розумів, що в ній важливий гротеск, який допомагає деавтоматизувати сприйняття. Перед нами в збільшеному склі одна родина, показана у стосунках із сусідами (українцями й кацапами). Така собі ситуація за склом, коли читач спостерігає за всіма персонажами, сміється разом із ними, переживає за них… Тут немає епатажу, немає чогось вульгарного чи недоладного. А українські лексеми тільки потверджують питому автентичність українського світу й посилюють гротесковість художньої дійсності, яка в читацькому сприйнятті ще дуже міцно пов’язана з подіями «24.02».
Загалом повісті властива українська автентичність. За діалогами зримо уявляєш сучасні характери. Причому, що важливо, в традиціях української класичної літератури письменниця вдається до конструювання рустикального світу. Але в повісті «Вкрадена весна» рустикальний простір видається цілком модерним. Тут немає знову ж таки невідповідності між описуваним і тим, що має місце навколо в нашій дійсності. Український простір сучасного села зображено модерно й адекватно, без штучної пасторальності, ідеалізації чи надмірного згущення фарб стосовно деградації села. Психологічна достовірність у стосунках між персонажами – ось що приваблює в повісті М. Міняйло. Повісті, яка нагадує вершинний твір класика української літератури Івана Нечуя-Левицького. Марія постає «колосальним всеобіймаючим оком» теперішнього українського села, у якому нуртують живі енергії. Повість читаєш із неприхованою насолодою від органічності зображуваного і його мовного відтворення.
М. Міняйло змальовує типові характери, за якими водночас проглядає психологічно переконливе змалювання кацапського та українського світів. Танька – ще одна й чи не найвиразніша представниця кацапського світу: огрядна, брудна, жорстока, постійно п’яна. Мати Стьопи наче й має віру в Бога, але ця віра видається пласкою, це віра від духовного убозтва. Отець Павло в повісті показаний чи не найбільше у внутрішній динаміці сум’яття, боротьби з власним намаганням уникнути участі у вінчанні Таньки та Стьопи. Весілля кацапських молодят – апофеоз «російського духу», який обов’язково має знайти себе в безглуздій п’яній бійці.
Сатира на російський дух Марії Міняйло вдалася. Повість – справді «сміх крізь сльози». Події кацапського вторгнення неможливо читати без болю. Хоча перед нами річ гротескова, проте, читаючи її, розумієш, що все це справді мало місце. І нехай в інших регіонах, десь на Київщині чи Харківщині, Херсонщині чи Чернігівщині… І всі ці тортури, через які проходили українці, – не виплід уяви. Мародерство, зґвалтування… — усе це з реального жахіття, яке триває досі. Танька радо віддається кацапським солдатам, бо така її природа. Але ж у повісті ґвалтують і вчительку географії, й неповнолітню дівчинку… Стьопа стає типовим колаборантом. Він — людина без моральних принципів, хоча все ж таки один борг віддав. Він радіє своєму вдівству й готовий запроторити на допит чи в ув’язнення священика, який таки освятив його шлюб. Тут уже в контра з сином вступає Віра Василівна, для якої отець Павло — з когорти недоторканних.
Роль отця Павла під час окупації села буде особливо важливою. Водночас не менше до перемоги над кацапами докладається й баба Маруся, яку вважають сільською відьмою. «Зілля», які готує бабця, допомагають розправитися з жорстокими ґвалтівниками, котрі знущаються над українцями.
Кацапський світ у повісті «Вкрадена весна» жорстокий, агресивний, ниций і жалюгідний. Авторка сатирично висміює нездатність кацапів побудувати комфортний простір. Натомість вони виявляють жовчну заздрість до українців, які змогли створити на городах щось дивовижне. «Дім Стьопи, де він мешкав зі своєю матір’ю, Вірою Василівною, стояв на краю села. Раніше тут були бараки, та з часом, силами голови сільради, вони зникли, а замість них побудували з десяток одноповерхових цегляних будинків, у які переселилися спадкоємці баракових кацапів. Місцеві між собою жартома називали це місце «паребрік», адже тут панувала кацапська «культура» та кацапські настрої» (с. 19).
Стьопа, до речі, також не розуміє, чому його мати навіть моркви на городі посадити не в змозі. Проте і він сам інфантильний, він не може дати ради собі в ситуації одруження з Танькою. Обирає дружину тільки з волі матері, яка вбачає в Таньці чудову партію (у фінансовому плані). Світ кацапської душі моторошний, ниций, упосліджений, але таки здатний привнести на українські землі смерть. Шлюб Стьопи й Таньки нежиттєздатний, тож смерть кацапки видається закономірною в повісті. Для Стьопи смерть дружини аж ніяк не стала трагедією. Він приземлений і ниций, який живе примітивним життям, після смерті Таньки не впадає у скорботу, а й далі прагне задовольнити свої фізіологічні потреби.
Українські персонажі в повісті мають цінності. Їх життя не є простим, трапляються непорозуміння, образи, внутрішні боріння, проте персонажі живуть у вимірі, де є норми моралі. Люди як люди, це зрозуміло: трапляється пліткарство, подеколи люди щось собі вигадують, як от про смертельну хворобу священника. Проте докорінно іншим є кацапський світ. Там панують майже тваринні інстинкти, якась незрозуміла жорстокість, що виявляється в стосунках між чоловіком і дружиною, між матір’ю та сином. Персонажі повісті й не уявляють іншого життя. Перебування поруч із українськими персонажами ніби й дає можливість здобути ціннісний погляд на світ, але сформований світогляд мінімальний у плані засвоєння цінностей і їх відтворення у власному життєсвіті. Стьопа віддячує Богдану за те, що той свого часу захистив його перед хлопцями, котрі розважалися побиттям кацапа. Віра Василівна не запрошує на весілля священника з московської церкви з сусіднього села, бо вірить, що якщо освятить шлюб отець Павло, то якось уже в родині стерпиться-злюбиться: «Я верю, что ви помазани Богом… – несподівано сказала Віра Василівна. – У вас єсть святость. Пускай шлюб сина сто раз несчастний, но пускай его благословіт помазанік Божий. Тогда не будет горя в шлюбе. Щастя не будет, но не полезет син в петлю, жену біть не будет. Жить будут нармально» (с. 44). Поведінка Віри Василівни ірраціональна, переважно хижацька (і до своїх, і до чужих).
Повість показує прірву світоглядів, вона сатирично розкриває думку про те, що російський світ не є життєздатним. Вітальності, яка створює нові життя, там немає, є тваринне бажання вижити, є потяг до «злягання», як пише авторка, є бажання вбити, отримати задоволення від помсти й самозвеличення шляхом применшення ближчого… Проте цінностей там немає. Тому й шлюб Таньки та Степана завершується нічим, з нього нічого не могло б народитися світлого й справжнього. Чоловік фізично не бажає своєї дружини, не має до неї почуттів і навіть пристрасть, яка допомагає «попити чаю», – це симуляція. «Таня тягнула Стьопу на другий поверх у їхню спальню. Як не намагався він відтягнути цей момент, пояснюючи, що перед людьми не зручно, Таня не слухала. Горілка та нещодавня бійка розпалили в ній таку жагу, що терпіти не було сил. Вона затягнула Стьопу в спальню і, задерши спідницю сукні, загарчала: «Возьмі меня как жену». Стьопа не дуже розумів, як саме треба брати дружину і чи варто взагалі?» (с. 65-66).
Марія Міняйло зізналася в січневому дописі на ФБ (з інформацією про вихід книжки), що основною для повісті «Вкрадена весна» стала недописана п’єса «Як кацапи в нашому селі весілля гуляли», над якою письменниця працювала раніше. Що ж, драматургічний первень у повісті виразний. І він настільки потужний, що дає можливість здійснити порівняння твору з «Кайдашевою сім’єю», про що згадував на початку рецензії. Твір написаний на основі гротесково-сатиричного змалювання кацапської душі й трагічних реальних подій, пов’язаних з окупацією українських сіл, містечок і міст.
Міняйло Марія. 24.02. К. : Саміт-книга, 2022. 232 с.
