Йордан Попов. Касабланка

Які добірні зорі сяють на небі Касабланки!

Які ошатні лімузини плавають уздовж бульвару Мохамеда П’ятого чи авеню Хасана Другого, які поважні чоловіки сидять у незліченних ресторанах і кав’ярнях, скільки жінок щебече під акомпанемент водограїв найдорожчих нічних клубів! До чого ж приємні пахощі смаженої риби та баранячих відбивних линуть із маленьких забігайлівок побіля колишніх казарм Першого медичного батальйону, як зачаровує людину аромат апельсинів, динь та бананів переповнених плодами ринків! У неповторній атмосфері величезного космополітичного міста європейська музика переплітається з тягучими молитвами муедзинів, ритм бубнів січе на шматки східняцьке зойкання арабських струнних інструментів, клацання кастаньєт засвідчує безпосередню близькість Іспанії, а ґонґи китайських ресторанчиків так ваблять шанувальників східної кухні, як ото голосок заблука-ного ягняти приваблює зголоднілого тигра.

Кінематограф увічнив це місто однойменним фільмом, у якому палке кохання Інґрід Берґман і Гемфрі Богарда вихриться на тлі марокканського декору, впродовж десятиріч видушуючи з глядачів сльози та зітхання. Нині в кварталах касабланківських вілл між блакитними басейнами, що тонуть у зелені гаїв та парків, знайшли вічний спочинок європейські й американські кінозірки, а багаті місцеві бізнесмени погойдуються в гамаках, повільно перебираючи між пальцями зерна бурштинових чоток, і обмірковують свої майбутні мільйони.

У старих кварталах Касабланки виснажені спекотним днем дрібні торгівці збирають свої горщики, вази, кинджали, люльки, гривни, череп’яні барабанчики, обтягнені верблюдячою шкірою, піскові годинники, сандалі шкіряні й дерев’яні, всіляку дивовижу незбагненного призначення, скручують ряденця й, мов примари, зникають у похмурих недрищах.

І все-таки є в Касабланці одна місцина, де щовечора можна почути сумовиту й жалібну пісню, народжену на Балканах. Ця місцина — центральна в’язниця. Тут, у камері 338 на третьому поверсі перед заходом сонця завжди лунають слова «Не гомони, дібровонько…» Співає в’язень із номером 1211 Ґриґор Спа-сов з міста Монтани, засуджений на п’ять років позбавлення волі за участь у перегоні крадених автомобілів з Іспанії до Марокко.

Ґриґорова триста тридцять восьма камера дала притулок… дурниця: хіба в’язнична камера дає притулок? — замкнула в чотирьох стінах автомобільного ко-мерсанта-болгарина, росіянина з Тули Сергія Комісарова, наркобізнесмена, а також двох марокканців — Халіда Ферана та Бешіра Аміна; перший одбував покарання за борги, а другий — за підпал. Болгарин і росіянин прописані в камері постійно, тимчасом як марокканці мало не щомісяця пишуть директорові в’язниці, суворому, але справедливому полковникові запасу Жаауні Уелідові слізні прохання перевести їх до іншої камери. Полковник у принципі не заперечує. Справа в тому, що марокканці, які свого часу вистояли перед навалою турецьких султанів, а також іспанських та французьких загарбників, неспроможні витримати пісню «Не гомони, дібровонько…» Ось яку супліку отримав директор в’язниці від одного з попередників Бешіра та Халіда:

«Шановний пане Директоре!

Хай Аллах потроїть Ваші дні на цьому світі, хай Ваші очі тішаться дітьми й онуками, а Ваше життя стане солодким, як достигла хурма. Знаючи Вашу неосяжну великодушність і чуття справедливості, що їх ви отримали в спадок від вельмишановного й мудрого батька, я, мерзенний і жалюгідний злочинець, якому випало сидіти в підпорядкованій Вам в’язниці за ганебні вчинки, навколішки благаю Вас перевести мене до будь-якої іншої камери, бо далі несила витримувати неймовірний терор з боку болгарського громадянина Ґриґора. Він щовечора розриває на шматки моє серце, висотує нерви їхньою піснею «Не гомони, дібровонько…» Врятуйте мене, батечку, від нового злочину, бо мені дедалі частіше тремтять руки серед ночі — хочеться схопити його за горлянку й задавити. Так, ми тут приречені на покарання, та це не означає, що нас можна безкарно тероризувати. Переведіть мене, пане Директоре, й Аллах віддячить Вам за цей праведний учинок!»

Такі петиції протягом одного року писало вже дев’ятеро співмешканців Ґриґора Спасова, і всі їх директор задовольнив. Приносячи йому таку чергову заяву, головний наглядач щоразу питав у свого шефа:

— Може, й справді заборонити цьому болгаринові співати?
— У тебе мозку — мов у горобця! — відповідав йому директор. Старший наглядач — людина йому віддана, але обмежена й мурлувата. Натомість полковник Жаауні Уелід — чоловік освічений, закінчив військову академію в Парижі, тя-миться на внутрішній і міжнародній політиці, вміє виголошувати довгі промови, не заглядаючи до шпаргалки, завжди ходить у начищених черевиках і збирається балотуватись на посаду губернатора провінції. — Коли європеєць співає в марокканській в’язниці, то це комплімент і для директора, і для всього королівства. Бо що он робиться в наших сусідів-алжирців? Ти чув коли, щоб там заспівав пісню іноземець, хай навіть у власному домі? Перш ніж говорити, треба думати.

Отак і минає день за днем. Щоранку на стіні з’являються нові рисочки: шістсот дванадцять над нарами Сергія, триста сімдесят дев’ять над головою в Ґриґора, двадцять дев’ять над Халідом, сімнадцять — над Бешіром. Головний наглядач відчиняє віконечко у дверях, оглядає камеру й вигукує за списком:

— Ґриґор Спасуу!
-Я!
— Сергій Коміс-сааруу!
— Я!
— Халід Феран!
— Я!
— Бешір Амін!
-Я!
— Моліться Аллахові, щоб було кому зустріти вас за брамою, коли доживете до звільнення! — суворо промовляє наглядач, тоді звертається до болгарина: — Гей, ти, Ґриґоре, співати починай не раніше, як я відійду на двадцять кроків од вашої камери. Второпав?
— Авжеж!

Ґриґор подумки лічить до двадцяти й затягує пісню:

Не гомони, дібровонько,
зелений розмаю,
бо так ниє мені серце,
а чому — не знаю…

— Эх, браток,— відгукується Сергій Комісаров. — Эх, парень, славный Гриш-ка, люблю слушать, как ты поешь, эх, люблю. А теперь давай вместе: «По диким степям За-бай-каль-я, где зо-ло-то ро-ют в гораааах…»

Камера триста тридцять вісім.

Маленька часточка Касабланки.

Не найкраща, та все-таки частка.

Ґриґорові Спасову минало тридцятий, він був чорнявий, горбоносий, очі мав розумні й неспокійні. В Болгарії за ним тяглися дві кримінальні справи, але він устиг учасно зникнути, допоміг знайомий грек із Пірея, Спірос Калояніс. Зо три-чотири місяці Ґриґор кантувавсь на цитрусових плантаціях, аж поки зв’язався з Раданом Бохоровим — шефом офісу в Ґібралтарі. Радан долучив його до ланцюга, що займавсь перевезенням викрадених в Іспанії автомобілів до Марокко через Сеуту — іспанську територію на африканському березі протоки. Бізнес виявивсь успішним, за рік Ґриґор мав тисяч десять доларів. Свої заощадження він уклав до іспанського банку, а документи зберігав у сейфі Радана Бохорова. Мав за обов’язок переводити через кордон викрадені в Іспанії авта. Ризик при цьому був, але незначний, бо поряд були надійні люди: викрадач, переправник, митник, власник майстерні, де на двигунах та шасі викрадених автомобілів перебивали нові номери й виправляли нові документи; ланцюг закінчувався нота-рем, який доводив злочинну акцію до кінця.

Провал стався через якогось марокканця, давнього клієнта, прасола. Йому фірма Радана Бохорова вже колись була продала «джип» і «пежо». Прасол зв’язався з поліцією, і Ґриґора злапали в момент одержання грошей. То була спільна акція марокканської поліції й Інтерполу, які впродовж кількох місяців старанно вивчали рух потоку експортованих автомашин і зрештою виявили всі ланки ланцюга.

Під час розслідування Ґриґор визнав лише частку своєї провини, й оскільки свідчень обвинувачення виявилося не досить, суд визначив йому мінімальний термін: чотири роки ув’язнення. Після відбуття цього терміну в марокканській в’язниці його мали передати болгарським властям, бо з’ясувалося, що він винен і перед ними.

За час, що минув після суду, Ґриґор утратив будь-яку довіру до марокканців, навіть до тих, що опинилися разом із ним в одній камері. Вряди-годи йому починало здаватися, ніби це провокатори, яким доручено вивідати в нього додаткові факти про його зв’язки в Сеуті, Танжері та Фесі. Коли їх виводили на прогулянку, Ґриґор питав у старшого брата всіх слов’ян, який неодмінно прогулювався попліч:

— Серьожо, тобі не здається, що Халід — підсадна качка? Цілими днями нишкне у своєму кутку, не зводить з нас ока й не озивається бодай словом…
— Гришко, синочку, не будь таким страхопудом! — укоськував болгарина співвітчизник Достоєвського. — Ти добрий парубок, але треба визнати — нікчемний психолог.

Сергій Комісаров був на двадцять два роки старший за Ґриґора й інколи називав його «синочком». Вони вже добрий рік сиділи в одній камері, днями й ночами розповідали один одному епізоди своїх насичених подіями біографій, першу покражу, перший поцілунок з дівчиною, перше злягання з жінкою, першу пиятику, перший арешт і першого міліціонера, якому стромили перчину під хвіст. Якщо до цього додати, що Сергій не тільки витримував Ґриґорову пісню «Не гомони, дібровонько…», а й відразу після неї заводив «По диким степям За-байкалья» або «Вечерний звон», то неважко собі пояснити взаємну духовну близькість між обома.

Під час байраму, офіційного марокканського свята, Сергій і Ґриґор мріяли про той день, коли знову виявляться на волі. Маючи багатший життєвий досвід і добрячу професійну практику, росіянин пропонував болгаринові організувати спільний бізнес — відкрити бар та бінго-зал у столиці Киргизії Бішкеку, колишньому Фрунзе.

Останніми роками в Марокко значно побільшало росіян. Російські туристи були найбагатші, найрозкутіші й найщедріші. Колись, за радянських часів, у цілому світі, надто ж у Марокко, росіяни завжди ходили групами, а щоб сходити до нужника, завжди питали дозволу в керівника групи; тепер же вони владним порухом руки зупиняли таксі чи кабріолет, запряжений парою шикарних коней, або орендували автомобіль, тимчасом як португальці пересувались групами, сходилися докупи в точно визначений час, а коли розсідались у туристичні автобуси, то неодмінно питали в чільника групи, о котрій годині мають повернутися на обід. У крамницях шкіряних виробів та сувенірів марокканські торгівці нехтували німців, аби обслуговувати росіян. Німець надто прискіпливо розглядає товар, підраховує, торгується, просить показати йому вироби іншого кольору, іншого фасону, з іншого матеріалу. Русак кидає господарським оком на шкіряну куртку чи шкіряне пальто, платить, скільки заправлять, і каже гуд-бай. Американці, виходячи з магазину, кажуть оревуар, а росіяни завжди — гуд-бай.

Ґриґор і Сергій розмовляли між собою російською, а з марокканцями — французькою, другою офіційною мовою в країні.

— Серьожо, даю тобі слово: Халід — підсадна качка.
— Хто тобі сказав?
— Він не тільки добре говорить по-французькому. Чомусь мені здається, він усе розуміє, коли ми говоримо з тобою по-російському.

Сергій зневажливо махнув рукою:

— Це ти вже перегинаєш, Григорію Арсеновичу. Халід — просто розчавлений життям чоловічок. Уяви собі, яка то лиха доля — сидіти в тюрязі за несплаче-ний борг. Ти бачив у своїй маленькій, але прекрасній Болгарії бодай одного, хто потрапив би на нари за несплату боргу?
— Ні, не бачив.
— І на неосяжних просторах Росії, на одній шостій земної кулі, теж не побачиш приреченого на боргову яму. А тут життя побудоване за іншими законами. Тут монархія, капіталізм…
— Ну, хай він у борговій ямі: що з того? Головне: він може вилізти з неї достроково — вислужиться стукацтвом. Думаю, Халід розуміє по-російському.
— «Розуміє, розуміє»… Такі слова, як капіталізм, монархія, медицина або вод-ка, він, можливо, й розуміє, бо вони належать до інтернаціональної лексики, але це зовсім не свідчить про те, ніби Халід — підсадна качка поліції. Більше того: яка користь поліції чи керівництву нашої в’язниці стежити за нами? Нас посадили? Посадили. Двох орлів у клітку для папуг. Не маємо тепер змоги ні вилетіти, ні бодай махнути крилом.

Ґриґор не складав зброї.

— Вчора,— сказав він,— ти запитав у мене: «Де мій бокал?» Я не встиг відповісти, як Халід кивнув пальцем під твій матрац, куди ти засунув був свого кухля. Звідки Халід міг знати таке російське слово — «бокал»?
— Почув од нас і запам’ятав, що ж тут дивного! — сказав Сергій Комісаров. — У арабів дуже тонкий слух, вони легко засвоюють чужі мови. Ти хіба не помітив — тут по-французькому вільно джерготять і найзадрипаніші продавці. Ану згадаймо: ще до того, як Маґеллан відкрив Молукські острови, там уже побували араби зі своїми товарами. Навіть Міклухо-Маклай згадує в своїх щоденниках, що знав дамаського араба, який володів мовами башкирів і чувашів.
— То ще надвоє баба ворожила,— недовірливо похитав головою Ґриґор. — Нічого дивного не буде, якщо виявиться, що колись Халід навчався в вашому літературному інституті імені Максима Горького. Так чи так, я хочу провести в камері експеримент: розповім тобі анекдот про Василія Івановича та Петьку. Дуже кумедний анекдот, свого часу з його допомогою переді мною піднімали ру-ки-ноги росіянки й українки, то було на Золотих пісках. Якщо Халід не витримає й засміється, ти пообіцяй мені…

— Що саме?
— Не тільки визнати мене психологом, а й тричі прокукарікати в ґрати вікна.

Коли по радіомережі в’язниці озивався тягучий голос муедзина, Халід і Бешір ставали колінами на маленькі вичовгані килимки, тоді на лікті випнутих уперед рук і справляли молитву. Болгарин з росіянином мовчки спостерігали за ритуалом, іноді грали в морський бій, але ніколи під час мусульманського намазу не розмовляли вголос. Дочекавшись кінця молитви марокканців, Ґриґор, нишком підморгнувши Сергієві, спитав у нього:

— Хочеш розповім тобі один дуже кумедний анекдот про Петьку та Чапаєва?
— Хочу, авжеж хочу!

Сергій знав, на який фінал сподівався Ґриґор, але згодився просто так, аби розігнати нестерпну в’язничну скруху. Він знав усі анекдоти про Чапая, за один такий анекдот його колись мало не виключили були зі школи. Сергій умів розповідати кумедні історійки, грати на гармошці, через те був душею будь-якої компанії: й на учнівських днях народження, й у полі на копанні колгоспної картоплі. За той анекдот Сергієві зменшили до трьох балів оцінку за поведінку, але директор школи допустився на педраді політичної помилки: переповів згаданий анекдот, брудний і ворожий, у якому легендарного героя-комдива виведено запліше-ним дурнем. Почувши цю переповідку з вуст директора, вчителька хімії Лариса Степанівна Єфімова так розреготалась, аж їй сльози на очах виступили, після чого партбюро порушило і її особисту справу. Постановили перевести хімічку до інтернату для розумово недорозвинених дітей на околицях Тули. Ех, Василю Йва-новичу, скільки людських доль ти занапастив, починаючи зі свого вірного ординарця Петьки! Тепер он анекдотом про тебе тестуватимуть у камері касаб-ланківської тюрми марокканського в’язня, аби перевірити, чи він не провокатор.

Слід віддати Ґриґорові належне: він чудово розповів анекдот. Його орлиний ніс, жваві оченята та виразна міміка посилювали комічний ефект:

— їде Василь Іванович верхи, коли це до нього ззаду підскакує Петька: «Товаришу Чапаєв, за нами женуться біляки!» Василь Іванович видобуває з піхов шаблюку й командує: «Вперед!»

На обличчі Халіда не сіпнулася жодна жилочка, воно лишалось холодним і байдужим. Співвітчизник Чехова дивився на болгарського гумориста глузливо і зверхньо:

— Ну, то як?

Ґриґору було нелегко визнати свій провал.

— Араби вміють стримувати свої почуття і не виказувати зовнішньої радості, веселощів чи смутку,— мовив він. — Цей теж: десь-то всередині все в ньому регоче, а обличчя як закам’яніле.
— Погано ти знаєш марокканців, братику. Цей чоловічок народився в Мара-кеші, а тамтешні люди природжені веселуни. Якщо в когось випадково й не все гаразд із почуттям гумору, то він це старанно приховує. Все лихо в тому, що Халід просто не знає російської мови. Крім того, він удався мовчуном, а судовий вирок змусив його ще дужче замкнутись у собі. Ось чому він, буває, цілими днями не подасть голосу. Для мене він є чистісінької води марокканським Жаном Вальжаном. Я певен: він уліз у борги через близьку людину.

У житті, хай навіть обмеженому чотирма стінами в’язничної камери, неодмінно усталюється якась незбагненна рівновага. Наскільки мовчазну вдачу мав Халід, настільки ж нестримним балакуном і базікалом удався Бешір Амін, або, як іноді його жартома називав головний наглядач, мосьє палій, підкреслюючи, що той сидить тут не просто собі так, а за навмисний підпал.

За свої сорок три роки Бешір змінив десятки професій. Бувши сьомим у багатодітній родині, він змалечку допомагав майстрові в слюсарні. Згодом був на побігеньках у торгівця килимами, потім батьки влаштували його до гончара місити глину, пізніше — перебирати баранячі та козячі шкіри в задушливому смердючому складі, ще пізніше він продавав морозиво на пляжі та бублики на вокзалі, трохи побігав поштарем, поїздив кондуктором на міжміських автобусних маршрутах, був прибиральником у теслярів, водоносом, гідом, працював на каналі, стеріг баштани, лагодив рибальські мережі. Слюсар навчав його терпіння, гончар — точності, пекар — моторності, столяри — чистоти, а рибалки — брехати всім, усюди й повсякчас.

Бешір Амін брехав на халяву, геть безкорисливо. Він не просто полюбляв брехати: він п’янів од брехень, хмелів, спостерігаючи, як вони ростуть і зростають у нього на очах, з маленького зернятка сходила тендітна стеблинка, яка швидко бралася в силу, розходилась пагонами й гілочками, товщала й тяглась угору та в усі боки, з гілля випорскували тонші гілочки, вкриваючись бруньками, бруньки розпукувались і маєш,— чудове, вбране квітом ошатне дерево брехні вже вабить звідусюди всіх довірливих і наївних, вони дзижчать і гудуть, мов ті бджоли, перелітаючи з квітки на квітку, запилюючи їх, і Бешірове дерево важніє соковитими плодами, аж гілля не витримує. Бешір чує загрозливе тріщання, знаючи, що після першої відчахнутої гілки під вагою врожаю почнуть відчахатися й інші гілки й викохане з такою любов’ю дерево втратить усю свою привабливість, перетвориться на жалюгідного калічку. Тож, почувши перші потріскування, щойно лусне перша побрехенька, Бешір починає божитись арабською й французькою мовами. Ось повний перелік присягань і клятв, ужитих Бешіром Аміном у триста тридцять восьмій камері касабланківської в’язниці:

Аллах мені свідок, що кажу правду.
Якщо я вам брешу, хай Аллах уразить мене громом небесним.
Якщо брешу, хай мені всохне права рука.
Якщо ви думаєте, ніби я вам брешу, нехай мені всохне ліва рука.
Двоє очей маю — хай їх не матиму, коли не кажу правди.
Хай жодної волосинки не лишиться на моїй голові, якщо брешу.
Хай Аллах зробить мій язик дерев’яним, як оці дерев’яні підошви, коли я вам брешу.
Гадюка хай ляже на мої груди, якщо я вам брехав.
Хай би я вдавився кісточкою абрикоси, якщо не кажу правди.
З однієї материної цицьки хай би я ссав кров, а з другої — гній, коли брешу.
Хай би мені згасло домашнє вогнище, якщо я вам не сказав правди.
Спущусь у покинутий усіма колодязь, якщо ошукаю вас.
Хай воша залізе мені в печінку, якщо я вам збрехав.
Та я краще на череві повзатиму й кусник хліба проситиму, ніж вас ошукаю.
Хай жид одріже мені вуха й зробить собі з них ярмулку, якщо я вас дуритиму.
Аллах нехай забере мою кобилу й лошатко кобилине, якщо ви чуєте неправду.
Краще онімію, ніж вам збрешу.
Хай ваговоз задки мене переїде, якщо я не кажу вам правди.
Хай згорить моя хата, коли брешу.

Останньої клятьби Бешір уживав найчастіше.

Одного разу Сергій Комісаров його спитав:

— Бешіре, скажи мені нарешті, для чого ти підпалив готель «Бо-Ріваж»?

Бешір окислився:

— Я не підпалював готелю, підпалив лише перукарню на першому поверсі. А що вогонь перекинувся до адміністрації й поліз угору, на другий поверх, у тому винний несподіваний протяг повітря, поганий догляд готелю й занедбана система протипожежної охорони. До того ж і пожежники прибули з великим запізненням і виявилися зовсім непідготовленими. Скажіть-но мені, будь-ласка, в якій європейській країні тримають на службі пожежника завважки сто двадцять сім кілограмів? Пожежник має бути невеликим, худорлявим, прудким і моторним, білкою лазити вгору й униз поверхами, рятувати напівзадушених людей, зносити їх униз, до машини «швидкої допомоги», знову дертися нагору й урешті бути готовим стрибнути з двадцятиметрової висоти шостого чи сьомого поверху на розіпнуту внизу брезентову полотнину. Ось що таке пожежник, такому на курбан-байрам цілого барана не шкода подарувати, такого й король може привітати і почепити йому на груди орден. Хай і фотографія такого пожежника з’явиться в газетах. А Бен-Абдалла, на прізвисько Слон, що був у команді на гасінні тієї пожежі? Він кректав, пхаючи драбиною вгору драглі своєї туші, й кожен щабель тріщав під її вагою. Отож найбільшою проблемою при гасінні пожежі виявилось не рятування людей з другого поверху готелю, а рятування Бен-Абдалли з потрощеної драбини. Якби він стрибнув згори на розтягнену брезентову полотнину, то прорвав би й брезент, і товаришів-пожежників повбивав би. Довелось підвезти іншу драбину, аби зняти Бен-Абдаллу. Про все це докладно написано в газеті «Аль-Баян», крім того…

Григор його перебив:

— Бешіре, тебе Сергій питав про одне, а ти відповідаєш інше! Чи варто слухати людину, що сидить у в’язниці за свідомий підпал, справжнього палія, що розводиться про недоліки протипожежної охорони?

Бешір розчепірив пальці обох рук і замахав ними; так він робив завжди, вимагаючи додаткової уваги.

— Я не забув, про що мене питали. Я не розводжусь про недоліки антипо-жежної служби, це наш загальний марокканський недоробок. Ми не знаємо, яку людину куди треба поставити,— ось відки всі наші біди. Не кажу, нібито Бен-Абдаллу завважки сто тридцять п’ять кілограмів треба вигнати з пожежної команди…
— Хіба Бен-Абдалла важив не сто двадцять сім кілограмів? — безневинним голоском запитав Сергій Комісаров, і його сині очі заяскріли.

— Коли гасили пожежу, він справді важив сто двадцять сім кіл, а потім, доки я перебував під слідством, поправився ще на вісім… Кожну людину належить поставити на властиве їй місце. Чи може пекар водити літак, а льотчик — місити перепічки? Бен-Абдалла мав чатувати на телефоні й приймати сигнали про пожежу, помпувати воду в цистерну або ж сидіти за кермом. Натомість його понесло тягти кишку драбиною вгору, до вогню. Для чого? Аби потрощити реманент? Чи візьмім інший приклад — марокканський футбол. Був у нас воротар Нурі, грав у команді вищої ліги в Сіді-Бу-Отмані. Він так любив чужі ворота, що раз у раз полишав своє місце й кидався в атаку, надто, коли його команда мала подавати кутовий, бо він сам високий і з ним на верхотурі ніхто не міг змагатись. Во-но-то добре, та що як супротивник перейде в контратаку? Нурі товчеться коло чужих воріт, а його рідні ворота порожні, бери й забивай туди м’яча хоч і з центра поля. Тренер йому торочить одне, а він робить інше. Аж поки тренером став німець Ганс Вернер Чіґольд. Після кількох ігор він зробив у команді перестановки: Нурі поставив на місце правого нападника, того зробив лівим півоборонцем, а лівого півоборонця — воротарем. І ось вам наслідок: за один сезон колишній воротар Нурі став другим за результативністю бомбардиром! Це стало можливим завдяки Гансові Вернеру Чіґольду, що поставив кожного на належне місце…

— А як усе це тулиться до пожежі в готелі «Бо-Ріваж»? — не витримав Ґриґор. Він знав, що футбол став модною хворобою марокканців, але охочіше послухав би історію про підпал. — Що ж спільного між цими двома історіями?
— Щоб ти знав — спільного між ними багато,— заперечив Бешір Амін. — Інший німець, Отто Шніцелер, запровадив залізний порядок на Маракешській автостанції. Якщо тобі заманулося поїхати з Маракеша до Аґадіра, підійди до третьої каси, візьми собі квиток, паняй до третього перону й чекай автобуса номер три. Якщо ж тобі треба до Есауйра — купи квиток у шостій касі, відшукай перон номер шість і чекай на шостий автобус. Німець хоч куди ступить — завжди буде лад. Чому німці найбільше полюбляють наше місто Аґадір? Бо Аґадір найупорядкованіший.
— А що спільного між цією історією та пожежею в готелі «Бо-Ріваж»? — утрутився Сергій Комісаров, якому теж урвався терпець.

Бешір Амін важко зітхнув, підвівся, набрав у кухоль води, випив душком і промовив:

— Спільне те, що Отто Шніцелер за місяць домігся ладу на Маракешській автостанції, а я за цілий рік не зміг розібратись у власному домі… Друже Сергію, хай Аллах подвоїть твої дні на землі, тільки не примушуй мене саме сьогодні розповідати тобі про ту пожежу. Розповідаючи, я так переймаюся спогадами, що не можу втримати сліз. Про пожежу я тобі розповім колись іншим разом. А оце щойно я згадав одну пригоду під час верблюдячих боїв у Фесі…
— Ні! — заперечив Сергій. — Розповідай, навіщо ти підпалив готель «Бо-Ріваж».
— Не готель, а готельну перукарню…
— Готель, готель! Боїшся спогадів? Ну, й що з того, коли в тебе сльози виступлять на очах? Розповідаючи про пограбування ювеліра в Санкт-Петербурзі й закляклий труп шльондри з готелю «Асторія», хіба я не плакав? Сльози очищують людську душу, тепер твоя черга плакати!

Ґригора давив сміх від цього суто російського сентиментального вмовляння. Він зиркнув на Халіда Ферана. Схрестивши ноги на краю нарів, мовчкуватий марокканець сидів, наче мумія, блимав згаслими очима, але нічого не бачив, слухав, та нічого не чув, про що гомонять у камері, десь-то блукав думками навколо проданої за борги хати в далекому звідси Мекнесі.

— Сергію, роздмухаєш незгаслий жар у грудях моїх! — застеріг Бешір Амін росіянина. — А цей жар не погасиш водою та піною, як у тому готелі.
— Я знаю, чим його гасити,— журливо похитав головою Сергій. — Най-певніше гасити столичною горілкою, чорним хлібом та оселедцем, та що ж робити, коли в Марокко — сухий закон… Королівство гарне, а горілки катма. Нічого не вдієш, кожен має самотужки зносити свою муку. А ти давай швидше розповідай, бо в мене від нетерплячки аж п’яти засвербіли.

Бешір покірливо стенув плечима й заходився розповідати:

— Уразь мене Аллах небесним громом, якщо мені спадало на думку підпалювати ту перукарню! Мені самому доводилося двічі гасити пожежі на нашій вулиці, тягав туди відрами воду, давав погорільцям їжу та одяг. Я змалечку живу з власної праці, зроду не заздрився на чуже, але й терпіти не можу, коли зазіхають на моє. Якщо це неправда, хай мені всохне правиця… Восени дев’яносто третього року мені пощастило влаштуватися на добру посаду — диспетчера на станції технічного обслуговування…

Ґриґор матюкнувся й сказав Сергієві:

— Ось що найдужче мене бісить! Ну, ти його тільки послухай: учора злізло з верблюда, а сьогодні вже мені пояснює, мені, європейцеві, що означає бути диспетчером на станції технічного обслуговування… Ну, то це нормальна людина? За кого він нас має?
— Не роби поквапливих висновків! — пробурчав співвітчизник Тургенєва. — Він про щось натякає… Ну, кажи далі, Бешіре!
— Справді — казати далі?
— Кажи!
— А вам не нудно слухати?
— Поки що — ні. Тільки не починай дуже здалеку.
— Я почав саме звідти, звідки належить, але вам стало нудно і ви почали перебалакуватись між собою.
— Та не стало нам нудго. Ми нетерпляче ждемо, коли ти витреш сірника й підпалиш готель. Давай, давай!

Не одну й не дві подробиці проґавить європеєць, підстьобуваний нетерплячкою. Нетерпеливитися тут, на Сході,— це ознака поганого виховання…

Саме на слові «виховання» рипнуло віконечко дверей і в ньому з’явилось обличчя головного наглядача. Звичайна щоденна перекличка:

— Ґриґор Спасуу!
-Я!
— Сергій Коміса-аруу!
-Я!
— Халід Феран!
-Я!
— Бешір Амін!
-Я!
— Моліться Аллахові, щоб було кому зустріти вас за брамою, коли вам дозволять звідси вийти. Це стосується найбільше вас, мосьє палію!

Бешір Амін сумно посміхнувся на жарт головного наглядача й повів розповідь далі:

— Диспетчер на станції технічного обслуговування — це добре оплачувана, але відповідальна посада, доводиться ввесь час бути насторожі. Нашим автомеханікам ніколи не щастить поспати вдома, на родинному ліжку, вночі, бо вони цілими днями сплять під машинами, що ніби перебувають у ремонті. Дехто з них так хропе, аж заглушує сусідського трактора. Само собою розуміється: що дужче засмальцьований мастилом автомеханік, то кращий з нього майстер. Ось чому кожен початківець намагається якнайшвидше обвалятися й обвозитись, аби клієнти сприймали його за першокласного фахівця. А справжнього майстра легко визначити з потилиці, вона в нього завжди в мастилі та сажі, бо, шукаючи причини несправності в карбюраторах, чи в шківах, чи там у коробці передач, він раз у раз бурчить сам до себе й чухає потилицю…

Болгарин з росіянином затряслися від сміху,— в описові марокканського автосервісу виявилося стільки влучних спостережень і гумору, що кожну дрібничку з побуту автомеханіків слухачі щедро винагороджували оваціями.

— Ну, я почав був про те, що таке — бути диспетчером у майстернях технічного обслуговування. Моїм найвідповідальнішим завданням поклали визначати здалеку, який клієнт є власником якої машини, що чекає в нас ремонту. Я приблизно пам’ятав, кому на коли обіцяно виконати замовлення, тож іще на підході клієнта попереджав товариство: увага, мовляв, бачу на обрії власника червоного «рено»! Після мого сигналу тривоги всі, хто досі спав під «мерседеса-ми», «опелями», «фіатами», «пежо» та «фольксвагенами», по-пластунському сповзаються до червоного «рено». Клієнт просто ошелешений: під його машиною вовтузиться шестеро автомеханіків, тимчасом як решта машин стоять сиротами — одна з піднятим капотом, друга з відкритим багажником, третя без фар, четверта взагалі на домкратах, без двох коліс. Пики в автомеханіків стікають потом. Головний механік, найзамурзаніший мазутом, витирає руки клоччям і починає тлумачити: пане Сааде, мовляв, намучилися ми з вашою машиною, таж ви геть її занедбали, тільки напуваєте бензином і катаєтесь, я досі знайшов і виправив дев’ять дефектів, просто заганяв механіків, ще лишилося зробити одну річ, цей дефект виявлено в останню хвилину, можливо, доведеться перетрусити всю коробку передач, якщо маєте бажання, ми зробимо вам нову коробку, якщо ж ні — приходьте по свою машину за півгодини, та коли доїдете до Танжера, неодмінно зверніть на станцію техобслуговування.

Клієнт геть ошелешений. Думав уже сяде за кермо відремонтованого авта, а виявляється, тільки-но прибуде туди, куди має їхати, як доведеться передовсім знову звертатися до ремонтників. Краще вже хай усе дороблять до кінця тут! Пан Саад підходить до мене, стромляє в руку двісті дирхемів, мовляв, покладаюся на тебе, ти вже постарайся, а коли машина буде готова, зателефонуйте мені, ось мій номер.

Ну, ви самі розумієте: ті двісті дирхемів доводилося ділити, але півсотні я таки клав до своєї кишені. Сиджу далі на своєму спостережному пункті, дивлюсь — дибає власник бежового «фіата», подаю товариству сигнал. Усі, хто досі спав під червоним «рено», вмить переповзають до бежового «фіата» й починають гарячково торохтіти та брязкати струментом, колупатись у бляшанках із прогоничами та гайками, крутити важіль домкрата. «Пане Маатуку, попомучилися ми з вашою машиною…» Все повторюється завдруге. П’ятдесят дирхемів знову в кишені. Через мої руки проходило чимало «бабок», але собі я брав тільки те, що належало. Якщо втаїв бодай один чужий дирхем, хай ваговоз задки мене переїде!

Минув рік, я збив трохи капітальцю й завагався: почати власний бізнес, купити автомийницю десь на Рабатському шосе — чи взяти другу дружину? Хоч так, хоч інак, доведеться розсупонити гамана й видобути звідти десять тисяч дирхемів, тобто тисячу баксів, бо в нас же дружин купують, дають тестеві бакшиш. Кортить купити автомийницю, кортить і нової жінки. Моя перша, Фати-ха, раз у раз хворіє, з виду пожовкла, не знаю що там у неї таке, але в неї навіть у найбільшу спеку ноги мерзнуть. Навіщо ущедрив мене Аллах чоловічою міццю, коли не маю в ліжку справжньої жінки?

Накинув я вже був оком на доньку одного аптекаря, той сердега був ладен віддати мені її за п’ять тисяч дирхемів, та я в останню мить завагався, надто великим видались мені сідниці аптекарівни. Купив я автомийницю. Якого маху дав! Якби був узяв аптекареву доньку, досі мав би й автомийницю, й аптеку, сидів би собі на терасі ресторану «Лаюн» та потихеньку сьорбав каву, а не вертівся б, наче той лудильник, у триста тридцять восьмій камері касаб-ланківської буцегарні. Нікуди не попреш, так вирішив Аллах, так і сталось!

Автомийниця давала прибутки, та неабиякі, невдовзі, крім помивача, я найняв ще одного робітника, який міняв колеса й вулканізував камери. Тоді я трохи покатався по країні й у Тетауні нагледів дивну красуню на ім’я Лейла. Чорне волосся, як крило дикого ворона, соковиті вуста — що тобі вишня з Ель-Араїша, соромливо схилені очі й хода газелі. Сторгувався я з Лейлиним батьком, несусвітнім ледацюгою, що цілими днями вилежує в холодку, підперши боки подушками, й тільки те й робить, що перебирає пальцями намистини чоток. Віддав я йому за Лейлу п’ятнадцять тисяч, як за незайманку, й повіз її додому. Медовий місяць ми провели на одній з вілл середземноморського узбережжя. Хочете вірте, хочете — ні, але перший тиждень я взагалі не вставав з ліжка. Ой же ж і Лейла! Вся наче виточена з критського мармуру, зубки мов перлиночки-намистиночки, очі так тебе і пропікають наскрізь, такі видовжені, було, як війне віями та як пирхне, мов та кобилка… Хіба ж я знав, яку гадину пригрів на грудях! Паскудна зраднице, якби я відав, що чекає на мене попереду, я ще тоді задавив би тебе й шпурнув до покинутого колодязя!..

Бешір Амін зчепив п’ястуки й застогнав, аж з очей сипонуло іскрами, відтак заходився корчитись, бити себе кулаками по голові й виголошувати арабські прокльони. Сергій Комісаров, головний винуватець такої ситуації, підхопився з місця, поклав свої руки Бешірові на плечі й заходився його вговкувати:

— Ну годі, годі, заспокойся, ще ж ні до чого серйозного ми не дійшли. Кажеш, ти цілий тиждень не вставав з Лейлиного ліжка, а вона така неймовірна красуня, то звідки ж у тебе отакий напад люті? За віщо ж ти її назвав паскудною зрадницею й чому пошкодував, що не встиг укинути до старого колодязя?
— Бо сам спогад про це завдає мені болю! — загарчав Бешір. — Я знав, що сьогодні все цим і скінчиться, тому й хотів вам розповісти про закладання на верблюдячих боях.
— Заспокойся, все, про що розповідаєш, уже давно лишилося в тебе за плечима… До чого ми дійшли? «Було, як війне віями та як пирхне, мов та кобилка…» — а далі що?

Бешір важко-сумно зітхнув:

— Як пирхне, мов та кобилка, а в мене у скронях як застугонить, мов у вороного арабського жеребця… Ця жінка мене геть причарувала, мені дихання перехоплювало, тільки вона бодай щось із себе скине, а тоді вранці у мене ноги мліли від перевтоми та виснаження. Коли чоловік виснажиться, то починає міркувати трохи тверезіше. Наприкінці медового місяця моя незайманиця Лей-ла почала видаватись мені надто досвідченою як на свій вік. Вона не давала мені волі робити з нею все, що мені заманеться, а, перебравши ініціативу на себе, робила зі мною те, що сама хотіла. Звичайно, тоді я не все ясно усвідомлював, навіть тішився думкою, що досить швидко розбудив у Лейлі жінку й глина, так би мовити, ожила в моїх руках.

Після закінчення медового місяця ми повернулися додому й почали будувати плани на майбутнє. Лейла хотіла вступити на курси бухгалтерів, аби згодом стати касиром-бухгалтером на моїй майбутній станції технічного обслуговування, хоча в мене поки що була тільки автомийниця та пристрій для ремонту коліс. Я людина сучасна, не виступаю проти емансипації жінки, жінка теж людина й хоче заробляти гроші, а не тільки помішувати юшку в каструлі. Одну таку я вже маю, хай друга закінчить шестимісячні курси… Влаштував я її на те навчання, сплатив потрібну суму й зайнявся своєю роботою. Бігаю між автомийницею та домом, гасаю від адвоката до адвоката, бо надумався купити ділянку землі на Рабатському шосе, домагаюся в банку кредиту, вожу Фатиху до лікарів, нема коли відважити синові зо два потиличники, щоб не пропускав уроків у школі. Отож, гасаючи отак вулицями, я вгледів попереду, майже біля світлофора, мотоцикліста на «ямасі», а на задньому сидінні наче знайомі сідниці. Мене мов устрелило. Коли з’явилося зелене світло й та «ямаха» рушила, щось потягло мене слідом. Перед наступним світлофором я вже добре розгледів свою дружину Лейлу, вона мостилася на задньому сидінні мотоциклу, пригортаючись до жевжика в джинсах і шкіряній куртці. Вони так щільно приліпились одне до одного, мов дві стиглі хурмини.

Мене охопили шалені ревнощі. Я не дав про себе взнаки, натомість поклявся вистежити Лейлу. Протягом трьох днів спостерігав за нею здалеку. Виявилось, той жевжик чекав її на своїй «ямасі» біля брами Економічного інституту, де були бухгалтерські курси. Коли Лейла після лекцій вийшла, вони повсідалися на мотоцикл і гайнули розважатись: їли морозиво в кондитерській «Бель-Епок», гуляли в парку, потім знову осідлали мотоцикл і той жевжик підвіз Лейлу до автобусної зупинки, це метрів двісті від мого дому.

Мене було висміяно, пограбовано, я почувався геть розбитим. Далі витримати не міг, і доказів мені більше не було потрібно. Мавп муштрують змалечку, вони стрибають доти, доки бояться батога в твоїй руці. Коли Лейла приїхала додому після закінчення занять, я всипав їй так, що на всю вулицю розлягались її крики. Я відважую Лейлі ляща за лящем, а Фатиха зачиняє вікна, щоб не так було чути. Я горлаю, Лейла захлинається від ревцща, а Фатиха скавулить, мов собака. З усіх сусідських вікон виглядають люди, стежать за подією й коментують. За півгодини прибула поліційна автомашина. Старший питає:

— Що тут робиться? Що це за ґвалт?
— Нічого особливого,— кажу,— лупцюю свою дружину.
— За віщо ти її лупцюєш?
— Бо хвойда. Завтра піду до імама й прожену її геть.
— До вечірнього намазу маєш рівно годину. Як пролунає голос муедзина, щоб я в цій хаті й звуку не чув, ясно?

Отак сказав поліцай, сів за кермо, та тільки його й бачили.

Коли мене роздрочать, я перетворююся на звіра, б’ю й не дивлюся куди й по чому. Та коли починаю бити, мовби роздвоююся на двох: свійську тварину й дикого звіра. Я лупцював Лейлу, й дикий звір у мені брав гору: «Товчи її, так, роз-перетак, розцяцькуй їй пику, як Бог розцяцькував черепаху!» А свійське в мені благало: «Годі, пожалій її, вона ще молода й дурненька!» Хижий звір одразу підвищував голос: «Розмалюй їй сідниці доброю лозиною, схопи за коси й підмети ними хату!» Свійське обзивалося: «Гожі вже, більше не треба, ти вже досить її провчив. Удруге вона ніколи такого не повторить!»

Лейла реве, благає, аж руки заламує: «Пожалій мене, що я такого зробила?.. Каталася на мотоциклі… Та він же з Тетуана, мій троюрідний брат… Ми дітьми росли разом… Хай пішла з ним до кондитерської, та чи треба через те мене вбивати? Ти мій чоловік, ти мій господар і пан… Я буду тобі вірною жінкою й служницею, тільки не бий мене, бо в тебе така важка рука..»

Я вгамувався. Лейла три дні не вставала з ліжка, а Фатиха, жінка жаліслива, змінювала компреси, годувала медом з горіхами, аби тільки звелась на ноги. Отой жевжик на «ямасі» зник і більше не траплявся мені на очі. Лейла знову почала ходити на бухгалтерські курси й закінчила їх, але лишилася вдома. Мені й досі не давали дозволу відкрити станцію технічного обслуговування автомобілів: хоча п’ятнадцять документів було підписано, а скільки грошей пішло на нотарів та адвокатів, про це годі й казати.

Минув рік, відколи Лейла переступила поріг мого дому. На перші роковини я подарував їй золоті сережки. Вона так розчулилась, аж поцілувала мені руку. Ми на тиждень знову поїхали до тієї самої вілли на узбережжі Середземного моря, де торік провели свій медовий місяць, і я відчув, що ніколи не кохав і не покохаю дужче іншої жінки. Оте лупцювання вплинуло на неї, мов цілющий бальзам. Надвечір, перед заходом сонця, я розкурював на терасі люльку, а Лейла лащилася до моїх ніг і мурчала, мов кицька. Потім легенько, мов сарна, зводилася на рівні, брала з вази банан чи духмяний мандарин, обчищала його ніжними пальчатами і підносила мені на порцеляновому блюдечку. На цілий тиждень Аллах дав мені уявлення про рай, цілий тиждень я відчував себе найщасливішою в світі людиною!

Повернулися ми додому, й мене підхопила щоденна карусель: уранці виходив, а ввечері вертався втомлений і знеможений. Сяду вечеряти, Лейла підносить мені страви й дивиться мені в очі, поки я їм. Тоді розповідає, як минув її день: готуючи їсти, слухала музику, забрала прядиво після фарбування, прочитала гороскоп пані Бушри, посадила квіти у трьох маленьких горщечках. Лагідно дзюркочуть її жіночі дурнички, мов та водиця з гірської кринички, я вже позіхаю, хочеться спати, а сон мене не бере, бо думаю про банківські кредити.

Одного ранку пішов я залагоджувати свої банківські справи, аж назустріч мені тітка Сельма, неймовірна плетуха, яка стромляє носа скрізь, знає тисячі таємниць і пам’ятає їх, мов слониха, про всіх чоловіків і жінок нашого кварталу. Вона мені й каже:

— Бешіре, хлопчику мій, дозволь мені називати тебе так, бо коли твоя матінка, хай Аллах дасть упокій її душі, породила тебе, а не мала в грудях молока, то я тебе годувала своєю груддю. Ой яким же ти був ненаситним ласуном! Ти ж знаєш, я ніколи не позичала в тебе грошей, та зараз ти мені заплатиш, бо те, що тобі скажу, стосується твоєї дружини Лейли…

Про що довідалася стара відьма? Я ще нічого не встиг почути від неї, а мені вже замлоїло під серцем. Якщо знову з’явився той, на «ямасі», майнула думка, я його вб’ю!..

— Дві сотні даси тут-таки, коли я тобі все розповім, дві сотні — коли дам докази, й ще дві — щоб я про це забула.

«Як хрясну тебе зараз кулаком по зубах, то тобі навіки заціпить!» — озвався в мені хижак, та лагідний звір узяв гору, тож я дістав з кишені двісті дирхемів.

Наступного дня тітка Сельма зустріла мене на домовленому місці, кивнула йти за нею й повела до готелю «Бо-Ріваж».

— Тобі допече, та нічого тут не вдієш: маєш знати правду,— тоном змовниці прожебоніла вона. — Через день або два, саме в обідню перерву твоя жіночка Лейла прибігає до перукаря Жана-Поля, трохи перепочиває в салоні, а тоді вони на годину чи дві зникають у готелі. Після цього Жан-Поль повертається на своє робоче місце, а твоя лялечка ловить таксі й жене додому. А для чого жінка приходить у готель до чужого чоловіка, ти й сам відаєш, не вчорашній…

У мені вже все клекотало від люті, я гаркнув:

— Що то за падло — той Жан-Поль?
— Жан-Поль Лахлу, перукар твоїх років, батько марокканець, мати французка, близький приятель жандармського полковника.

Подався я на свою службу, заліз у якусь іржаву цистерну й заплакав. Клянусь вам, панове, плакав, наче дитина, двоє очей маю — хай обоє повилазять, якщо брешу. Плакав од образи. Проґавив двох клієнтів, не попередивши механіків, клієнти застали хлопців під машинами, хропли нетяги. Стався скандал, хазяїн станції технічного обслуговування попередив, що мене з наступного тижня буде звільнено, маєш, мовляв, свою власну автомийницю, то й порпайся собі там.

Ну, мені вже було байдуже, я думав тільки про зрадницю. Два дні по тому особисто побачив, як вона ввійшла до перукарні, а згодом вийшла вже з дверей готелю і зупинила таксі.

Ввечері, ледве стримуючи себе, я спитав, що вона сьогодні робила. Каже:

— Попрала собі дві сорочки, купила курку, почала плести пантофельки для Азізиної дитини.

Сказала це безневинним голосом і до того подивилась мені в очі щиро, як ніколи досі. Я двічі так ляснув її по пиці, що десь-то їй аж у вухах задзвеніло. Але цього разу вона не розревлась і не почала просити вибачення, а настовбурчилась, мов розлючена кішка, й засичала мені в пику:

— Ненавиджу тебе, терпіти не можу. Коли опиняюся в твоїх обіймах, думаю про Жана-Поля, коли ти мене цілуєш, знову думаю про Жана-Поля, коли підводишся з ліжка, я вже нікого не бачу, крім Жана-Поля, второпав, дурню божий? Скрізь і в усьому Жан-Поль кращий за тебе!

Чи є на світі для чоловіка страшніші слова? Лейла впорснула в моє серце всю свою гадючу отруту. Хіба може бути жінка такою безсоромною? Ось тобі й емансипація… Якби був у мене під рукою ніж, я просто зарізав би її, як ягницю, та ножа не було, тож я ногою під зад вигнав кляту на вулицю… Кого?! Жінку, яку кохав, жінку моєї мрії… Серед ночі я подався до «Бо-Ріважа», облив перукарню бензином і кинув запаленого сірника…

Геть розладнаний власною розповіддю про зрадливу жінку, Бешір Амін рюмсав отакенними слізьми, а груди його розпачливо хрипіли. Ґриґор Спасов і Сергій Комісаров співчутливо похитували головами, а Халід Феран, застиглий, мов статуя, дивився в одну цятку на стіні.

— Відтак події розвивалися з величезною швидкістю,— схлипнув Бешір і випив одразу півкухля води. — За збитки, завдані пожежею, суддя-виконавець продав мою автомийницю, віддав під заклад мій будинок, я став жебраком. Мої брати та друзі поховались по норах. Моя дружина Фатиха разом з нашим сином перебралися до її рідного брата. Упекли мене до буцегарні, а хоч би ж бодай одне хто прийшло навідати. Прийшла лише тітка Сельма. Принесла мені рушника, шматок мила й трохи хурми, мов мати, погладила по голівці та й каже: «Не дуже побивайся за Лейлою, тебе пошив у дурні її татусь. Лейла має дитину, породила ще на шістнадцятому році, а славетний доктор Серґіні Саад з Асіли вшив їй нову дівочість. За такою жінкою не можна плакати, за нею батіг плаче!»

Добре чинять єгиптяни з секти мусульманських братів — роблять жінкам обрізання. Жінки повинні народжувати, а не дошукуватись насолоди від любощів. Аллах віддав пекареві гґекарню, аби випікав хліб, а не чухав собі спину пекарською лопатою…

У камері запала похмура тиша. Ґриґор потягся, тоді сів і запалив половину сиґарети. Він співчував Бешірові, але пам’ятав і слова Радана Бохорова, свого останнього шефа з Ґібралтара, колишнього номенклатурника тоталітарного режиму — голови міськради. У хвилину щирості Радан Бохоров сказав був Ґриґорові: «Хто замолоду віддає гроші на проституток, той у старості підставлятиме гузно за шматок хліба!»

Віконечко дверей розчинилось, і в ньому з’явилося непривітне обличчя головного наглядача.

— Ґриґор Спасуу!
— Я!
— Сергій Комі-сааруу!
— Я!
— Халід Феран!
— Я!
— Бешір Амін!.. Бешір Амін!
— Я.
— Моліться Аллахові, щоб вас хтось чекав за брамою в’язниці! Ой не скоро то ще буде…

З початком листопада погода зіпсувалася. Від океану посунули свинцеві хмари. Касабланку затопили неймовірні зливи, перетворивши вулиці на справжні річки. В багатьох кварталах позабивалась каналізація, і в’язничне начальство вивело з камер в’язнів з найменшими термінами покарання, хай трохи порухаються, а там, гляди, ще й користь якась від них буде. Бешіра з Халідом наставили вичищати лопатами мул та згрібати сміття, але Ґриґор і Сергій лишились у своїй камері триста тридцять вісім. Чужоземців, хай навіть ув’язнених, марокканці ніколи не примушували виконувати чорну роботу.

Сергій Комісаров, скориставшись такою вільною територією, вдався до цілого комплексу фізичних вправ для кожного м’яза свого тіла, Ґриґор же Спасов заходився писати листа до царя Симеона Другого.

Симеон Другий та Хасан Другий, марокканський король, були близькі приятелі. Болгарський цар у вигнанні постійно мешкав у Мадриді, але Марокко відвідував принаймні двічі на рік, користувався затишком Хасанового палацу в Маракеші, куди доступ журналістам був суворо заборонений, зустрічався з болгарами, які жили й працювали в цьому місті. Були серед них бізнесмени, лікарі, інженери, педагоги… Чому б Ґриґорові не попросити Симеона, царя всіх болгар, заступитися за нього перед марокканським королем, хай би якимось чином амністував болгарського бранця. Адже в який спосіб монархи виявляють великодушність — лише з допомогою амністій.

Ґриґор довго крутив у руках кулькову ручку, обдумуючи зміст послання. Своєю гімнастикою та важким диханням Сергій відвертав його увагу, та коли росіянин урешті вхоркався, слова потекли вільно й розкуто, мов струмок з верховини:

«Ваша Величносте!

До Вас звертається болгарський громадянин Ґриґор Асенов Спасов, мешканець Монтани, а нині в’язень за номером тисяча двісті одинадцять триста тридцять восьмої камери касабланківської в’язниці. Мене засуджено до чотирьох років позбавлення волі, я вже відсидів рік, два місяці й сімнадцять днів. Не втрачаю надії, що Ви одержите мого листа, бо Марокко належить до країн, які шанують європейські норми поведінки, шанують і права громадян, у тому числі й іноземних, яких позбавлено волі внаслідок справедливих вироків. Знаю: до вас звертаються десятки й сотні болгар, і ті, яким пощастило в житті, й кому не пощастило, звертаються політики й люди, що втратили будь-які надії на те, що ми впораємося з політиканами, бо кращих не маємо, але, сподіваюся, цей мій лист не завдасть Вам прикрощів і не загубиться в кучугурах інших листів.

Ваша Величносте!

Перш ніж ухвалите постанову щодо мене, маєте знати, за кого заступаєтеся й кому сприяєте.

Народився я в бідній робітничій православній сім’ї. Насильницька колективізація села перетворила гордих і міцних хліборобів, моїх майбутніх батьків, у напівгородян, які тулилися по підвалах та горищах, довгі роки чекаючи житла від держави. Мій батько до скону віку працював механіком і технологрм на молокозаводі «Сердика» в Монтані, а мати була кухаркою в робітничій їдальні. Вони з ранку до вечора, день у день працювали, аби оплатити тісну й похмуру квартиру на одному з масивів, поширених у країнах соціалізму. Середню освіту я здобув у рідному місті, військову повинність одбув у Самокові, де від старих лісників довідався, яким демократом був Ваш покійний батько, цар Борис Третій, як кермував локомотивом потяга, ходив пішки через гори сам-один, без жодного охоронця, лише з ціпком у руках, і таким він лишався до самої смерті. В наших підручниках писали, ніби в Болгарії існував потужний партизанський рух, а в телесеріалі «Ми — на кожному кілометрі» нам показували масштабні акції партизанів. Бачите, Ваша Величносте, якою дурістю запихали нам голови комуністи. Якби справді існував такий масовий партизанський рух, чи міг би Ваш небіжчик-батько сам-один блукати зворами й полонинами, не боячись можливого зіткнення з партизанами, підійматися від Ситнякова до Сарагьола, а звідти спускатись до Говедарців і Доспея?

У нашому роду дух монархії ніколи не вмирав, ось чому материн батько звався Федро, а один з материних братів був царським офіцером. У помешканні моїх батьків у Монтані висів плакат царської сім’ї з девізом: «Бог, Цар, Батьківщина!» Цей девіз я досі ношу в своєму серці, а за болгарський гімн визнаю тільки царський гімн. Якщо в мене колись народиться донька, я назву її Калиною, а якщо син — то Кардамом: іменами Ваших дітей.

Ваше Величносте!

Після перемоги комуністів на перших демократичних виборах я відчув, що далі не можу лишатися в Болгарії, й вирушив на пошуки кращої долі. Як багато моїх ровесників, подався на Захід, працював на апельсинових плантаціях у Греції, мив посуд в італійських ресторанах, був вантажником в Іспанії. Я не скаржуся, приймаю будь-яку роботу. А коли влаштувався водієм автомашини, взагалі відчув себе щасливим. Як я міг знати, що це — лише ланка перепродажу викрадених автомашин. Я не викрав жодного авта, лише переганяв їх до порому. Підвела молодість і брак інформації. Замість того щоб мені допомогти, мої співвітчизники посадили мене до в’язниці. Благаю Вас, посприяйте мені отримати амністію від Вашого приятеля — марокканського короля Хасана Другого, і я буду Вам довіку вдячний. Дайте мені шанс вийти на правильну путь і в такий спосіб вибороти своє місце серед вільних людей планети…»

— Ну, закінчив? — спитав Сергій. — А прочитай-но, послухаємо, що з того вийшло!

Ґриґор перебіг листа очима, та тільки-но зібрався прочитати його вголос, перекладаючи російською мовою, як у коридорі почулися кроки та брязкання ключів, двері відчинились і загін рятувальників повернувся знову туди, де йому належало бути,— до камери. Бешір і Халід не так натомились, як посвіжішали.

— А ми тут саме закінчуємо важливу справу,— поінформував марокканців співвітчизник Льва Толстого. — Ґриґор написав листа болгарському цареві в Мадрид, цікаво, що він там набазграв!

Ледь затинаючись і потиху микаючи, позаяк перекладав болгарський текст просто з листа, Ґриґор почав читати. Поки це тривало, Халід не зводив очей зі своєї улюбленої цяти на стелі, Бешір намагавсь продертися крізь частокіл незнайомих слів, а Сергій барабанив по столі пальцями. Ґриґор був страшенно задоволений власним писанням. Читаючи врочистим голосом, він уявляв собі царя, який теж отак читає, рядок за рядком. Тепер лишалось почути дифірамби і з боку Сергія.

Але одноплеменець Чехова промовисто почухав собі потилицю, розвів руками:

— Що з тобою, брате? Це вже сьомий варіант листа цареві, а помилки ті самі. Ти, здається, забудькуватий чоловік, та й тугувато все сприймаєш.
— Знайшовся вчитель! — образився Ґриґор. — Ви після революції перестріляли всіх своїх царів до дев’ятого коліна, а наш останній цар живий-здоровий, хоча й в еміграції…

Почувши слово «революція», Сергій Комісаров аж по лобі сам себе ляснув:

— Эй, Гришка, хорошо, что напомнил, ведь в Москве-то нынче праздник! Сколько будет уничтожено водки, сколько селедки!

Ґриґор доповнив його картину:

— Як повилазять звідусіль старезні дідугани в офіцерських кітелях, з портретами батечка Сталіна в руках, а славні порохняві російські баби повиповзають з комунальних квартир, з кухонь, де по п’ять персональних столиків, і рушать до Красної площі під червоними прапорами. Назустріч вийде контрдемонстрація, з портретами царя, з церковними хоругвами та хрестами, попереду діди з бакенбардами а-ля Денікін і Врангель, з чорними стрічками на рукавах. Ті веселити-муться й скандуватимуть комуністичні гасла, а ці сумуватимуть за жертвами революції, московська ж міліція пильнуватиме, аби ті два струмені не зіткнулися й не утворилась нова революційна суміш. Колись я десь бачив таку карикатуру: столиця африканської країни, дві демонстрації сунуть перпендикулярними вулицями, на перехресті вони мають зіткнутися. Перший натовп несе портрет президента, а другий — настромлену на жердину голову президента. Якої тобі ще більшої демократії! Ви, росіяни, маєте найменше право говорити про демократію… Вибачай, Серьожо, що я тобі це кажу, але таке краще почути від приятеля, ніж од ворога.
— Ну и злюка же ти! — добродушно засміявся земляк Чернишевського. — Образився, що я тебе назвав тупеньким. У Росії демократія перемогла остаточно й безповоротно.
— Ви й про соціалізм торочили те саме…

Болгарин з росіянином перегарикувалися ще зо п’ять хвилин, і з усієї дискусії Бешір затямив тільки те, що йдеться про соціалізм і демократію.

— Гришка,— примирливо сказав Сергій,— ми відхилились од теми. У своєму листі до царя ти не врахував дуже важливих моментів. Я тобі зараз висловлю свою думку, а ти вже сам дивись — до шмиги тобі чи не до шмиги. Там, де ти розповідаєш Його Величності про свою персону, треба додати: «І я стою перед Вами, як перед Богом. — (Бог — з великої літери). — Хоча й засуджений за карний злочин, я сподіваюсь на Вашу та Божу ласку і, як Христос допоміг розбійникові спокутувати свої гріхи й увійти до раю, так і я сподіваюся, що Ви порятуєте мене від в’язниці». Там, де ти згадуєш про плакат із царською родиною, маєш дописати: «…а біля плаката, під образом Богоматері з Дитятком, день і ніч не гасне лампадка». Й остання порада: викресли оту дурість, ну, про те, що коли в тебе народиться доця, ти назвеш її на честь княгині Калини. У попередніх твоїх варіантах цього не було, там ми викреслювали інші дурниці. Ну, уяви собі, який монарх зрадіє, почувши, що злодій і шахрай з буцегарні назвав свого вилупка на честь княгині, принцеси! В цих речах треба більше такту.

Ґригор мовчки вніс поправки до останнього варіанту листа й відклав його до завтра, щоб переписати начисто. Освітлення в камері було тьмаве, жодних умов для писання. Він виморився дужче, ніж оті двоє марокканців, які цілий день вигрібали лопатами мул.

Мордований природженою цікавістю Бешір підвівся трохи на своєму солом’яному матраці й сказав:

— Уже сивий волос з’явився в моїй бороді, а я й досі не можу второпати, що воно таке — соціалізм. Ґригоре, ти не міг би пояснити мені, чи можлива ця штука в Марокко? Як живуть люди за соціалізму? Чи правду брешуть, ніби двісті душ виструнчується в чергу до крамниці по олію, а її не вистачає й п’ятдесятьом?
— Про це краще спитай у Ленінового співвітчизника,— відгукнувся Ґригор і тицьнув пальцем у Сергія Комісарова. — Його викохано не в кошику чи дитячому ліжку, а просто в колисці соціалізму й комунізму — Росії. Коли поряд такі фахівці з марксизму-ленінізму, я тільки мовчки слухаю.

Бешір перевів погляд на Сергія. Русак саме розважався. Впіймавши велику муху, він силкувавсь накинути зашморг на її праву задню лапку, аби потім випустити. Муха мала б літати між чотирма стінами, тягнучи за собою нитку, наче літак у небі над Тулою, що тягав за собою транспарант зі словами «Пролета-рии всех стран, соединяйтесь!»

— Бешіре,— після Ґригорової репліки звернувся Сергій до марокканця, добре поподумавши. — Це для мене з біса важке запитання. Тут, в оцих чотирьох стінах, не маючи ні таблиць, ні діаграм, протягом двох чи трьох академічних годин я мушу тобі витлумачити те, чого не зуміли збагнути п’ять поколінь. Тисячі людей протягом десятиліть, викладаючи основи комунізму й наукового соціалізму, заробляли собі на хліб, ставали доцентами, професорами й академіками, а коли відходили в інший світ, їм улаштовували похорон на урядовому рівні, схиляючись перед їхнім прахом у вестибюлі Академії наук, і все ж ніхто з них так-таки й не зміг пояснити, що воно за штука — соціалізм. Не гірші від твоєї Лейли красуні Наташки, провалившись на екзаменах з історії КПРС, заливалися слізьми тільки через те, що сплутали дати проведення двох з’їздів партії. Ще інші, Лариси чи Зинаїди, не могли згадати головного у «Критиці Готської програми» або різниці між поглядами Бухаріна та Троцького… Ось ти питаєш: що воно за штука — соціалізм? Дитина з Архангельська чи Нижнього Тагіла може вірити або не вірити в те, ніби немовлятко в родину Тюніних приніс лелека й поклав на підвіконні їхньої квартири, та спитай-но цю дитину, чи була в Росії 1917 року партія, спроможна довести боротьбу до переможного кінця, й дитина відповість тобі словами товариша Леніна: «Есть такая партия!» Якщо троє або четверо п’ють горілку й чимось там закушують, а до них ще один, усі негайно відгукуються словами з рішення Політбюро: «…и примкнувший к ним Шепилов». Був у нас колись теоретик соціалізму з таким прізвищем. Лихо ось у чому: якщо я почну тобі розповідати, що таке соціалізм, на конкретних подіях, прізвищах і датах, ти заснеш максимум на сьомій хвилині, як засинали мільйони учнів перед тобою. Задрімаєш, як ось дрімає Гришка. Отже, такий метод не підходить.

Міг би я показати тобі соціалізм через десятки анекдотів про нього. Чому всі віддають перевагу соціалістичному пеклові? Бо коли є дрова, аби розвести вогонь під казанами, то немає смоли, коли є смола, немає дров, а коли є смола й дрова, чорти зайняті на виробничій нараді. Або: скільки персоналу треба для обслуговування однакового супермаркета? В Чехії працює п’ятдесят чоловік, у Франції — двадцять, в Америці — десять, а в Росії — лише двоє. Один зустрічає відвідувачів словами: «Товарів немає!», а другий додає: «Й не буде!» Американець питає: «А чому обидві репліки не може вимовляти одна людина?» — «Не може, та й годі,— відповідає русак,— бо в нас вузька спеціалізація праці». Такі анекдоти можна слухати до ранку, реготати від пуза, але в тебе, Бешіре, складеться враження, ніби люди за соціалізму тільки те й роблять, що складають анекдоти про соціалістичний спосіб життя й цілими днями регочуть у цехах та на колгоспних ланах…

Аби ти збагнув, що таке соціалізм, я повинен розповісти тобі таку історію, в якій би були й економіка, й політика, й ідеологія, й радість, і смуток, та коли твоя ласка — навіть пісні та танці різних народів — неодмінна деталь будь-якого соціалістичного свята… Оце я згадував усілякі історії, й спало мені на думку розповісти тобі одну з них, здається, вона багато дечого тобі пояснить. Це пригода з плюшевими ведмежатами, через яку я на шість місяців опинився був у ташкентській тюрязі.

Ти, Бешіре, людина культурна й знаєш: символ Франції — галльський півень, Англії — британський лев, Австралії — кенгуру, ну, а Росії — ведмідь. Немає в російській сім’ї такої дитини, якій би не подарували бодай одне ведмежатко плюшеве. Й дитя солдата, й онуча маршала Радянського Союзу одного чудового дня отримують у подарунок руде ведмежа, бо така доля росіянина. Й перший космонавт Юрій Гагарін, і останній патріарх всія Росії Алексій Другий малими фотографувалися з плюшевими ведмедиками в обіймах. А коли так, Бешіре, то спробуй собі уявити, скільки мільйонів ведмедиків треба пошити щороку, як їх рівномірно розподілити по промтоварних магазинах від Калінінграда до Камчатки й од островів Франца-Йосифа до Алтайського краю. Як кажуть наші журналісти, завдання масштабне й відповідальне.

Виробництво плюшевих ведмедиків було покладено на два підприємства: комбінат іграшок «Мир» у Ленінграді й ташкентську фабрику «Красний Ок-тябрь». Обидва підприємства забезпечував плюшем завод «Знамя коммунизма». Було ще якесь маленьке підприємствочко в Білорусії, та я не знаю, хто саме йому постачав плюш. У магазинах цю тканину практично неможливо було знайти, бо вся продукція заводу йшла на виготовлення ведмедиків, по півметра на одного. А жінки з азійських республік страшенно полюбляли плюш, ну це всілякі там узбечки, таджички, туркменки, казашки, киргизки. Потрапивши в туристичну подорож до Чехословаччини чи Польщі, вони купували не абищо, а саме плюш, віддаючи йому перевагу перед чеським кришталем чи польською галантереєю.

Я був постачальником в одному харківському підприємстві, перебував у відрядженні до Ташкента й мешкав у невеличкій відомчій квартирі. Мав двох приятелів-узбеків — Нігмата Амінова та Бесіра Ібраїмова, підгримував зв’язки з міськкомом партії, а в цій моїй квартирі, винайнятій за власні гроші, часто відбувалися добрячі бенкети з добірними жінками. Якось після одного з таких бенкетів Нігмат Амінов мене попросив: «Серьожо, ти ось катаєшся по багатьох підприємствах, ти людина пробивна, тож прошу тебе: зроби мені три метри плюшу, бо дружина вже протурчала вуха з тим плюшем. Ну, а якщо тобі пощастить вибити ще три метри для своячки — я добре тобі віддячу…»

Мені ще тоді майнуло: якщо зможу втішити дружину Нігмата Амінова та її сестру, то чому не подбати про всіх жінок Ташкента, Самарканда, Бухари та інших міст республіки? Чому це мені має дякувати лише Нігмат, а не тисячі узбеків, а може, й таджиків?

У голові моїй народився геніальний план. Його можна було здійснити з допомогою моїх узбецьких друзів. Ми повинні брати плюш просто з заводу «Зна-мя коммунизма» й на власний розсуд постачати голодний узбецький ринок. Повинні продавати плюш дамам, ладним платити за нього десятиразову ціну.

Привезли ми директорові заводу три ящики горілки «Столичная», двадцять бляшанок чорного кав’яру, десять кілограмів копчених ковбас і ледве вмовили його відпускати нам зі складу половину готової продукції. Торгуючись із нами, він сопів, попускав краватку на шиї, наче ми збиралися його вішати на тій краватці. Хрипів: «Адже виробники плюшевих ведмедиків заревуть несвоїм голосом, що недоотримують тканину для своєї продукції! Адже ж виробництво ведмедиків удвічі впаде! Адже ж з мене вимагатимуть звіту, чому зриваю постачання тканини!..»

Я його заспокоїв, сказав, що ніхто від нього жодних звітів не вимагатиме, бо про все вже домовлено з директорами «Мира» й «Красного Октября», а в торговельну мережу можна пустити й пластмасових крокодильчиків, як новацію іграшкової промисловості… Ти стежиш за думкою, Бешіре? Тобі досі все було ясно?

— Поки що ясно,— кивнув Бешір. — Береш із заводського складу половину виробленого плюшу й продаєш на ринку. Але як же з документами?

— Слушне запитання, шахеру-махеру без солідних документів не зробиш. За паперами, все йде по-старому: тканину везуть на фабрику ведмедиків, нібито сто кусків, хоча насправді — п’ятдесят. Лялькова фабрика звітує, начебто пошила тисячу ведмежат, хоча насправді — п’ятсот. Міський універмаг за документами отримав тисячу, та й продав тисячу, а насправді — п’ятсот. Грошову різницю вношу я. Крім грошей, директорові універсального магазину дісталися в подарунок югославські автомобільні колеса та гарнітур фінських меблів. Або, кажучи по-простому: купую з заводу плюш по десять дирхемів за метр, а продаю узбецьким модницям по сто. Сорок дирхемів з тієї сотні йдуть до кишеньки директорів, головбухів, постачальників, продавців та іншого люду, а п’ятдесят дирхемів лягають у моїй кишені. Називаю ціни в дирхемах, бо якби перевів усе в рублі, ти б геть заплутався. Маєш збагнути механізм, а не суму навару.

Невдовзі настали чудові зміни — дедалі більше модниць азійських республік ходили в плюшевих сукнях і дедалі менше матерів-росіянок мали змогу купити своїм діточкам ведмедиків з рудого плюшу. Я читав, ніби Рокфеллер став мільйонером за три роки, це було написано в одній брошурі. Бог з ним, з Рок-феллером, а я став мільйонером за три місяці. По якомусь часі плюшеві іграшки взагалі зникли з магазинів, а газета «Комсомольская правда» надрукувала статтю «Що сталося з ведмедиками?» Нікуди вони не ділися, відповіли газеті директори крамниць і фабрик. План перевиконано на сто двадцять відсотків, а населенню продано на 422 516 ведмедиків більше, ніж торік.

Гроші текли й текли мені в кишеню. Я навіть став боятися тримати в себе вдома стільки грошей. Перекупив я в людей виграшний квиток державної лотереї й у такий спосіб, не викликаючи підозри, роздобув нову «Ладу». Заходився скуповувати золоті речі, їх зберігав у своєму сховку Нігмат Амінов. Узбеки ще кілька сторіч тому навчилися робити сховки, щоб зберігати там золото й інші коштовності.

Я повністю довіряв Нігматові, бо не тільки дістав йому оті перші метри плюшу для його дружини та своячки, але й зробив його своїм компаньйоном. І нічого дивного, що його капітал став майже як у мене, бо він роздавав хабарі лівою й правоб рукою. Нігмат був хлопець тямущий, умів зустріти й провести високих московських гостей, тож незабаром його призначили головним начальником над торгівлею в республіканському масштабі. Відтак ми вже не бенкетували в моїй бідній квартирі, а розсідались у Бурштиновому залі ресторану «Узбекистан». Десь наприкінці квітня, коли ми саме були зібралися в ресторані, аби розігрітись напередодні великого свята Праці, надійшло повідомлення, що розсмішило нас аж до кольок: ташкентську фабрику плюшевих ведмедиків визнано переможницею всесоюзного соціалістичного змагання серед виробників дитячих іграшок…

— Що таке «змагання»? — спитав Бешір.
— Ай справді, звідкіля тобі знати, що таке «соціалістичне змагання». Це перегони між підприємствами, яке з них виробить найбільше найкращої продукції,— розтлумачив Сергій.
— Якщо товар добрий, повинне надійти більше замовлення. А якщо зросте замовлення, підприємство отримає більші прибутки? А якщо прибутки зростуть, то зросте й зарплатня? — пожвавився Бешір.
— Отож ми дійшли до ще однієї особливості соціалізму. Змагання між підприємствами аж ніяк не впливає на заробітну платню. Переможець отримує перехідний червоний прапор, яким пишається до наступного підбиття підсумків соцзмагання. Те, що для французьких робітників є тринадцятою платнею, для російських — перехідний червоний прапор. Тепер тобі ясно?
— Тепер ясно,— закивав головою Бешір. — Можна зменшити виробництво шитих ведмедиків удвічі й усе одно стати переможцем змагання.
— Авжеж,— повів далі Сергій. — В урочистій обстановці міністр уручив перехідний прапор директорові ташкентської фабрики «Красный Октябрь», а колектив, який шив дедалі менше ведмедиків, аплодував до посиніння долонь. Може, це й нескромно з мого боку, але я взяв ці оплески на свою адресу, бо хіба ж це не я зробив так, щоб усі були задоволені!

Тепер я був людина багата, міг собі дозволити дорогі чорноморські курорти, найкращі напої та наїдки, найкращих коханок. Я повними жменями загрібав принади життя, перебуваючи на його найвищих висотах. Ну, а провал стався геть несподівано.

Якийсь придурок із державного контролю, є в нас така інспекція, виявив дві великі могили, повнісінькі якихось блискучих скляних кульок. То були поховані зайві очі неіснуючих ведмежат. Навідалась і міліція — що за безгосподарність? Чому викинуто стільки ведмежачих очок? їх викинули, як нікому не потрібні, адже плюш іде на «чорний ринок» для пошиття суконь, а не ведмежат. Отак ми зашухерились. Нігматові Амінову пощастило підкупити трьох міліційних пуринів, а четвертий, найголовніший, паскудний вискочень, не тільки відмовився взяти хабара, а й пригрозив Нігматові буцегарнею…

Якби водіям були сказали, щоб вони висипали «очі» у водосховище або в річку, нічого цього не було б. Я заплатив би їм дорогу навіть до Аральського моря, хай би тоді органи держконтролю та міліції перебирались у водолазні костюми й лапали мул на дні. Ну, та тепер уже було пізно. Всіх компаньйонів нашої групи засуджено до різних термінів ув’язнення. Найбільше дісталось Нігматові Амінову, вісім років, а найменше — мені: шість місяців. І за віщо? За те, що ми забезпечили тисячам жінок можливість одягатися, як їм до смаку? Оце і є соціалізм.

— А чи не могло б Марокко продавати Росії плюш, а купувати в неї танки? Ми б наткали стільки того плюшу, що було б і на сукні, й на ведмедики.

— А це вже капіталізм, вельмишановний Бешіре! — усміхнувся Сергій. — Ось вийдеш із в’язниці, напитай собі товариша й почніть експортувати плюш в Узбекистан. Відкриєш офіс у Ташкенті, забагатієш, а на вікенд навідуватимешся до нашого з Ґригором закладу в Бішкеку. Розважимося, повеселимось, пригадаємо наші нічні бесіди під небом Касабланки…

Після довгої й повчальної лекції на тему «Що є соціалізм» усі четверо пожильців триста тридцять восьмої камери поснули мов убиті.

Дні покуціли, ночі подовшали, а коли сонце рідко проривається крізь хмари, то зовсім не сонячно й на душі в’язня. Сергій Комісаров повиліплював з хлібної м’якушки маленькі шахові фіґурки, задоволено потер руки. Ґриґор та обидва марокканці вміли грати в шахи, в марокканських магазинах можна було купити чудові шахи з красивими фіґурками. Співвітчизник Ботвинника, Смислова та Кар-пова обожнював шахи, а півроку в ташкентській в’язниці йому видалися за півдня тільки завдяки шахам…

У тій в’язниці діяв драмгурток, хор, оркестр балалайок, футбольна команда й шаховий клуб. Сергій одразу ж записався до клубу й уже по двох тижнях давав сеанси групової гри: змагавсь один проти шістьох. Директор в’язниці, Гусєв, сам завзятий шахіст, почувши, що Серьожа Плюшевий Ведмедик (так прозвали Комісарова однокамерники) добре грає в шахи, вирішив його випробувати. Звелів привести Сергія до директорського кабінету, кивнув йому сісти по той бік величезного масивного столу й, не сказавши жодного слова, просто схопив у руки два різні пішаки й тицьнув під самий ніс в’язня, розглядаючи його пильно й похмуро, як прасол розглядає на ярмарку худобину:

— Выбирай, негодяй!

В’язневі випало грати чорними. Виставили фігури, директор Гусєв грав дуже агресивно й легко виграв. Переможений привітав директора з перемогою й рушив був до дверей, та той аж зубами скреготнув:

— Сесть! Уйдешь, когда я разрешу.

Сергій розіграв сицилійський захист, але знову невдало. Грав якось кволо, без волі до перемоги, та й боявся побити начальника. Видимо задоволений своєю доброю формою, той прогарчав:

— Зй, ты, барахло, почему отдал туру за пешку, ану не прикидывайся дохлой лисицей, не поддавайся, не то мать твою…

— Да я не поддаюсь, гражданин директор! — чітко, по-солдатському відповів Сергій.— И не прикидываюсь дохлой лисицей. Пока преследовал вашего короля, включил в атаку и коня, а туру прозевал, не обратил внимания, что она открыта. Это и дало вам перевес, который вы успели материализовать просто блестяще.

Грали й третю партію. Цього разу «дохла лисиця», або Плюшевий Ведмедик, змобілізувався й оголосив Гусєву мат на тридцять третьому ході. Директор просто не повірив своїм очам. Почувши переможне слово, він вирячив жаб’ячі зіниці й заходивсь аналізувати останні ходи, що привели його до помилки, довго сопів, наче перегрітий чайник, знову прохрипів:

— Показал наконец свои зубки, мать твою лисью?.. Завтра в зто же время быть здесь!

Отак вони почали щодня грати по три партії. Обидва вивчили один одного, взаємно пильнували і потай раділи. Гусєв надзвичайно врочисто, мов на матчах світової першості, вмикав годинника. Людина він був амбітна, не міг просто так піддатися якомусь в’язневі, тулякові, плюшевому Остапу Бендерові, тож вечорами, замість повести дружину в кіно чи театр, у цирк чи на балет, читав книжку Смислова «Ціна перемоги», де було повно шахових етюдів й аналізу партій світових чемпіонатів.

Поєдинки ставали дедалі довші й запекліші, якось третя партія тривала добрих три години. Сергій совався-совався, нарешті набравсь відваги, мовляв, громадянине директоре, пропоную нічию, бо залишуся без вечері. Директор мало не сказився:

— Ану заткнись, баландохлеб несчастный! — Мовляв, піддурив мене обмінятись королевами, нікчема паскудна, зате в мене краще розвинені фігури. — Велю принести твой ужин сюда, в кабинет. Ану играй, хорек вонючий, я сейчас тебя в мышью нору загоню!

Такого дива в ташкентській в’язниці не бачено: в’язень вечеряє в директоро-вому кабінеті!.. Серьожці Плюшеве Ведмежа справді доправили сюди вечерю. На повній капустяного гарніру алюмінієвій мисці, цивільному витворі зі старого, перетопленого з вибракуваних винищувачів дюралю, пишалися дві сарделини, з яких іще піднімалася пара.

— Ишь ты! — здивувався директор Гусєв. — Вона как вашего брата здесь кор-мют!
— Так точно,— згодився Сергій,— турбота партії доходить до найостаннішої людини в найвіддаленішому куточку Країни Рад!

Вони разом захихотіли, та по секунді-другій директор стямився й натяг на себе крижану маску:

— Эй, ты, в харю захотел?

У «харю» бити не довелось — він виграв третю партію.

Ташкентська в’язниця зав’язала побратимські стосунки з в’язницею в Куйби-шеві, директори уклали договір про культурну співпрацю між обома установами. Драмгурток куйбишевців поставив у Ташкенті п’єсу Горького «На дні», а таш-кентці послали свій шахклуб на спартакіаду в’язнів до Куйбишева. Серьога Плюшевий Ведмедик, який очолював делегацію, повернувся до Ташкента з вимпелом, значком і маленькими кишеньковими шахами.

— Молодец,— поплескав його по плечі директор Гусєв. — А теперь садись-ка, мерзавец, показывай, чему научился в Куйбышеве!

І знову щодня по три партії, аж до останнього вечора. На прощання Гусєв потиснув Сергієві руку й сказав:

— Я впереди с полутора очками. Бум надеяться, что тебя вскорости опять за-штопают и приговор будет не шесть месяцев, а шесть лет. Вот тогда-то уж успе-ешь у меня поучиться шахматам!

— Типун вам на язик, Савелий Никанорович! —* плюнув через ліве плече Сергій Комісаров, мовляв, маю зовсім інші плани, та якщо вже доля знову запакує мене в ташкентську в’язницю, то сподіваюсь потрапити з вами в одну камеру…

Спогади, спогади…

Тут, у касабланківській в’язниці йому ввесь час кортіло зіграти в шахи, але в’язничний статут забороняв не тільки шахи, а й карти та нарди. Дозволялося мати тільки кубик Рубіка, та й то тільки через те, що кубиком захопився спадкоємець трону. Тож як тут заборониш і це! Сергієві ніколи й на думку не спадало, що шахові фігурки можна виліпити й з розім’ятої м’якушки хліба. Така блискуча ідея зародилася в болгариновій голові.

— Ми дали вам абетку,— сказав Ґригор,— тож даємо й хлібні шахи. — Мовляв, малі народи гнучкіші, ініціативніші й винахідливіші від великих.

— А надто — болгари! — глухим голосом озвався зі своїх нар Халід Феран.

Решта троє разом обернулися до нього.

— Ти ба, німий заговорив! — здивувався Сергій Комісаров.

Мовчазний марокканець, який озивався тільки тоді, коли під час переклику його викликав головний наглядач, тепер охопив коліна руками й докинув:

— З розумом болгарина й з волею Аллаха можна вилізти з будь-якої скрути.
— Ти диви! — знову вигукнув Сергій. Йому згадалося: коли радянські бронетранспортери й танки долали тунель Соланг — сполучення між Північним і Центральним Афганістаном, у тунелі всі прочитали напис: «Цей тунель прокладено завдяки Радянському Союзові та Аллаху». — Ти маєш на увазі щось конкретне, Халіде?

Мовчазний марокканець мовчки ж кивнув головою.

— Я об’їздив країну вздовж і впоперек,— сказав він,— познайомився й з кількома болгарами, тож коли й скажу про них добре слово, воно не буде мильною бульбашкою, а ляже на грунт, мов камінь. Якщо хочете, можу розповісти вам, як один болгарський кінь змінив долю десятків марокканців. Але про це довго розповідати…
— То дарма! — підохотив його Ґриґор, утішений похвалою в бік болгар, сподіваючись почути ще дещо про своїх співвітчизників у цій країні. — Ти ж знаєш: нам нема куди поспішати.
— Ну, добре,— сказав Халід. — У Маракеші, колишній столиці Марокко, живе болгарин, інженер-будівельник, звати його Васил Милев. Я мало відаю про його попереднє життя, знаю тільки, що працював за договорами в Лівії й Тунісі, а вже потім перебрався до Марокко. Не знаю також, чи був він одружений у Болгарії, чи розлучився й чи мав там дітей. Головне те, що він одружений з марокканкою на ім’я Хажіба. Зробили вони весілля в Маракеші за нашою традицією, були дарунки, була музика, пісні й танці. Потім нова родина найняла собі квартиру, й усе пішло за законами життя. Васил володіє фірмою архітектурного проектування, будівництва громадських споруд та озеленення.

Спочатку в його фірмі працювало четверо, вони виконували дрібні замовлення переважно за рекомендацією родичів. Хажіба, Василова дружина, як більшість жінок, сидить удома, пере, базарює, куховарить, взагалі присмачує чоловікові життя. Васил — людина діла, не чекає, коли гроші самі впадуть йому з неба, бо тут не відбереш плюш у ведмедиків й не продаси вдесятеро дорожче марокканкам, аби шили собі сукні. Великий іспанець Сервантес казав: «Хто прагне забагатіти протягом року, того буде повішено в кінці шостого місяця».

Болгарин Васил об’їздив усі великі міста Марокко, вивчив умови, познайомився з людьми, запропонував деякі свої проекти, брав участь у конкурсах, але не просунувся вперед ані на йоту. Йому не урвався терпець, він працював по п’ятнадцять годин на добу, знову робив пропозиції, листувався з людьми із Європи, Африки й Азії, та все-таки його фірма день у день занепадала. Невдовзі Васил змушений був звільнити з роботи одного, другого й третього співробітника. Залишив тільки молодого хлопця, Ахмеда, недавнього випускника Мара-кешського будівельного інституту. Одного вечора, коли Васил уже замикав офіс, Ахмед йому сказав:

— Шефе, коли доведеться, я працюватиму безплатно, тільки не звільняй мене з роботи. Тато з мамою так раділи, коли ти взяв мене до своєї фірми, тож якщо я їм тепер скажу, що мене звільнено, вони просто похворіють. Аби мене вивчити, батько свого часу продав клапоть землі. Як я йому тепер скажу, що мене вигнано на вулицю!..

Інженер Милев подякував хлопцеві за вірність, підбадьорливо поляскав по плечі, сів за кермо автомобіля, а далі не витримав. Заплакав. Плакав не так, як Бешір, що побачив свою дружину на задньому сидінні чужого мотоцикла. Милев плакав через те, що не може підтримати хлопця, який повірив у нього, в його фірму. Плакав од безпорадності…

— А ти як знаєш, що він плакав за кермом? — образився несправедливим Халідовим порівнянням Бешір. — Чи ти випадково не дивився на нього з заднього сидіння?
— Васил сам мені про все розповів, то чому б я мав не вірити Басилові?.. Ну, повернувся він додому, його зустріла дружина Хашіба, дала йому вечеряти, та він і не доторкнувся до страви, тільки курив та припалював цигарку від цигарки. Цілу ніч совався в ліжку й не міг заснути, вранці піднявся з болем у голові, випив подвійну каву й знову поїхав на роботу. Там уже на нього, наче вірний пес, чекав Ахмед, сидячи на сходинці перед дверима офісу. Хлопець знав становище фірми. Оренду вже не сплачувано протягом трьох місяців. Якщо Васил не сплатить за телефонні розмови, то й телефон відімкнуть. На позику вже годі сподіватися, бо Васил не розрахувався й з попередніми позикодавцями. Як би тепер допомогло бодай одне-однісіньке замовлення!..

Однієї ночі, коли він так само совався в ліжку, мордований думками про своє безнадійне становище, Хажіба, дружина, провела долонею по його чолі, по волоссі й почала заспокоювати…

— А ти що: підглядав, бачив, як вона його гладила? — знову став заїдатися Бешір. — Ти стояв, закутаний у штору?
— Це все я знаю від Басила,— незворушно відказав оповідач, а Сергій копнув Бешіра по нозі, мовляв, не заїдайся й слухай.

Хажіба любила свого чоловіка, їй було прикро, що його справи складаються найгіршим чином, що він не спить ночами, а схуд щонайменше на десять кілограмів. Василе, коханий мій, шепотіла вона, не занепадай духом, тримайся. В чому ми грішні перед Аллахом? Чи ми когось обікрали, чи обдурили когось, чи запишалися? Аллах не погубляє безневинних, лише піддає людей випробуванням. Треба вистояти. Невдовзі білий голуб надії сяде тобі на плече, Василе, заспокойся, поспи.

Хоча в анкетах на запитання щодо релігійності Васил завжди писав «ортодокс», але народився він і виріс в атеїстичній сім’ї. Вдома ніколи не згадували Бога, Божу благодать а чи Божу волю, ніколи не відзначали жодного християнського свята. Однак тут, ось цієї задушливої марокканської ночі, в цьому далекому Маракеші найкоханіша людина, що свого часу поклялася йти за ним аж до могили, говорить про Бога, дарма, хто на небі,— Аллах чи Будда, чи Хрис-тос…

— Як мені допоможе твій Аллах, коли я вже провалився по самі ніздрі! — пошепки відповідав геть знесилілий Васил. — Я вирішив завтра продати й свого автомобіля, якусь же грошину дадуть за ту тарадайку!..
— Не роби цього, Василе! — відмовляла його Хажіба. — Якщо лишишся без автомашини, то справді потонеш. Аллах мені підказує, що маю закласти в ломбарді свої золоті прикраси.
— І не думай цього робити! — обурився болгарин. — Це принижує мою чоловічу гідність.
— Це допоможе нам у нелегку для нас днину,— заперечила Хажіба. — Я певна, що ти колись та станеш власником квітучої фірми, а я носитиму ще й не такі прикраси!

Слова Хажіби додали Басилові мужності, потопельник-бо хапається й за соломинку. Наступного ранку дружина віднесла до ломбарду свої коштовності й усі отримані гроші віддала чоловікові. Васил заправив автомашину й подався до офіса. На сходах перед дверима, як завжди, сидів Ахмед. Поштова скринька була майже порожня, на дні лежав один-однісінький лист. Васил розірвав конверта й коли побачив там фірмовий бланк мерії Сеттата, руки йому затремтіли. Він запалив цигарку й прочитав листа:

«Шановний пане Милев!

На черговому засіданні ради мерії міста Сеттата було розглянуто Ваш план реконструкції головного міського майдану, спорудження в центрі пам’ятника й вирішено запросити Вас для укладання угоди. Ласкаво просимо до Сеттата найближчими днями.

Амір Хатамі, мер».

Сховавши листа до кишені, Васил верескнув од захоплення, поцілував свого єдиного працівника, вихопився на балкон і щосили крикнув:

— Аллах ак-баар!.. Алла-ах ак-баааар!.. Ал-ла-ах ак-бааааар!..

Продавці з магазинів на перших поверхах, власники возиків з динями та іншими плодами, велосипедисти й пішаки попідводили голови догори. Вперше замість муедзина з мінарета славу Аллахові проголошував зі свого балкону європеєць.

Того-таки дня, прихопивши офіційного костюма, Васил Милев набрав повний бак бензину й рушив у бік Сеттата.

Сергій, який нишком змахував сльозину, слухаючи епізод, коли Ахмед благає шефа не звільняти його з роботи, а Хажіда відносить свої коштовності до ломбарду, не міг байдуже слухати, як православний болгарин вийшов на балкон проголошувати славу Аллахові.

— Це все чистісінької води пропаганда ісламу,— пробурчав він російською мовою, аби його зрозумів тільки Ґриґор. — Як може щирий християнин горлати на всю вулицю «Аллах великий»!

Ґриґор підвівся зі свого набитого соломою матраца:

— Серього, ти гарний дядько, але поганий психолог. Насамперед Васил не щирий християнин, як ти кажеш, а звичайний атеїст, і про це Халід сказав досить чітко. По-друге, лист сеттатського мера так розчулив Василову збентежену, розчавлену, заіржавілу, змучену й принижену душу, що він мимоволі захоплено вигукнув: «Аллах акбар!»

Сергій скептично похитав головою:

— Не вірю я в усе це. Можливо, Васил сказав: «Слава тобі, Господи!», а «Аллах акбар» не викрикував. Халід прикрашує свою розповідь задля пропаганди.
— Слухай-но, афганський ветеране! — вибухнув Ґриґор. — Я збагнув, у який черевик тобі потрапив камінчик. Ще тоді, коли Халід бовкнув, що людина знайде вихід з будь-якої скрути завдяки болгарському розумові та волі Аллаха, ти страшенно скислився. Не до шмиги тобі прийшлося, що якийсь марокканець вихваляє болгарський інтелект. Чи надрукує бодай одна російська газета, скажімо, повідомлення агенції Ассошіейтед Пресе, що болгари належать до найінтеліґентніших народів світу? Ніколи! Ви не визнаєте жодного досягнення малого народу й навіть після сімдесяти років комунізму не перестаєте сповідувати імперську ідеологію, дивитесь на інших звисока. Російські карлики — найбільші в світі, а радянський параліч — найпрогресивніший, ви винайшли й радіо, й двигун внутрішнього згорання, й паровоз, і підводний човен.

— А ви, малі,— відбив удар співвітчизник Суворова,— потерпаєте від комплексів меншовартісності й переваги над іншими.
— Хай хтось інший, незацікавлений, оцінить нас,— підсумував Ґриґор. — Після такої затяжної мовчанки Халід нарешті заговорив, а ти його перебиваєш… Хоча… давайте краще полягаємо спати, а цю цікаву історію нехай Халід закінчить завтра…

Наступного дня Халід повів розповідь далі.

Коли інженер Милев прибув до Сеттата, мер Амір Хатамі скликав своїх радників. Місто невелике, якщо призначити засідання на десяту ранку, то десь до третьої всі зійдуться. Під час засідання подають чай з м’ятою або з джодженом, а також кокосові й горіхові солодощі.

Отож міські мудреці розсілися навколо круглясто-довгастого столу, а мер урочисто проголосив:

— Перш ніж почати нараду, дозвольте привітати інженера Милева, автора проекту реконструкції нашого центрального майдану й пам’ятника.

У своєму вступному слові мер Хатамі підкреслив намагання мерії розвивати туризм як найперспективнішу галузь господарства Сеттата, тож, мовляв, у зв’язку з цим настав час негайно зробити щось видатне. Місто, мовляв, потребує якогось оформлення, певного акценту в своїй центральній частині, чогось такого, що потім знайде віддзеркалення в рекламних проспектах туристичних фірм, на поштових листівках, у всіляких каталогах та брошурах. Таке місто не можуть репрезентувати продавці смаженого гороху та арахісу або марокканці, які читають газету «Монд» під брамою караван-сараю, сидячи на горбі верблюда. Мовляв, сучасність вимагає сучасного образу мислення. В цьому плані проект інженера Милева, сказав мер Хатамі, нині дуже доречний. Інженер Милев здійснив подібні проекти в Болгарії, Югославії, Тунісі й Франції. Пам’ятник являє собою колону з певною фігурою на ній, а простір навколо пам’ятника — оточений бордюром зелений моріжок.

Одначе яка фігура має стати на вершечку колони?

Навколо цього спалахнула неабияка суперечка, що перетворила нараду з одноденної на триденну. Яких тільки пропозицій не вносили на обговорення, яких міркувань не відхиляли радники, котрі згадували міста й музеї, відвідані свого часу, не бракувало й дитячих спогадів, і воєнних, і похоронних, коли проводжали відомих людей. Та куди б думкою не вдавалися радники, головна проблема лишалася: яка фігура стане на версі колони?

Один радник запропонував поставити там спортсмена з м’ячем — символ футболу, нового перспективного явища в Марокко, символ духовного здоров’я народу, який у цьому виді спорту віднайшов можливість порівнювати себе з іншими народами.

Інший радник, торговець птицею, запропонував посадити на колоні орла з Атлаських гір, гідного поваги гордого й сильного птаха. Атласький орел може підняти на крилах козу, пролетіли з нею тридцять кілометрів і не стомитись. А з якою швидкістю на годину, запитав у нього сусіда, запитав просто так, аби не мовчати.

Ще один радник бачив на версі колони атласького лева. Лева не можна, заперечив четвертий, за фахом адвокат. Лев — утілення королівської влади, сказав він, а наш король, Хасан Другий, хай Аллах прославить його ім’я, сидить на троні в Рабаті. Місце лева — в столиці, а на колоні нашого улюбленого міста Сеттата має стояти інша тварина, скажімо — баран. Передусім баран — священна жертовна тварина, без барана не обходиться жоден курбан-байрам; крім того, наша провінція є центром добре розвиненого вівчарства. Там, де розвинене вівчарство, отари дають великий приплід, отже, баран попрацював на славу, закінчив свою думку адвокат.

Серед радників пройшов смішок, хтось із них розповів анекдот про овечку, яка відмовилася задерти хвоста, а ще про баранчика з підсліпуватим оком, тож бараняча ідея ось-ось мала перемогти. Однак імам Хафізулла різко заперечив проти цього. Чому? Та через те, що між ним і адвокатом здавна тліла жарина добре чи сяк-так прихованої ворожнечі. Дожилися, сказав імам, що вже баранів на постаменти підносимо, попосміються людоньки з нашого баранячого розуму. Підняти барана на верх колони, ближче до Аллаха, ніж людину,— це найбільша нісенітниця, яку мені доводилося чувати на віку, просто не хочеться називати це власним іменем «богохульство». Воно-то баран справді офірна тварина, та й провінція наша зажила слави на вівчарстві. Але місце барана все-таки внизу, на землі йому перерізають горлянку, в землю й уходить його кров. Якби все було навпаки, ми б різали баранів на мінаретах. Негоже барана підносити на постамент, а люди щоб вешталися під ним, на майдані…

Інженер Милев услухався в кожне слово сперечальників і над усе потерпав, щоб радники не пересварились остаточно й не порозходилися, не дійшовши жодного рішення. Тож він обережно запропонував:

— Шановний пане мере, шановні панове радники, а чому б нам не піднести на постамент коня? Арабські ж коні уславилися на цілий світ, і при цьому кінь — прекрасна тварина, чудовий символ! Не даремно ж Хасан Другий, хай Аллах подвоїть його вік, має найбагатші в Африці стайні. Коли до нього в гості навідується болгарський цар, обидва монархи неодмінно катаються верхи. Пропоную всім нам об’єднатися навколо коня!

Натяк виявився дуже промовистий.

Імам тернув себе долонею по голеній голові:

— Як нам це досі не спадало на думку? Кінь — це й справді найкращий вихід, болгарин дуже добре сказав!

Мерові наче гора з пліч упала, бідолаха вже й не знав, як угамувати сперечальників. Коли інженер запропонував ідею, а імам її схвалив, то про що ж тут далі розводитись!

Отак усі проголосували «за», лиш один утримався. Кінь мав бути виготовлений болгарським скульптором, відлитий у Болгарії й доправлений до Марокко.

— А це не додасть нових витрат, адже то не близький світ? — озвавсь адвокат, чийого барана так брутально скинули з постаменту. Васил Милев запевнив усіх, що транспортні витрати не піднесуть загальну вартість проекту, вона лишається такою, як передбачено договором. В умові, котру мали зараз підписати, передбачалася виплата гонорару трьома заходами, двадцять п’ять відсотків — негайно.

Рада схвалила суму, мер з інженером підписали угоду й потиснули собі руки, після чого мерія влаштувала на честь проектанта вечерю в ресторані «Баядера».

З договором та пристойною сумою в кишені Васил почувався на сьомому небі від щастя. Мер визнав, що два бари на майдані належать йому, тож він особисто зацікавлений у тому, аби монумент був готовий до початку липня, тобто, до дня народження короля. На поштівці мають бути чітко зафіксовані вивіски обох барів. А надалі, якщо все складатиметься добре, натякнув мер, я замовлю тобі водограй навпроти мерії.

— Пане мере, просто не знаю, як вам віддячити… — розчулено, мов ситий кіт, муркотів Васил, облизуючи губи.
— А я тобі підкажу як,— заспокоїв його мер Сеттата. — Хай-но лишень прибуде з Болгарії твій кінь, поговоримо конкретніше…

Після ресторану Васил одразу завів машину й поїхав додому. Прибув десь одразу попівночі й кинувся в обійми Хажіди, яка цілувала його, плакала від щастя й приказувала:

— Василе, коханий мій, ти повірив у справедливість Аллаха, й він одразу подав тобі знак, що почув наші благання. Аллах не карає праведників, лише піддає їх випробуванню!..
— Ось і знову маємо пропаганду ісламу! — вигукнув зі свого кутка Сергій Комісаров.

Халід бачив його реакцію, але не збагнув жодного слова, бо Сергій знову говорив по-російському.

— Ти щось мене спитав?
— Авжеж, Халіде, спитав: чи ти бува не ісламський фундаменталіст?
— Ні, друже. Алжирські фундаменталісти викликають у мене відразу. Марокко — світська держава. Я зроду не був фанатиком і довіку не буду.
— А коли так, то чому ти раз у раз підкреслюєш роль Аллаха в житті?
— Бо я правовірний мусульманин, прагну ласки Аллахової, він освітлює мій життєвий шлях.

Обґрунтована шаріатом відповідь марокканця роздратувала Распутінового земляка, й він вирішив поглузувати. Потягши собі під коліна Халідову ряднинку, що слугувала для намазу, здійняв руки догори, потім упав ниць на ряднинку. Зрештою знову підніс руки, втупивсь очима в стелю камери й чітко проказав:

— Ал-лах акбааар!.. Аллаху, появи свою силу й справедливість, нехай я з твоєю допомогою вийду з цієї в’язниці до кінця місяця! — Повторивши молитву тричі, він глянув скоса на Халіда: — Як на тебе, чи почув твій Аллах мою щиру молитву?
— Не почув! — замість Халіда, відповів зі своїх нарів Бешір. — Хіба мало йому мороки з нами, мусульманами, нас і так мільярд. Чого б він мав слухати молитву по-французькому від якогось русака!

Халід Феран схрестив руки на грудях і промовив:

— Слухай, Сергію! Ти можеш вийти з цієї тюряги достроково, а можеш і не вийти. Однак у милості Аллаховій не повинен сумніватися, навіть якщо б тобі накинули ще п’ять років… А тепер я відповім Бешірові. Аллах через те й великий, що ладен вислухати навіть молитву невірного, гяура. Ніколи не пізно звернутись по допомогу до Аллаха. Хіба ти забув, брате, як один американець на ім’я Кассіус Клей перейшов до ісламу й прибрав ім’я Мохаммед Алі? Чого бракувало в житті тому Кассіусові Клею? Хати? Грошей? Жінок? Плюшевого ведмедика для дитини? Нічого йому не бракувало в тій багатій країні, нашій приятельці-Америці. Бути професійним боксером у Сполучених Штатах — це все одно що губернатором провінції в Марокко, якщо не більше. Чому-бо Мохаммеда Алі назвали «королем боксу»? Американці зроду не сповідували монархізму, та коли хтось викликає їхнє захоплення, вони називають його королем. Король рок-н-ролу Елвіс Преслі, арахісовий король Джіммі Картер, король професійного боксу Мохаммед Алі. А чому цей король перейшов до ісламу? Бо сподівався на Аллаха перед кожним новим боєм. Тому кожного разу, виходячи на ринг, вигукував: «Аллах ак-бар!»
— Ну, якщо й це не пропаганда ісламу, то я вже нічого не розумію! — перебив його Сергій Комісаров і кинув назад молитовну ряднинку. — Краще перейди від боксу знову до болгарського коня, його ще треба піднести на колону в Сеттаті!
— Розповідай далі, Халіде, Сергій обіцяє більше тебе не перебивати! — втрутився Ґригор Спасов, якому дуже кортіло почути нові аргументи на користь твердження, що, крім Аллахової волі, людині потрібен ще й болгарський розум.

Халід Феран поклав руку на серце, кивнув головою й повів оповідь далі. У
У болгарського металевого коня була попереду довга й важка дорога колишньою Югославією, Угорщиною, Австрією, Північною Італією, Францією, Іспанією до Ґібралтару, а потім через протоку. Колона вже стояла, місце навколо неї теж було готове, чекали тільки на скульптуру коня, аби підняти її нагору. Басил уже забезпечив майбутні процеси необхідною механізацією, поновив на роботі всіх своїх раніше звільнених співробітників, а коли ранками збирався їхати до офісу, безтурботно собі посвистував. На сходах перед дверима фірми, наче сфінкс, мостився юний Ахмед.

— Доброго ранку, пане директоре, як спалось?
— Дякую, Ахмеде, спалося чудово!

Так спить ночами людина, коли фірма має доволі замовлень, на потилиці тобі не виснуть позички, ти сплатив оренду, сплатив за електрику й телефон, а вродлива Хажіба туркоче в тебе на плечі, мов та голубка. Крім реконструкції головного майдану з пам’ятником у Сеттаті, фірма Милева отримала замовлення від міста Агадіра, популярного курорту на Атлантичнім узбережжі. В Агадірі вже діяв зоопарк, а міський муніципалітет вирішив його розширити. Фірмі «Милев» доручили сполучити старий і новий простір, оптимально аранжувати ведмежу печеру з басейном гіпопотама, дитячими гойдалками й павільйонами для продажу морозива. Заможний комерсант килимами попросив Милева зробити парадний вхід до вілли в Касабланці, швейцарський альпінарій і два невеликі водограї.

Басил Милев уже подумав, чи не взяти на півставки ще двох стажистів, які б удосконалювали у фірмі свою майстерність і заразом виконували всілякі дріб’язкові завдання. Та все-таки спогади про недавню кризу були ще дуже пекучі, тому Васил вирішив дочекатися з Болгарії коня, змонтувати його на п’єдесталі, а вже потім вирішувати проблеми розширення фірми.

— Як же йому не спало на думку влаштувати свою дружину Хашібу на курси бухгалтерів? — з найбезневиннішим виразом синіх очей ніби між іншим запитав Сергій Комісаров.
— У Хажіби вже виникли інші клопоти: вона носила під серцем Василове дитя й так обважніла, що всі сподівались на близнюків. Але даймо Хажібі виносити плід свого кохання й повернімося знову до болгарського коня…

Василів брат, який мешкав у Софії, мав переправити коня до Марокко автомашиною. Та виявилось непросто знайти відповідний короб. Оскільки ж Васил безперервно атакував брата телефоном з Маракеша, брат вирішив укласти коня в рефрижератор, що трапився під руку, склав для водія докладний маршрут з можливими місцями ночівлі, дав телефони для зв’язку й адресу в Сеуті, де на нього мав чекати представник братової фірми.

Аби дістатися до місця призначення, болгарський кінь мав перетнути сім державних кордонів. Звичайно ж, найпростіше було б вирядити його морем, але не було потрібного рейсу, болгарський морський флот зазнав страшенної кризи. А на маршруті авторефрижератора відбувались майже одні й ті самі сцени з однаковими репліками.

— Який везеш товар? Що в холодильнику?
— Кінь.
— Ану відчини, що то за кінь, побачимо.
— Кінь як кінь. Металевий.

Митники заглядали до фургона й тільки очі вирячували: досі нікому не спадало на думку перевозити металевих коней у холодильній камері. Вони підозріло розглядали скульптуру, обстукували з усіх боків і прислухалися до відлуння, стромляли пальці між зуби, у вуха й під хвіст, потім наказували відвести рефрижератор на узбіччя, й починався ґрунтовний шмон: дверцята, щитки, сидіння й усе інше оглядали й простукували, спеціально навчений собака винюшував наркотики. Нічогісінько, один лише металевий кінь. Угативши на рефрижератор добру годину часу, сербський митник виматюкав і машину, і водія й пішов хильнути пляшку пива з останньої контрабанди.

Найшвидше болгарський коник перескочив угорський кордон.

— Що в холодильній камері?
— Кінь.
— Тобто конина? — вточнив угорський митник і, навіть не заглянувши до рефрижератора, поставив штамп на документі. Угорщина імпортувала з Болгарії конину для сировудженої ковбаси, тож митникові й на думку не спадало, що в камері автохолодильника мандрує мистецький твір.

Найбільших неприємностей зазнав болгарський водій на ім’я Ангел на іспанській митниці.

— Що везеш?
— Коня.
— Куди везеш?
— До Марокко.
— То що везеш?
— Кажу ж: коня.
— Звідки їдеш?
— Із Франції.
— То кінь із Франції?
— Ні, з Болгарії.
— Що з Болгарії?
— Кажу ж: кінь.
— Який кінь?
— Шваль,— відповів болгарин Ангел. — Горст. Кабальйо.
— Ану відчиняй холодильник!

Побачивши в рефрижераторі металевого коня, іспанський митник лише зойкнув, бо подібного дива він також зроду не бачив.

Надійшов ще один митник, потім допитливий поліцай, і всі цокали язиками, ошелешені видовищем. З’явився й другий поліцай, а за ним смаглява санітарка з ветеринарного нагляду, нарешті підійшов і сам начальник митниці:

— Що везеш?
— Коня.
— Якого коня?
— Металевого.
— Який де дурень возить металевих коней у рефрижераторі?

Санітарна контролерка відгукнулася на дотеп начальника дзвінким сміхом, а водій Ангел спохмурнів:

— Що мені накажуть, те й вожу, я людина підлегла. А документи в мене справні.

Йому, як і на трьох попередніх кордонах, звеліли зупинити машину на майданчику й почали старанно обшукувати. Один з поліцаїв підійшов до начальника й довго щось шепотів йому на вухо, неначе болгарин знав іспанську мову. Тримали його на кордоні цілих сім годин. Перший митник навіть почав глузувати з нього: обстежить кілька автомашин, а коли знову вгледить болгарина, починає іржати й по-конячому бити «копитом» об землю. Нерви в болгарина зрештою не витримали й він пригрозив:

— Я поскаржуся болгарському цареві в Мадриді!
— Та скаржся хоч самому Хав’єрові Пересу де Куельярові! —* захихотів іспанець і подавсь обіймати санітарку.

Надвечір під’їхав лімузин і з нього висів дуже поважний офіцер поліції, а за ним літній чолов’яга у краватці та масивних окулярах. Пильно оглянувши коня, він підписав якийсь папір і знову сів у авто. Аж тепер митник підійшов до Ангела й сказав:

— З’ясувалося, що кінь — не робота давнього італійського скульптора. Авжеж, зроблено болгарином. Тепер можеш везти його далі, до Марокко.

Можеш везти, можеш везти, обурювавсь Ангел, бо останній того дня порон до марокканського берега вже відплив. Таким чином Ангел уже запізнювався на дві доби. Від нервового напруження його напала сверблячка. Переспавши сяк-так у кабіні, він уранці першим же пороном перехопився на той бік протоки, в Африку.

У Сеуті марокканський митник захоплено дивився мультфільм про рожеву пантеру Пінко, і не болгарський водій Ангел, а сам Аллах якби з’явився на митний огляд, хіба що тоді любитель мультиків урвав би кейфування. Додивившись цікаву стрічку, він урешті запитав, як питають усі на світі митники:

— Що везеш?
— Коня.
— Їдеш верхи? В тебе ж наче машина?
— Саме так. їду машиною, а везу коня.
— Що везеш?
— Коня.
— А чого ввесь час чухмаришся. Може, воші напали?
— Ні, чухаюся, бо свербить шкіра. Цілий тиждень мандрую, ні тобі виспатись по-людському, ні викупатися…

Митник обійшов рефрижератор і заглянув усередину. Кінь йому так припав до смаку, що він розглядав його чи не довше, ніж рожеву пантеру Пінко. Справжній майстер клепав, і голову он яку виклепав, і ноги, й хвіст оно-но який. Ось-ось зафоркає хряпами й заірже.

— Ну, а чого це ти везеш тільки одного? До цього причепу й троє таких коней улізло б, якщо не більше.
— Наді мною начальство: що воно накаже, те я й везу.

Знайшов Ангел представника фірми «Милев», той піднявся в кабіну й сказав:

— Я сам поведу машину до Сеттата, а ти відпочинь, подрімай дорогою.

Болгарський кінь перетнув останній державний кордон і рушив далі, до незнайомого міста Сеттата, чиї мешканці останніх два дні не розходилися з головної площі й тільки про нього балакали.

Коли автомашина спинилася, Васил Милев обняв болгарського водія, наче Ангел щойно подолав Джомолунгму чи Північний полюс. Поговорили про подорож, про запізнення, спричинене всілякими перешкодами, потім водія влаштували в готелі на самому майдані. Мер Амін Хатамі також прийшов подивитися на коня й вигукнув:

— Чудовий! Кращий, ніж під французьким генералом на майдані в Касабланці. Навіть кращий, ніж здається на знімку!

Ще перед тим як кінь вирушив із Софії, про нього знову йшлося на раді мерії. По руках радників ходило шість фотографій коня, зроблених з різних ракурсів.

— Ці знімки не дають уявлення ні про якість скульптури, ні про розміри її, ні про те, який вигляд вона матиме на версі колони!.. — скептично похитував головою адвокат. Він і досі жалів за своїм баранчиком.
— Прекрасний кінь! — вигукнув імам. — На такому коні пророк Мухаммед увійшов до Медини!

Адвокатові не лишилось нічого іншого, як обстоювати свою думку в іншому місці, перед іншими людьми. А мерія квапилася якнайшвидше побачити коня там, де йому визначено бути: на вершечку колони-постаменту.

Тепер коня видобули з фургона й поставили на майдані — метрів за шість від колони. Допитливі городяни буквально виповнили майдан, у таких умовах годі було розвернути кран, і Васил Милев попросив мера допомогти зробити лад. Мер потелефонував, прибуло дві машини поліції, він узяв мегафона й промовив:

— Шановні сетгатці, нарешті ми з вами дочекалися з Болгарії коня, тепер його треба підняти на колону. Але це можливо буде зробити тільки тоді, коли ви відійдете бодай на тридцять метрів. Інженер Милев даватиме вказівки поліції, а ви маєте виконувати її розпорядження!

Галасливо обговорюючи якості чудового металевого коня, городяни Сеттата поволі розширювали коло довкруж пам’ятника. Та мер міста раптом згадав про щось вельми важливе й знову похопився до мегафона:

— Не вишиковуйтеся муром перед двома барами та людьми, які сидять там і теж хочуть усе бачити. Вони мають повне право дивитися, як підійматимуть нагору коня!

По таких мерових словах жоден стілець у його барах не лишився порожнім.

Два досвідчені монтажники-верхолази з Танжера, які ремонтували покрівлю й міняли хрест католицького собору, взялись монтувати й коня. Та перш ніж почати підіймати ваяасу скульптуру, сталася подія, якої ніхто не міг передбачити. Поліція встигла відтрутити найдопитливіших громадян, коли через оточення продерся Бушаїд Бен-Хаміда, сеттатський лікар, тягнучи за собою кульгаву дівчинку. Він підійшов просто до Басила, назвався й сказав:

— Це моя донька Хесна. Кульгає від народження, хворіє на анемію. Найдорожча для мене в світі істота, бо більше дітей не маю. Ви не знаєте, скільки я зробив для цього міста, скільком хворим допоміг. Спитайте в кожного з отут присутніх. Пане інженере, дайте трохи радості моєму дитяті, й одного дня Аллах віддячить вам гарними здоровими дітками. Дозвольте посадовити мою доньку на коня, аби її сфотографували на згадку, а тоді підіймайте його на колону…

Васил, який теж мав незабаром стати батьком, розчулився. Лікар був перший, хто визнав коня явищем культури, а коли йому дали дозвіл, дівчинка розквітла. Васил кивнув найближчому поліцаєві й послав його по фотографа.

Фотограф Ясин був страшенним невдахою. Тричі горіло його ательє. Тричі фотографував мерову дружину, й вона на знімку щоразу виходила вдвічі гладкішою, ніж була насправді. В Сеттаті, на відміну від Рабата, Касабланки й Маракеша, люди взагалі уникали фотографуватись, просто не мали такої звички. Ясин лишавсь одним-однісіньким фотографом на ціле місто, але не мав з того ні прибутків, ані майбутнього. Діти бігали за ним і чіпляли йому на фалди паперові хвости. Якщо когось у місті покусає собака, то це Ясин, якщо віслюк брикне когось на базарі, то це теж буде Ясин, якщо верблюд харкне на когось, то це харкотиння, мов гальба пінявого пива, так само лисне по пиці фотографа. Те саме й цього дня: замість ухопити апарат і першим прибігти на головний майдан міста, аби увічнити подію, Ясин прийшов сюди в супроводі поліцая, що вивудив його буквально з ліжка.

— Йди, йди, хай би ти не вертався! — гукнула вслід йому дружина.

Ясин спинився перед Василом і винувато закліпав, кощавий, вигонистий, волосся нечесане, під очима капшуки, зуби поріділи — сумна картина. Сорочка в Ясина була застебнута косо, на одному рукаві виднів слід праски, черевиків зроду не торкалася щітка, а на запалих грудях теліпалася велика фотокамера. Досі Басилові не доводилося бачити нещаснішого фотографа.

Доктор Бен-Хаміда замовив Ясинові щонайменше три фотографії й усадовив доньку на коня. Ясин зробив три кадри. Тоді старшина поліційного загону підійшов до Басила й сказав:

— Пане інженере, то правда, що лікар виліковує хворих, а його донечка — дитина гарна й заслуговує на те, щоб мати втіху. Ви вшанували пана доктора, давши йому дозвіл сфотографувати доньку верхи. Та скажіть-но, пане інженере, чи ми, поліцаї цього міста й цієї країни, не заслуговуємо на таку шану?..
— Давай сюди своїх дітей без балачок, майстер їх усіх пофотографує! — перебив Басил охоронця порядку, бо наперед угадав, до чого той хилить. Болгаринові спала на думку пречудова ідея: а чому б не сфотографувати кожну сеттатсь-ку дитину? Чому б не дати цьому збіднілому, змиршавілому, занепалому, поїденому міллю фотографові заробити трохи грошей, аби звестись на ноги?

У поліційного старшини виявилося п’ятеро діток, це могло зайняти багато часу, тому Басил звелів посадовити на коня всіх разом. Дивлячись на фотографа, вони аж цвірінькали від задоволення. Але мер спохмурнів: його діти перебували в гостях у дідуся в Рабаті, тепер пофотографують усіх дітей міста, крім його.

Він застеріг Басила:

— Пане інженере, щоб перефотографувати всіх діток міста, доведеться відкласти монтування коня на завтра…
— А що в цьому поганого? — не зрозумів натяку Басил. — Ваші бари будуть повні люду сьогодні й завтра. Крім того, репортери двох столичних газет охочіше зніматимуть не готовий монумент, а метушню навколо спорудження, це, кажуть, цікавіше, рухливіше!

Після двох таких залізних аргументів, як гроші та слава, мер одразу ж пристав на Василову думку. Фотографування тривало далі, а коня підняли на обеліск наступного дня по обіді. Ясин використав не тільки кольорові, а й чорно-білі плівки. Додому прибився натомлений, витрусив перед ошелешеною дружиною цілу торбу грошей і сказав:

— Якби я був справжнім чоловіком, то не мав би вертатися, як ти мені й радила, а я, бач, повернувся. Звик я до тебе, як горбатий до горба свого. Перелічи гроші й склади їх он у тій бурій валізочці.

А дружина, охрипнувши від несподіванки, лише спромоглась прошепотіти:

— Я до стількох не вмію рахувати…
— А як не вмієш, то й не плещи коли треба й коли не треба.

Дружина змовчала — сьогодні вони виборсались із злиднів.

— Ось що я мав на увазі, коли насампочатку казав, що розум болгарина й воля Аллаха допоможуть будь-кому вийти з найприкрішої ситуації,— урвав свою розповідь Халід Феран.
— Всі чули, які ми, болгари? — переможно гаркнув Ґригор і кинувсь обіймати Халіда. — Ви, марокканці, вмієте дуже точно оцінити яку завгодно життєву ситуацію.
— Стоїчков, Баликов, Пенев, Трифон, Лечков… Я міг би називати ще й ще,— відгукнувся зі свого кутка Бешір Амін. — Колись у фіналі світового чемпіонату з футболу неодмінно зустрінуться Марокко та Болгарія.
— Але ж історія болгарського коня в Марокко ще не закінчилася,— нагадав Халід Феран. — Болгарський розум блискуче показав себе ще не раз…
— Та облишмо того болгарського коня разом з монтажниками, хай трохи відпочинуть,— запропонував Сергій Комісаров,— а ми з Ґриґором тим часом згуляємо партію в шахи. Перед болгарським розумом відкривається нове поле діяльності.

Вони розташували виліплені з хліба фігурки на розмальованому квадратиками аркуші паперу й почали партію. Болгарин не ставив перед собою жодних амбітних планів, граючи зі співгромадянином Ботвинника. Кожен має право на маленьку, камерну втіху, в тому числі й представники великих країн. Оскільки ж Сергія розбирав азарт, Ґриґор його попередив:

— Гей, гусаре, цей кінь не залізний, а з хлібної м’якушки. Не вимахуй ним, як донський козак шаблею, бо розкришиш!
— Не розкришу.
— Я словам більшовиків не довіряю,— і далі дратував його Ґриґор. — Хіба ж не ти відламав учора голову королеві? Ти відламав, а я мусив місити новий шмат м’якушки й ліпити для королеви нову голову…
— Хочеш — дам тобі фори королеву, туру, офіцера та коня й поставлю тобі мат? — нахвалявся Сергій Комісаров.

Оголосивши по якомусь часі «шах», Сергій побачив, що Ґриґор сопе носом. А грати проти сплячого — ніякого інтересу…

Наступного дня Халід повів розповідь далі.

Отож коня поставили на обеліску, й ціле місто потяглось на оглядини. Мер був задоволений, бо звідусіль чув похвалу:

— Нарешті хоч один мер зробив для Сеттата щось путнє!
— Дякуючи мерові та його зв’язкам, наше місто теж тепер має пам’ятника!
— Буде тепер і нам що показати туристам!

На відкриття монумента прибув сам губернатор провінції Абу-Редуен Абдель-хакім, а куди губернатор, туди й телебачення. Замаяли на вітрі прапори, почались промови, а пісні й танці мали тривати допізна. На честь губернатора мер організував святкову вечерю, на яку запрошено й автора проекту Басила Миле-ва, й увесь склад муніципальної ради, й прибулого в останню хвилину головного секретаря Міністерства туризму. Губернатор знайомився з усіма запрошеними, ручкався навіть із деякими простими городянами на вулиці, але від вечері відмовився через надмірну заклопотаність.

Це скидалося на лихий знак.

Десь по тижні часу Басилові Милеву зателефонували з Сеттата. На дроті виявився мер Хатамі. Він щось бурмотів, уривався на півслові, тикав і микав, нарешті вичавив із себе, що коня треба зняти з постаменту.

— Як то зняти? Хто таке сказав?
— Дуже високі люди.
— Кому міг не сподобатися кінь?
— Це не телефонна розмова.
— Розмова не телефонна, а тим часом ми розмовляємо телефоном. То кому ж не сподобався кінь?
— Одному з тих, хто був на відкритті…

Басил розлютився. Мер і далі не хотів називати імена. Отже, картина ясна: монумент не сподобався губернаторові.

— Зняти коня — на це потрібні грубі гроші.
— Гроші будуть, ти за це не думай, головне — зняти коня. Хай краще його знімуть, ніж мене.
— І коли це треба зробити?
— Якнайшвидше!

Бригада монтажників інженера Милева негайно вирушила в район стихійного лиха й скинула коня з постаменту. Болгарський кінь, який подолав сім кордонів і десятки інших перешкод, мандруючи з Європи до Африки, тепер опинився в чиємусь брудному гаражі. Та все-таки він лишився на високому постаменті — в людських серцях. І ринок, і центральний майдан, і кав’ярні та ресторан невдоволено гомоніли. Кожна міська дитина мала себе на знімку верхи, газети вмістили репортажі про відкриття монумента на перших сторінках. То чому ж тепер забирають коня? Зрозуміло чому: комусь кінь припав до вподоби, комусь із якогось іншого міста. Нічого дивного, коли за який місяць кінь вигулькне в Касабланці чи Рабаті. Центральною вулицею Сеттата пройшла мирна молодіжна демонстрація, хлопці й дівчата оточили посиротілий постамент і почали запекло скандувати: «Від-дай-те на-шо-го ко-ня!.. Від-дай-те на-шо-го коня!..» Муніципальні радники хмурились, лиш адвокат зловтішався:

— Хіба не я пропонував барана? Та мене, бач, не послухали!..

Для мера Аміна Хатамі настали важкі часи, кожне на вулиці його питало:

— Ой мере, мере, як же ти дозволив чужинцям одібрати в нас нашого коня? Якщо їхньому місту теж припекло мати коня, то хай собі самі зроблять, а не зазіхають на чужого. Це ж грабунок серед білого дня!

Мер щулився, не знаючи що відповісти. Якому ж мерові стачить зваги повстати проти губернатора! Спробуй розтлумачити народові, що то таке ієрархія. Ну, все ж оце колись та кінчиться, дивлячись із вікна свого дому на всенародне обурення, тішив себе мер. Покричать, повищать, а тоді їм усе обридне.

Та нічого подібного, ситуація дедалі загострювалась. Опозиційна газета «Опіньйон» дала під жирним заголовком на першій сторінці репортаж з місця події: «Хто відібрав у них коня?» Це додало вогню всенародному обуренню сет-татців. Інша впливова газета, проурядова, поставила запитання по-іншому: «Куди сягає влада губернатора?» Стаття скористалася прикладом вилитого в Болгарії коня як фактом неприпущенного обмеження самоврядування муніципалітетів.

Відчувши небезпеку, що скандал може дійти до короля, і тоді коня знову піднімуть на постамент, а його, губернатора, скинуть, губернатор зателефонував до сеттатського мера й проказав зумисне суворим тоном:

— Що там у вас робиться? Хто вам наказував скидати коня з постаменту? Я нічого подібного не казав, лише поморщився, чому це ваш кінь дивиться на північ, а скидати його з обеліска мені й на думку не спадало. Чим заважав мені ваш кінь? А тепер мені дорікають, ніби я там якось уплинув. Що за дурощі! Підіймайте знову свою цяцьку на обеліск!

Мера Аміна Хатамі аж затрясло від обурення: який же хитрющий лис! Тільки-но відчув, що йому припекло хвоста, відразу почав замітати сліди й ховатися. Виходило, ніби скинути коня з колони наказав не губернатор, а мер. Та як би мер на таке зважився! Адже ж це він запропонував підняти монумент у центрі міста, а тепер сам же й винний?..

Хатамі набрав номер телефону Милева:

— Негайно приїзди піднімати коня на його старе місце!.. Ти дивуєшся, чому й дім чого? Відповідаю: я вирішив не кидати цієї справи на півдорозі, очолив усенародне обурення. Так і заявив губернаторові, що скидати коня з постаменту було помилкою. Це правда, що губернаторів призначає король, але ж і я маю декого в королівському палаці. Народ мені цілком довіряє, і я не можу зрадити що довіру. Негайно приїзди й монтуй коня на його належному місці.

Наступного ж дня бригада фірми «Милев» знову подалася до Сеттата, знову центральний майдан загомонів. Коня підняли на постамент, людність раділа. Цього разу губернатор не тільки щиро всміхавсь, але й особисто познайомився з інженером Миневим, довго тряс його руку перед об’єктивами фоторепортерів.

— Отже ваш кінь знову на постаменті! — заявив він.
— Ваша величносте,— відповів гордий болгарин,— за встановлення та знімання коня платять так добре, що я ладен взагалі не повертатися до Мараке-ша, а постійно сидіти з бригадою монтажників у Сетгаті. Скажете — підіймемо коня нагору, скажете — спустимо вниз; у першому випадку всі будуть раді, в другому — сумні.
— Я ніколи не наказував скидати коня з постаменту,— кисло посміхнувся губернатор. — А ось підняти його нагору справді розпорядився!

Губернатор собі поїхав, повернувся до Маракеша й Васил.

Але цим ще все не скінчилось.

У місті Фесі жив такий комерсант, Азіз Малек, сам марокканець, але одружений з болгаркою, дуже владною й непокірливою Сашею. Ця Саша, медсестра за фахом, увесь час накручувала чоловікові нерви, а тоді вимірювала йому кров’яний тиск і щоразу повідомляла: тиск високий! Вона ввесь час примушувала Азіза Малека вибивати на терасі килими та ковдри, чого зроду не робить жоден марокканець, навіть безробітний. Усі спостерігали, як Азіз Малек вибиває куряву з килимів, і втрачали до нього повагу, ба більше: навіть перестали купувати в нього маслини. А він же торгував саме маслинами. Час від часу, зустрічаючи давніх клієнтів, Азіз допитувався, чому вони перестали заходити до нього, та клієнти тільки знизували плечима і йшли собі далі своєї дорогою. Лише зрідка хтось пристоїть і грубо кине йому в очі:

— У чоловіка, який вибиває на терасі затоптані килими, я не хочу нічого купувати, бо потроху ще й мене ганятимуть на терасу трусити дрантя!

Азіз Малек опинився перед банкрутством — більше двох тижнів навряд чи протяг би. Дехто вже цікавився, коли він має звільнити магазин. Та якось до нього зателефонував інженер Милев:

— Маслин багато маєш?
— Авжеж багато, бо ніхто не купує, за тиждень хіба кілька кілограмів…
— Тоді слухай: ти в сорочці народився. Зараз у Сеттаті стоїть порожній авторефрижератор, який має вже повертатися до Болгарії, а вантажу не має. Завантаж його п’ятьма тоннами маслин, а гроші отримаєш від представника моєї фірми.

Комерсант Азіз Малек не знав як дякувати своєму несподіваному рятівникові й негайно подався на біржу оформляти операцію.

— Гей,— гукнула вслід йому дружина Саша. — А килими хто за тебе труситиме?
— Пошукай дурнішого! — огризнувся чоловік і затупотів сходами донизу.

Прибув болгарський рефрижератор, узяв на борт Азізові маслини й рушив

зворотним маршрутом додому. Васил казав, ніби в Болгарії орудувала грецька маслинова мафія, а марокканські оливки не тільки кращі, а й уп’ятеро дешевші…

Отака історія болгарського коня, який змінив долю сотень марокканців. Отака історія болгарина Басила, що допоміг багатьом виборсатися з тенет.

Халід Феран глибоко зітхнув:

— Колись, як вийду на волю, я теж попрошу його допомогти мені.

Одного сонячного березневого дня віконечко дверей зі скреготом розчинилось і в ньому з’явилося похмуре обличчя головного наглядача:

— Сергій Комі-сааруу!
— Я.
— Збери свої бебехи. Й попрощайся з усіма, бо вже більше їх не побачиш.

Сергій підхопився з нар:

— Як це?.. Що сталось?..
— Наскільки я знаю,— відповів наглядач,— тебе передають російським властям.

Новина виявилась вельми несподіваною. Ґриґор, Халід і Бешір теж позводились і разом сплеснули долонями.

— І сіпнуло ж тебе молитись Аллахові,— проказав болгарин. — Ти помолився жартома, а він усе почув і зглянувся… Без тебе мені тут буде ще сумніше…
— Не вешай нос, Гришка! — вже з коридору відповів йому Сергій. — Благо-даря болгарскому уму, воле Аллаха и русскому блату мы вместе с тобой еще от-кроем самый шикарний в Средней Азии ресторан!..

Головний наглядач хряпнув дверима, клацнув ключем, і незабаром у коридорі знову запала тиша. Халід Феран ухопивсь обіруч за ґрати вікна. Там, на волі, вже була весна, йому навіть учувся пташиний щебет. Халід на повні груди вдихав свіже повітря, вп’явшись очима в клаптик синього неба вгорі, й раптом тихо заспівав тягучу пісню:

Не го-омони-и, дібро-овонько-о,
зеле-ени-ий розма-а-аю-у-у…

Пісню камери триста тридцять вісім.

Маленької часточки Касабланки, великого, мовчазного, гамірливого, строкатого, білого, ворожого, ласкавого, неосяжного міста.

Маленької часточки, не найкращої, та все-таки часточки.

 

Надруковано за рукописом: Йордан Попов. Касабланка. Повест.
© Йордан Попов, 1998.
© Іван Білик, 1999, переклад.