28 червня у Верховній Раді зареєстровано як невідкладний внесений президентом Володимиром Зеленським законопроєкт №9432 “Про застосування англійської мови в Україні”. Ним пропонується закріпити статус англійської як мови міжнародного спілкування в Україні – пише Максим Стріха на сторінках Новинарні.
Очевидно, сама потреба орієнтації українців на англійську жодних заперечень викликати не може. Англійською розмовляють наші найважливіші союзники: США та Велика Британія. Англійська де факто залишається головною “процедурною” мовою ЄС (нарівні з французькою та німецькою), хоч формально тут після Брекзіту вона є тільки однією з двох офіційних мов Ірландії та Мальти. Отже, без пристойного володіння англійською говорити про якусь успішність у сьогоднішньому світі не випадає.
Президентський законопроєкт встановлює обов’язкове володіння англійською для держслужбовців трьох вищих категорій, офіцерів ЗСУ та поліції. Чиновники отримають 10% надбавки у разі складання відповідного іспиту.
Вивчення англійської в молодшій та середній школі теж буде обов’язковим (ще за радянською традицією частина наших дітей як основну іноземну вивчала досі німецьку, французьку, іспанську, які відтепер набудуть статусу других іноземних). Держава оплачуватиме курси вивчення англійської мови для українців.
Ці та інші нововведення закону можуть викликати й певні запитання. Наприклад, чи справді англійська настільки вже принципова для досвідченого і непідкупного “опера” десь у глибинці, який і так успішно ловить злочинців місцевого рівня. Чи для молодшого лейтенанта, який без жодних навчань за кордоном героїчно б’є орків на передовій. Але ці та інші колізії можуть в принципі бути розв’язані добре виписаними перехідними положеннями.
Натомість принаймні одне з передбачених законопроєктом нововведень має відверто скандальний характер і вже наразилося на широку критику громадськості. Йдеться про статтю, згідно з якою з 2027 року англомовні фільми у кінотеатрах показуватимуть мовою оригіналу лише з українськими субтитрами, – вже без повноформатного українського дубляжу.
Тут закон фактично відходить від регулювання мовно-інформаційної сфери, а натомість забороняє важливу україномовну культурну практику: український дубляж, який після 2007 року сформувався в окрему потужну галузь, що забезпечує роботою численних акторів, режисерів, звукооператорів, перекладачів, та й працівників кінотеатрів.
Адже одна справа – вимагати від людини вміти вести спілкування англійською в рамках її посадових обов’язків чи ділових інтересів.
Цілком інша – зобов’язувати споживати улюблений культурний продукт виключно нерідною мовою. Адже, хочемо ми того чи ні, в емоційній сфері є речі, які резонують саме на рідну мову. І навіть люди з добрим рівнем володіння англійською справжнє задоволення від Шекспірових драм (чи витонченої драматургії фільмів Стоппарда) отримають лише рідною мовою.
Лишається тільки радіти, що автори законопроєкту визначили своєю жертвою лише дубльовані фільми, і не взялися, наприклад, забороняти видання в Україні англомовних книжок в українському перекладі (а за цією логікою можна ж було, наприклад, наказати видавати того ж Шекспіра в Україні лише англійською – в супроводі короткого україномовного переказу змісту).
Президентський законопроєкт №9432 у цій частині викликає ще одну вельми неприємну конотацію. Український переклад в історії вже неодноразово забороняли – гласно чи негласно. Емський акт 1876 року ще так-сяк дозволяв оригінальні твори на селянську тематику “на малоросійському наріччі” (хоч і з дуже ускладненою цензурною процедурою). Натомість переклади було заборонено цілковито – без огляду на їхній зміст, за самою ознакою українськості (як тепер пропонується зробити з дубляжем фільмів).
Діючи так, автори Емського акту дотримувалися залізної логіки: коли на “наріччя” перекладають Біблію, Гомера чи Шекспіра, воно насправді є вже не наріччям, а самостійною мовою (а його носії можуть вимагати свого самовизначення). Натомість логіку авторів законопроєкту №9432 вловити тут значно складніше…
За радянських часів у десятиліття інтенсивної русифікації негласно забороняли натомість… переклади з російської. Їх широко практикували за доби українізації 1920-х (коли українську і російську культури принаймні формально розглядали як рівноправні). Але пізніше стали вважати, що Пушкіна й Толстого перекладати українською непотрібно – адже будь-який українець просто зобов’язаний прочитати це все “великою братньою мовою”, яка для нього за означенням є “ріднішою від рідної”.
Наслідки дії закону №9432 (в разі його ухвалення в незмінному вигляді) спрогнозувати нескладно: велика кількість людей з індустрії кінодубляжу втратять роботу. А кінотеатри захиріють і в масі своїй закриються. Адже 90% прокату забезпечують сьогодні саме англомовні фільми, які з 2027 року слід буде дивитися лише мовою оригіналу…
Щось подібне вже сталося з нашими оперними театрами, які добровільно під впливом комерційних тенденцій залучення до “загальносвітового конвеєра” перейшли в 1990-ті до виконання опер здебільшого незрозумілими для публіки мовами оригіналів. Як наслідок, число людей, які цікавляться оперним мистецтвом, стрімко скоротилося. Пересічні молоді люди вже здебільшого нічого не знають про Верді й Пуччіні, а слово “Вагнер” викликає в них насамперед асоціацію з пригожинськими бойовиками.
До початку повномасштабного вторгення зали чотирьох наших державних опер (у Києві, Львові, Харкові та Одесі) заповнювали переважно іноземні туристи, а самі театри жили тільки за рахунок державної дотації (якої кінотеатри не мають за означенням). І тільки муніципальна Київська опера на Подолі, яка з 2019 року взяла курс на україномовне виконання світової класики (слава Богу, жоден закон заборонити цього не встиг!) упевнено повертає на оперні вистави саме місцевих нових шанувальників…
Але до оперного жанру причетні в нас порівняно мало людей. Натомість суспільний ефект від краху основного сьогодні сектору кіноіндустрії виявиться дуже помітним. Ітиметься про втрату тисяч робочих місць – і це в час, коли кожне робоче місце в тилу важить, за деякими оцінками, не менше від квадратного метра української землі на фронті.
Поки ще не пізно виправити цей та інші недоліки законопроєкту №9432 на етапі розгляду в Верховній Раді, – якщо, звісно, монобільшість не візьме під козирок і не проголосує його зразу в трьох читаннях. Але і в цьому випадку залишається можливість врятувати ситуацію в Конституційному Суді – адже положення, які прямо забороняють в Україні україномовні культурні практики, є вочевидь неконституційними.
А ось шкоди авторитету “гуманітарного блоку” ОП, який народив законопроєкт №9432, буде в кожному разі завдано значної. Втім, великим авторитетом молоді люди з цього блоку, не обтяжені надмірним життєвим чи професійним досвідом, серед фахової спільноти й так ніколи не користувалися. А про “коротку лаву” запасних у гуманітарному секторі чинної влади не писав хіба що ледачий.
Та й гарячі внутрішні дискусії на чутливу мовну тему в час, коли війну проти підступного зовнішнього ворога ще зовсім не виграно, є вочевидь непотрібними.
Але це вже – тема зовсім іншої розмови.
Максим Стріха
доктор фізико-математичних наук, професор, лауреат державних премій імені Максима Рильського та Григорія Кочура в галузі художнього перекладу
