З метою уникнути будь-яких подальших непорозумінь відразу зізнаюся в тому, що я зовсім не знаю турецької мови і дуже приблизно уявляю собі реалії турецького життя. Проте майже тридцятип’ятирічний досвід перекладу з кількох європейських мов дає мені певне право відреагувати на статтю (чи рецензію?) пані Батанової.
Якщо це стаття, то її пафос мені дуже зрозумілий, бо й самому довелося тримати в руках (а коли працював літературним редактором у журналі “Всесвіт”, то й уважно перечитувати чи “переписувати”) чималенько перекладів, які пані авторка називає “мертвими”.
Але якщо це рецензія (а структура цього опусу дає підстави вважати, що він мислився саме як рецензія), то я виходжу з очевидного припущення, що пані Батанова дуже добре знає турецьку мову і не тільки її знає, а й прочитала роман Памука в оригіналі і сама вже не раз перекладала з турецької на українську (і, як випливає з її розгромного тексту, значно краще, аніж Олесь Кульчинський).
Тому я не стану доводити, що Олесь Кульчинський не помилився зі своїми “отрутохімікатами” чи “скотопромисловцями”, бо пані Батанова читала турецький текст, який я неспроможний прочитати, і, певно, в Памука говориться про щось зовсім інше (нібито про “добрива“ та “скотобоїв”, як запевняє нас пані Батанова).
Тож я покладаюся на турецькомовну ерудицію пані критикеси і не стану доводити, що пан Памук мав на увазі отрутохімікати, а не добрива. Але щодо “скотобоїв” у мене виникають поважні сумніви, чи не переплутала пані Батанова відгодівлю худоби з полюванням на китів, бо слово “китобої” в українській мові існує, а слово “скотобої”, наскільки мені відомо, — ні.
Пані авторка висуває проти Олеся Кульчинського два головні звинувачення: “перекладач цілковито не розуміє, щó він перекладає, а про відчуття мови й стилю оригіналу навіть згадувати не варто”. Мабуть, і справді не розуміє — адже пані Батанова знає турецьку мову як свою рідну і має повне право робити такі висновки.
Але щодо “відчуття рідної мови (і стилю)” пані авторкою розгромної статті, то в мене виникають поважні сумніви. Чи досконало відчуває рідну (за припущенням, українську) мову той, хто “ничтоже сумняшеся” застосовує такі слова та вирази, як “неіснуючою”, “магазинну полицю” (за контекстом, ідеться про полицю книгарні), “віддані (кому?) дослідники” і вважає неприпустимими “42-літнього парубка”, “гарного на вроду“ та “кивати пальцем”?
Чому турецький автор не може назвати своїх вітчизняних радикалів “якобінцями”, як це робили російські поміщики в дев’ятнадцятому сторіччі, коли говорили про своїх Базарових та Рахметових? А як перекладати слово, яким турки називають свої забігайлівки, — може, російським словом “кабак”? Гадаю все ж таки, що середньоазійська “чайхана” значно ближча своїми реаліями та змістом до відповідного турецького закладу, аніж російський “кабак”, французьке “бістро” чи український “шинок”.
Одне слово, розгромний пафос статті пані Батанової, мені зовсім незрозумілий. Звичайно, Олесь Кульчинський ще дуже молодий перекладач і критикувати його треба, але не так. Бо за своє досить довге професійне життя я бачив дуже багато перекладів, які були значно гіршими, аніж переклад Олеся Кульчинського, і чимало критичних статей (чи рецензій?), в яких було набагато більше логіки і набагато менше бажання похизуватися своїм умінням говорити про все на світі, аніж у статті (рецензії) Катерини Батанової.
Віктор Шовкун
